Читать книгу Життя Марлен Дітріх. Том 1 - Мария Рива - Страница 4

ДО 1922 РОКУ Марлен оббігала Берлін уздовж і впоперек та зіграла безліч дрібних жіночіх ролей, що їй пропонували. Вона мала силу-силенну енергії, самовідданості та незламної самодисципліни, а також найрізноманітнішу «приватну костюмерну». І було лише питанням часу, щоб ця вигадлива спеціалістка з самозабезпечення із чарівним обличчям опинилася в обіймах такої ж молодої, як і вона, кіноіндустрії.

На околицях Берліна, немов гриби після дощу, починали зростати кінокомпанії. Будь-яке покинуте складське приміщення за якийсь тиждень могло перетворитися на фабрику вироблених поточним способом мрій. Місцевий клімат не обдарував тутешніх мешканців розкішшю каліфорнійського сонця, тому якщо в якійсь із цих будівель вдавалося влаштувати скляний дах, це прирівнювалося до справжнього скарбу. Заможні компанії на кшталт УФА[22] створили величезні скляні павільйони, крізь стіни яких з легкістю проходило дорогоцінне сонячне світло в достатній для фільмування кількості. Про звук на екранах ще й мови не було, і це дозволяло знімати в одному такому павільйоні до восьми фільмів одночасно. За одною переділкою комік репетирує падіння з перекатами, розбиваючи височенну гору тарілок. Поруч жінка рве на собі волосся та волає: її коханець щойно втік, а десятеро дітей навколо неї верещать одне голосніше за друге. Далі – струнний квартет налаштовує акторів на інтимну сцену в пристрасній мелодрамі. За два кроки від цих замріяних голубків здіймається завірюха, завивають мокрі їздові пси, а в наступному відсіку королеву Марію Антуанетту везуть на гільйотину, навколо лементує натовп, а за рогом баварські селяни витанцьовують навкруги Травневого дерева[23] у супроводі восьми гармошок, гру яких ніхто й ніколи не почує. У цьому скляному льодовику без найменшого натяку на опалення, навколо якого вирувала німецька зима, метушилася ціла сотня несамовито змерзлих людей, створюючи чарівний бедлам, на який згодом підуть дивитися дуже багато людей – щоб у м’якому кріслі з нікельованими поруччями відволіктися на якийсь час від суворої буденності.

Коли Марлен уперше йшла на «додатковий кастинг», на ній були вдягнені піратський капелюх із устромленим у нього пером фазана і камзол з паноксамиту, прикрашений довгим хутром рудої лисиці, а на додаток вона тицьнула в око батьків монокль. Вона отримала роль. Ще б пак: хіба міг режисер випустити з рук актрису в такому екзотичному обмундируванні! Гуртом було вирішено прибрати монокль і тварину, що звисала з її шиї, але потім монокль залишили і тицьнули її разом із ним до масовки епізоду в суді. Під час інших проб вона вже ставилася доволі зверхньо до свого нового середовища, вважаючи його досить вульгарним у порівнянні зі справжнім театром. Марлен і надалі завжди вимовляла це слово так, ніби воно було частиною урочистої меси, яка проходить у великодню неділю в соборі Святого Петра.

Почувши, що потрібна актриса для малесенької ролі «коханої» у якомусь другорядному фільмі, вона припустила, що це, скоріш за все, має бути дама півсвіту. За переказами було відомо, що ця пані не дуже невинно чиста, тож Марлен прикрасила своє гарно збудоване тіло напівпрозорою сукнею-флапером[24], натягла довгі полиново-зеленого кольору рукавички й туфлі на високих підборах, що пасували до них. На той випадок, якщо «кохана» раптом виявиться першою-ліпшою «дівчиною з вулиці», вона прихопила зі своєї колекції боа із заношеного пір’я. Вдягнена таким чином у вбрання «коханої», вона стояла поряд із іншими молодими обдаруваннями, чекаючи, поки асистент режисера зробить вибір.

