Читать книгу Життя Марлен Дітріх. Том 2 - Мария Рива - Страница 4

МИ, «МАМИНІ БІЖЕНЦІ», зупинилися в улюбленому американському готелі Ремарка – «Шеррі Незерлєнд» на П’ятій авеню, і одразу ж зателефонували до неї на студію «Юніверсал». Ми розмовляли із нею по черзі: їй кортіло почути голос кожного з нас, щоб переконатися, що ми дійсно прибули всім складом. Авжеж, я ледве не збожеволіла від радощів. Потай від усіх я гадала, що, поки в Європі лютує війна, мама, напевно ж, забажає перечекати її в Америці, і це врятує мене від ще одного повернення туди. Тому, коли настала моя черга розмовляти з нею, мама не почула від мене скиглень щодо вимушеної розлуки зі Старим Світом:

– Матусю, це просто чудово! Все чудово! А чи знаєш – наразі відбувається Всесвітня виставка, прямо тут, у Нью-Йорку! Можна нам туди піти та все роздивитися… будь ласка?

– Янголе мій, ви всі можете затриматися. Ніхто нікуди не поспішає. Робота над фільмом просувається важко: на цій студії все зовсім не так, як на «Парамаунті». Утім, режисер, Джордж Маршалл, такий милий, тож усе гаразд. Деякі пісні дуже добрі, а у Стюартові щось є, хоча поки я ще не зрозуміла, що саме. Але він дуже милий…– Тут вона затнулася, а за мить неголосно додала: – Тільки не кажи про це Боні. Ти ж знаєш, як він мене ревнує, так само, як і Джо… Дай-но слухавку татусеві: я повинна розповісти йому, де отримати гроші, щоб ви змогли трохи побути в Нью-Йорку.

Ми з Тамі проводили на виставці цілісінькі дні. Як і в Парижі минулого року, тут було все, що тільки можна уявити, але цього разу із присмаком веселого американського розмаху. Я навіть умовила Боні піти з нами. Він мав дуже сумний вигляд і мав для цього досить вагомих причин, тому я старалася затягти його до всіляких екскурсій, сподіваючись хоч трохи розрадити. Мій батько також перебував у пригніченому настрої. Звісно ж, Тамі одразу вирішила, що знову чимось завинила, і через це весь час тремтіла.

Коли ми нарешті дісталися Беверлі-Гіллз, мама вже домовилася щодо нашого розміщення. Сама вона мешкала в особистому бунгало, Ремарк отримав приміщення навпроти, батькові дістався просторий номер у головній будівлі готелю, а нас із Тамі поселили у суміжних одномісних номерах неподалік від тата.

Там на мене чекав лист від Браяна, який доставив посильний. Браян повідомляв, що одружився із дивовижною жінкою, яка напевно зробить його щасливим на решту життя; шкодував, що я не змогла приїхати до них на весілля і казав, що любить мене і вітає з поверненням додому, а також сподівається невдовзі побачитися зі мною. Я ще раз перечитала лист, щоб знайти ім’я його дружини… О! Так це Джоан Фонтейн![43] Вона неодмінно дуже мила, бо її сестра грала Мелані у «Віднесених вітром».

Про Дітріх знову заговорили. Очікувалося, що «Дестрі» стане однією з найуспішніших картин останніх років. У газетах писали про «спопеляючу пристрасть» між головними акторами та про пісню, що мала звучати у фільмі: «Подивимось, що хлопці мають у секретному місці». Студійний відділ реклами шаленів від захвату. Пастернак, геніальний оновлювач «Юніверсал», спромігся витягти на перший план суспільної цікавості майже забуту зірку. Мамі це подобалося, але невдовзі безперервне перебування під яскравим світлом софітів почало їй набридати. Під час «вимушеного перепочинку» вона звикла до поблажливого ставлення європейців до «нетрадиційних» стосунків у родинах, але в Америці все було інакше: намагання приховати якусь частку свого життя від невтомної американської преси загрожувало скандалом, особливо коли йшлося про не досить моральну поведінку.

– Ці всі жахливі пуритани! – казала мама.– Америка просто кишить ними. Цікаво, чи все це через тих гидотних людей, які колись прибули сюди на кораблях? Через тих, від яких пішло святкування Дня подяки, який тобі так до вподоби?

Оскільки наразі поруч із нею опинилося аж надто багато «чоловіків», вона спробувала почати з Ремарка і переконати його, що найкраще місце для «визначного письменника» – Нью-Йорк, а зовсім не ця культурна пустка, що зветься «Голлівуд», але не досягла успіху. Тоді вона зосередилася на тих, хто слухався її наказів, і відіслала мого батька разом із його собакою та Тамі назад, на Схід. Мені було дозволено залишитися. Я почувалася щасливою через те, що уникла цієї «чистки особового складу».

Ми з моїм новим охоронцем відвезли їх до вокзалу. У машині батько прочитав мені обов’язкову лекцію щодо доброчесної поведінки і відданості власним обов’язкам, тож при прощанні нам уже не було про що розмовляти. Він поцілував мене у щоку, поплескав по плечу, віддав Тедді наказ «уперед» і слідом за ним увійшов до вагона, одночасно сперечаючись із провідниками. Ми з Тамі обнялися наостанок.

– Тамусю, люба, будь ласка: дбай про себе! Якщо тато образить тебе або якщо ти потребуватимеш допомоги, пообіцяй, що одразу ж зателефонуєш. Пообіцяй! – прошепотіла я з наївною вірою, що вона дійсно так і зробить, а я зможу їй хоч чимось допомогти.

Я ще довго махала їм услід, сподіваючись, що Тамі та Тедді й досі здатні мене побачити. Минуло чотири роки та ціле море почуттів та подій, перш ніж мені довелося їх побачити знов.

Так було вирішено одну проблему. Далі мама викликала свою Піратку і звернулася до послуг своєї Носорожихи; ще гірше – вона оселила цю, так би мовити, «жінку» і свою «кохану дитину» – разом, у задній частині готелю, в апартаментах над гаражами в провулку. Відтепер я бачила матір лише в призначені часи. Мої дні минали у надолужуванні навчального матеріалу того класу, у якому я буцім-то мала навчатися. Моєю гувернанткою була леді, яка приходила о десятій, теревенила зі мною, пила каву, гортала книжки з предметів, що мені подобалися більш за все і з якими я не мала проблем, і за деякий час йшла, цілком задоволена приємним та добре оплачуваним візитом.

Ремарк, як і раніше, вдень вів відлюдне життя, примушуючи себе писати, а ввечері, незадовго до маминого повернення зі студії, шматував усе написане впродовж дня. Він жив лише заради того, щоб почути звук її машини, що під’їжджає до бунгало, та заради тих телефонних дзвінків, з яких випливало, що вона наразі сама і йому дозволяється крадькома пересікти доріжку та заключити її в обійми. Часом, коли вона поверталася дуже пізно, зокрема по суботах, або не з’являлася взагалі аж до наступного вечора, я навідувала його, щоб скрасити йому години сумної безсонної варти. З усіх людей, яких я знала в юності, Ремарк єдиний розумів, що мамине ставлення до мене не має нічого спільного зі звичайним людським ставленням до дитини. Насправді, для неї я припинила бути дитиною приблизно з шести років. І звинуватити маму за її теперішню пристрасть було неможливо – половина американських жінок віддали б усе, що завгодно, щоб мати змогу опинитися там, куди Дітріх бігала тими суботніми вечорами. Ремарк же страждав не лише через те, що його цілком відсунули, а (як і Джо) ще й через ненависть до себе, бо він кохав Марлен до нестями і не міг покинути її. Він відчував гостру потребу бути поруч із нею, бачити її, чути її голос, навіть якщо вона розповідала йому про своє чергове кохання,– вона те саме й робила, та ще й питалася його порад, як їй перетворити миті в обіймах нового коханця на ще дивовижніші та незабутніші.

– Вона чекає, щоб я написав їй «сцени кохання», чарівні фрази. Іноді я пишу щось подібне, і тоді вона винагороджує мене найпрекраснішою з романтичних усмішок та готує для мене обід. Кіт, яке ж це надзвичайне задоволення – догоджати їй,– казав мені Ремарк, дивлячись у вікно в очікуванні повернення своєї Пуми.

Цей чудовий чоловік зробився жалюгідним спостерігачем чужого кохання, таким собі Сірано з Беверлі-Гіллз.

