Читать книгу Життя Марлен Дітріх. Том 1 - Мария Рива - Страница 3

Певно, він був неперевершений! Прямий, немов шомпол, у бездоганно пошитій кавалерійській формі глибокого синього кольору, яка щільно обтягувала м’язи на спині завзятого фехтувальника, із елегантним виразом на обличчі. Міцні вилиці підкреслювали очі, що проливали чисте блакитне сяйво з-під напівприкритих повік. Термін «закликаючий погляд» тоді ще не був вигаданий, але саме це визначення якнайкраще пасувало б погляду Луї Отто Дітріха. Він мав вигляд саме тієї людини, якою був насправді: прусський офіцер, який народився вже із позначками свого класу та його привілеями. Він зняв свій шолом із шишаком, і його рудувате світле волосся – колись світ знатиме цей колір як «тіціанівський», особливо коли згадуватиме колір волосся його дочки,– відбило спалах післяполуденного сонця, промені якого пронизували наскрізь завіси з вікторіанського мережива в бібліотеці його батька. Як знаний гульвіса, Луї Дітріх давно звик до прочуханок, що влаштовував йому багатостраждальний батько.

– Кажу тобі востаннє, якщо ти не покинеш вештатися із тими своїми шльондрами, я відправлю тебе через море до індіанців, щоб вони зняли з тебе скальп!

Луї так часто чув погрози бути засланим до найвіддаленіших куточків Африки та залякування ордами індіанців, що просто мовчав у відповідь, виструнчившись перед письмовим столом батька і терпляче чекаючи кінця чергової лекції, яких чув уже безліч. Це були ті погрози, які жоден чоловік із здоровим глуздом не сприймає всерйоз. Другий син аристократичної родини, Луї добре знав, що йому не варто заглядати далеко вперед, а втрачати йому взагалі було майже нічого.

На нього неминуче чекала військова кар’єра, яка одразу ж впевнила його в елегантності офіцерської форми та спокусила безперебійним забезпеченням напоями та постійною наявністю компанії в азартних іграх. Куртизанки були такою ж невід’ємною часткою цього життя, як сяючий дуельний клинок, що вишукано бовтався біля його стрункого стегна. Нещодавно відзначившись в усіх полкових дисциплінарних протоколах, які тільки можна уявити, він відчував, що відтепер батьківщина має справедливо пишатися його військовою наснагою: він виконав свій обов’язок і заслужив право віддатися улюбленому виду спорту. Луї подобалося гратися у кохання: його вабило впольовувати гарних пташок, переслідувати їх та ловити. Далі – неминуча капітуляція. Як і будь-який блакитноокий розпусник, він завжди атакував, і дівчата непритомніли в очікуванні цього.

– Чорт забирай, Луї! Ти що, не маєш, що сказати?

У відповідь син спокійно, немов читаючи катехізис, усоте пообіцяв батькові зійти з хибного шляху, оберігати благородне ім’я Дітріхів від найменшого натяку на скандал та невсипно прагнути до того, щоб бути гідним обличчям своєї родини – сином, яким вони могли б справедливо пишатися. Луї був здатен зачарувати навіть жайворонків у піднеб’ї. Щомісячний ритуал «примушення Луї побачити його помилки» завжди закінчувався формальним потисканням рук, шанобливим клацанням підборів, галантним тостом на честь кайзера та дзвоном келихів із відмінним шампанським, яким славився винний підвал його батька. Після чергового покаяння Луї виходив з дому, щоб негайно додати щастя до одного з тих дівочих життів, що юрмилися навколо нього.

Але коли він використав свої таланти у родовому гнізді, спокусивши одну з покоївок, обурена мати не стала розводити довгі дискусії, а тим паче не побігла по шампанське. Вона одразу ж твердо оголосила, так, щоб почули усі:

– Луї одружується!

Дітріхи зібралися на сімейну раду. Брати, сестри, дядьки, тітки, кузени й кузини – увесь велебний клан. Вони прибували в розкішних ландо, верхи на конях, що ставали дибки, деякі навіть у власних «Ріменвагенах» від Даймлера[1], які лякали породистих рисаків, запряжених у візки. Серед цього розмаїття, де похитувалися жіночі голівки в капелюшках, розгладжувалися чоловічі вуса, дзвеніли мейсенський фарфор та баварський кришталь, ретельно обговорювалися наявність та прийнятність берлінських панн, і кожна розглядалася не менш докладно й ретельно, ніж армія нападника розглядає черговий об’єкт для завоювання.

Кампанія розпочалася з пошуків такої нареченої, яка була б здатна «тримати Луї в рамках». Але дуже швидко вона почала стикатися з перешкодами. Здавалося, що репутація нашого Золотого Сокола якимось чином стала відома величезній кількості кращих домів Пруссії. Гордовиті матусі, оточені обмеженим колом бездоганних друзів, відмовлялись навіть розглядати своїх невинних донечок як кандидаток на шлюб із таким «шокуючим пройдисвітом». У той час, поки родина збивалася з ніг у пошуках пари для нього, Луї катався верхи, з однаковим задоволенням чергуючи прогулянки з амурними побаченнями.

Невдовзі список вільних та доступних наречених скоротився. У ньому опинилася та сама досить тиха і майже гарненька донька ювеліра. Та, чий батько створював ті самі прекрасні годинники, справжні витвори мистецтва, із досконалою майстерністю. За нею давали солідне віно: батьки цінували той факт, що їхня донька одружиться із чоловіком, набагато вищим за статусом.

Вільгельміна Елізабет Йозефіна Фельсінг була доброю дівчиною. Вона слухалася матір, поважала батька, не чекала від життя нічого надзвичайного за добре виконання тих обов’язків, яких її навчили. У цілому не дуже гарна, вона мала вигляд здібної та надійної дівчини. У її темних карих очах іноді пробігав натяк на сум, але вона зрідка дозволяла собі таку легковажність, як видати таємні почуття. Не те щоб їй бракувало теплоти або емоційності. Забігаючи вперед, маємо відзначити, що із часом вона віднайде у собі здатність відчувати бурхливу пристрасть, але навіть якщо їй доводилося робити вибір, все одно обов’язок завжди переважав для неї усе інше. Через те що вона була дівчиною вікторіанської доби, її майбутнє було їй відоме, і це також пасувало їй. Через те що вона досягла шлюбного віку, її батько поспішав передати відповідальність за неї відповідному чоловікові. Їй було добре відоме її місце у берлінському суспільстві: місце доньки успішного торговця. Йозефіна, як її усі звали, добре навчалася в школі. Вона знала, у чому полягають обов’язки гарної дружини: наглядати за служницями, особисто перевіряти те, як складено білизну, щотижня чистити срібло, вибивати килими, щосезону міняти штори на вікнах, перераховувати посуд, обирати разом із кухарем меню на день, вишивати монограми чоловіка на його особистій білизні, народжувати йому спадкоємців.

Їй виповнилося лише двадцять один, коли Луї Дітріх, покірний долі, прибув до її батьків, щоб віддати данину поваги. Під належним наглядом матері Йозефіна дивилася, як він наближається до неї. Тоді її настільки вразила його чоловіча врода, що замість того, щоб опустити очі долу та нишком поглядати на нього, вона зупинила невідривний погляд на його обличчі.

– Фройляйн Фельсінг,– промурмотів він неголосно, торкнувшись губами тильного боку її прохолодної долоні, що для цієї чутливої, але неяскравої дівчини було наче грім серед сонячного дня. Вона негайно покохала його! Довічна пристрасть, незаперечна, незрозуміла, часом небажана, незважаючи на всі зради, суперечки, що переходили у війну, навіть по той бік смерті, до останнього її дня, обрушилася на неї…

На ній була біла мереживна, ретельно дібрана накидка, гарна й водночас досить тепла для холодного зимового дня. Традиційний віночок з миртових квітів підтримував її весільну вуаль, краї якої були низько опущені, підкреслюючи незайманість нареченої: вікторіанська дівчина у новому едвардіанському вбранні. Луї, якому довелося відмовитися від вишуканості військового вбрання заради не менш молодечої форми лейтенанта елітного підрозділу імперської поліції, височів біля неї в мундирі глибокого сливового кольору, багато оздобленому золотавими галунами. Молодята проказали належні обітниці, як і вимагала церемонія.

Надворі був грудень 1898 року; їй було двадцять два, йому – тридцять.

Вони переїхали до власного будинку в Шонеберзі, модному районі Берліна. Це було справді гарне місце з численними високими тополями, садами, що потопали у квітах, невеличкими площами, де призначали побачення закохані, та новітньою архітектурою. Граціозно вигнуті вуличні ліхтарі нещодавно були електрифіковані; темно-зелені тролейбуси також більше не потребували коней, щоб їздити вулицями,– натомість вони наче хизувалися своїми електричними штангами, що з’єднували їх з новим століттям.

Йозефіна керувала своїм маленьким господарством із набагато більшою ефективністю, ніж можна було б чекати у її віці. Все в будинку сяяло, світилося, працювало належним чином. Луї був просто зачарований цією серйозною молодою жінкою, єдиною метою якої було догодити йому.

Бути одруженим – це, врешті-решт, мало свої плюси.

Коли повитуха оголосила, що в нього народилася донька, Луї сприйняв цю новину простим знизанням гарно пошитих мундирних плечей та із почуттям виконаного обов’язку наказав осідлати коня. Батько міг би бути розчарованим тим, що на світ з’явився не хлопчик, але жодна дитина Луї не мала що успадкувати, тож було не надто важливо, хто саме народився – хлопчик чи дівчинка. До того ж Луї відчував нагальну потребу змінити оточення. Остання з його коханок вже починала йому набридати, а тепер ще й Йозефіна буде увесь час сидіти з дитиною. Тому він прийняв рішення зачинити двері, що з’єднували їхні спальні: жінки, що годують груддю, дратували його, він вбачав щось відразливе у коханні із матір’ю – на його думку, це було несмаком.

Йозефіна назвала першу дитину Елізабет. Це було дитинча, схоже на картоплинку, із карими очима, спокійне та невибагливе, яке, підрісши, ненав’язливо намагалося догодити всім і кожному. Глибоко в душі, навіть сама не усвідомлюючи цього цілком, вона ніби кричала: «Полюбіть мене!» – але ніхто її так і не почув. Народження Елізабет принесло самотність її матері, і через це дівчинку так ніколи й не пробачили, хоча ніколи не пояснювали їй причини поганого до неї ставлення.

Йозефіна повернулася до повсякденних справ і займалася ними та дитиною із однаковою спритністю вправної хазяйки та матері, але жила вона тільки заради нечастого рипіння ключа вночі, яке покладало кінець її прагненню.

За три тижні після свого двадцять п’ятого дня народження, ранком 27 грудня 1901 року, після досить тривалих зусиль Йозефіна дала життя ще одній доньці. Чудовому створінню, маківка бездоганної голівки якого була вкрита м’яким пушком кольору літнього сонця на заході. Її шкіра була біло-рожевою і переливчастою, немов коштовна перлина, за опущеними повіками виблискувала чиста блакить, і вся вона була довершеною копією Золотого Сокола в мініатюрі.

Варто було Йозефіні опустити очі на це неперевершене створіння біля її грудей, як уся пристрасть, яку вона відчувала до чоловіка, що створив цю істоту, перейшла на дитину. Вона відчула цей перехід так, нібито її тіло покинула шалена сила. Із цим новим коханням, двійником старого, до неї прийшло жахливе відчуття незрозумілого, непояснюваного, постійного страху. Чи могла ця дитина успадкувати вдачу батька? Чи вона теж почне із задоволенням завдавати болю тим, хто її любить? Тому Йозефіна заприсяглася оберігати її, якщо буде необхідно, навіть від неї самої.

Нова донька отримала ім’я Марія Магдалена. Чи мало воно, на думку матері, посилити божий захист, або вона обрала його випадково, просто через материнську прозорливість?

У ДВАДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ Йозефіна була вже стара. Розчарування й постійні турботи зробили свою справу, наче корозія, що вразила метал. Ранній розквіт, так безсердечно обірваний, знищив молоду дівчину, замінивши її холодною жінкою з твердими принципами, досить стоїчною. Вона не розмовляла, а віддавала команди, жила за біблійними висловами та нудними прописними істинами. Побачивши жінку в темній спідниці, жорсткому корсеті і м’якому взутті, будь-хто чужий у цьому домі міг би сплутати її з суворою економкою, і в жодному разі не впізнав би в ній молоду хазяйку затишного будинку у Шонеберзі. Йозефіна керувала домом та виховувала дітей залізною рукою. Вони боялися її, але страх перед батьками вважався звичайною справою в добрій прусській домівці, тому й дві маленькі дівчинки сприймали його як нормальне явище та розквітали собі, незважаючи ні на що.

Елізабет, яку вдома звали Лізель, була розумною дитиною. Вона нагадувала маленького горобчика і, немов ця ж пташка, підхоплювала кожну найменшу крихітку любові, що траплялася на її життєвому шляху. Їй подобалися книжки. Вона сама навчилася читати, коли їй ще не виповнилося й п’яти рочків, і коли менша сестра не потребувала її, втікала на горище та занурювалася у свої книжкові скарби. Втім, вона обожнювала свою гарненьку сестричку. Лізель була з тих рідкісних людей, які фізично не здатні заздрити. Так, було б добре раптом зробитися вродливою, щоб тебе за це любили,– але Лізель була чутливою дитиною, тому в дуже ранньому віці зрозуміла та прийняла за даність власну непомітність.