Рудольф Зібер пізніше зазначав, що саме ті рукавички незрозумілого кольору й фасону змусили його кинути погляд на дівчину, якій судилося стати його дружиною.

– Вона мала такий сміховинний вигляд у тому вигаданому нашвидкуруч прикиді! – згадував він.– І здавалася дитиною, яка вдає з себе дорослу. Мені кортіло розреготатися. Звісно ж, я стримався. Я дав їй роботу. Навіть під тим мотлохом, що вона на себе начепила, було ясно: ця дівчина створена для ролі Люсі.

А ось Марлен:

– Я не могла повірити, що він дивиться на мене! Він був такий вродливий! Його світле волосся сяяло. Він був одягнений, наче англійський лорд на прогулянці у власному маєтку. Якийсь асистентик режисера – у справжньому твіді? У наступну мить я відчула, що вже закохалася в нього! Ту роль я грала у шифоновій сукні – «моя» дівчина виявилася зовсім не вульгарною. У фільмі був зайнятий навіть Еміль Яннінгс[25], але ми з ним так і не зустрілися: моя роль була дуже маленькою, і я не мала перебувати на знімальному майданчику надто довго.

Коли Руді зробив Марлен пропозицію, вона прийняла її навіть не роздумуючи, цілком упевнена, що нарешті зустріла того, про кого мріяла усі ці роки – із ким вона «увійде в осінь, тримаючи одне одного за руки».

Мати була невдоволена цією звісткою. Йозефіна плекала надії на «дійсно добрий шлюб» для своєї красуні-доньки, але скажена повоєнна інфляція з’їла накопичене для неї придане, а сталі зв’язки між аристократичними родинами зробилися такою ж згадкою про минуле, як і кайзер. Укласти шлюб, хай навіть із чесько-австрійським католиком, все ж краще, ніж залишити Лені блукати в самотності серед тих «циганів». Йозефіна на всіх акторів дивилася, як на кочовий табір безпорадних злодіїв, які тільки й вміють, що грати на бубні. Якщо цей чоловік справді кохає Лені, Господь надасть йому сил приборкати її дику романтичну натуру.

Саме тому Йозефіна вирішила допомогти незнайомцеві, якого обрала її донька.

Лені хотілося поїхати на власне весілля – до Меморіальної церкви кайзера Вільгельма – у відкритому екіпажі, запряженому кіньми. Їй здавалося, що це виглядатиме дуже романтично: біла фата плещеться позаду неї на вітрі, і всі перехожі бачать, що вона – наречена! Йозефіна відказала, що це буде надто театрально, і замість ландо винайняла великий автомобіль «Паккард», який і відвіз молодят до церкви.

Вона поклала доньці на голову миртовий віночок і довгими шпильками скріпила його з фатою нареченої. Потім поцілувала дитину, яку любила більше за все на світі, але ніколи цього не показувала. І яка ж вона була гарна зараз – у модній весільній сукні, з-під якої елегантно виглядали її витончені щиколки, обтягнені білими панчохами. Луї теж був би задоволений, якби побачив доньку зараз,– вона така схожа на нього…

На якусь мить туга й спогади охопили жінку, але вона приборкала почуття, її серце знову заполонив холод. Через те Йозефіна незворушно дозволила, щоб донька Луї перетворилася на чиюсь дружину.

Під покровом темряви, у машині, Лені стрімко стягла з себе миртовий віночок та почала розривати його, доки квіткове коло не зламалося. Потім знов вдягла, але вже по-іншому. Їй не можна заходити до церкви із непошкодженим колом з мирти на собі – бо свою незайманість вона залишила на старій канапі у Веймарі. Руді із посмішкою допоміг нареченій закріпити фату. Це було саме те, що протягом усього життя він робив найкраще: слугувати цьому сліпучому створінню, яке він кохав до нестями.

17 травня 1923 року Лені стала фрау Рудольф Зібер. Їй був двадцять один з половиною. Йому – двадцять сім.