Студією поширювалися чутки, що Дітріх, довідавшись про те, що Стюарт у захопленні від героя коміксів Флеша Гордона, замовила для нього ляльку Флеша у людський зріст. Коли ті чутки досягли вух самої Дітріх, вона тільки посміхнулася і зовсім не розлютилася. У той час вона вже змінилася. Як і раніше, вона залишалася закінченою перфекціоністкою, тираном у професійних справах, але у «Дестрі», досягши прийнятного для неї самої рівня акторської майстерності та всього іншого, що вважала за свій обов’язок, вона дозволила собі розслабитися та отримати задоволення від участі у фільмі. Авжеж, прийти до цього їй допомогло те, що заздалегідь визначеною «касовою» зіркою фільму, на яку покладалися головні сподівання режисера, був Джиммі Стюарт. Якби картина провалилася в прокаті, всі прочуханки отримав би він, а Дітріх залишилася осторонь. Такого не було з часів «Блакитного янгола» та Яннінгса. І тепер вона розчинялася в процесі зйомок, насолоджувалася програванням уявного життя, знаючи, що «тягар зірки» лежить не на ній. Це позбавлення відповідальності призвело до того, що Дітріх зіграла свою роль неперевершено й легко.

Їй дуже кортіло переконати режисера Джорджа Маршалла, щоб той дозволив їй самій, без дублерки, зіграти сцену бійки у салуні,– але Маршалл відмовив! Дублерок уже відібрали, сцену вони відрепетирували і були напоготові переконливо та майстерно зіграти несамовиту й галасливу бійку. Потім Дітріх та Уну Меркель, густо закривавлених фарбою та з розпатланим волоссям, показали б середнім та крупним планом – і все було б як завжди. Вона могла б домогтися згоди Пастернака і втілити свою ідею, але вірогідність того, що обидві учасниці понівечать одна одну, була надто високою: сценарно бійку було розроблено для каскадерів-професіоналів. Але перспектива нечуваної реклами – а як же ж, сама Марлен Дітріх битиметься у фільмі! – зрештою переважила побоювання студії за можливий стан актрис після цієї сцени. Наскільки мені відомо, Уна Меркель, інша учасниця цієї шаленої бійки, не отримала жодної можливості ухилитися від особистої участі в ній.

Досі я ще ніколи не бачила такого скупчення журналістів на знімальному майданчику. «Лайф», «Лук», представники новинних служб численних видань, пов’язаних із світом кіно, безліч фоторепортерів. Навіть те, що Дітріх грає у вестерні, було сенсацією, а наразі вона ще роздмухувала полум’я своєю галасливою та різкою манерою гри – такою, що не визнає заборонених прийомів.

За межами павільйону було розміщено пункт швидкої допомоги – про всяк випадок. Каскадери, у будь-яку мить готові замінити зірок, спостерігали за бійкою з-за бічної лінії. Уна Меркель і Дітріх зайняли місця, запрацювали камери, і мама прошепотіла:

– Уно, не гай часу – штовхай мене, бий, дери мені волосся! Можеш бити мене навіть кулаками – бо я тебе не жалітиму!

Із лютим гарчанням вона кинулася Меркель на спину та збила її з ніг. Вони нагороджували одна одну стусанами, вищали, видирали волосся цілими пасмами, відпускали ляпаси, шкрябали обличчя, каталися брудною підлогою – забувши про все на світі, крім мети вбити іншу, доки врешті-решт між ними не з’явився Стюарт і не обдав обох водою.

Маршалл заволав: «Знято!» – і майданчик вибухнув оплесками. Преса назвала цю сцену «найкращою бійкою з часів Танні та Демпсі»[44]. Мама виявилася сильнішою за Уну, і та мила леді отримала від неї багато синців, але сама по собі бійка та її нечуване освітлення пресою зробили «Дестрі знову верхи» касовою картиною, а Дітріх – зіркою, яка забезпечує картині прибуток.

Я щойно допомогла мамі вбратися для рандеву із романтичним «шепелявим неподобством», коли до її спальні без дозволу забрів Ремарк – і, здивований, закляк на місці. Її тіло було огорнуте чорним шовковим джерсі, що спадало на широкий атласний волан кольору зеленого абсенту; цей колір повторювався в невеличкій короні зі щільно вкладеного пір’я на чорному тюрбані – втілення Юнони, що балансує на зеленому полум’ї.

– І навіщо ти прийшов? – нетерпляче запитала вона.

Я вручила їй вечірню сумочку зі смарагдовою застібкою, де лежали діамантова пудрениця від Гілберта та портсигар від Лицаря.

– Ти чула, що в Лондоні помер від раку Зигмунд Фрейд?

– От і добре! Він тільки й робив, що теревенів про секс та морочив людям голову,– кинула вона через плече, вже на півдорозі до дверей. Її «доля» вже сигналила з подвір’я…

Дітріх відчувала стійку зневагу до всіх форм психіатрії та тих, хто мав потребу у «базіканні з незнайомцем, лежачи на його канапі». Її страх до цієї медичної дисципліни, певно, був інстинктивним,– саме те, що вона копирсалася, допитувалася, втручалася та оголяла приховане, було загрозою для маминого особистого всесвіту.

Моя улюблена подруга стала кінозіркою – справжньою зіркою МГМ! Я знала, що це має відбутися, і одразу їй так і сказала, а тепер дуже нею пишалася. Мені було шкода, що їй довелося перетягнути собі груди, і сподівалася, що їй не було дуже боляче. Нелегко вдавати дванадцятирічну, коли тобі вже виповнилося шістнадцять. Я уявила себе Дороті з «Чарівника країни Оз»: Тотошка був схожий на Тедді, зі Злою Відьмою я вже була знайома, а Добру Чарівницю дуже хотіла б зустріти, так само, як і знайти домівку, куди б мені хотілося повернутися, а в країні Оз проходило моє життя. От тільки не виходило у мене уявити чарівні черевички, у яких можна було б звідти втекти.

Вінстон Черчилль став першим лордом Адміралтейства. Французи вичікували, цілком покладаючись на Лінію Мажино[45]; над Атлантикою прокотилася зима – і нічого не сталося. Американські військові кореспонденти ще не бачили такої війни і, оскільки не мали про що писати, охрестили її «дивною війною», а Марлен Дітріх, новоспечена американська громадянка, вперше взяла участь у голосуванні просто на знімальному майданчику «Дестрі». Вона й гадки не мала, за що і навіщо голосує, але Дітріх, яка розмірковує над виборчим бюлетенем, мала чарівний вигляд. Рекламний відділ, що влаштував фотосесію з однією метою – нагадати глядачам, що Дітріх більше не іноземка, отримав найбільшу користь з цього заходу. Американізація берлінської Лоли зробилася фактом.

Прем’єра «Дестрі» відбулася в Нью-Йорку у листопаді 1939 року. Стрічка мала шалений успіх. Росія вдерлася у Фінляндію, а всі вирушили дивитися, як природно Грета Гарбо сміється у «Ніночці»[46], хоча декому швидко стало зрозуміло, що гримасу болісної незручності навряд чи треба розглядати як веселощі.

У день свого тридцятивосьмиріччя мама відвідала гала-прем’єру «Віднесених вітром», призначену для Західного узбережжя країни. Перша прем’єра фільму – в Атланті – пройшла із величезним успіхом, тож глядачам уже було відомо, що на них чекає шедевральна кіноепопея. Я слухала по радіо трансляцію прем’єрного шоу, чула вигуки, коли з’явилися Кларк Гейбл та Керол Ломбард, усі ці охи й ахи, коли повз публіку нескінченною процесією проходили неперевершені, у блиску та розкоші, некороновані королі та королеви Америки – кінозірки! І як же прокоментувала моя мати цю віху в історії кіно?– От тепер я бачила геть усе в житті! Леслі Говард[47] – із рудим волоссям! – Скинувши оксамитову вечірню сукню, вона переступила через неї, а я почала відмочувати клейку стрічку з її грудей.– Дівчина в головній ролі – ну, та, що закохана у давнього приятеля Ноела, цього красунчика і взагалі гарного актора,– вона дуже гарно грає, але та, що у ролі святої,– ніколи б їй не повірила! Кажуть, що вона – сестра дружини Браяна… Ні, на таке Браян не заслуговує!..

Пізніше Дітріх промовляла багато монологів стосовно «Віднесених вітром». Але цей був першим.

У Великій Британії ввели нормований продаж продуктів. Гітлер планував вторгнення в Норвегію та Данію, Росія майже захопила Фінляндію. Я ж мріяла про день, коли мені дозволять одягати чорну сукню. Я обережно запитала про це маму – і отримала у відповідь:

– Що таке? Діти не повинні вдягати чорний одяг!

Я дуже засмутилася. Кілька днів по тому до нашого помешкання в провулку доставили велику елегантну коробку. На ній було позначене моє ім’я. Розрізавши нарядну стрічку, я підняла кришку, поспіхом зісмикнула товстий шар шовковистого цигаркового паперу – і побачила її! Справжню, їй-богу, справжнісіньку чорну сукню! Це була справжня сукня для дорослих – навіть Діна Дурбін[48] не посоромилася б таку вдягти! Я приміряла її – і вона виявилася точнісінько мого розміру! З часів мого індіанського вбрання я не почувалася такою гарною! Вперше в житті мені спало на думку, що я маю пригоЯ показалася Носорожиці.