Особливою з них двох була Марія Магдалена – це впадало в око без будь-яких обґрунтувань, просто як факт. Лені, як її називали домашні, й сама це відчувала. Вона почувалася іншою, несхожою на людей, що її оточували. Вона жила з упевненістю, що все найкраще у світі створене заради її задоволення. Цю впевненість вона плекала глибоко в собі, бо знала, що матері не сподобалося б, якби вона дізналася, що її донька вважає себе кращою за інших людей. Цю думку вона довірила лише сестрі, і та визнала її обґрунтованою. Вона потайки дозволяла Лізель дарувати собі іграшки, застилати за собою постіль, бути її покоївкою. Зрештою, якщо Лізель отримує задоволення від того, що робить усе за неї, тоді Марія Магдалена робить для старшої сестри справжнє добро.

Проте їй кортіло, щоб Лізель перестала називати її тим дурним прізвиськом, що вона для неї вигадала, і створила інше – таке, яке сподобалося б тільки їй. Лені було не до вподоби, коли її називали Кошенятком. Це не було гідним ім’ям для дівчини з роду Дітріхів, якій вже виповнилося майже чотири роки! До того ж Лізель добре відомо, що вона ненавидить тварин. Матуся не дозволяла тримати вдома жодних тварин, і це було майже єдине з усіх її суворих правил, із яким Лені була усім серцем згодна.

Лені любила свого батька. Татусь ніколи не встановлював аніяких правил. Цю невдячну роботу він цілком залишав матусі. Щоправда, саме він наймав тих бонн, які приходили навчати сестер іноземних мов. Він завжди слідкував, щоб ті були привабливі й бездоганно володіли англійською та французькою. Лізель віддавала перевагу англійській. Лені ж обожнювала французьку, тому що, коли нею розмовляєш, усе звучить так романтично і красиво.

Луї так рідко бував удома, що для сестер упродовж усього їхнього дитинства залишався чимось на зразок розпливчастого втілення батьківського авторитету. Незабаром війна остаточно прибрала батька з їхніх молодих життів.

Наразі Європа перебувала у стані миру. Це був бурхливий час, насичений подіями: скінчилася вікторіанська доба, через Ла-Манш прийшла вишуканість Англії часів короля Едварда. Берлін став найбільшим індустріальним містом у Європі, найкоштовнішим каменем у короні кайзера. Багато хто вірив, що це місто могло б в усьому скласти конкуренцію Парижу, навіть берлінські жінки стали гарнішими та почали вдягатися за останньою модою, коли виходили прогулятися на Унтер-ден-Лінден.

Спостерігаючи упродовж років за тим, як Йозефіна вправляється із будинком, дітьми та чоловіком, жінки родини Дітріх почали щиро їй симпатизувати. Щоб продемонструвати прихильність до неї та схвалення її зразкової поведінки, вони частенько забігали випити чаю із молодою матроною, вносячи блискітки міського життя до її тьмяних, нудних, схожих один на інший днів. Нещасна Йозефіна ніколи нікуди не виходила. Та й вона ж насправді не могла кудись піти без супроводу чоловіка, чи не так? Вони базікали та пліткували за мокко із вершками та ванільними рогаликами, а Йозефіна ввічливо слухала та слідкувала, щоб каву було долито вчасно, а рогалики миттю опинялися на спорожнілих тарілках гостей.

– Лише учора,– казала миловидна фрау в темно-рожевій сукні з коштовною камеєю на грудях,– я просто повинна була знайти трохи бежевих ниток для вишивки. Пам’ятаєте гобелен у нашій музичній кімнаті? Я побачила маленьку дірочку прямо на плечі однієї з муз, що на ньому зображені! Я негайно узяла перший-ліпший екіпаж біля дому та помчалася до крамниці Вертхайма. Її хазяї – євреї, і все одно, на мою думку, це одне з найчудовіших місць у Берліні. Там геть усе прикрашено квітами! А люстри! Певно, їх там не менше, ніж у Версалі. Продовольчі відділи тільки-но отримали нове надходження осетрини з Каспійського моря та величезні діжки з ікрою. Я негайно купила дещо для чоловіка. Навіть цар не обідатиме краще за нього. А ще я придбала трохи тієї дивовижної нуги – вона якраз прибула з Флоренції – для дітей та якусь невагому шаль з малюнком пейслі[2] для Максової матері, бо наступного тижня в неї сімдесята річниця. Потім я насолодилася пречудовим чаєм з угорським кексом, який аж розвалювалася – так багато у ньому було кишмишу. Звісно ж, повернувшись додому, я почувалася абсолютно виснаженою, але дуже задоволеною.

– Інгеборг, а ти знайшла ті бежеві нитки для гобелена? – поцікавилася дуже худа фрау в пурпуровій сукні.

– Так, звісно! Тобі ж, Софіє, так само, як і мені, добре відомо, що у Вертхаймів можна знайти абсолютно все!

– Сьогодні мій чоловік прочитав у ранковій газеті, а потім переказав мені,– втрутилася мила леді у вбранні з сірої альпаки,– що десь у Південній Америці у якомусь великому місті стався землетрус. «Справжня катастрофа»,– сказав чоловік.

– Гадаю, це місто зветься Сан-Франциско, на честь святого Франциска Ассізького! – Дама в пурпуровій сукні завжди наполягала на тому, щоб все було максимально ясно.

– О, так. Здається, саме так воно й зветься. Мій чоловік казав, що цей землетрус забрав багато життів.

Суворого вигляду фрау в не менш суворого фасону темно-синьому вбранні (якби вона підвелася, то, мабуть, виявилася б надзвичайно високою, бо ж навіть сидячи була вищою за інших) неквапом вимовила тим голосом, що звик віддавати команди:

– Кайзер зустрівся із російським царем у Свінмюнде[3]. Так, ви правильно мене почули. Я сказала – у Свінмюнде. Я з чоловіком та дітьми часто там буваю. І я завжди казала, що ніщо у світі не дає стільки сил, як повітря Північного моря. Безсумнівно, наш кайзер дотримується такої ж думки!

Жирна такса всілася поруч із нею та почала циганити. Отримала солоденьку нагороду і одразу повернулася дрімати під стіл.

Нова меморіальна церква, яку кайзер розпорядився побудувати на честь свого діда, стала наступною темою, що захопила всіх. Чи хтось чув, що головний шпиль має бути 113 метрів заввишки? Це буде просто чудово! Але навіщо потрібна та зірка на бельведері? Це ж не різдвяна ялинка! Не дуже доречно як для релігійної споруди такого масштабу.

– Меморіальна церква кайзера Вільгельма стане тріумфом церковної архітектури, який уславиться у віках, навіть якщо вони зроблять ту різдвяну прикрасу на ній! – протрубила фрау в темно-синьому, і на цих її словах дискусія завершилася.

– Моя кухарка каже, що десь на півночі країни якісь жінки – вона назвала їх «фрау», але ж зрозуміло, що це звичайні фабричні робітниці, та все одно моя кухарка наполягала на тому, що вони «фрау»,– провели марш зі стягами та плакатами, вимагаючи, щоб жінкам надали якісь «права». Які ще права? Деякі особи тільки й мріють, щоб привернути до себе загальну увагу! Який сором! Їм би сказати: «Забирайтеся з вулиці і повертайтеся краще до своїх чоловіків, дітей та домівок!»

Всі присутні дами із цим одностайно погодилися.

– Ми абонували ложу, щоб на відкритті сезону подивитися нову оперету. Твій чоловік тебе запросив? – поцікавилася мишино-сіра фрау у тієї, що була вдягнена в пурпурове, але та зверхньо відповіла:

– Ні, дорогенька. Того вечора ми з чоловіком даємо музичне суаре[4]. Винятково романси Шумана.

– А мій чоловік каже, що в палаці оголосили ще один парад на цьому тижні. Кайзер дуже прихильний до парадів! Як ви гадаєте, принцеса знову вдягне той кошмарний блідо-лавандовий колір, який вона так любить?

Ця репліка повернула розмову до ввічливої, але досить палкої дискусії щодо останньої моди, яка, звісно ж, привернула загальну увагу.

Зазвичай перед тим, як фрау починали збиратися, до вітальні кликали дітей хазяйки дому з їхніх кімнат нагорі, щоб ті могли виявити повагу до гостей, розповісти віршик Ґете та отримати схвальне поплескування від тітоньок.

Дівчата терпіли все це із покірною приреченістю добре вихованих дітей.

Але варто було з’явитися тант[5] Валлі, як усе змінилося!

Тант Валлі була красунею. Тріпотлива Лорелея! Вдало вийшовши заміж, відтоді вона могла дозволити собі усе, чого вимагало її тонке відчуття розкоші. Вона шпурляла грошима, якими забезпечував її чоловік, на всі боки, не замислюючись ані на мить. Її мисливські жеребці були найкращими з усіх, яких тільки можна було знайти в Англії. Її образ амазонки, вдягненої у шовкову сукню та оксамит, зазвичай смолисто-чорний (її улюблений колір), вражав. Дібраний до цього вбрання сяючий капелюшок, оздоблений вишуканим вуалем, що трохи прикривав обличчя, був дивом вишуканого смаку та натхненної спокуси. Вона керувала своїми маєтками досвідчено, хизуючись власною вправністю, а її досконалі та ретельно продумані бенкети були зазнали особливої слави через височенних лакеїв, яких вона обирала особисто згідно з власними уявленнями про те, якого зросту має бути людина в уніформі та що таке «гарний вигляд прислуги».

Коли тант Валлі матеріалізувалася у їхньому домі з повними руками екзотичних фруктів та паризьких цукерок, навіть суворий вираз обличчя Йозефіни змінився на радісну посмішку. Здавалося, увесь будинок прокинувся від важкого, похмурого сну. Тант Валлі сяяла з голови до п’ят. Обидві дівчинки обожнювали її. Вона ж була така гарна – неможливо було на неї надивитися. Її маленька муфточка зі справжньої американської видри, її жакет, що точно повторював усі вигини тіла, оздоблений тим самим рідкісним хутром, її капелюшок – суміш оксамитових бантиків, які водночас нагадували пташині крила! Справжнє втілення лісової німфи.

Поки Лізель ловила кожне слово тітоньки про її останні подорожі до дуже віддалених місць, очі Лені тішилися її взуттям ручної роботи – темно-зеленим, із перламутровим полиском, ніжною, ручного плетіння накидкою, яка пасувала до шкіряних рукавичок, та бездоганністю брюссельського мережива, що оточувало її шию. Лені твердо вирішила для себе, що колись теж вдягатиметься так чудово і виглядатиме такою ж казково вродливою, як і тант Валлі.

Якби Луї опинився у цей час вдома, тант Валлі могла б шокувати дівчаток тим, що без вагань прийняла б його пропозицію випити по чарці коньяку, перекинувши жагучий напій у себе, як заправський чолов’яга, та ще й посміялася б над власною зухвалістю та виразом жаху на обличчі Йозефіни. Вона завжди була здатна пити із Луї нарівні, кидаючи виклик його чоловічій здатності не п’яніти,– єдина жінка, якій належав такий привілей. До того ж тант Валлі була єдиною з усієї родини, хто став на його бік у боротьбі проти примусового шлюбу. Проте з часом вона вже звикла до «тієї нещасної дитини», як у родині потай називали Йозефіну, і намагалася зробити її одиноке життя яскравішим щоразу, як випадала вільна година, та заразом накивати Луї через його недбале ставлення до дружини.

Навесні 1906 року, коли Лені майже виповнилося п’ять, у них вдома з’явився фотопортрет родини, зроблений придворним фотографом. Тант Валлі влаштувалася на стільці, обрала найкращі вбрання для всіх, посміялася з помпезного виразу на обличчі Луї та з захопленням похвалила солом’яні капелюшки, що сама ж і обрала для дівчаток.

Наближався час, коли сестрам настане пора йти до школи. Дресура, яку Йозефіна запровадила для своїх донечок, щоб вони у майбутньому могли зробитися зразковими німецькими дружинами, наразі йшла нога в ногу із офіційною освітою.

– Неможливо дізнатися, чи слуги виконали свої обов’язки вправно, поки не навчишся робити те саме – до того ж бездоганно.

То було одне з повчань, яке дівчатка чули постійно. Отже, вони вчилися лагодити, терти, полірувати, вибивати, чистити та вимивати, а у вільний від цього час навчалися розмовляти французькою, англійською, грати на фортепіано, скрипці, а ще й гарних манер у нескінченної низки освічених панн. Коли дівчатка Дітріх доросли до школи, обидві могли б легко «перескочити» через перші два класи, але, звісно ж, їм цього не дозволили. Навчальної дисципліни треба було ретельно дотримуватися.