Берлін, 2 липня 1923 року

Скільки ж часу пройшло відтоді, як я востаннє тут писала? Та й що мені було писати про найщасливіший — останній — рік у Веймарі? Я буду до кінця життя вдячна, що у мене були ті часи, і особливо тим людям, хто зробив їх для мене приємними.

Тепер я заміжня, і навіть не взяла із собою його фотокартку! Але це не має значення, бо є речі, які неможливо — НІКОЛИ — забути. Моє життя після Веймара було дещо нудним. Я кинула грати на скрипці і взялася за іншу професію: цілий рік працювала в Німецькому та інших театрах. А наразі переживаю спокійний період — наскільки це можливо — і розчиняюсь у коханні.

Від самого дня нашого весілля усі мої дні присвячені чоловікові, і відтоді я не знімалася у жодному фільмі, мусила лише взимку грати в театрі. Мені дуже подобається таке життя, тому що я бачу щастя в його очах, а ще я хочу, щоб у нас була дитина. Але оскільки ми винаймаємо мебльовані кімнати і поки що не можемо дозволити собі переїхати до більш просторого приміщення, зараз це неможливо. Одне остаточно ясно: ніщо не зможе замінити дитину. Але якщо я її матиму, тоді мені доведеться жити із Мутті.

* * *

У БУРХЛИВІ ДВАДЦЯТІ Берлін дійсно бурлив. Так, Чикаго уславилося своїми підпільними шинками, повіями, гангстерами та шаленим норовом жінок, але справжні Содом і Гоморра розташовувалися в Берліні. На кожному перехресті вешталися повії. Їхні вибілені косметикою обличчя досконало пасували до еротичного обмундирування шльондр. Обвішані хто пір’ям, хто ланцюгами, інші – китицями або батогами, вони заполонили вулиці, немов птахи з колись обіцяного раю.

Марлен із друзями, напхавшись у маленький родстер[26] Руді, полюбляли подорожувати вулицями і робили це будь-якої вільної хвилини, насолоджуючись безкоштовними видовиськами. Марлен якимсь особливим нюхом безпомилково визначала трансвеститів серед цього сороміцького параду повоєнного життя. Вона вважала, що саме вони найкраще розуміють, як носити підв’язки, від яких нікуди подітися, так, щоб ті виглядали стильно. Більше за всіх їй подобався один блондин, який вирізнявся серед інших білим атласним циліндром та панталонами з рюшами, у які вона просто закохалася.

– Лише гоміки по-справжньому вміють водночас бути жіночними та сексуальними,– часто повторювала Марлен.

Вона вже ставала відомою завдяки гострому розуму, чуттєвій вільності та бісексуальним схильностям. І усе це – без жодної тіні вульгарності. Це був найвищий клас у повоєнному Берліні, де було дозволено геть усе. Чим еротичнішим, паскуднішим та аморальнішим було щось – тим краще воно сприймалося. Руді завжди мав бездоганний смак. Його відчуття того, що є правильним, влучним та рано чи пізно почне працювати на професійний імідж його дружини, було просто дивовижним. Він точно знав, що їй легко гратися у вульгарність – і в той же час ні найменша порошинка вульгарності не стане часткою самої Марлен. Вражати та інтригувати – от яку мету він обрав для неї, водночас прагнучи, щоб вона ні в якому разі не втрачала певної холодності справжньої аристократки. Не розуміючи усіх тонкощів, Марлен обожнювала цю концепцію, що її якось виклав чоловік, і охоче робила все, чого він вимагав від неї. Вони з Руді були завсідниками багатьох кабаре, де збиралися та виступали трансвестити. Для них вона була немов любляча сестра, і вони часто зверталися до неї по поради:

– Марленхен, чи ця червона помада мені пасує?

– Як гадаєш – може, треба більше туші на вії?

– Що ці рукавички, вони не надто яскраві для моєї сукні?

– Що мені, на бога, робити із цим чортовим боа? Викинути одразу, коли я вийду, чи тягти за собою?