– Мені приємно, що ти так її уподобала,– відгукнулася вона.– Я трохи турбувалася, що візьму щось не у твоєму стилі…– У цю мить мене наче вдарило: це ж вона придбала для мене цю казкову сукню!

Мені стало ніяково від того, що вона зробила мені такий дорогий подарунок, і я від щирого серця подякувала їй, а потім поцікавилась:

– Як вам вдалося вмовити маму дозволити мені її?

Вона розсміялася:

– Якщо тобі дуже хочеться вдягти чорну сукню, чому б її справді не вдягти? До того ж ти у ній така гарна. А мамі ми просто нічого не скажемо, добре? Це буде нашою особистою таємницею.

З часів «лимонадного бізнесу» жодна людина з маминого близького оточення нічого не приховувала від неї заради мене. За тиждень по тому я отримала свою першу пару панчох – нейлонових! Згодом – пару чорних туфель на дводюймових «танкетках»! Я й навіть мріяти не наважувалася про справжні «танкетки»! Дуже скоро у мене зібралося багато «таємних скарбів», і тепер я тільки чекала якоїсь нагоди, щоб їх вдягти. Я була дуже наївною і не розуміла, що до мене залицяються.

Коли я прохопилася про своє бажання стати актрисою, щедра на подарунки Носорожиха, чиєю метою, здавалося, відтепер стало надавати мені будь-що, чого забажає моє маленьке серденько, дипломатично передала це моє бажання матері, і та викликала одного з «хлопчиків» та домовилася з ним про надання мені уроків акторської майстерності, «щоб зробити дитину щасливою». Відтоді щодня я мала з’являтися в її бунгало – зрозуміло, за її відсутності,– і там невдаха-актор із відчутним німецьким акцентом навчав мене «мистецтву промовляння Шекспіра».

Поки він пихато промовляв монолог Джульєтти та доводив мене до зубовного скреготу, мавпуючи інтонації Вебера і Філдза, моя мати почала готуватися до другого фільму із Пастернаком. Вона запросила свою улюблену дизайнерку Ірен, і вони вдвох, почуваючи себе дуже винахідливими, розважалися на повну. Білий смокінг з «Білявої Венери» було перероблено на парадний офіцерський кітель; смугастий пеньюар, оздоблений білим пір’ям із «Розпусної імператриці» – на ще вульгарніший, але досить ефектний витвір.

Та сама команда, що написала для неї «Подивимось, що мають хлопці в секретному місці» для «Дестрі», не спромоглася створити для «Семи грішників» хіт такого ж рівня, але пісня «Мій хлопець служить у флоті» стала не менш популярною. Матері дуже кортіло, щоб її проспівав Ноел Ковард, але той навідріз відмовився: бо не він був її автором, а найголовніше – тому, що цей гомосексуаліст ще не втратив смаку!

Мама насолоджувалася власною воскреслою славою, досі закохана в одного «ковбоя», вона вже закидала оком на іншого, блазнювала на майданчику і поводилася, як справжня американка: зверталася до членів групи «любий», стійко жувала клейкі пончики, пила каву з електричних кавоварок у студійній їдальні – без жодного саркастичного зауваження; заприятелювала із Бродеріком Кроуфордом[49], обворожила чарівну Анну Лі[50], несамовито фліртувала з новим провідним актором: приносила йому яловичий бульйон, намагалася підкорити його подарунками – і нічого не отримала навзаєм!ломшливий вигляд!

Упродовж трьох років Джон Вейн та Дітріх знялись разом у трьох картинах, і щоразу на майданчику з’являлися термоси з яловичим бульйоном, потім – золоті годинники та шовкові халати; і щоразу Дітріх опинялася не при ділі. Вейн став для неї настільки болісною колючкою в печінці, що вона почала фабрикувати про нього різні історії та розповідала їх геть усім так часто, що вони увійшли до дітріхівського міфу, і їх сприймали на віру, наче євангельські істини.

Ось одна з цих історій: якось вона запримітила тоді ще нікому не відомого Джона Вейна в студійній їдальні, а потім ледве вмовила «Юніверсал» узяти його в «Сім грішників». Із часом вона прикрасила цю вигадку тим, що нібито у перші ж дні зйомок Вейн виявився таким «бездарним аматором», що вона мусила подзвонити своєму агенту Чарлзу Фельдману із проханням знайти викладача акторської майстерності для «нездари партнера». Той факт, що Вейн блискуче зіграв у геніальному фільмі Джона Форда «Диліжанс», що вийшов на екрани 1939 року, тобто за рік до «Семи грішників», здавалося, раптом зникав з людської пам’яті, варто було Дітріх розповісти власну версію подій. Певно, за якихось обставин і якимось чином Джон Вейн не на жарт розлютив Дітріх, якщо вже вона почала так каламутити воду.

Багато років по тому, у Лондоні, ми з Вейном опинилися на обіді у вузькому колі спільних друзів, і я скористалася можливістю запитати у нього, яке магічне закляття вберегло його від маминого штурму. Він усміхнувся самими очима, пересунув свій могутній корпус на надто маленький для нього стілець і пробурчав:

– Мені ніколи не подобалось бути жеребцем у стайні – ніколи!

На людях Дітріх стверджувала, що не відчуває особливої любові до «екранних ковбоїв» і ця категорія акторів не є для неї чимось привабливим.

– Усі ті недотеписті довгані на кшталт Купера та Вейна схожі один на одного, немов близнюки. Тільки й здатні, що дзенькати шпорами, мурмотіти: «Вітаю, ме-ем» – та грати своїх кобил!

І люди вірили кожному її слову – ще б пак.

* * *

Мені завжди хотілося поїхати до Каталіни – невеличкого острівця біля узбережжя, де завжди можна було купити рідкісний сувенір – велику морську мушлю у формі вуха, що мерехтіла всіма кольорами райдуги. Мама відмовлялася туди їхати, хоча вся мандрівка зайняла б лише один день – туди й назад. Але її «ні!» було твердим та неухильним.

Тоді на сцену виступила Носорожиха:

– Мені здається, останнього часу Марія так віддано працювала, а її поведінка була такою зразковою, що, можливо, вона заслуговує на якісь нові враження. Вона це заробила, міс Дітріх.

І раптом – о диво! – я отримала дозвіл поїхати до Каталіни. Ця дивна жінка справді воліла бути моєю подругою і для цього навіть брехала заради мене! Дорослі не часто поводяться так заради дітей «важливих персон», проте ця потворна жінка була готова порвати на клапті задля мене кого завгодно, навіть вступалася за мене перед всемогутньою, здатною на все Марлен Дітріх, Зіркою Срібного Екрана! Я ще не мала такого друга і свідчу – мені було приємне таке ставлення. Вона навіть подарувала мені ту гарну мушлю – «на згадку про наш день», за її словами.

Урешті-решт терпець Ремарка урвався, і він залишив своє бунгало і винайняв будинок у Брентвуді. Це було тимчасове помешкання; будинок був гарний, але зовсім не в тому стилі, в оточенні якого Боні волів би жити. Він навіть повісив там лише одну картину – «Жовтий міст» Ван Гога. Інші просто стояли вздовж стін. Мені це було дивно: невже всі ці безцінні художні скарби щасливо перетнули океан і опинилися на американському континенті лише заради того, щоб опинитися в цьому непоказному будиночку в Каліфорнії? Він також придбав двох собак, ірландських тер’єрів, які й склали йому компанію. Я часто відвідувала його. Навіть з усіма своїми любовними «стражданнями» він був найрозсудливішим з усіх людей, яких я знала.

У Ремарка був примірник «Дон Кіхота» з ілюстраціями Дом’є. Я дуже любила цю книгу. Мені подобалося торкатися її палітурки з сирового полотна, подобався її незвичайно великий розмір, що пасував Дон Кіхотовому довгому спису. Ремарк із задоволенням спостерігав за тим, як я розглядаю ілюстрації, а я могла годинами не відриватися від них.

– Колись вона буде твоєю. Я залишу тобі її за заповітом, міс Санчо Панса. Але твій смак часом надто емоційний.– Він перетасував сотні своїх полотен, шукаючи картину, яку, на його думку, я мала б обов’язково навчитися цінувати, і заропонував: – Давай улаштуємо день Ван Гога!

Із Ремарком я була дуже сміливою, іноді навіть не погоджувалася з ним:

– Ні, здається, сьогодні не день Ван Гога.

– Тоді який сьогодні день, як на тебе?

– Може, Сезанн?

Він усміхався, кивав та знову перегортав картини:

– Сезанн в акварелі чи в олії?