Тож одного холодного ранку дві маленькі дівчинки з косичками, обидві в чорних вовняних панчохах, вирушили до школи. На спинах вони несли великі шкіряні ранці, у яких лежали книжки та необхідне для всіх європейських школярів приладдя. Школа для дівчат імені Августи Вікторії загрозливо вимальовувалася в напівтемряві Нюрнбергер-штрассе, навіюючи погані передчуття.

Лізель штовхнула важкі металеві ворота та пропустила сестру. Узявши її руку в рукавичці, вона повела сестру за собою назустріч новим щоденним обов’язкам.

У школі Лізель почувалася як риба у воді. Усе, що належало вивчати, було їй до вподоби. Її ж сестрі було у школі незатишно, але через те, що вдома вона звикла виконувати накази, Лені теж не мала особливих складнощів із тим, щоби вписатися в тогочасну сувору систему навчання. Обидві дівчинки приносили додому відмінні оцінки, чого від них і чекали. Щодня, повернувшись зі школи, дівчата спершу знімали вуличні черевики і акуратно ставили їх до спеціального ящика в передпокої. Потім взували домашні туфлі, йшли мити руки та перевдягатися зі шкільної форми в так звані «навчальні халати». Далі – розмови французькою та написання твору з приватним учителем, після чого – мінімум двогодинне виконання домашніх завдань. Потім – ще година вправ на фортепіано та скрипці, і нарешті – ситний обід, який треба було з’їдати в найсуворішій тиші, бо пусте базікання, як вважала Йозефіна, стає на перешкоді доброму травленню. Після їжі – усна англійська та вправи з письма із іншою вчителькою. На цьому добігав кінця їхній довгий день.

Лише після того, як мати розплітала обом волосся, перш ніж відправити дівчаток спати, їм дозволялося провести дорогоцінні півгодини так, як забажається. Лізель завжди обирала читання, а її сестра гладила довгі сатинові стрічки усіх кольорів, які збирала та прив’язувала до своєї мандоліни. Якимсь чином, невідомо де, Лені знаходила час, щоб навчатися гри на цьому італійському інструменті. Вона вважала це дуже «романтичним» і, щоб зробити гру цікавішою, перенесла свою колекцію стрічок на гриф мандоліни. І саме тому, що у якійсь книжці побачила малюнок мандрівного циганського хлопчика-музики і негайно забажала теж грати на мандоліні, прикрашеній стрічками.

У 1912 РОЦІ, НА ВЕЛИКДЕНЬ, тант Валлі принесла Лені таємний подарунок – маленький червоний щоденничок ручної роботи із золотим тисненням, привезений з Марокко. Ця річ одразу ж підкорила дівчинку своєю елегантністю.

– Тут ти можеш робити записи про свої почуття,– прошепотіла тітка їй на вухо.– Ти вже достатньо доросла, щоб їх мати. Пам’ятай: це завжди добре – мати таємного друга, якому можеш довіритися.

Упродовж наступних років Лені виливатиме своє серце у численних записничках багатьох кольорів, але саме цей, перший, що отримав від неї прізвисько «Червоник», залишатиметься її улюбленим. Часом вона писала грубуватим берлінським сленгом, унікальним за своєю сардонічністю та легковажністю з домішками вуличного шику, що так відрізнявся від аристократичної «високої німецької», якою розмовляли вдома, і якби хтось з домашніх прочитав ті записи, у них негайно виникло б питання: де вона встигла підхопити цю вульгарну вуличну мову? Однак треба сказати, що різкий тон цього сленгу був не в змозі позбавити те, про що вона писала, присмаку романтики, який супроводжував геть усе її життя. Можна навіть твердо сказати, що саме тепер, коли їй виповнилося десять із половиною років, народилася її найголовніша звичка.

Коли у квітні того ж року загинув «Титанік», це не викликало у Лені надто сильних емоцій, тож не виникло у неї і потреби занотувати щось відносно цієї жахливої трагедії. Але за два місяці по тому, під час літнього відпочинку, у її житті трапилося дещо таке, що змусило її довірити свої почуття мовчазному другу, оправленому в червоний сап’ян:

8 червня 1912 року

Любий мій Червонику! Учора був такий чудовий день! Ми ходили на екскурсію до Саатвінкену із Х. Шульцом. Я сиділа у нього на колінах. Любий щоденнику, ти просто не можеш уявити, як це було приємно.

Тисячі поцілунків — твоя Лені.

Одним з найулюбленіших місць, де взимку збиралася молодь, була величезна берлінська ковзанка. Вона славилася незвичайними гірляндами вогників, що мерехтіли, та духовим оркестром, який грав вальси Штрауса та інші сентиментальні мелодії – про кохання, втрату, бажання та страждання. Тобто улюблену музику Лені.

26 лютого 1913 року

На ковзанці було пречудово. Я впала, і негайно ж ціла зграя хлопців кинулася допомогти мені підвестися. Тепер до побачення, мій милий Червонику. Мої поцілуночки тобі.

Твоя Лені.

17 січня 1914 року

На ковзанці увесь час грають пісню «Усі чоловіки — шахраї». Це, на мою думку, чиста правда, якщо не брати до уваги Лоша, фаті[6] та дядечка Віллі, та ще, мабуть, декого із ініціалами С. Ф. Не хочу писати тут його ім’я. Хтось може прочитати й уторопати. Треба закінчувати. Час іти на урок скрипки. Aдьйо, Червонику.

Твоя Лені.

19 січня1914 року

Сьогодні на ковзанці було дійсно добре. Лізель просто запитала, чи я знову писала всю ту дурню про хлопців. Та що вона каже! Хіба ж це дурня, мій дорогенький Червонику? Звісно, що ні! Адже ми з тобою знаємо, що пише вона сама, правда ж? Лізель така собі гарнюня-слухнюня. Цілую тебе.

Твоя Лені.

Незважаючи на зразкову поведінку Лені у школі та вдома, Йозефіна відчувала у своїй молодшій доньці внутрішню боротьбу, і це її непокоїло. Саме це материнське відчуття підштовхнуло її до покрокового нагляду за молодшою дочкою. Також і Лізель було наказано всюди супроводжувати сестру, спостерігати за нею та негайно доповідати про будь-яку поведінку, не гідну юної фройляйн, якщо таке будь-коли трапиться.

Лізель завжди була надійною, вона увесь час почувалася винною комусь, і тепер отримала завдання, немов створене спеціально для неї. Досі вона ненавиділа ковзанки, але відтепер почала несамовито кататися, аж до болю в колінах, виявляючи тверду, як скеля, рішучість. Ледве утримуючи баланс своїм кремезним корпусом із товстими ногами, вона щоразу робила вибої в льоду, водночас намагаючись постійно тримати Лені та її останні «завоювання» у полі зору. Замість того щоб читати свої улюблені книжки, вона намотувала цілі милі ковзанкою то в один бік, то в інший і не спускала пильного погляду зі своєї Лені навіть тоді, коли та «дрейфувала», що берлінським сленгом означає зустрічі з друзями та безцільні прогулянки з ними туди-сюди у сутінках. Куди б не йшло її Кошенятко, Лізель завжди також пленталася саме туди, наче вірний сторожовий пес.

30 січня 1914 року

Сьогодні у школі я отримала чорну оцінку[7] через те, що хтось почав мене лоскотати, а я засміялася. Тож, звісно, вдома Мутті[8] прочитала мені лекцію про «друзів». Ну що я маю робити, якщо не маю жодної подруги серед дівчат? Сьогодні намагалася спілкуватися із Енн Марі Ріхтер у класі творів, але вона така дурна, а їй уже ж тринадцять років! То як же можна завести друзів у класі? Я сиджу тільки з євреями, тому це ой як нелегко. Мутті каже, що я мушу попросити, щоб мене посадили саму… Я вже чекаю на найгірше від дітей у Брауншвейзі влітку — але все ж сподіваюся, що вони ставитимуться до мене добре. Наразі я починаю себе суворо контролювати. Сьогодні Штефі Берлінер скидала з мене капелюха щонайменше шість разів. І що? Як же я розлютилася! Тепер я маю чотири чорні позначки та чотири докори: один за увагу, один за манери, один за охайність, а ще чотири зауваження за поведінку! Чорт забирай!

Час іти спати. Болять зуби. Aдьйо.

Лені розмірковувала над зміною імені. Коли класна наставниця поверталася до неї спиною, вона перегортала сторінки зошита і писала на останній сторінці своє ім’я в різних варіаціях, які здавалися їй ефектними. «Марі Магдален» виглядало вишукано, бо не мало звуків «а» у кінці. Ім’я фаті, Луї, було запозичене у французького короля, тож її ім’я також має бути французьким. Але геть усіх служниць та покоївок звуть Марі, тому, мабуть, треба додати «а» до свого імені, щоб воно відрізнялося?

Своїм відпрацьованим та натренованим почерком вона написала німецькими літерами своє повне ім’я. Як довго довелося його писати! Вона спробувала його скоротити: «Марілена», «Марлена» – їй сподобалося, як це звучить. Можливо, ось так, із останнім приголосним «н», буде краще: «Марлен». Вона написала це знову: «Марлен». А потім ще раз: «Марлен». Марлен Дітріх – так! Оце дійсно виглядає як треба. І справді їй подобається! Вона спробувала вимовити нове ім’я ще кілька разів, потім закрила блакитний зошит, дуже собою задоволена.

Саме так у віці тринадцяти років вона створила ім’я МАРЛЕН.

1 лютого 1914 року

Учора у нас була Отті Раух. Гадаю, вона може стати моєю подругою. Можливо, у школі сміятимуться з цього. Сьогодні я була у справжньому кіно. Класно. До побачення, дорогенький Червонику. Лені.

Від уральських гір до зелених пагорбів Ірландії – усюди можна було відчути особливу чарівність літа 1914 року. То був справді золотий час, який нечасто трапляється. Відусюди геть усі поспішали до морського узбережжя та гірських курортів. Берлінські вуличні кав’ярні завжди були повні відвідувачів – ті сиділи в ніжному сонячному промінні, неквапливо потягували охолоджені рейнські вина та лимонади з льодом. У парках удруге зацвіли акації, діти в білих матросках крутили дерев’яні хула-хупи, а довгі сині стрічки на їхніх солом’яних капелюшках тріпотіли під вітерцем. У садах славетного берлінського «Цоо» няньки, виписані з Англії, демонстрували своїх підопічних, загорнутих у мережива та стрічки, у візках з високими колесами. Фрау під парасольками, у муслінах зі шлярками, вигулювали кімнатних песиків. Молоді люди катали на човнах вродливих дівчат спокійними водами Шпрее та вірили у те, що на них чекає блискуче майбутнє, що життя завжди буде таким само безтурботним і сяючим.

У містечку Сараєво на кордоні Сербії з Австро-Угорською імперією австрійський кронпринц Франц Фердинанд, який прибув сюди з державної візитом, допоміг своїй дружині Софі сісти у відкриту машину, сам сів поруч із нею і наказав супроводу прямувати за ним. Заграв оркестр. Цісарська машина повільно рушила головним проспектом міста. Зграйка білих голубів кружляла над кортежем, немов якісь несподівані снігові пластівці в чистій блакиті літнього неба.

Саме тоді невідомо звідки з’явилася швидка, як тінь, постать. Якийсь молодик застрибнув на капот машини просто на ходу та зробив два постріли.

В історичних хроніках буде записано, що через цей акт політичного вбивства, який стався чудового ранку 28 липня 1914 року об 11:15, ціле покоління молодих хлопців буде приречено на смерть.

У той час, поки населення Європи все ще насолоджувалося літніми відпустками, уряди вже вирішили долю своїх громадян.

Того ж таки 28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Терміново були скликані наради явних і таємних альянсів. Німеччина оголосила війну Росії; Німеччина оголосила війну Франції; Британія оголосила війну Німеччині; Сербія оголосила війну Німеччині; Франція оголосила війну Австро-Угорщині; Британія оголосила війну Австро-Угорщині; Японія оголосила війну Німеччині; Австрія оголосила війну Японії; Австро-Угорщина оголосила війну Бельгії; Росія оголосила війну Туреччині; Франція та Британія оголосили війну Туреччині. Згодом ще й Італія оголосить війну Німеччині, Туреччині та Австро-Угорщині. І таке інше, і таке інше… Невдовзі приєднаються ще й Сполучені Штати.

Розпочалася Перша світова війна.

15 серпня 1914 року

У нас війна! Жахливо. Фаті шостого серпня поїхав на Західний фронт. Мутті увесь час плаче. У Гарцбурзі було чудово. Вчитель танців такий милий!

Гадаю, нашу школу буде закрито. Французьких дівчат більше немає. Щоправда, залишилися деякі англійки. Учора під час уроку музики я грала на скрипці на честь Німеччини. Твоя Лені.

Ніхто не вірив, що війна продовжуватиметься навіть тоді, коли скінчиться літо. У кав’ярнях та кавових домах берлінці називали її не інакше, як «та дивна маленька війна». Із початком вересня це безтурботне ставлення до подій дещо змінилося.