– Тягни, дорогенький… звісно ж, тягни його! Аплікація з чорних атласних лебедів? Ні, ні в якому разі. Тільки не для тебе, серденько, це дешевина. Тобі треба завжди вдягатися в червоне, зроби його своїм кольором – то має бути червоний, як твоя помада! Усе – туфлі, панчохи, підв’язки. Геть усе! О, і нагадай Стефанові, що немає сенсу вдягати сукню із розрізом до пупка, якщо забув поголити ноги!

Кравець, який обшивав Руді, пошив і для неї чоловічий вечірній костюм. Вона виглядала приголомшливо, коли в циліндрі, білій краватці та фраці танцювала зі своїми вкритими пір’ям приятелями. Вони її обожнювали. Вона втілювала все, чого вони прагнули для себе: довершене змішання статей, що водночас дотримується золотої середини.

Йозефіна, спостерігаючи за цим, страшенно переймалася. Дитина – от чого негайно потребує Лені. Народження дитини змусить її повернутися у домівку, стати зразковою дружиною, забути це театральне божевілля. І Йозефіна шукала, шукала – аж поки не знайшла велику квартиру на фешенебельній Кайзер-аллеє, лише за кілька будинків від особняка, який залишив їй у спадок Едуард. Те, чого Лені так бажала, вона неодмінно отримає!..

* * *

Марлен Зібер подобалося відчуття вагітності. Вдруге вона б не погодилася це пережити, але упродовж цього свого стану насолоджувалася його інтимністю та зручностями.

– Більше не кохаймося,– було наказано чоловікові.

Марлен завжди віддавала перевагу чарівній романтиці перед фізичною близькістю, і терпіла її лише тому, що вважала шлюбним обов’язком. Але тепер, маючи вагоме виправдання, що статевий акт може зашкодити ненародженій дитині, вона повністю усунула секс із подружнього життя. Руді, який обожнював Марлен, погоджувався з усім, що вона вважала за необхідне. Коли ж він усвідомив, що саме вона зробила і чому, було вже запізно щось змінювати. Попри те, що вони залишалися в шлюбі упродовж більш ніж п’ятдесяти років і навіть часом жили разом, їхні фізичні стосунки скінчилися в той день, коли Марлен стало відомо, що вона «з дитиною». Ще до пологів вона переконала саму себе, що її дитина – її особисте творіння. Ніщо вульгарне, як, наприклад, чоловіча сперма, не могло мати аніякого відношення до крихітки. Вона – і лише вона – створила дитину за власним образом. Дитина належала їй на підставі чогось на кшталт непорочного зачаття.

Для Марлен домашні пологи були неприйнятні. Її донька народилася у берлінській клініці вищого класу за допомоги відомого в усьому світі професора-акушера.

«Господи, як же ж я страждала! Йому довелося зробити невеличкий розріз отам, щоб ти могла вийти. Саме тому в тебе така гарненька голівка»,– чула я з дворічного віку. Спогади про випробування народженням дитини і враження від ніжної краси виснаженої породіллі вона неперевершено використала десять років по тому у «Червоній імператриці».

Існує багато версій щодо того, де, як і коли я народилася. Наразі можу з упевненістю сказати тільки те, що єдина дитина Марлен Дітріх народилася 13 грудня 1924 року. День і місяць не приховувались, але, оскільки Марлен змінила рік власного народження, мусила змінити й рік народження доньки. Аж до часу, коли у 1976 році помер мій батько і я знайшла свідоцтво про власне народження серед його паперів, я не знала напевне, скільки мені насправді років. Подібні дрібні випадки були невід’ємною частиною мого дитинства. До дванадцятирічного віку я не була впевнена, хто є моїм батьком; тобто я здогадувалася, що той, кого я зву «тато», начебто найкраща кандидатура, але… хто міг це підтвердити? Чи ж я на нього схожа? Насправді схожість не була вагомим аргументом, бо, якщо не брати до уваги його карих очей, він сам був схожим на мою матір, немов рідний брат. Утім, я не дуже переймалася через цю плутанину. Мати так часто казала мені, що я її та лише її донька, тому хто б не виявився моїм біологічним батьком, все одно у нього було небагато шансів знайти місце у моєму житті.