Частіше за все я просила його знайти роботи Ель Греко. Його похмурий стиль відповідав моєму внутрішньому збентеженню. Гадаю, Боні здогадувався, що у нас вдома відбувається щось недобре, але боявся запитати – навряд чи він допоміг би мені, лише його душа ятрилась би через це.

Якось я запитала, чому він не розвішує свої картини, і він відповів, що цей будинок чужий для нього і ставиться до нього вороже. Він сподівався, що його власний будинок у Швейцарії дочекається повернення хазяїна.

Ремарк часом займався розпаковуванням своїх музейних експонатів, байдуже розставляв крихкі скарби – порцеляну династії Тан порожніми кімнатами, залишав безцінні килими лежати згорнутими на підлозі біля стін; ці речі були його єдиними друзями, собаки – єдиними компаньйонами, а його листи до моєї матері – єдиним висловленням почуттів. Як і завжди, він писав до неї німецькою – і від імені Равіка:

Подивись на Равіка — подряпаного, запещеного, обцілованого та обпльованого… Я, Равік, за своє життя бачив багато вовків, які вміють змінювати вигляд, і лише єдину Пуму, схожу на них. Дивовижний звір: коли місяць пливе над березами, Пума здатна на різноманітні перетворення. Я бачив Пуму у вигляді дитини, яка навколішки стояла біля ставка і розмовляла з жабами; від її слів у жаб на головах виростали золоті корони, а від її владного погляду вони перетворювались на маленьких королів. Я бачив її вдома в білому фартусі, коли вона готувала яєчню… Я також бачив Пуму у вигляді Тигриці, навіть мегери Ксантіпи, яка розмахувала у мене перед обличчям довгими кігтями… І ще я бачив, як Пума йде, і хотів гукнути до неї, щоб попередити про небезпеку,— але мусив притримати язика… Друзі мої, чи помічали ви колись, як Пума, немов полум’я в танці, йде від мене, а потім повертається? Як це? Ви скажете, що я нездужаю? Що у мене на лобі — відкрита рана, і я втратив пучок волосся? Так і буває, коли живеш із Пумою, любі друзі. Пуми часом можуть подряпати, коли хочуть приголубити, і навіть коли вони сплять, треба бути напоготові, бо ніколи не знаєш напевне, коли вони вирішать атакувати…

Щоразу, як Ремарк до неї писав, мама кликала його до себе, клялася, що кохає лише його, іноді навіть дозволяла йому любити її, а потім, рано-вранці, перш ніж вирушити до студії, відсилала геть. Таке чергування розпалу та охолодження почуттів вносило розлад у творчість Ремарка. На якийсь час жовті сторінки залишались без нових слів, а загострені олівці – невикористаними.

ПЕРШОЮ ДУМКОЮ, яка надходить до розуму, коли торкаєшся ретельно похованих спогадів, це… Чи варто було мені ховати їх настільки глибоко, щоб почуватися в безпеці? Коли перебереш їх та випустиш на волю, почуття з дитинства випливають на поверхню, немов примари Геловіну… Вага її величезного тіла придавлює мене, не дозволяючи рухатися. Рука досліджує мої найінтимніші місця, яких досі торкалася лише я сама. Мене раптом охоплює відраза, хоча я й до кінця не розумію, що зі мною відбувається. Холод – жахливий, пронизливий холод – змушує мене тремтіти так, що майже зупиняється серце, а груди душить беззвучний крик, хоча мені здається, що я кричу уголос.

Я не знала, що мене ґвалтують,– лише згодом це слово набуло значення, коли я дізналася, що вдіяне зі мною має назву. Відтепер мої ночі були сповнені німих ридань; я гадала, що дізналася, що таке секс, і здригалася за його наближення. Коли Носорожиха закінчувала свої процедури над моїм тілом, я натягувала на коліна нічну сорочку, скулювалася, уявляючи, ніби її не існує, і провалювалась у сон із переконанням, що мене карають за якусь невимовну провину, про яку я навіть не здогадуюсь.

Якоюсь мірою мене готували до насильства. Завжди слухняна, за будь-якої миті готова догодити тим, хто піклується про мене, поступлива, згодом я перетворилася на об’єкт власності, привчений до того, що його використовують, як заманеться. Якщо людина позбавлена індивідуальності, а інші ставляться до неї як до неживої, безсловесної істоти, яка не має почуттів та бажань, людина мимоволі стає все більш пасивною, звикає не ставити питань, а просто виконує накази.

Звісно ж, я намагалася втекти. Але мені не було куди йти, навколо не було нікого, хто вислухав би мене та по-доброму поспівчував – якщо б я спромоглася віднайти слова, щоб виразити все, що мене мучило. Тож я пішла до єдиного місця, що було мені добре знайоме, і де я почувалася в безпеці,– у себе. Сховала глибоко у собі свою таємницю, дозволила їй стікати гноєм та поступово перетворюватися на моє особисте пекло. Коли людині завдали шкоди, особливо завдяки недбалості тієї, яка вважала себе «люблячою матір’ю», пекло стає особливо пекучим.

Навіщо моїй матері знадобилося обрати цю жінку, а потім оселити мене разом із нею? Чи, може, вона хотіла, щоб мені було завдано шкоди? Чим я заслужила на таке ставлення? Матері повинні любити своїх дітей, захищати їх від зазіхань. Я була гарною дівчинкою, робила все, що вона від мене хотіла,– то чому ж їй знадобилося мене покарати? Чому вона воліла, щоб мені зробили боляче? Що я такого зробила? Чи ж я така погана?

Усі ці питання, що не отримували відповіді, вирували всередині мене, посилюючи відчай та біль від наруги. Нарешті я дійшла висновку, що моя мрія про справжню власну домівку із люблячим чоловіком тепер ніколи не здійсниться і що я сама в цьому винна, бо дозволила заподіяти собі щось жахливе.

Утім, певно, я й досі вірила в дива, бо попросила про зустріч із матір’ю, навіть не знаю навіщо. Упродовж решти життя я питала саму себе: про що я думала, чим сподівалася заспокоїтися? Мені необхідно було хоч чимось заспокоїтися – і, гадаю, скоріш інстинктивно я кинулася до матері, коли мені стало нестерпно боляче. Це була така дурість! Відчайдушна потреба у людяності часто наражає нас на дурість.

Мені було сказано, що мама захворіла, але якщо я хочу її бачити, то можу навідати,– але тільки у разі, якщо залишатимусь дуже недовго та не буду нічим її турбувати.

Жалюзі були спущені, кімната занурена в прохолодну тінь. Бліда і незвично квола, вона лежала на канапі серед подушок, однією рукою стискаючи на грудях м’яку вовняну шаль.

– Серденько,– тихо видихнула вона, ніби цей невеличкий рух повітря вимагав від неї забагато зусиль. Мені спало на думку, що вона помирає, і я опустилася біля неї на коліна, її рука м’яко торкнулася моєї голови, немов благословляючи. І тут з’явилася Неллі.

– Твоїй мамі треба трохи поспати, любонько. Приходь завтра, добре? Вона тебе покличе, обіцяю.

Кинувши останній погляд на тріпочучі мамині повіки, я пішла… Може, вона про все знає? І тому більше не хоче мене бачити?.. Та ні, просто я невчасно прийшла. Ніколи не звертайтеся по допомогу до матері, коли вона щойно зробила аборт.

Упродовж наступних чотирьох днів мама була недосяжною. Тим часом розпач замкнув коло у моїй душі і більше не мав наміру виходити. Для дива стало запізно.

Господь був до мене милосердним, а час, у якому я жила, безпечнішим. Тоді не було ані «янгольського пилу», ані «айсу», ані креку[51], так само як і вуличних наркоторговців, і навіть у парках не вешталися наркомани. Єдиним наркотиком моєї юності був алкоголь – він усе ж таки потребує трохи більше часу для самознищення. Він притупляє завданий людині біль, але згодом людина задля цього починає ранити себе добровільно. Він оманливо підводить людину до думки, що вже цим безчестям вона здатна керувати сама. Інакше кажучи: завдавайте собі ще більшої шкоди, ніж можуть завдати інші,– і почувайтеся у безпеці; тобто остаточно втрачайте себе і своє життя.