26 вересня 1914 року

Війна! Фаті поранили. У його праву руку вгатила шрапнель. Його відправили до Брауншвейга. Ми з Мутті поїхали туди. Його поклали до військового шпиталю. Ми зупинилися у пансіоні Мюллера-Бартенштейна на Єрусалимській вулиці, будинок 2. Дуже приємно, але 180 марок лише за три тижні. Купа грошей. Фаті був веселий та добрий до нас. Чотири тижні по тому, у суботу, він поїхав машиною, наче принц. Дядечко Отто та Джордж отримали ордени Залізного хреста.

9 жовтня 1914 року

Дядечко Віллі теж отримав Залізний хрест. Це просто фантастика! Зараз я у третьому класі. З мене увесь час скидають капелюха. Ауфвідерзейн. Лені

9 грудня 1914 року

Сумна й кумедна історія водночас. Весь батальйон фаті має вошей! Усі класи у нашій школі плетуть напульсники у дві нитки. Не хочу йти до старшої школи. Я так боюся тих дівчат! Мій милий Червонику, я так сумую за фаті. Твоя Лені

Тієї першої жахливої зими Великої війни солдати уперто рили траншеї уздовж Західного та Східного фронтів. У німецькій та французькій мовах слово «траншея» споріднене зі словом, яке означає «копати могилу», і це був дуже влучний вираз для того, що на них там чекало.

15 грудня 1914 року

Дядечка Отто вбили. Пострілом у шию, четвертого грудня. Усі плачуть. Дядечкові Отто знесло верхню частину черепа. Цілую тебе. Лені

3 лютого 1915 року

Лізель цілком, по самі вуха, «закохана» у Ханні. У світі існують тварини, яких звуть мавпами, так от: моя сестра — одна з них. О! Я така розлючена тим, що Лізель так закохалася. Закохана… заручена… одружена… Я теж закохана?.. Р. такий милий!!! Лені

6 березня 1915 року

Сьогодні ми вивчали сухе малювання. Фіалки на шовку та папері, а ще соняшники на дереві. Я малювала фіалки для моєї солодкої, золотої тант Валлі до її дня народження. Жахливо те, що сталося із нашим гарним корабликом «Тоголенд»![9] — Дійсно, це підло! Я тільки сподіваюсь, що англійцям сьогодні завдадуть добрячої головомийки.

Коли справа стосується якоїсь сатанинської витівки, хіміки завжди тут як тут із своїми геніальними відкриттями. Отже, 22 квітня 1915 року німці вперше використали отруйний газ на лінії фронту. Увесь світ спочатку сприйняв це як акт варварства, а потім кожна з країн антинімецької коаліції узялася за розробку власних смертоносних субстанцій. Були терміново створені протигазові маски, їх почали широко використовувати з обох боків. Тоді німці перевершили самих себе – вдосконалили новий газ, створивши маслянисту суміш, що не випаровувалася у повітрі, а приставала до першої-ліпшої поверхні, а потім починала проїдати те, на чому опинилася: тканину, шкіру, живу плоть, кістки, легені – будь-що. Однак для того, щоб отрута досягла цілі, необхідно було вирахувати та взяти до уваги температуру повітря, швидкість і напрямок вітру. Надто багато зовнішніх факторів, тому використання новітнього газу виявилося трудомістким та дуже ризикованим. Навіть короткочасна зміна вітру могла повернути смертельну хмару до тих, кто намагався за її допомогою завдати нищівного удару ворогові.

Здається, саме ця обставина, а зовсім не усвідомлення наслідків використання хімічної зброї, стримала її розповсюдження протягом інших років війни.

29 квітня 1915 року

Вони поїхали забрати дядечка Отто. Дуже скоро ми їдемо на канікули до Дессау — нарешті! Я б погодилася залишитися там назавжди. Часом я думаю: може, дядечка Отто все ж таки не вбили? Може, це помилка? Навіщо б йому було помирати?

ЦЬОГО РАЗУ ДАМИ зібралися у будинку в Шонеберзі не заради пліток – через скорботу. Завжди спокійна, чутлива та надійна, Йозефіна знала, що робити, що казати, як полегшити їхнє горе, чим зарадити у той час, коли це здавалося неможливим. Жінки збилися купкою, немов мовчазні ворони. Їхнє чорне вбрання тихо шурхотіло, нагадуючи шелестіння осіннього листя. Відтепер все частіше Йозефіні доводилося брати на себе роль голови родини. Усі раптом виявили, що вона є найсильнішою серед усіх. Можливо, жінки дійсно мали рацію. Дівчата, зачаївшись на своїх місцях, спостерігали, як їхня мати розносить таці, повні бутербродів із ковбасою, та філіжанки із паруючою кавою. Їм було відомо: вона щиро вірить, що їжа необхідна для того, щоб упоратися з горем. І дійсно: дами почувалися трохи краще, коли залишали дім Йозефіни.

Спостерігаючи за цим дійством, Лізель плакала від співчуття до тих чорних постатей, що зігнулися під тягарем журби. Лені ж, яка всіляко уникала жорсткої реальності, продовжувала дивитися на все, що відбувалося, крізь власну призму. Коли тант Валлі, овдовівши, переїхала до них на якийсь час, вона була у нестямі від радості.

4 лютого 1916 року

Тант Валлі у нас. Це пречудово! Тільки-но я поклала гілочку сосни та паперову троянду на її ліжко, разом із віршем, що написала для неї:

6 лютого 1916 року

Тант Валлі така несамовито мила! Учора вона була вдягнена в чорну сукню із білим коміром та білими манжетами. Вона мала цілком божественний вигляд. Така ціпочка… Ще на ній були чорні лаковані туфлі. Минулого вечора я безліч разів її цілувала, але все одно у мене було відчуття, що чогось не вистачає: вона поцілувала мене лише один раз, і цього було замало. Я почуваюся такою щасливою, коли вона цілує мене — немов Грета у Дессау, але ж вона моя тітка. Лізель теж її цілує. Учора, коли я грала для неї вальс «Ностальгія» Бетховена, вона заплакала. Мені захотілося викинути скрипку, підбігти до неї та поцілунками висушити її сльози.

10 лютого 1916 року

Тант Валлі поїхала. Це жахливо. Вона подарувала мені срібний браслет, але мені не дозволяють носити його в школі. На щастя, я зберегла кілька залишків від цигарок, які вона палила, вони мають шовкові кінчики. Коли вона поїхала, я сіла біля її ліжка та плакала, поки не скінчилися сльози. Наразі я роблю завдання з математики, і хвилину тому знову заплакала, бо ще раз відчула, яким тихим знову стало усе навкруги.

15 червня 1916 року

Фаті відправили на Східний фронт. Мутті поїхала до Вестфалії, бо хотіла з ним побачитися. Але його потяг вже відбув, і Мутті не змогла його наздогнати, хоча й намагалася. Вона запізнилася лише на п’ять хвилин. Тепер вона дуже засмучена. Учора, коли Мутті не було вдома, ми дивилися ревю в театрі «Вар’єте». Ми майже падали від сміху. Фаті надіслав нам кілька фотографій. На одній з них він зображений поруч із вправним офіцером на ім’я Лекнер. Нагорі ми знову граємо у «медсестру». Звісно ж, я граю ту медсестру, що доглядає за Лекнером, точніше — за Гансом-Хайнцом фон Лекнером, лейтенантом 92-го піхотного полку, 23 років, що народився у Брауншвейзі. Мій чорний шарф надає мені вигляду справжньої медсестри, і мені це пасує. Між іншим, я вже не так упадаю за тант Валлі. Наразі я взагалі ні за ким не упадаю! За кілька тижнів ми будемо в Гарцбурзі — от тоді, можливо, мені знов хтось сподобається.

З усіх завзятих молодих людей, які в 1914 році вперше відчули, що таке війна у небі, німецький ас барон Манфред фон Ріхтгофен[10], вірогідно, був найефектнішим. Його ідеалізували співвітчизники, поважали вороги, він був довершеним втіленням романтичної картини – «білий шарф, що тріпотить на вітрі». Саме так уявляли собі тодішніх пілотів молоді особи. Він першим пофарбував свій триплан «Фоккер» у яскраво-червоний колір, щоб англійці могли негайно його помітити, тільки-но літак з’явиться в небі. Вороги відплатили йому за цей гонор прізвиськом «Червоний Барон».

Ці дуже юні хлопці, чиї крихкі літачки здавалися повітряними зміями, що ширяють над землею та намагаються вцілити когось, поки їх не збили, у звичайному житті були найгламурнішими хлопчиськами, шибайголовами цієї першої сучасної війни – саме такими, які братимуть участь у наступній, і в наступній, і в наступній… І лише через те, що юні дівчата з гарних сімей не читали газет, а радіо і телебачення у той час ще не прийшли до кожної домівки, ця митка та дійсно героїчна фігура не потрапила до дівочих щоденників Лені.

Якщо б вона хоч раз побачилася з Ріхтгофеном, то дійсно б мала від кого зомліти надовго. Саме так з нею трапилося двадцять вісім років по тому, коли вона несподівано почала до нестями закохуватися у кожного спортсмена, який мав крильця на рукаві уніформи[11].

Саме тант Валлі, із маскою горя на блідому обличчі, принесла Йозефіні новину про смерть Луї. Потім вона тримала вражену жінку в обіймах, мурмотіла до неї стандартні слова втіхи та розради, сподіваючись, що вони проб’ють крижаний шок та досягнуть вух Йозефіни, і нарешті відвела її до спальні, змусила лягти, накрила периною, бо знала, що холод скорботи от-от вдереться до її душі. Потім Валлі почала чекати у цьому мовчазному домі, поки повернуться зі школи діти.

Тієї ночі Лізель проплакала до ранку, стискаючи фотографію батька в руці. Лені відмовилася вірити жодному слову тітки. Тант Валлі не мала права кривдити їх такими жахливими вигадками, тим більше що мова йшла про надто серйозні речі. Зробивши тітці реверанс, вона твердим кроком вирушила до себе в кімнату. Навіть там вона не заплакала. Доньки хоробрих солдат взагалі не плачуть.

Йозефіна оплакувала чоловіка на самоті, за зачиненими дверима своєї спальні. Коли вона зрештою з’явилася на людях, вдовиче траурне вбрання огортало її, немов крила кажана. Вона туго вплела чорні стрічки у коси доньок, пошила чорні нарукавники для їхньої шкільної форми, повісила чорну крепову стрічку на вхідних дверях будинку в Шонеберзі.

Життя Німеччини за часів війни скидалося на танок Смерті.

Червень 1916

Тепер усі померли. Сьогодні фаті поховають. Вранці ми замість школи пішли до Меморіального кладовища, щоб побути разом із ним востаннє. Йому якраз копали могилу. Тут так жахливо нудно тепер — єдиний цікавий хлопець, з яким ще можна гуляти, це Шмідт. Лені.

ЗАЛИШИВШИСЬ САМА із двома дітьми, яких треба було піднімати на ноги, Йозефіна шаленіла від думок про те, як упоратися з будинком, дітьми та залишитися на плаву. Вона усвідомлювала, що пенсії за чоловіка не вистачить на все. Дуже скоро дівчата виростуть зі свого взуття – що тоді робити? Де вона знайде шкіру під час війни? Навіть якщо порізати чоботи Луї для верхової їзди – де взяти гроші, щоб сплатити шевцеві? Навіть їжі почало бракувати. Наразі найціннішою річчю для неї стали продуктові картки. Її дні проходили у довжелезних чергах, у сподіванні, що, коли нарешті підійде її черга, хоч щось ще залишиться у продажу.

Взимку 1916 року хліб пекли з брукви, м’ясний раціон за картками складався з кісток та тельбухів; масло, молоко та сир остаточно зникли з продажу; замість картоплі видавали жовту ріпу. Каву, невід’ємну частину життя берлінців, почали робити з жолудів та букового коріння. Поняття «ерзац» міцно увійшло в повсякденне життя, бо стосувалося безлічі нещодавно найбільш звичних речей. У робітничій частині міста, де жінки тягли додому будь-що їстівне, створювали общинні кухні. Там будь-хто міг за сорок пфенігів отримати літр рідкого супу, щоб нагодувати родину. Однак у фешенебельних районах Берліна, як і колись, процвітали ресторани, які забезпечував продуктами чорний ринок. Їх меню пропонували фазанів, соковитих печених гусей, хрустку підсмажену свинину, які завгодно овочі, шоколадні тістечка та безліч сортів морозива. Як і за будь-якої війни, найбагатші бенкетували, тоді як бідні порпалися у смітті, щоб нагодувати дітей.

Коли ж в обложеному місті почалася епідемія вбивчої «іспанки», Йозефіна зрозуміла, що настав час хапати дітей та бігти з Берліна. Прощатися з будинком у Шонеберзі було так само важко, як знову – і вже остаточно – прощатися з Луї: цього разу він ішов з їхнього життя назавжди. Тому вона – жінка, яка майже ніколи не дозволяла собі сліз,– тепер ридала за всіма втраченими дівочими надіями. А потім, повернувшись до минулого спиною, просто пішла геть. Треба було виконувати свої обов’язки.

Йозефіна зі своєю маленькою родиною оселилася у найманій квартирі за сотню кілометрів на південний захід від Берліна – у місті Дессау.