Я розчинилася в самопокаранні: продовжувала задовольняти мою мерзенну володарку, але тримала її, коли це вдавалося, якнайдалі від себе; утримувала себе на грані… Та ні. Я не варта була таких зусиль. Пиятика зводила до нуля все, що від мене залишалося. А життя йшло собі далі – така вже його природа: тривати попри всі негаразди…

ЩОБ МОЄ «ЩАСТЯ» ТРИВАЛО, мене було зараховано до Академії Макса Рейнгардта, що була розташована у непоказному будинку поряд із автозаправочною станцією на розі Ферфакс та бульвару Вілшир. З якої причини доктор Рейнгардт, один зі знаменитих емігрантів, дійшов думки, що елітна школа акторської майстерності матиме шанси на успіх? У мене немає відповіді. За тих днів ніхто не приїздив до Голлівуда «грати». Гарні хлопці та вродливі дівчата зліталися до Каліфорнії з єдиним наміром – показати себе. Щоб їх помітили, дівиці смоктали крізь соломинку содову у аптеці-закусочній Шваба[52], виставивши груди, щільно обтягнуті затісними светрами. Таким чином агенти помітили Лану Тернер[53], то чому не можуть помітити й їх? Юнаки щільно обтягували все, що мали, на пляжах Санта-Моніки, сподіваючись на такий саме магічний результат – миттєво перетворитися на зірку світового масштабу. Навіщо їм була акторська майстерність? Навіщо вивчати ці прописані правила, та ще й за суворим розкладом у німецькому стилі? Що за дурні жарти?

Отже, студентів у колись відомій академії було обмаль, гер доктор зазвичай кудись зникав, покладаючи викладацькі обов’язки на свою дружину Гелен Тіміг – чудову актрису, яка переважно не мала роботи в кіно. Лише час від часу «Ворнер Бразерз» запрошували її зіграти домовласницю-нацистку або інформаторку гестапо. Саме вона стала моєю опорою, вона вчила мене акторській справі віддано, терпляче і з видатною майстерністю.

Відтепер Дітріх із повним правом могла всюди оголошувати:

– Моя донька – студентка Академії Макса Рейнгардта, як і я за часів моєї юності!

І це на всіх справляло враження та всіх «радувало».

Доблесна армада невеличких суденець відважно вирушила в нічне море, прийняла на борт триста тисяч людей, яким уже не було куди далі бігти, і доставила їх додому, до Англії[54]. Дюнкерк став першим символом того, на що здатен цей «крихітний острівець» та його безстрашні мешканці. Припавши до радіоприймачів, решта вільного світу слухала про цей подвиг та аплодувала їхній мужності.

Вінстон Черчилль обійняв пост прем’єр-міністра, Рузвельт балотувався на безпрецедентний для США третій термін, Франція капітулювала, Герман Герінг заприсягнувся поставити Англію на коліна, і розпочалася «Битва за Британію». Багато хто з британської спільноти покинув Голлівуд, щоб поруч зі співвітчизниками в міру сил битися за свою країну.

Коли я увійшла до бунгало зі свіжою поштою, мама широкими кроками вимірювала кімнату, палила та сперечалася з Ремарком.

– Серденько, я щойно повернулася з вокзалу – проводжала Ноела. Це так зворушливо! Він дуже пишався, що їде на війну, битися за свою улюблену Англію. Ми там стояли удвох, немов двоє старих солдатів, не знаючи, як попрощатися. Він ледве не запізнився на потяг: мусив бігти за ним, коли вже дали гудок. Я стояла і махала рукою, доки потяг не зник, і плакала…

З її розповіді я виразно уявила собі двох виснажених товаришів по зброї, що безстрашно й відчайдушно прокладають собі шлях до останнього потягу.

Ремарк тільки посміхався.

– Знаєш, тьотю Лені, це дійсно зворушлива сцена – проводжати близького друга на війну, але було б ефектніше, якби ти проводжала його на борт військового корабля десь у Канаді. Прощання в Пасадені… тут чогось бракує!

– Це тобі «чогось бракує»! – скинулася вона.– Я співчуваю патріотові, який виконує свій обов’язок: вдягає форму солдата своєї країни та вирушає назустріч ворогові… як справжній чоловік! Адже для Ноела і це велике досягнення!

– Що тут скажеш? Припустимо, штиковий бій на нічийній землі мене також примусив би співчувати, але сьогодні дія відбувалася в Пасадені: поруч – лімузин із шофером, герой – у смугастому костюмі з червоною гвоздикою в петельці, а за спиною у нього – двійко хлопчиків на підтанцьовці, зі сльозами на очах; сам він, озброєний валізкою з крокодилової шкіри, у повній безпеці зайде до власного купе в «Супер-Чіф»[55] і надалі не зробить жодного пострілу. До того ж ніякого туману там не було.

– Я нічого не казала про туман!

– Ти про нього думала.

Не в змозі змагатися з Боні у дотепах на такому рівні, мама ввімкнула радіо голосніше. У неї з’явилася звичка увесь час слухати радіо – вона намагалася знати всі останні новини з Європи, скаржилася, що їх не передають, та на американців, які, за своїм звичаєм, анічогісінько не знають про те, що відбувається у світі,– хай навіть за два кроки від кордонів їхньої держави.

– Тільки подивись на них: війна в розпалі – а чим зайняті ці американці? Знімають фільми, грають у джин рамі[56] та дотримуються нейтралітету!

– Дай-но їм час,– відповів Ремарк англійською.– На їхніх плечах лежатиме майбутнє усього світу. Цей тягар вимагатиме від них абсолютної самопожертви.

– Якщо вже ти раптом став таким проамериканським, зроби щось зі своїм німецьким акцентом. Ти розмовляєш, наче берлінський м’ясник, який намагається вдати з себе джентльмена! Тебе ж вважають «шанованим біженцем»!

За «європейських часів» мама ніколи б не дозволила собі з такою зневагою розмовляти з Ремарком, але ті часи минули – він більше не був її «піднесеним коханням». Білий бузок утратив чарівність.

Зітхнувши, Ремарк підвівся, щоб піти.

– Пума, знаєш, що писав Роберт Грейвз[57], коли громадянська війна в Іспанії примусила його покинути домівку? «Ніколи не перетворюйтесь на біженця, уникайте цього всіма доступними засобами. Залишайтеся жити там, де ваш дім, їжте траву або кору з дерев, якщо вас мучитиме голод… але ніколи не ставайте біженцем». Авжеж він мав справу лише з Франко, а не з Адольфом Гітлером!

Узявши за мету знищити бойовий дух Англії, Гітлер наказав щоночі бомбардувати громадянські об’єкти країни. Важко описати, як ми чекали, коли чудовий, глибокий голос із благородним інтонуванням виголосить: «Говорить Лондон!» Цей голос вів нас за собою, змушував побачити та відчути жахливі бої, спустошення, дивовижну мужність узятих в облогу людей. Едвард Р. Марроу так жваво доносив до свідомості американців наслідки бомбардувань Лондона, що вони починали відчувати певну провину через свій нейтралітет. Марроу описував те, що коїлося в британській столиці, словами, невдовзі і Голлівуд почав робити те саме в екранних образах.

Ми пакували і надсилали посилки до Британії, закохувалися в усе англійське; місіс Мінівер[58] стала нашою героїнею, нашим символом; ми пишалися американськими пілотами, які приєдналися до славетних військово-повітряних сил Британії та сформували власну «Орлину ескадрилью». Віднині американці працювали без відпочинку, передаючи до Англії усе необхідне, щоб не дозволити Гітлеру стати хазяїном на її території. Усім своїм єством вони були готові й жадали втрутитися у війну – навіть так далеко від власного дому.

МОЯ МАТИ ТАК МАНІРНО ЗІГРАЛА француженку в «Полум’ї Нового Орлеана» – додала до ролі стільки солодкавості, що від перегляду цього фільму просто зводить зуби. Від перебору із «о-ля-ля!» фільм не мав успіху, і його провал був цілком визначений. Картина була зроблена в дусі Любіча за режисурою відомого біженця з Франції Рене Клера[59], і саме Клер міг би проявити більше розуміння французького стилю. Проте єдиним, що Дітріх не влаштовувало під час роботи над фільмом, був її партнер. Вона подзвонила моєму батькові в Нью-Йорк:

– Фаті, у мене новий учитель танців! – Ураховуючи те, що вона мала на увазі Брюса Кебота, її скарги були зрозумілими.– Цікаво, навіщо Пастернак підсунув мені цього жиголо? Чому це робив фон Штернберг, нам відомо: після Купера він призначав мені партнерів, щодо яких був упевнений, що я їх не уподобаю,– але ж Пастернак? Ревнувати мене він не може: я ж досі з ним не спала! Я йому одразу сказала: «Ні! Тільки якщо Гітлер програє війну!»

Шарль де Голль утік до Англії, і моя мати до нестями в нього закохалася і почала носити лотарингський хрест[60] із пристрастю справжньої нескореної француженки. Нацисти чеканним кроком марширували Єлисейськими Полями, а студія «20^th Century Fox» оголосила, що підписала контракт із найяскравішою зіркою французького кінематографа – Жаном Габеном.