Дессау, 9 листопада 1916 року

О чверть на сьому я пішла прогулятися. Мені сказали, що Фріц був там о шостій. От мені везе! Я чекала, сподіваючись, що він прийде, але, звісно ж, він так і не з’явився. Якби він до мене підійшов, це було б чудово — бо Мутті у той час була в місті. Я побачила його пізніше, на уроці скрипки. Я щоразу приходжу на заняття ще до того, як він закінчить грати. Якби Герберт Гірш тільки знав про це. Це той хлопець, що впадав за мною в Гартсбаді. Він і сам був досить цікавим. А найцікавішим у ньому був гарячий поцілунок у темному холі, через що я тоді на нього розсердилася. Йому 14 років, але він поводиться наче сімнадцятирічний. Його батько — страшний старий єврей, Мутті вважає, що він може бути небезпечним. Добре, що я могла відволіктися на Герберта у Берліні, але водночас знайомство з ним наробило мені купу незручностей, бо він завжди стояв за дверима, чекаючи, щоб супроводити мене будь-куди, а я ж, звісно, не хотіла, щоб мене з ним бачили. Востаннє я бачила його, коли ми їхали з Берліна. У той день він проїжджав повз нас на велосипеді. У руках я тримала троянди, які мені подарувала на прощання тітонька Ельза, і я вдала, що отримала їх від залицяльника, а йому сказала, що ці квіти мав би подарувати мені він. Після цих слів він швидко поїхав собі далі. Зараз я гадаю, чи не написати йому, щоб знов розпалити в ньому цікавість до мене. Тут кожна дівчина має залицяльника, якби не це, то Дессау був би найнуднішим місцем у Німеччині.

Дессау, 6 грудня 1916 року

Сьогодні, коли я гуляла, компанія якихось хлопців оточила мене, вони стягнули з мене капелюх та почали кепкувати з мене. Так завжди трапляється, коли хтось новенький приїздить до міста, де його поки що ніхто не знає. Завтра я не можу вийти. Бо три дні поспіль мені заборонено гуляти. Тепер я навіть повинна бути в ліжку о чверть на десяту. І це у п’ятнадцять років?! Лізель така «доброчесна» — вона ніколи не ходить вулицею Кінників, адже боїться, що хтось може вирішити, ніби вона тиняється без діла. Тант Ейміні хвора на іспанський грип — Мутті поїхала туди доглядати її. Я мусила переїхати на цей час до тант Агнес, і варто мені було увійти, як вона не вигадала нічого кращого, ніж з порога почати дорікати мені усіма моїми гріхами. «Чому це ти вчора гуляла?» і «Кого ти бачила?», і «Скільки разів ти пройшлася туди й сюди вулицею?»! Досі моєю єдиною розвагою, якщо це можна так назвати, були півгодинні прогулянки ввечері з однією подругою — після того, як я зроблю всі домашні завдання. А тепер навіть цього не можна! Що ж, мені все одно! Я все одно піду!

10 грудня 1916 року

Сьогодні він так мило всміхався! Його було поранено, тож він наразі вдягає цивільний одяг. Його звуть Ф. Шуріке, і він щоразу так сміливо на мене дивиться. Вранці я бачуся з ним, коли їду в тролейбусі, а ввечері, коли він повертається додому, ми гуляємо. Оце я нікому не дозволю в мене забрати! (До речі, із тант Валлі усе скінчено.)

Дессау, 13 січня 1917 року

Можливо, я дещо надміру схвильована, але не можу втриматися: я кохаю його. Усім серцем. І що дуже гарно в усій цій справі — я йому подобаюсь! Чи ж він не заглядає до моїх вікон щоразу, коли проходить повз мій будинок, щоб подивитися, чи не стою я там, чекаючи на нього? Нерозумно почуватися ось так, але водночас і добре,— добре знати, що є хтось, для кого можна робити нову зачіску, гарно вдягатися, навіть якщо він ледве це помічає. Врешті-решт, він — моє перше кохання. До зустрічі з ним я нічого не знала про кохання. Завтра я побачу тебе на прогулянці, Фріцці. Я побачу тебе, тебе, тебе, тебе, мій янголе,— тебе, тебе, неповторного тебе! Згадуючи про всі мої попередні «кохання», я завжди сміялася. Коли я згадуватиму моє Перше кохання, то ніколи не сміятимусь! Сподіваюся, Мутті нічого мені тут не зіпсує.

16 січня 1917 року

Усе скінчилося. Усе це не має для нього аніякого значення. А я ж дозволила собі так далеко зайти та показати йому, як сильно він мені подобається. Більше ніколи я не викрию себе із кимсь іншим так, як із ним,— бо тому, іншому, теж може бути начхати на мої почуття, його єдиним інтересом також може бути цікавість, які то в цієї «школярки» думки щодо нього. Ні, я задля цього надто гарна! Я пам’ятатиму всі почуття, але із Ф. Ш. усе скінчено!

Після кількох місяців безупинної різанини скінчилася битва при Вердені[12]. Вона коштувала французам 542 тисяч людей. Втрати німецької сторони склали 434 тисячі.

4 лютого 1917 року

Я мала дуже велику сварку із Мутті. Вона сказала: якщо вже я «тиняюся» з усіма тими школярами, то, напевне, я просто шаленію від хлопців. По-перше, я не «тиняюся із хлопцями», а по-друге, ми просто добрі приятелі. Неможливо й непотрібно закохуватися в кожного хлопця навколо себе, а навіть якщо й закохаєшся — це не обов’язково означатиме «шаленіти від хлопців»! Є люди, які завжди бачать щось погане у найневинніших речах. Вона сказала мені: «Якщо вже ти справді одержима чоловіками, то поїдеш до школи-інтернату». ФУ! Це так безглуздо! Вона завжди намагається знайти провину в нічому, і я дійсно гадаю: «Яке нудне життя!» Коли хтось розмовляє зі школярем на ковзанці — то це «одержимість чоловіками»? Ні, ні! Це вже точно забагато для мене!

19 лютого 1917 року

Я втрачаю розум від Улле Бюлова. Детлей Ернст-Ульріх Еріх Отто Вільгельм фон Бюлов. Він такий божественно вродливий! Його мати є — або була — єврейкою, тож у ньому є щось таке особливе. Особлива расова краса, чарівність та порода! До того ж він такий вишуканий… Йому шістнадцять, і спочатку він не звертав на мене уваги, але тепер вже помічає.

Навіть у Дессау «бруквяна зима»[13] стала жорсткою реальністю. Поступово шкіра жінок, дітей та літніх чоловіків набувала жовтувато-помаранчевого відтінку стиглої брукви. Лені ж була винятком. Її шкіра залишалася порцеляново-білою. Пізніше вона часто згадувала про ті часи своєї юності: «Під час війни ми усі мусили їсти брукву, бо, крім неї, нічого їстівного ми не мали – просто нічого. За деякий час в усіх шкіра стала жовтою – тільки не в мене. Моя залишилася білою. Хіба ж це не смішно? Мені тоді було шість років». Насправді їй вже було шістнадцять. Марлен збавляла собі віку, струшуючи роки з себе, немов конфеті зі спідниці.

Тієї зими Едуард фон Лош зробив пропозицію молодій удові Дітріх, і Йозефіна прийняла її із вдячністю та радістю. Едуард був найкращим другом Луї. Вона була давно знайома з ним і ставилася до нього з повагою відтоді, коли її чоловік уперше привів Едуарда до їхнього будинку, щоб познайомити з нареченою. Згодом він став єдиним із друзів Луї, який, як вона здогадувалася, не схвалював безвідповідальної легковажності її чоловіка.

Едуард мав добру душу, і все, чого він бажав,– піклуватися про родину, яку залишив його друг. Він не вимагав більшого, ніж захищати його вдову та дочок у ці важкі часи.

Родина фон Лошів стала дибки. Едуардові було сказано, що цей шлюб буде мезальянсом, що Йозефіна Дітріх, на їхню думку, не більш ніж амбіційна, честолюбна особа низького походження. Якщо ж він наполягатиме на цій дурниці – створити з нею спільну родину,– жоден з родичів не лише не прийме його дружини, але й назавжди відвернеться також і від нього через такий несмак.

Незважаючи на це, Едуард та Йозефіна одружилися – тихо, як і належало через вдовичий стан нареченої, вдягненої у чорне, та стан війни. Дівчата не були присутні під час вінчання. Хоча Лізель продовжувала оплакувати батька, однак прийняла вітчима із щирою приязню. Лені взагалі проігнорувала цей шлюб і поводилася так, ніби нічого не трапилося. Вочевидь, мати відтепер носитиме ім’я фон Лош, але сама вона назавжди залишиться Дітріх. Багато років по тому образи рідного батька та Едуарда фон Лош зіллються в її пам’яті, втратять індивідуальні риси та згадуватимуться як одна й та сама людина.

Едуард перевіз свою нову родину в чудовий особняк, розташований в одному з найбільш фешенебельних районів Берліна. Відтепер кожен їхній день скидався на маленьке Різдво. На якийсь час війна здалася дуже далекою. Відтепер вранці на столі можна було побачити справжнє молоко і навіть цілий шмат сиру. Немов у казці, невідомо звідки з’являлися брунатні паперові пакуночки із безцінними зернами кави. Двічі або навіть тричі у них були цілі цукрові голови, а ще й хліб – справжній хліб зі справжнього борошна! Радість Едуарда від того, що його ще молода дружина знову всміхається, була такою всеосяжною, що він знову й знову вирушав на пошуки дорогоцінних ласощів і щоразу дякував долі за те, що має можливість сплачувати стільки, скільки вимагали ділки чорного ринку. Одного вечора, лягаючи спати, Йозефіна знайшла у себе на подушці живу квітку. Неперевершену жовту троянду! Троянда в охопленому війною Берліні? Де, в Бога, Едуардові вдалося її знайти?! Вона ж, певно, коштувала цілого статку!

Едуард буквально сяяв: найбільшим щастям для нього було бачити дружину щасливою. До того ж у нього залишалося так мало часу, щоб дарувати їй радість.

Берлін, 2 квітня 1917 року

Нарешті я маю місце, де можу залишитися наодинці. Спеціально для мене було відремонтовано невеличке горище, що над ванною кімнатою. У мене тут великий килим, рожеві штори та електричне освітлення. Дуже затишно, особливо увечері. Я так чекаю на весну, на літо. Навіть попри те, що ми маємо цей великий особняк, тутешні пожильці виходять на вулицю лише для того, щоб подивитися, у що сьогодні вдягнені люди, та щоразу переймаються, чи ж вони самі достатньо гарно — та по-модному! — вдягнені. Ох, як було б чудово розлягтися зараз на траві у сукні з обтягненим ліфом та пишною спідницею у збірку, покласти руки під голову та просто мріяти. Я запитала у Мутті, чи можна мені поїхати до тант Тутон. «Не можна». Якщо б я сама була матір’ю, то для мене було б щастям, коли моя дитина веселиться та добре їсть, а не тоді, коли вона сидить у берлінському особняку та щось вчить зранку до вечора. Шкода, що я більше не закохана в Улле фон Бюлова. Тобто що не почуваюся, як тоді: ті почуття були такі приємні. Цілую тебе. Твоя Лені.

Німецькі підводні човни борознили морські простори у пошуках ворожих кораблів або суден нейтральних держав. Протримавшись якомога довше, Вудро Вільсон[14] оголосив, що відтепер Сполучені Штати перебувають у стані війни з Німеччиною. Незабаром у Франції не залишилося жодного куточка, де б не з’явилися американські піхотинці, налаштовані прогулятися Європою під жваві мотивчики Ірвінга Берліна та Джорджа Коена і одним разом врятувати решту світу. Від чого й навіщо – це вже зовсім інше питання. Цей похід мав стати славетною пригодою!

За хвилястими пагорбами Шато-Тьєрі їхній шлях буде позначений неосяжним морем білосніжних хрестів.

13 квітня 1917 року

Я ні в кого не закохана. Сьогодні ми отримали фотокартку дядечка Макса. Милий, милий дядечко Макс! Тепер, коли його цепелін збито, а він сам загинув, усі ми тільки й згадуємо, яким він був милим. Я гадаю, ця війна ніколи не скінчиться. Тепер у неї втрутилася навіть Америка! Певно, краще мені зупинитися та написати щось знову, коли я матиму якісь новини, про які варто писати. Наразі я чекаю на нове кохання.

17 травня 1917 року

Надворі весна, але спекотно, немов улітку. Учора, після уроку скрипки, коли я йшла по Курфюрстендам, за мною ув’язалися двоє якихось хлопців.

2 червня 1917 року

Учора й сьогодні я збирала пожертвування для команд наших підводних човнів. Завтра спробую здихатися цього. Наше життя тут таке нудне. Мутті весь час повторює, як же ж добре ми живемо, але вона не розуміє, що нам треба ще й хоча б трішечки розважатися…

Тепер Західний фронт простягся приблизно на півтисячі кілометрів – від узбережжя Фландрії поблизу Дюнкерка до кордону зі Швейцарією, майже до міста Базель. Східний фронт розтягся на півтори тисячі кілометрів – від Балтійського моря до Чорного.

18 червня 1917 року

Я починаю закохуватися у Маргарет Розендорф з класу Лізель — я просто мушу це робити, бо інакше у мене на серці невимовна порожнеча. Набагато краще, коли в тебе є хтось,— тоді почуваєшся просто красунею. Ми були на екскурсії у Фаульбауммерні. Там за мною всюди ходив якийсь літній добродій. Виявилось, що його прізвище Вібетт. Я ходила дивитися фільм із Хенні Портен[15]. Я її люблю. Нарешті я переконала Мутті дозволити Лізель змінити зачіску. Дотепер вона носила коси на потилиці, зібрані кошиком. Тепер носить пучок із таким собі особливим бантиком. Я тепер зачісую волосся нагору, а за особливих випадків випускаю завиток. Зрештою, для коси я вже застара.

28 червня 1917 року

Як же ж я люблю Хенні Портен! Я надіслала їй поштову листівку, щоб вона поставила на ній автограф, але потім подумала, що вона ж гадки не має, кому саме пише. Просто ставить власний підпис, кладе у конверт — і листівка йде назад. Дуже просто, я гадаю. Нещодавно з’явилися її фотографії з дитиною. Бідолашна, вона ще така молода — а її вже фотографують для журналів. Княгиня Едуард наразі в санаторії, лікується від істерії. Сподіваюся, вона одужає. Вона була така мила, коли я познайомилась із нею у тант Валлі. Щойно мені подарували скрипку, яка коштує 2 тисячі марок. Звук у неї чистий. Це означає, що вони хочуть мене вчити? Що ж, потренуватися завжди дуже приємно, а на ній вже точно все буде виходити чудово, я впевнена! Я написала вірш про «Хоробрі субмарини».

Настав день, коли фон Лош був змушений знову повертатися до свого піхотного полку. Він міцно обійняв Йозефіну. Йому подобалися зміни, що відбулися в ній за цей час. Вона мала чудовий вигляд у своїй новій легенькій сукні. Блідо-жовтий колір дуже їй пасував. Йому не хотілося згадувати її в чорному. Що ж, він зробив для неї все необхідне. Якщо його вб’ють, вона залишиться забезпеченою, їй не доведеться нічого ні в кого просити. Едуард поцілував жінку. Вона притиснулася до нього. «Не йди… Не залишай мене… Будь ласка…» – ридало її серце. Вона знала, що не повинна цього казати, не повинна обтяжувати його власними почуттями.

– Я повернуся. Обов’язково! Ще до Різдва. Війна тоді вже скінчиться. А зараз мені треба йти… Пиши мені щодня! Я кохаю тебе!

Вона ще довго стояла на пероні після того, як його потяг зник удалині. Потім повернулася та пішла додому.

Бад Лібенштайн, 7 липня 1917 року

Ми у Лібенштайні. Я так чекала, коли ми сюди приїдемо, але це місто — просто порожнеча! Вранці ми йдемо на води, а решту часу всі просто вештаються навкруги, не знаючи, куди себе подіти від нудьги. У цьому гарному місці живуть дуже нещасні люди, кожне по-своєму. Люди приїздять сюди не задля того, щоб розважитися. Куди не поглянеш — всюди різноманітні діти: у когось геть набряклі очі, у іншого великі пухирі на повіках. Отакі веселощі на курорті!

Учора ми бачили, як місяць заходив у тінь Землі. Дуже красиво.

Повернулись мої листівки від Хенні Портен. Великі холодні літери — її підпис.

Поруч із нашим готелем іде будівництво, будівельники — полонені французи.

Того літа трупи гнили під променями золотавого сонця. Люди, які опинилися у траншеях, немов у пастці, через безперервний вогонь важкої артилерії не мали можливості забрати тіла своїх товаришів з поля бою. Пацюки бенкетували на полеглих конях та людях.

17 липня 1917 року

Графиня Герсдорф, ваші рожеві ніжки розпалили вогонь до вас у моєму серці!

Я вмираю від кохання до неї, вона прекрасна, немов янгол, вона — мій справжній янгол. Я б хотіла узяти її ручку та цілувати її до нестями, поки не помру. Вона навіть не здогадується, яке величезне моє кохання до неї. Вона лише вважає, що подобається мені, як і Лізель. Але цього разу це справжня пристрасть — глибоке, глибоке кохання. Моя солодка графине. Вона така вродлива!

Учора ми з нею були у парку. Іноді я відчуваю, як вона легенько стискає мою руку. Сьогодні я навіть не могла їсти за сніданком — так хвилювалася, але Ліз наполягала, що мені треба щось з’їсти. Моя чудова кохана княгиня промовила: «Піди з нею та поснідай». Їй відомо, що Мутті змушує мене снідати, і я слухаюся її, немов вірний пес. Я поцілувала її руку, на ній були сірі м’які рукавички, і вона сказала мені: «Лені, дитинко, адже ж ти не хочеш цілувати оту брудну рукавичку, правда?» Вона каже мені «ти», немов ми із нею давні подруги, и ще зве мене «Марленхен», як я її попросила. Ще вона мені сказала: «Ти хочеш, щоб ми були подругами, так?» Ми разом були в Ейзенасі, це було божественно. На день народження чоловіка вона купила срібний медальйон на довгому ланцюжку та віддала майстру, щоб той вигравіював на ньому: «Лицар, граф Гарі фон Герсдорф». Вона подарувала мені листок конюшини, який зірвала сама, і я поставила його у срібну рамку під скло. Коли ми їхали до Ейзенаха, потяг потрапив у тунель, і вона взяла мою руку та поклала голову мені на плече. Я негайно розцілувала її руки. Коли ми виїхали з тунелю, на її обличчі світилася посмішка. На зворотньому шляху поруч із нами їхав молодий офіцер. Вона обізвалася до нього: «Граф Візер, чи не так?» Він хотів відрекомендуватися мені, але графиня випередила його: «Граф Візер, це фройляйн фон Лош».

У наступному тунелі я знову поцілувала її руку — і вона дуже розвеселилася. Потім потяг зробив півгодинну зупинку, і вона замовила три пива. Ми багато пили, весело сміялися та жартували про наших спільних знайомих. Вона сказала між іншим: «Марленхен, дивись не сп’яній». Пізніше вони звеліли мені йти додому разом із дружиною вікарія — можливо, хотіли позбутися мене. Згодом я так і сказала їй: «Моя люба графине, я вам більше не потрібна, це ж так?» Вона відповіла «ні», але я впевнена, що насправді — «так».

Ми пішли подивитися музичну комедію «Бідний студент». Я сиділа поруч із нею. Вона була вдягнена у чорний оксамит. Як тільки згасли вогні, я прошепотіла їй на вухо: «Моя люба графине, ви така прекрасна». Вона відповіла: «Тш-ш-ш… От коли ми підемо дивитися “Летючу мишу”, я збираюся бути ще прекраснішою». Двадцять четвертого у графині день народження. Сподіваюся, мені дозволять вдягти білу сукню.

Хоча Йозефіна винайняла кімнати до кінця липня, зненацька вона передумала та повернулася до Берліна. Тітоньки тільки дивувалися: що могло примусити її так стрімко змінити свої плани на літо. Але, звісно, усі вони були надто добре виховані, щоб запитувати про такі речі.

Берлін, 14 серпня 1917 року

Прощання було швидким та болісним. Крім листка конюшини, вона подарувала мені аметист у сріблі. Я написала для неї вірша. Не знаю, що вона про це думатиме. Я зізналася, що кохаю її та підписалася «Марлен». Якби вона не була заміжня, я б зрушила гори з місця, щоб завоювати її серце раніше за цього графа Герсдорфа. Навіть тепер мені хотілося б бути тим графом. Вона не знає про це моє бажання. Вона повернеться сюди у вересні і тоді, можливо, запросить мене піти із нею на скачки — щоб мати когось поруч із собою у якості «боя». Дійсно, у Лібенштайні саме такою була моя роль. Вона також не визнає, що ставиться до нас із Лізель однаково. Це нечесно, бо я обожнюю її, а Лізель — зовсім ні. Вона каже, що Лізель дозволено лише цілувати їй руку, а цілувати плече можу тільки я. Але коли графиня подарувала Лізель підвіску, Лізель поцілувала її у плече, а коли я нагадала графині про це, вона відповіла: «То що ж я могла вдіяти?» Якщо насправді, вона ставиться до нас обох однаково. Яким поблажливим є кохання! Кохання страждає, терпить, сподівається. Я вставила її фотографію у свій медальйон. Часом моє кохання до неї схоже на дитяче, хоча воно серйозне, як у дорослих. Це таке ж кохання, яке я могла б відчувати до чоловіка. Який сором, що вона не розуміє мене, а лише вважає це невеличкою інтрижкою. Я й сама зву про себе наші стосунки інтрижкою, але взагалі це не дуже легко. От ситуація! Інтрижку легко забути, але ж не кохання.

Берлін, 30 серпня 1917 року

Вона написала дві листівки два дні тому, і відтоді — нічого. Звісно, таке зазвичай трапляється, коли люди спілкуються лише упродовж одного літа, але все ж таки я розчарована. Чи було в мене колись чисте та щасливе кохання? Коли ми прощалися, вона сказала мені: «Марленхен, не плач!» Та як я можу не плакати, якщо знаю, що вона починає забувати мене?..

ЦЬОГО РАЗУ звістку про смерть чоловіка приніс Йозефіні вістовий з його полку. У віці сорока років вона овдовіла вдруге.

Із безмежною обережністю вона поклала зів’ялу троянду між листами вишуканого шовкового паперу, у якому зберігала блідо-жовту сукню, та закрила коробку. Залишивши її на ліжку, вона відвернулася та вийшла з кімнати. Жорстка чорна вуаль знов дряпнула її щоку. Перебравши ключі на зв’язці, вона обрала потрібний та зачинила за собою двері. Ніколи більше вона не заходила до тієї кімнати, ніколи більше не вдягала блідо-жовту сукню. Лізель ридала та молилася, щоб Едуардову душу ласкаво прийняли на небі. У щоденнику Лені нема ані слова про його смерть.

17 вересня 1917 року

Душа моя сповнена Хенні Портен. Учора ми з Ханною та Хейн ходили на фільм «Полонена душа», де вона грає, до театру Моцарта. Не можу знайти слів, щоб описати, як усе було гарно,— звісно, через неї. Вона знімає сукню, коли заходить у купальню,— і купається голою. Показані лише її плечі, але з боків можна роздивитися більше. Вона прекрасна.

Йшов такий дощ, ніби вже ніколи не збирався вщухати. Вирви від снарядів та траншеї були наповнені глинистою водою. Передпілля між траншеями обох сторін перетворилося на суцільний рідкий бруд. Виснажених людей, які мусили тягти на собі важке знаряддя, засмоктувало болото, і вони захлиналися в ньому, перш ніж хтось устигав їх урятувати.

19 жовтня 1917 року

Я прийшла до неї додому з квітами — а вона, виявляється, переїхала. Дружина швейцара пожаліла мене, побачивши квіти у мене в руках, і сказала її нову адресу. Але вже було запізно, та й ці квіти раптом перестали мені подобатися. Мені треба ретельно вивчити роль, у школі ми ставимо «Гувернантку» за Конером. Я граю Франциску. Я впевнена, що колись буду на справжній сцені.

У Венсені під Парижем французький розстрільний загін стратив німецьку шпигунку Мата Харі. Тринадцять років по тому Лені ефектно зіграє цей драматичний епізод у фільмі «Знеславлена». Тоді ж, у 1917 році, ніхто так і не висловив бажання забрати для похорону труп цієї розкішної дами. Її тіло завершило свою земну путь на цинковому столі в анатомічному театрі. Але про це нічого не було сказано у фільмі.

27 жовтня 1917 року

У неділю буде перша костюмована репетиція. Я дуже боюся сцени. Я граю чоловічу роль, тому буду вдягнена у чорні спортивні штани, пальто для верхової їзди, яке належить Мутті, та білу мереживну сорочку. Коли я гратиму Франциску, сподіваюся, вона позичить мені рожеву вечірню сукню — вона так гарно пошита, так пасує мені, і взагалі мені знадобиться довга сукня.

4 листопада 1917 року

Вчора на вечірці замість карток з ім’ям[16] були картки з цитатами, і ми мусили знайти кожен своє місце, орієнтуючись тільки на цитату. Я знайшла своє миттєво: «Що це за життя без відблиску кохання?»

Три дні по тому революція, яка упродовж останніх місяців набирала обертів у Росії, остаточно відбулася: більшовики захопили владу. Незабаром громадянська війна та голод увігнали цю державу у ще більший занепад.

15 листопада 1917 року

У нас із візитом графиня Герсдорф та її чоловік Гаррі. Вона вдає, ніби не може перенести того, що я більше не в захваті від неї. Збентежено дивиться на мене та грає у «молоду шанувальницю». Проте в моєму медальйоні портрет Хенні Портен, і геть усе в моїй кімнаті завішане її портретами — обставини змінилися. Вона цілує мене, як і раніше, коли ми бачимося. Її чоловік дуже уважний до неї. Сьогодні їй було зле, і він її доглядав. Це було дійсно зворушливо. Сподіваюся, колись і біля мене буде такий самий чоловік.