– Боні, це ж той самий неймовірний актор з дивовижного фільму «Велика ілюзія»! І вони запросили його, щоб запропонувати зніматися у дешевих американських картинах? Він, мабуть, й англійською не розмовляє. Вони згублять його! Він бездоганний за своєю художньою природою, а тут навіть нікому його захистити. Скажи, ще можна телефонувати до Франції? Здається, Мішель Морган у нього закохана, то я б могла до неї додзвонитися та з’ясувати, як із ним зв’язатися…

Мама ще щось казала про Габена, але не згадала про те, що ще в 1938 році надіслала з Голлівуда моєму батькові телеграму такого змісту:

ЧУЛА ГАБЕН МАЄ СЮДИ ПРИЇХАТИ = З’ЯСУЙ ЦЕ КПК ТРЕБА ЩОБ Я ПЕРША ІЗ НИМ ПОЗНАЙОМИЛАСЯ =

Скориставшись контрактом із американською студією, Жан Габен вирвався з окупованої Франції. А Дітріх уже на нього чекала із розпростертими обіймами. Він про це поки що не знав, але його долю на кілька подальших років було визначено.

Ремарк нарешті прийняв рішення перебратися до Нью-Йорка. Я допомагала йому спаковувати речі.

– Ти справді хочеш поїхати від неї?

– Пристань не в змозі покинути корабель, що залишив її минулої ночі.

– Боні, а тобі це дуже потрібно?

– Так, Журбо. Якби я був здатен перетворити тебе на Щастя, я б тоді залишився, але нині мені бракує сил.

– Чому ти назвав мене Журбою?

– Я називаю тебе багатьма ніжними іменами – щоб дати тобі ковток свіжого повітря. Бо твоя мати поглинає весь кисень навколо тебе.

– Я не люблю її, ти ж знаєш.– Як приємно було вимовляти ці слова!

– Ти маєш любити її. Вона тебе любить так, як уявляє собі любов. Просто її мотор робить тисячу обертів за хвилину, тоді як для нас нормою є сотня за хвилину. Нам потрібна година, щоб виявити свою любов до неї, а вона кохає нас упродовж шести хвилин – і йде у справах, а ми тільки дивуємося: чому це вона не кохає нас так само, як ми кохаємо її? Ми помиляємось: вона вже колись нас кохала.

Студія оселила Габена в бунгало, щойно звільнене Ремарком. У його розпорядженні опинилися «Роллс-Ройс» із водієм та яхта. Все, що йому було потрібно, Занук[61] надавав своїй новій зірці негайно і беззаперечно. Відтепер Габен став новим королем Голлівуда. Нещасний! Усе, що було йому знайомо, серед чого він почувався комфортно, залишилося позаду, у його завойованій країні, яку він так любив. Він так ненавидів будь-яку претензійність – і тут на нього почепили ярлик Великої Зірки з усім принадним до цієї ролі блиском та показною пишнотою, серед замкненого кола іноземців, чию мову він ледве розумів. Жан мав дуже просту вдачу, у цій оболонці грубуватого чоловіка жив маленький хлопчик, який легко міг полюбити і так само легко образити. За довгі роки нашого знайомства ми з ним стали друзями на відстані. Ми рідко зустрічалися і майже ніколи не розмовляли, але якимсь чином відчували спорідненість наших душ. За уявленнями Габена, чоловік міг бути закоханим у жінку і зустрічатися із нею, але дитина цієї жінки не має жодного відношення до дорослих стосунків. На мою думку, з числа маминих коханців Габен був найшляхетнішим, до того ж його джентльменські якості були природжені, а не надбані вихованням.

«Мисливець», який чекав на нього, тим часом ретельно підготував усе для захоплення жертви. Все, що залишилося зробити Габену,– кинутися до розпростертих до нього люблячих обіймів… і миттю програти двобій.

Моя мати залишила за собою бунгало, але, щоб уникнути допитливих поглядів готельної обслуги та постояльців, винайняла будиночок серед пагорбів Брентвуда та постаралася декорувати його так, щоб кожна річ нагадувала про Францію. Потім вона зателефонувала Габену до готелю і промовила бездоганною французькою:

– Jean, c’est Marlene![62]

Так розпочався один з найпрекрасніших романів 1940-х років.

Їхні стосунки виявилися одними з найміцніших, найпристрасніших та найболісніших для них обох, причому, звісно ж, Габен страждав набагато глибше.

Але зневіри були ще далеко, а зараз він потрапив до обіймів моєї матері, немов корабель, що збився зі шляху і раптом знайшов точну дорогу додому. Вона відверто насолоджувалася його залежністю від неї. Щоб полегшити його ностальгію за рідною країною та почуття провини через те, що він покинув її саме тоді, коли вона, можливо, потребувала його допомоги, Дітріх створила для нього в сонячній Каліфорнії його особисту Францію. Вона вдягала смугасті костюми з джерсі, пов’язувала на шию яскраву хустку, навіть почала носити берети набакир. Шевальє б нею дуже пишався зараз, якщо б не був страшенно зайнятий: у цей час у Парижі він розважав фашистських окупантів.

«Французький кокон», що його створила мама навколо Габена, заважав йому розвиватися. Він мусив заробляти на життя в Америці, працювати із американськими акторами та в американських знімальних групах; і те, що він не робив нічого, щоб стати серед них своїм, аж ніяк не допомагало в роботі. Завдяки впливу Дітріх, Жан Габен, людина з народу, перетворився на відчуженого іноземця. І це яскраво відбилося на його акторських роботах і не сприяло підвищенню популярності.

За день до річниці початку війни 1812 року із Наполеоном Гітлер вторгся у Росію.

Мама знімалася на «Ворнер Бразерз» у «Чоловічій силі» зі своїм давнім другом Джорджем Рафтом та Едвардом Г. Робінсоном, якого одразу ж зненавиділа.

– Маленька потворка, ну яка з нього зірка? – казала вона.

Дітріх добре зіграла свою роль, її «образ» у плащі та береті став одним з найкращих, але картина в цілому їй не подобалася – головним чином тому, що вона мусила зніматися «заради грошей», а ще – робота відривала її від «кохання всього її життя».

Робота у «Чоловічій силі» йшла легко, було багато днів, коли Дітріх навіть не викликали на майданчик, і вона мала скільки завгодно часу, щоб удатися до піклування про «свого чоловіка». Коли він увечері повертався з роботи, вона зустрічала його у дверях оселі у білому фартушку, огорнута пікантним ароматом касулє[63], яке парувало в кухні. У неділю вона готувала лангустів та pot-au-feu[64] для голлівудських біженців із Франції: режисерів Рене Клера, Жана Ренуара, Дювівьє, друга Габена та його партнера у «Великій ілюзії» Даліо, та багатьох інших. Відірвані від дому, вони почувалися дуже затишно в цьому галльському притулку. Дітріх не дозволяла вторгнення іноземців до затишку свого маленького «французького двору». Лише кілька близьких друзів Габена могли розраховувати на теплий прийом у будь-який день. Це був «час бістро» у Брентвуді.

Габен називав її «мa grande» – одним з чудових романтичних виразів, які так важко перекласти. Буквально воно означає «моя велика», насправді ж має значення «моя жінка», «моя гордість», «мій Всесвіт». Погляд моєї матері на нього, коли вона відповідала йому: «Jean, mon amour», не потребував перекладу. Їй подобалося в ньому геть усе, особливо його стегна.

– Він має найгарніші стегна, які я тільки бачила у чоловіків,– казала вона.

Єдиним, щодо чого вона висловлювалася дещо стримано, був його інтелект. Ані походження, ані освіта Габена не могли надати йому того витонченого лоску, який так приваблював її у Ремарку.

Вона взялася за покращення англійської вимови Габена. Його французький акцент не був таким жвавим, як у Шевальє, так само він не мав тієї сексуальної м’якості, як у Буає. Габен мав бас, і, коли розмовляв французькою, від його голосу мурашки бігли шкірою навіть у здохлої риби, проте в англійській версії той же голос набував інтонації роздратованого метрдотеля. Вона відстоювала його, захищала на студії – і саме цим сприяла появленню у Жана багатьох ворогів. Вона навіть спромоглася вмовити когось впливового призначити свого колишнього коханця Фріца Ланга режисером фільму, у якому мав грати Габен. На щастя, він був замінений після четвертого дня зйомок. Сам фільм виявився настільки нікчемним, що абсолютно не мали значення ні ім’я, ні досвід режисера!

І все ж, гадаю, упродовж тих перших знімальних днів Ланг мав трохи часу для чоловічої розмови з Габеном, бо одного дня, повернувшись додому, він звинуватив маму в любовному зв’язку з Лангом. Дуже здивована, мама широко відкрила очі та перепитала:

– Із тим потворним жидом? Mon amour, ти, певно, жартуєш зі мною? – І вона заключила його в обійми.