20 листопада залізні «наземні броненосці» атакували німецький кордон поблизу Камбре, і до воєнного лексикону увійшло слово «танк».

2 листопада 1917 року

У неділю в театрі Моцарта була велика прем’єра: два фільми із Хенні Портен. Я дочекалася її та подарувала їй чотири гвоздики кольору червоного вина, які обійшлися мені в чотири марки. Вона мала абсолютно божественний вигляд та потисла мені руку найпрекраснішим дотиком. Час від часу моя жага до неї так опановує мене, що я мушу терміново бігти до найближчої крамнички, щоб купити ще одну її фотокартку,— просто щоб подивитися на її вродливе обличчя.

Тієї зими температура падала до мінус двадцяти двох градусів за Цельсієм. Висипний тиф пронісся робітничими кварталами міста. На сходах будинків заклякали трупи, винесені з домівок, щоб вранці їх забрав катафалк, запряжений кіньми.

14 січня 1918 року

Я тебе кохаю! Як гарно, коли можеш це сказати, і як гарно це чути у відповідь. Такі маленькі та прості слова, але у них укладені все щастя та всі страждання світу.

19 січня 1918 року

Я щаслива. Вчора я ще ридала, а сьогодні сміюся. Я купила букетик диких фіалок та конвалій. Я стояла перед її будинком та раптом побачила біля нього екіпаж. Мені спало на думку, що це її екіпаж, тому я вирішила зачекати. Раптом на вулицю вийшов якийсь янгол, схожий на Хенні Портен. Я простягла до неї квіти, а вона усміхнулася! У житті вона набагато гарніша, ніж у фільмах.

Німецька армія почала видавати «ліцензії на вбивство» для солдатів на передовій, які зазнали контузії. Якщо в нападі нестримної люті вони випадково вбивали когось зі своїх товаришів, їх не дозволялось відправляти до трибуналу, і вони залишалися у діючих частинах. В Англії солдати, які отримували короткі відпустки додому, вважалися не досить врівноваженими, тож їм не дозволялося мати при собі будь-яку зброю.

17 квітня 1918 року

За тиждень у мене відбудеться конфірмація[17]. Це не дуже мене хвилює. Вся родина Дітріхів збереться заради цієї події разом. Оце буде цікаво.

На Західному фронті французькі війська зазнавали нищівних втрат від нового ворога – іспанського грипу. Він вибивав з армійських лав понад дві тисячі вояків на день. Німецька армія використала цю пошесть із максимальною вигодою для себе. Ось-ось мала початися Друга битва на Марні[18]. Німці мали у своєму розпорядженні п’ятдесят дві дівізії; союзники могли протиставити їм лише тридцять шість.

1 червня 1918 року

До мене приходила Ерна Шонбах, і я з дурного розуму дозволила їй прочитати мій щоденник. Звісно ж, із усіма моїми поразками. Раніше я ніколи й нікому не дозволяла цього. Вона заявила, що, судячи з написаного, мої кохання поверхові, і це через те, що я маю надто велике серце. Я ледве втрималася від сліз, коли вона мені це сказала. Поверхові?

11 червня 1918 року

Я була на дні народження у Хільди Шперлінг. Коли підняли перший келих із пуншем, один з її друзів вимовив: «Вип’ємо за тих, кого ми любимо», і всі підняли келихи, і кожен знав за кого. Лише я не знала. Я не знаю, кого люблю. Учора я була засмучена і здуру розповіла про це Мутті. Вона здебільшого так хибно мене розуміє. Навіть примушує Лізель наглядати за мною, коли ми їдемо у трамваї! Таке ставлення викликає бажання навмисно поводитися погано. Що ж, я не можу її змінити, а вона не здатна змінити мене.

Наступ німців спричинив жахливі втрати в британській армії – 448 тисяч чоловік було вбито, французи втратили 490 тисяч. Втрати німців удвічі перевищили ці цифри. По обидва боки фронту в буквальному значенні слова закінчувалися люди. Лише Америка й досі була спроможна замінювати своїх поранених та вбитих свіжими солдатами. Німеччина перейшла до оборонних дій.

Упродовж цього часу щоденник Лені засвідчує, що вона хвора. Спершу це здається схожим на легку форму ревматичної лихоманки, але більш вірогідно, враховуючи її екзальтовану романтичну натуру, що вона страждала на депресію, викликану сексуальною фрустрацією. Висновки доктора Фрейда щодо таких розладів у той час здавалися надто новими і сміливими, вони навряд чи були відомі місцевому лікареві, чия практика обмежувалася невеличкою водолікарнею в Баварії. Саме тому добрий медик поставив Лені діагноз не гірше, ніж це зробила б Елізабет Браунінг[19].

Херцбад Альтхайде, 7 липня 1918 року

Я у ліжку, і мені сумно. Лікар сказав, що у мене поганий стан серця, що м’язи мого серця послабшали. Мені не можна гуляти більш ніж 60 хвилин на день, та й то повільно. Вранці я приймаю спеціальні сірчані ванни. Потім мушу лежати до полудня, а пізніше — ще дві години. Між цими лежаннями мені дозволено піти попити води. Ось такі в мене казкові канікули, на які я так чекала! Мені більше не можна танцювати. Я почала співати мелодійні баварські та австрійські пісні, і мій слабкий та хрипкий голос починає звучати трохи краще. Я багато часу витрачаю, граючи на мандоліні та мріючи. Мутті каже: «Можеш мріяти, тільки б у голові щось було». Сьогодні така чудова погода, сяє сонце, а я лежу ось тут. Завтра, коли мені дозволять підвестися, обов’язково піде дощ! Мені просто заборонено чогось очікувати та бажати.

Після приголомшливої поразки у Німеччині почалися заворушення. Восьмого листопада вони перетворилися на повномасштабну революцію. Бунти охопили всі великі міста країни. На фронті солдати масово дезертирували. На їхню долю з лихвою вистачило воєнних вражень.

Берлін, 9 листопада 1918 року

Чому, чому я мушу жити за таких жахливих часів? Я так палко чекала на золоту юність, аж он як усе обернулося! Мені шкода кайзера та інших. Кажуть, цієї ночі відбудеться щось погане. Натовп переслідував людей, що їхали в екіпажах. Ми запросили деяких дам на чай, але жодна з них не спромоглася дістатися до нашого будинку. Це вдалося лише графині Герсдорф. На Курфюрстендам озброєні солдати зірвали еполети з її чоловіка, і всюди, куди не поглянь, червоніють ці прапори. Чого хоче цей народ? Вони ж уже отримали те, чого хотіли, хіба ні? Ох, якби я почувалася трохи щасливішою, все це було б набагато легше перенести. Можливо, незабаром настане час, коли я знов зможу розмовляти про щастя — і тільки про нього.

Одинадцятого листопада було оголошено перемир’я. Формально Велика війна, за яку люди заплатили нечувану ціну, скінчилася. Країни-переможниці мобілізували 42 мільйони солдатів – і втратили з них убитими, пораненими та зниклими безвісти 22 мільйони. Ті, хто зазнав поразки, спрямували на поля битв 23 мільйони і втратили 15 мільйонів. В одній тільки Німеччині жертвами війни стали 7 мільйонів молодих людей. Втрати цивільного населення від хвороб та голоду так ніколи й не були підраховані.

Неможливо повернути ціле покоління молоді, втрачене світом; але якби ж ця неймовірна жертва навчила владу всіх країн, що «безпека» повинна бути «назавжди»! Проте це «назавжди» тривало рівно до моменту складення та підписання Версальської угоди – тобто сім місяців. Саме цей договір заклав сприятливу основу для появи такого лідера, як Гітлер, із його нацистською ідеологією.

І все ж знадобилася масована пропаганда і цілих двадцять років виховання «нових людей», щоб знову з’явилося достатньо гарматного м’яса для забезпечення нової війни, суттю якої стало тотальне вбивство заради повернення слави. Переможені німці – небезпечний народ.

Берлін, 12 квітня 1919 року

Чому я так відрізняюсь від Лізель та Мутті? Вони обидві такі сухі й розсудливі, а я немов біла ворона поруч із ними. Вчора в театрі Моцарта була прем’єра. Я з таким нетерпінням очікувала на все це — музика, Хенні,— але Лізель, яка нудьгує після своїх екзаменів, так чіплялася до мене, що зрештою я дозволила їй піти зі мною. Для повного «щастя» Мутті теж вирішила піти з нами! От що трапляється, коли людина щаслива та хоче зробити ласку іншим. Я так хотіла бути там сама! Знаю, що моє вбрання та зачіска були вдало підібрані і робили мене дуже вродливою. Якийсь чоловік навіть сказав, що я гарненька, немов лялька, яку хочеться увесь час цілувати. Упевнена, що кілька інших чоловіків, які супроводжували мене до моєї ложі, думали те саме. Один літній чоловік запитав, чи я часом не акторка кіно. Коли підійшла Мутті, я миттю перетворилася на скромнесеньку гарнюню-слухнюню. Як це все ж таки жахливо, коли навколо немає хоча б однієї людини, якій можна довіритись, розповісти про свої почуття — і не почути у відповідь лекцію, як від Мутті. А вона ще каже, що хоче бути найкращою подругою своїм донькам. Цікаво, що б від мене залишилося, якби я колись розповіла їй геть усе? Мені так бракує купи недосяжних речей — це як підліткові бракує першого кохання в школі. Не дуже приємно увесь час перебувати в такому сумному настрої.

2 травня 1919 року

Я закохана. Я відчуваю це вже кілька днів, але не знаю, чи справді я щаслива. От чому я така дурна? Завжди думаю про те, чим це закінчиться, навіть не здатна радіти кільком чарівним моментам, бо увесь час повторюю собі: навіщо навіть починати кохати? Це не триватиме довго, а моєму серцю принесе лише зайвий сум.

Жаль, що я не дуже легковажна. Було б так чудово — радіти кожній миті, не переймаючись майбутнім. Але я так не вмію і лише ускладнюю чиєсь життя замість того, щоб дарувати людині радість упродовж тих небагатьох хвилин, що ми проводимо разом. Чому мене не покохає той, кого мені дозволять покохати у відповідь? Мені якось сказали, що в мене недостатньо гордості та самовладання, коли я когось кохаю. Цей мій щоденник — справжній сентиментальний роман, я пишу в ньому тільки тоді, коли засмучена. Але я не хочу, щоб так було завжди. Можливо, колись у ньому знову з’являться слова про щастя, але я в це не дуже вірю. Хоча ми не можемо знати, що на нас чекає завтра…

Йозефіна, стривожена післявоєнними безумствами, що вирували в Берліні, винайняла будиночок у селі на випадок, якщо знову виникне необхідність евакуювати доньок з міста.

16 червня 1919 року

Здається, щастя знову хоче повернутися до моїх обіймів, немов слухняне дитинча. Я знову закохана, але цього разу все по-іншому: це колишнє кохання з моєї юності — і цим багато сказано. Я ні про що не думаю, на відміну від інших разів, коли я була закохана: це кохання дає мені таке щастя, такий спокій.

Я упевнена в ньому: він не вимагатиме від мене нічого більшого, тож мені нема чого боятися. Ми з ним немов діти: щасливі просто від того, що бачимо одне одного. Йому достатньо того, що мої очі дивляться на нього. Нарешті я знову закохана. Мені це було дуже потрібно. Можливо, після нього буде хтось інший.

Берлін, 19 серпня 1919 року

Ми повернулися з Бад-Пірмонта[20]. Там залишилося моє серце. Не думаю, що колись зможу знайти людину, яку покохаю одразу і за зовнішність, і за душу, як його — того, хто тепер володіє моїм серцем. Його ім’я — Д. Штроман, він з Вестфалії. Ми з ним зустрілися на вечірці й танцювали разом усі танці. Наступного дня він запросив мене на іншу вечірку, але мені не дозволили туди піти, через що я дуже засмутилася. Певно, йому було дуже нудно зі мною, бо все, що від мене можна було почути, це: «Спочатку мені треба запитати у матусі».

За три дні до нашого від’їзду ми зустрілися знову і добре повеселилися, а потім зненацька, немов жартома, він заговорив про кохання до мене. Це було жахливо — мені довелося кепкувати з таких важливих для мене речей. Ми попрощалися, сміючись, і він запитав: «Ти згадуватимеш мене?» Більше я його не бачила. З очей геть — з серця геть! Імовірно, він отримав мого листа із запрошенням, але гадаю, що не приїде. Насправді я не хочу, щоб він приїздив. На курорті все простіше. Тут я постійно під наглядом Мутті, і йому буде нудно. Саме з ним уперше в житті я почувалася ніби заміжня жінка. Із іншими чоловіками такі думки у мене не виникали, але все одно потрібно якнайшвидше викинути це з голови. Ворожка сказала, що я познайомлюся з чоловіком під час наступної подорожі. Невже? У Шпрінгеберзі було 70 американців, вони винайняли увесь ресторан. Шпрінгебержці були шоковані тим, що ми намагалися з ними розмовляти. Мутті заборонила нам танцювати з ними, але серед них був один офіцер, і він не дав мені спокою, доки я не погодилася потанцювати з ним. Я все ще танцювала, коли увійшла Мутті. Вона почала з ними розмовляти, і з’ясувалося, що серед них є полковник, який знає дядечка Віллі, тож наступної миті я вже сиділа за столом із трьома ввічливими офіцерами та пригощалася морозивом і шоколадним печивом, що вони привезли з собою. Вони запитали про мою адресу та поцікавились, чи можна мене відвідати. На жаль, їхній пароплав вирушав о восьмій ранку. Цікаво, чи ж вони дотримають обіцянки писати мені?

Усюди жебраки-інваліди. Молоді люди з омертвілими обличчями та спустошеними очима без натяку на будь-які почуття. Зігнуті постаті з порожніми штанинами та рукавами, що коливаються на вітрі. Непотрібні частини одягу пришпилені великими англійськими булавками – відзнаками їхньої хоробрості. На кожному розі, у кожній країні вони, переставляючи милиці та стукаючи по бруківці палицями, створюють ритм самотнього відчаю. В Англії вони торгують олівцями. У Франції – шнурками. У Берліні замість шарманщиків жебрають їхні мавпочки.

17 вересня 1919 року

Шпрінгеберг нас повністю задовольняє. Ми вирушаємо туди по неділях і повертаємося по понеділках. Серед тижня майже усе, про що ми розмовляємо, це лише — як воно «там». Мене там люблять, тому що я для них все ще новенька та у моді. Наразі вони всі втрачають розум через мене. У тому числі Еріх Шупп — той, що підлітком був у мене серйозно закоханий, та Пауль Ботхен — він старший та мужніший. Я добре ставлюся до Еріха, але ніяк не можу обрати одного з них. По суботах та неділях я дарую та отримую стільки поцілунків, що вистачає до наступних вихідних. Мені має бути дуже соромно. Усі, хто мене знає, кажуть одне й те саме, якщо я питаю їхню думку щодо мене: я створена для поцілунків та веселощів, але боронь боже когось від одруження зі мною! Ось результат моєї поведінки — перш за все того, що я так легко дозволяю себе цілувати. Звісно, за що мене поважати? Я нічого не можу із цим вдіяти. Я не винна в тому, що моя романтична натура не знає обмежень. Хтозна, коли я зупинюся. Сподіваюся, що врешті-решт знайдеться чоловік, який з доброти душевної одружиться зі мною і зробить це дуже швидко, поки не встигне багато дізнатися про мене. У місті наразі йде фільм із назвою «Напівдіви». Кажуть, що для молодих дівчат з так званого вищого світу, які рано дорослішають, типово жадати еротичних пригод. Вони спокушають чоловіка і дають йому майже все, що йому потрібно,— «tout, крім ça»[21]. Вони граються з вогнем, доки не згорять самі, а потім сміються з цього. Це наче про мене сказано. Досі мені вдавалося знайти сили, щоб сказати «ні», коли доходило до найгарячішого моменту. Але вимовляти це «ні» стає дедалі важче. Вони всі однакові: всі кажуть, що «більше не можуть себе контролювати». Це вже не юнацька закоханість. Її час минув. Принаймні для мене її вже було б недостатньо. Як чудово було б просто кохати, ні про що не думаючи! Але це майже недосяжно.

Відчувши, що ситуація ускладнюється, Йозефіна нарешті здійснила свою погрозу й наказала доньці збирати речі та їхати до пансіону. Її помилкою було те, що вона обрала пансіон у Веймарі – найромантичнішому місті, знаному як прихисток одного з тих, кому поклонялася Лені: поета Ґете. Спершу здавалося, що у вимушеному засланні Лені дійсно тримає себе в руках.

Веймар, 7 жовтня 1920 року

Як же ж довго я не писала! Вже шість місяців я не живу вдома.

Наразі я у Веймарі, у цьому пансіоні для «дівчат вищого класу», і мені так самотньо. Лізель від мене далеко, а всі, кого я любила, забули про мене. Тут я можу лише плакати. Єдине, що я тут маю,— це уроки скрипки із проф. Райцом, тільки вони надають моїм дням трохи світла. Але хіба може цього світла бути достатньо для мене? Я звикла купатися у сяйві десятків закоханих очей — і раптом опинилася тут, де нічого цього немає.

Веймар, 8 жовтня 1920 року

Хоча б хтось прийшов, забрав мою нудьгу та зачинив би її міцно у визолоченій клітці. Мені так хочеться, щоб будь-хто опинився тут і своїм коханням приніс би мені таке щастя та задоволення, що я б забула про всі сльози, пролиті над колишніми коханнями.

Веймар, 10 жовтня 1920 року

Я така нещасна, тому що поруч немає нікого, хто б любив мене. Я так звикла почуватися коханою.

Фрау Арнольді, наша директриса, намагається змінити мене, щоб я відповідала її стандартам, і здається мені, що Мутті рада цьому. Якщо усі так наполегливо працюють над тим, щоб мене переробити, сподіваюся, з цього має вийти щось таке, що нарешті якось стане до вподоби Мутті.

Вчитель гри на скрипці майже миттєво підпав під чари Лені. Під час їхніх приватних занять його бажання торкнутися милої учениці було таким величезним, що добрий наставник мусив тримати руки в кишенях сюртука.

В один зі своїх щомісячних візитів Йозефіна відчула дещо дивне у ставленні вчителя музики до її доньки. Тому в розмові із директрисою вона зауважила, що, певно, дівчину краще було б перевести з класу професора Райца до іншого викладача. Хоча зауваження Йозефіни збентежило директрису, вона все ж таки вирішила, що невеличкої розмови із зачарованим професором буде досить.

Веймар, 21 жовтня 1920 року

Щойно закінчився урок музики. Мені здалося, що професор Райц чомусь незадоволений мною. Через те, що я роблю? Спочатку, коли я грала відомі мені речі, йому моя гра подобалася, він навіть писав Мутті про це. Тепер, коли я отримала новий матеріал, мій прогрес вже не такий стрімкий, як раніше. Мутті вважає, що він не зможе мене навчити більшого, тому я повинна перейти до професора Фляйша. Вона у цьому нічого не тямить. Якби б я була іншою, або якби б я не була така залежна від задоволень, або якби б я мала дозвіл робити те, що хочу, тоді, можливо, колись я могла б знайти себе. Але ж те, як я живу зараз — багато вправляючись, немов на поденщині, перебуваючи у чужому місці, намагаючись не думати про те, що мене цікавить більш за все,— робить пошуки себе неможливими! Може, у когось стане доброти взяти мене за дружину, і тоді моя кар’єра артистки піде в небуття — я гратиму рік за роком лише для власного задоволення, вдома. У кого стало б сили витримати таке сімейне життя?

Веймар, 14 листопада 1920 року

Приїздила Мутті, і фрау Арнольді доповіла їй про мої гріхи (фліртування) на концерті. Я цього не робила! Але що я можу вдіяти, якщо всюди за мною стежать і кожний мій крок перетворюється на жахливий вчинок? Наразі я граю сонати Генделя. Райц грає зі мною. От якби б поруч зі мною був чоловік, який кохав би мене, я була б йому така вдячна! Яка б щаслива я була, слухаючи його ласкаві, ніжні слова до мене. Ми б разом гуляли осінніми вулицями, тримаючись за руки, милуючись золотою порою року. На деревах загравало б золотом листя…— але насправді все навколо сіре й холодне, а я гуляю вулицями на самоті.

З таким нетерпінням я чекаю на Різдво! Залишилося чотири тижні. Якби моя душа була сповнена щастя, вони б пролетіли стрімко. Не хотіла б я бути кайзером. Мені хотілося б навчитися зупиняти час, але навіть кайзер цього не може зробити.

Невідомо чому, але Лені не знайшла об’єкта для нового кохання упродовж різдвяних вакацій. Зачарований професор дочекався її повернення до Веймара на останній семестр у пансіоні.

Цікаво: чому викладачі музики чоловічої статі такі ласі до романтики? Напевне, це не тільки через вплив гарних мелодій, які вони грають разом із молодими дівчатами, що дійсно створює умови для неминучого виникнення в уяві спокусливих сцен. Є ще й близькість до поважного літнього чоловіка в кімнаті з міцно зачиненими дверима, що також сприяє появі схожих думок у молодої дівчини. Тож і в цій історії настала мить, що мала настати: гарна дівчина зі скрипкою погодилася покласти своє дівоцтво на олтар сонат Генделя. У щоденнику Лені ця знакова подія описана без найменшого почуття страху або якогось визначного відкриття – для неї це стало розчаруванням!

«Він стогнав, важко здіймався та опадав, сопів. Навіть не зняв штанів. Я просто лежала на старій канапі, червоний плюш якої дряпав мене ззаду, зі спідницями на голові. Усе це було дуже незручно»,– так вона десь за сорок років по тому описувала свій перший сексуальний досвід доньці. На довершення Веймарська музична академія відмовилася зарахувати до списку своїх учнів фройляйн Дітріх.

Зневірена в собі, Лені повернулася до Берліна – у нудне життя в оточенні шаленої післявоєнної інфляції. Лізель, отримавши диплом університету, наперекір традиціям свого класу знайшла викладацьку роботу. Вона отримувала пристойну платню, і цей дохід був немов небесна милість. Усупереч бажанню матері, ще й скориставшись вчинком Лізель як виправданням для себе, Лені подала папери для вступу до славетної акторської академії Макса Рейнгардта. Вона вирішила: якщо вже їй не стати видатною скрипалькою, натомість вона буде «великою театральною актрисою». Для вступного прослуховування вона обрала драматичний уривок з «Фауста» Ґете – молитву Маргарити до Діви Марії. З цим пов’язана одна з найчастіш повторюваних Марлен історій, у яку вірили всі без винятків: нібито по закінченні цього тривалого монологу її коліна були такі червоні та набряклі, що вона ледве підвелася на рівні ноги, аж тоді з темряви залу Німецького театру до неї донісся чоловічий голос.

Цей безтілесний голос проказав: «Фройляйн Дітріх, підніміть спідницю. Ми хочемо побачити ваші ноги». Юну трагедійну діву приголомшила цілковита бездушність цих слів. Автоматично виникло припущення, що цей голос належав самому Майстрові. Насправді великий Рейнгардт не відвідував прослухувань звичайних честолюбних абітурієнтів. І хоча за легендою Марлен Дітріх з часом стала знаною випускницею цього славетного режисера і педагога, насправді це було не так. Однак те, що їй довелося грати численні епізодичні ролі на багатьох сценах у постановках Рейнгардта, особливо в його Німецькому театрі, є правдою. Це дало їй можливість близько спілкуватися з Майстром і навіть приятелювати з ним, чого вона всіляко домагалася. Тож саме через це преса приписала їй більш почесний статус студентки академії Рейнгардта замість справжнього стану Лені – амбітної актриси-початківиці.

Багато років по тому професор Рейнгардт не забажав оприлюднювати справжній хід подій, бо не бачив у цьому сенсу: за кілька років його самопроголошена учениця зажила навіть більш гучної слави, ніж він сам або його театральна школа. Через його мовчання казка Лені перетворилася на частину її власної легенди.

Вона багато працювала, бігала геть на всі прослуховування, грала все, що їй пропонували, ніколи не втомлювалася та була здатна витримувати справжні марафони: наприклад, зіграти покоївку в першому акті однієї вистави, промчати містом та з’явитися в образі однієї з «вишуканих дам» на коктейльній вечірці у другому акті іншої вистави. Її дитячі заняття танцями та особлива манера танцювати, схожа на манеру Айседори Дункан, дали їй можливість приєднатися до кордебалету в третьому акті якогось вуличного ревю. Надзвичайна дисциплінованість, засвоєна ще з часів домашнього виховання, дозволяла Лені досягати успіху там, де за інших обставин через недосвідченість та молодість вона могла б опустити руки. Невдовзі помічники режисерів, вражені її досягненнями, почали писати її ім’я – «Марлен Дітріх» – у верхній частині списку акторів будь-якої вистави.

У ті ж часи стрімко розвивалось її вміння добирати вбрання, що відповідало ролі. Якщо Марлен Дітріх вважала, що неперевершено виглядає у вечірній сукні в крихітній ролі вечірньої гості, то ця сукня обов’язково мала опинитися на вішалці у її шафі замість того, щоб повернутися до костюмерної. У цьому бузтурботному злодійстві вона далеко випередила свій час. До епідемій голлівудської клептоманії, коли зі знімального майданчика додому тягли геть усе, що не пригвинчене та не прибите, лишалося ще багато років.

Марлен залишала собі навіть рукавички, що пасували до різних ролей. Для ролі «вмираючої від голоду продавчині сірників на розі вулиці» вона мала ідеальну пару – із безліччю дірок та дірочок і відрізаними пальцями. Повія? Тоді це мали бути червоні сітчасті рукавички до ліктя, трохи зношені. Білі лайкові рукавички годилися благородній дамі; чорні, знов-таки лайкові, вона вдягала, коли грала жінок середнього класу. У її шафі можна було знайти шарфи, шалі та боа усіх відтінків, будь-якої якості та розміру. Десятки сумочок і безліч інших необхідних речей, які миттєво визначали статус та характер їхньої хазяйки.

А капелюхи? Скільки ж у неї було тих капелюхів!