Протягом усього життя Дітріх так і робила: стирала коханців із власної пам’яті, ніби їх ніколи не існувало. І це не було зручним фортелем, коли треба було знайти вихід у незручній ситуації,– вона дійсно позбавлялася будь-яких спогадів про них. І це стосувалося не лише коханців, але й багатьох інших речей також.

Страшна риса характеру.

МОЄ НАВЧАННЯ ЗАВЕРШИЛОСЯ, я закінчила Академію, отримавши право грати на сцені, та обрала собі сценічний псевдонім – «Марія Ментон». Мені здавалося, що це ім’я має сильне та неєвропейське звучання. Мені запропонували головну роль Лавінії у драмі «Сум пасує Електрі», грецькій трагедії, дію якої було перенесено до Нової Англії[65], але режисер вирішив перенести події далеко на Південь і зробити стрижнем постанови ненависть між матір’ю та донькою. Цікавий вибір! Моя мати прийшла на прем’єру разом із «хлопчиками» та де Акостою. Вона не дуже зрозуміла, про що намагався розповісти «цей гнітючий О’Ніл», але визнала мою гру неперевершеною, хіба що мої кучері, на її думку, були надто завиті, а взята напрокат довоєнна сукня була б кращою, якби її пошила Ірен, і взагалі: чому я їй не сказала, що гратиму в «історичній» сукні?

Її агент, а наразі продюсер, запропонував матері роль у картині з умовною назвою «Так бажає леді» на «Коламбії Пікчерз». Вона прийняла цю пропозицію, навіть не питаючи, хто режисер, про що йдеться у сценарії та хто гратиме головну чоловічу роль. Чарлі Фелдман був задоволений, хоча й дещо здивувався. Мені ж її незвичайна байдужість не здалася дивною: по-перше, вона цілком довіряла Фелдману, по-друге, вперше в житті була закохана так сильно, що робота посіла друге місце у її свідомості.

Коли вона влаштувалася у своїй гримерній на «Коламбії», життя завдало їй удару, але не досить сильного. Режисер Мітчелл Лейзен обожнював її і був вірним її прихильником усе життя, тож вона почувалася там головною. Разом вони спромоглися придумати щось досить банальне та примітивне. У сорокові роки досягнення ефекту «легковажності» вимагало концентрації зусиль і було не таким простим, як зараз. Авжеж, усі були впевнені, що знімають чудову картину за участю дивовижної Марлен.

Нещасний Фред МакМюррей! Завжди надійна робоча конячка серед інших голлівудських зірок, він опинився у вирі цієї феєричної постановки – і, за своєю незворушною манерою, не вимовивши зайвого слова, добре зробив свою роботу, одержав гонорар та, як усякий нормальний годувальник родини, вирушив додому, до своєї дружиноньки. Між зірками не спалахнуло ані іскри кохання. Загалом, з того, як усі поводилися, можна було зробити висновок, що в цьому фільмі грає лише одна зірка – Марлен Дітріх.

У цьому сюжеті значну роль відігравало дитинча. Якось, коли воно було у Дітріх на руках, вона через щось перечепилася, спіткнулася та впала. Вона не могла відкинути дитину від себе, як воротар відкидає подалі від себе м’яч, тож мусила вивернутися, щоб своєю вагою не задавити її, і зламала щиколотку. Мені зателефонували з «Коламбії» та сказали, щоб я терміново приїздила: із моєю матір’ю трапився нещасний випадок! Прибігши, я побачила її, дивовижно вродливу: вона лежала серед подушок на ношах в очікуванні, коли її заберуть до шпиталю.

– Серденько,– почула я її голос, що незвично тремтів,– ти знаєш, що мені сьогодні казав астролог? «Остерігайся нещасних випадків»! Неймовірно: я подзвонила йому сьогодні, і він попередив, щоб я не їхала до студії уранці, а я, звісно ж, його не послухала – і от, подивись на мене!

Відтоді Керрол Райтер[66] став для неї всевидючим та всезнаючим гуру. Він дійсно був дуже досвіченим та приємним чоловіком і часто шкодував про свої попередження, до яких не дослухалися. Його задачею було складання гороскопів для всіх потенційних та теперішніх коханців, членів родини, колег, знайомих, а також для прислуги. Він визначав найкращі дати для подорожей та підписання контрактів. Упродовж багатьох років, удень та вночі, він був для мами на зв’язку: вона могла поставити йому будь-яке запитання або звернутися за порадою чи магічним рецептом вирішення тієї чи іншої проблеми. Вона майже ніколи не виконувала його настанови, але звинувачувала його щоразу, коли зазнавала невдачі або була незадоволена крахом якихось сподівань.

Для мене Керрол Райтер став другом на решту життя та одним із тих чоловіків, яких я хотіла б бачити своїм батьком.

Звістка про те, що Дітріх пошкодила свою знамениту прегарну ногу, «рятуючи життя немовляти», витіснила з передовиць воєнні новини.

Вона не погодилася припинити зйомки, доки ногу вилікують і з неї знімуть гіпс, натомість наполягла, щоб для неї зробили такий гіпсовий бандаж, у якому можна було б пересуватися,– дуже рідкісна річ за тих днів. За кілька днів зі сценарію було викреслено всі загальні плани, і мати заходилася працювати. Єдиною проблемою залишалося природно поводитися та не виказувати скутості рухів, спричиненої гіпсом та кульгавістю, під час зйомок середніх планів.

– Згадай, що робив Маршалл? У нього ж була дерев’яна нога! Він вдавався до власних нескладних хитрощів, щоб нормально виглядати в кадрі!

Ми замовили один із фільмів Маршалла і потренувалися робити, як він. Мама засвоїла його рухи та майстерні засоби відволікання уваги глядача і виконала все за вищим класом: лише окремі прискіпливі глядачі, переглядаючи «Так бажає леді», помітили, де саме Дітріх знялася вже в гіпсі.

Через цей «нещасний випадок» Дітріх отримала статус «героїні» – як серед найближчого оточення, так і в професійних колах. Цей статус забезпечив стрічці касові збори та надав мамі можливість користуватися дуже елегантною тростиною, коли вона вдягала чоловічі костюми, і запобігти критиці через додання до іміджу такого суто чоловічого аксесуару. Навіть зі зламаної щиколотки Дітріх спромоглася отримати бонуси. Загалом, цей її талант геть усе обертати собі на користь мав у собі щось демонічне.

Завершивши роботу з «Коламбією», Дітріх негайно перейшла до іншого фільму з Джоном Вейном на «Юніверсал», і навіть знайшла в ньому роль для своєї колишньої пристрасті – Річарда Бартелмеса. Габен тоді ще й не підозрював про емоційний стиль маминого життя і просто тішився в променях небесного вогню її усепоглинаючого кохання та почувався щасливим, як дитина біля турботливої матері.

У листопаді почалися зйомки його першого американського фільму, що отримав назву «Місячний приплив».

СПЕРШУ, почувши це по радіо, я вирішила, що це чергове жахливе шоу Орсона Веллса, але невдовзі зрозуміла, що все виглядає надто реальним – таке неможливо написати в сценарії. Я одразу зателефонувала матері. Була неділя, мама готувала лангустів і сердилася на мене, що я не прийшла, щоб допомогти їх випатрати.

– Що ти там кажеш? Бомбардували американські кораблі? Нарешті! Треба було японцям узятися за справу, щоб привести американців до тями. Дуже добре! Тепер вже вони залучаться до війни! І тоді війна швидко скінчиться – як минулого разу, ще до твого народження. Коли будеш іти, прихопи масла. До речі… де він – той Перл-Гарбор?

Уранці раптом виявилося, що всі садівники-японці зникли. Квіти похнюпилися, трава на газонах блякла на очах під палаючим сонцем. Ось він – кінець ери розкішних доглянутих садів у маєтках кінозірок! Нині ландшафти сучасних голлівудських володарів старанно обробляють мексиканці – прихильники бугенвілеї, але колишні чарівні краєвиди зникли разом із колишніми зірками та їхніми садівниками.

На дверях перукарень з’явилися оголошення:

«Голимо японців.

За нещасні випадки не відповідаємо!»

Каліфорнія миттю опинилася надто близько до театру воєнних дій, і її мешканців охопила паніка. Для японців було введено комендантську годину з шостої вечора, їхні радіоприймачі конфіскували: кожен з них вважався потенційним шпигуном, беззастережно відданим імператору Хірохіто, навіть якщо народився і прожив усе життя в США. Японський живопис та прикраси сховали подалі. Студії розпочали «патріотичну пропаганду» та «підтримку бойового духу», але в першу чергу працювали з антинацистськими сценаріями. Голлівуд знайшов власний засіб узяти участь у війні, і виконав цю роботу бездоганно.

За сприяння голлівудського «Комітету перемоги» зірки долучилися до боротьби з Гітлером, використовуючи власну славу. Цього разу моя мати опинилася разом та нарівні з усіма. Загадковість та відчуженість більше не сприяли блиску. Йшов 1942 рік, і у тренді була «справжність». Ось коли дався взнаки досвід ранніх маминих виступів у берлінських кабаре: вона йшла туди, куди її кликали, робила все, про що її просили, відпускала сальні жартики разом із Чарлі МакКарті[67], долучалася до волонтерських зібрань, співала всюди, де це було можливо. Коли з Перл-Гарбору почали надходити поранені, вона брала участь у поспіхом організованих для них концертах, була «гарним хлопцем», «своєю в дошку», «справжнім бійцем» – і отримувала від їхнього обожнювання надвелике задоволення. Вона вже репетирувала найважливішу роль у своєму житті – «вишукана дама, яка розважає бійців, що повернулися з пекла»,– але поки що про це не здогадувалася.

Керол Ломбард загинула в авіакатастрофі, коли поверталася з поїздки, під час якої брала участь у розповсюдженні в американській глибинці облігацій військового займу. Мамин страх висоти отримав ще одне виправдання.

– От бачиш? Що я завжди казала? Не треба літати! Літаки небезпечні! Я Керол ніколи не любила, але коли її добре вдягали, вона могла виглядати гарно. Цікаво, із ким тепер зустрічатиметься Гейбл?..

«Нормандія», з 1939 року приписана до Нью-Йоркського порту, позбавлена вишуканої краси і перероблена на військово-транспортне судно, загорілася, нахилилася на борт і затонула. Для нас – тих, хто пам’ятав та любив її,– ця катастрофа дорівнювала родинній утраті.

Я грала головні ролі, мала помірний успіх, почала викладати, спробувала себе в режисурі, робила все, за що тільки могла отримали гроші. Вдень я інертно працювала, ввечері пила, вранці страждала від похмілля. Замість бренді у мене тепер був тільки згубний для нутрощів бурбон, а за ним, на десерт,– численні «Стінджери», «Сайдкари» та «Алекзандери»[68].

* * *

Ідеальна пара посварилася. Можливо, через Джона Вейна, можливо, через любовні послання від Ремарка, що надходили надто вже часто… хто б та щоб не спричинило це, але коли Габен поїхав на натурні зйомки, мама була впевнена, що він на неї сердиться і через це спробує негайно ж залучити свою колегу по фільму, Іду Лупіно, до палкого роману. Вона міряла бідаху Жана своєю міркою, а не його природженою порядністю.

З переляку Дітріх скасувала свій тур з продажу облігацій воєнного займу та вдалася до «любовних страждань», виливаючи тугу на сторінки щоденника із синьою обкладинкою і, як із усіма іншими своїми інтимними одкровеннями, намагаючись, щоб їх було цікаво читати тим, кому ці «особисті» записи впадуть в око. Щоденник вона постійно залишала на найпомітнішому місці – щоб Жан знайшов його та прочитав про її безмежне кохання до нього… якщо повернеться.

У подальші роки, коли Габена вже не було поряд із нею, мама відкривала щоденник лише в особливих випадках: коли, наприклад, намагалася вразити відомого письменника, свого нового залицяльника, власною обдарованістю у французькій ліричній прозі, що надихалася «одним чоловіком, який гадки не мав, що саме втратив».

15 лютого. Він пішов.

16 лютого. Я думаю французькою. Як смішно! Зараз десята ранку, а я думаю про нього — розмірковуючи про нього, я могла б спокійно заснути на цілі роки, тільки б побачити його на мить.

Він подумки зі мною, немов палаюче полум’я.

Jean, je t’aime!

Усе, що я хочу дати тобі,— це моє кохання. Якщо тобі це не потрібно, тоді моє життя добігло кінця. Я розумію, що ця гарна фраза нічого не означає,— і навіть інша: «Я кохатиму тебе решту мого життя, і навіть коли воно скінчиться»,— тому що, навіть коли я помру, я все одно кохатиму тебе. Я тебе кохаю — як же ж приємно промовляти ці слова і знати, що ти не відповіси: «Я тобі не вірю». Хоча якщо б ти був тут, я б могла поцілувати тебе та покласти руку тобі на плече і повірити, що ти мене теж кохаєш. Бо якщо я знатиму, що у тебе немає кохання до мене, тоді все для мене скінчиться — якщо я тобі більше не потрібна, я хочу померти.

Я в ліжку. Моє тіло холодне, і я дивлюсь на себе і не бачу своєї краси. Я не досить гарна — але для тебе я б хотіла бути дуже вродливою. Заради тебе я б хотіла стати найгарнішою жінкою у світі, але я такою не є — проте я кохаю тебе. Ти — моє серце і моя душа. Досі я не знала, що душа існує,— тепер я про це знаю. Завтра я спатиму у твоєму ліжку. Це буде боляче, але так я буду ближче до тебе. Кохаю тебе. Кохаю тебе.

17 лютого. Я не спала. О третій прийняла пігулки, але було надто холодно, щоб заснути. Вдень працювала. Чекаю на тебе так, немов ти от-от маєш повернутися додому зі студії.

Будь ласка, мій обожнюваний, повернись до мене, будь ласка!

18 лютого. У його ліжку так добре спалося! Спочатку було боляче від того, що я тут сама, без нього,— але я уявила, що він поряд, і так заснула. Час спливає надто повільно! Це тому, що я рахую години — і навіть хвилини! Пішла на ланч із Джоном Рафтом, і ми розмовляли про Жана. Рафт спитав мене: «Як він може дивитися на якусь іншу жінку?»

Не можу повірити, що минуло лише три дні відтоді, як він поїхав. Для мене спливла ціла вічність, або загублене життя. Я дихаю — і більш нічого. Усвідомлюю, що думаю лише про себе. Можливо, так роблять ті люди, які кохають по-справжньому. Мені завжди здавалося, що кохати по-справжньому — це коли не думаєш про себе, але це неправда. Кохаю його кожною краплинкою моєї крові і можу думати лише про єдине: бути із ним — слухати його голос — відчувати його губи — його руки навколо мене — думати, що хочу віддати себе йому назавжди.

Зазвичай на ніч я залишалася у театрі. У п’яній відключці лежала на одній з реквізитних канап на горищі над сценою. Там було темно й прохолодно, і набагато безпечніше, ніж там, де на мене нібито чекали.

21 лютого. Я досі в гарячці. Голова палає, і руки також — от цей блокнот здається мені холодним. Пишу повільно, а серце моє б’ється швидко. Добре, що він не знає, як мені погано.

Неділя, 22 лютого. Він мені зателефонував. Я дуже хвора. Лікар прийде до обіду. Господи, ще й ці уколи! Як вони подіють на дитину, що, як мені здається, у мене під серцем? Але ж я не можу її народити, якщо він уже не вільний. А народити дитину і потім сказати, що це не від нього,— ні, про таке не хочу навіть думати.

Неділя, вечір. Якби я могла торкнутися його серця, хоча б трішечки, щоб він побачив, яка я є насправді. Якщо б він сказав, що кохає мене, що я йому потрібна, щоб почуватися щасливим,— так само, як він для цього ж потрібен мені,— лише тоді б скінчилися страждання, що наразі огортають мене, немов вічна темрява…

Так вона писала про своє кохання та свою тугу щодня. Сторінку за сторінкою.

Четвер, 26 лютого. Надіслала йому телеграму із номером у Ла-Кінті. Їду туди, щоб обійняти його там.

Так само, як і Гарбо, моя мати часто їздила до Ла-Кінти – тоді це був прихований від занадто цікавих очей оазис удалині від Палм-Спрінгс. Іноді мені здавалося, що ці сховані в соковитій зелені бунгало побудовані з єдиною метою: забезпечити анонімність таємним побаченням зірок. Якщо у когось спалахувало кохання, а партнер був проти розголосу, або цей зв’язок міг би видатися комусь надто скандальним і знизити касові збори чи не вкладався у контрактні умови студії, голубки вирушали до пустелі, фліртувати у «прихованій» Ла-Кінті.

П’ятниця, 27 лютого, Ла-Кінта. Я прокинулася від звуків його голосу в слухавці. Його голос живить мене, наразі він замінює мені його руки та плечі. Я не можу загорнутися в нього, але мені стає тепло. Він звертається до мене із такою ніжністю, що моя душа тане. Він знає, що таким чином підтримує в мені життя,— тому дзвонить і розмовляє так ніжно. У цьому завжди сонячному місті наразі похмура погода: то, може, сонце ревнує тебе до мене? Здається, тепер я розумію, що відчувають в’язні: те саме, що й я,— вони існують, але не живуть; їхні дні проходять в очікуванні дня, коли скінчаться негаразди і вони знову зможуть долучитися до справжнього життя. Мені так холодно, кохання моє