Читать книгу Без ніг на Еверест - Марк Инглис - Страница 4

3 вересня

Базовий табір Чо-Ойю

Прекрасно було знову зустрітися з Віту й Рассом. Ми всі були в захваті від чудового обіду, який приготував наш кухар, Лачху: величезні тарілки з куркою, салатом і смаженою картоплею, яка аж шкварчала, стали добрими передвісниками того, що чекає нас попереду. Як справжні «ківі», в останню ніч у Тінгрі ми відсвяткували День народження Тома пляшкою «Джека Деніелса», тож тієї першої ночі в базовому таборі дехто досить швидко притих. У мене була жахлива ніч, більшу частину якої я провів абсолютно безглуздо, намагаючись не задихнутись. Тоді мені вперше довелося відчути на собі дихання Чейна-Стокса – переривчасте дихання на великій висоті. Водночас в моєму організмі, очевидно, було багато рідини, бо я наповнив пляшку для сечі до краю, так, що вона ледь – наголошую, ледь – не вихлюпнулася.

4 вересня

Зранку я був втомлений і схвильований, але, очевидно, це вже норма. Перший караван яків вирушив до передового базового табору. Це було таке чудове видовище спостерігати за тим, як Расс і Лоппсанґ, його сирдар, обговорюють розміри та вагу вантажів, навантажують яків, а потім їхня процесія вирушає з табору вгору долиною у напрямку льодовикової морени. Сьогодні буде ще один підйом з метою акліматизації, цього разу на висоту 5100 метрів. Тут стає все краще й краще.

Що таке дихання Чейна-Стокса?

Дихаючи, ви перетворюєте кисень на вуглекислий газ, і саме накопичення вуглекислого газу в крові є ключовим сигналом для мозку про те, що настав час дихати. Якщо рівень вуглекислого газу низький, потяг до дихання придушується (нестача кисню є набагато слабшим сигналом і діє як крайній запобіжний клапан). Поки ви не спите, свідоме дихання не становить жодних труднощів, але вночі через урівноваження між цими двома дихальними тригерами може розвинутися незвичний (патологічний) тип дихання. Періодичне дихання складається з циклів нормального дихання, яке поступово сповільнюється, потім настає пауза й короткий період відновлення з прискореним диханням, коли починається паніка.

Це не форма висотної хвороби, а лише спосіб, за допомогою якого організм компенсує низький рівень кисню. Таке рано чи пізно стається з більшістю людей. Фаза дихальної паузи може тривати до 10–15 секунд, і, хоча стан може трохи покращитися з акліматизацією, зазвичай проблема не вирішується сама аж до спуску.

Таке періодичне дихання може викликати тривогу:

– у людини, яка прокидається під час фази затримки повітря і розуміє, що він чи вона перестали дихати;

– у людини, яка прокидається під час фази гіпервентиляції після дихальної паузи (відновлення) і думає, що їй не вистачає повітря і що в неї висотний набряк легень (ВНЛ – більше про це згодом);

– у людини, яка прокидається і розуміє, що хтось поруч перестав дихати.

У перших двох випадках нормальне дихання відновиться, якщо трохи почекати, хоча ці кілька секунд можуть бути дуже страшними. У третьому випадку той, хто спить поруч, через якийсь час почне дихати, але цикли періодичного дихання ймовірно продовжаться, допоки він чи вона не прокинеться.

По обіді ми з Віту сортуємо спорядження і перевіряємо пристосування для ніг: упевнюємося, що такі речі, як кішки, добре припасовані, все більше й більше підрізаємо підошви, щоб зробити їх легшими, і просвердлюємо більше дірок у них, знову ж таки, щоб зробити їх легшими. Я також спробував скористатися своїм ноутбуком, але, на жаль, він зламався і вже немає шансів на те, що він якось увімкнеться. Він тримався мужньо, але, здається, висота в 4650 метрів була його межею: причиною цьому могли стати холод, пил або ж просто велика висота.

5 вересня

Яка чудова ніч! Я прекрасно поспав – напевно, завдяки кільком кухлям пива. Чай у ліжко приносять о сьомій ранку, хочеш ти цього чи ні. Насправді, задля цього треба навіть повернутися в ліжко, інакше Лачху буде сваритися.

Всі прокинулися рано, їм вже так і кортить вирушати, але ми маємо пробути тут ще кілька днів. З кожним днем тут відчуваєш себе сильнішим і бадьорішим. Сьогодні підійматимемося до позначки 5050 метрів і будемо практикувати сходження з прокладеними вгорі поручнями та жумаром, перевіряючи, чи всі знають, як безпечно підійматися, пристібаючи й відстібаючи зафіксовані мотузки. Мушу визнати, що трохи нервую і почуваюся невпевнено на скелястих уступах, на яких ми практикуємося, і надіюся, справа просто у висоті, яка змушує поводитись обережніше.

6 вересня

Так, ще один день у базовому таборі. Як завжди, о сьомій шерпа приносить чай з молоком (теплий солодкий молочний чай). Зараз все ще дуже легко може забракнути повітря; сам Бог знає, як все буде вище. Я згаяв трохи часу, займаючись лижами, кілька годин провів на протезах для сходження, а тоді настав час для ще однієї прогулянки вверх по пагорбу. Ми з Тоддом, Чаком, Джезом і Дейвом пройшлися схилами над табором. Це була чудова прогулянка трав’янистими уступами серед обривів та сланцевих схилів. Я зупинився на висоті 5250 метрів і кілька годин читав книжку, поки інші підіймалися вище. Чіеко самотужки піднялася на висоту 5650 метрів! Вона міцний горішок.

Бочковий час для передового базового табору (ПБТ)[11]. Це означає, що настав час для того, щоб спакувати все, що може знадобитися вам протягом 3–4 тижнів на горі. При цьому вага цих речей не має перевищувати 30 кг – половину допустимого навантаження на одного яка. Що ж брати з собою? Все так, наче я знову їду з дому в Ханмер Спрінґс: треба все спакувати й перепакувати, а потім знову перепакувати для певності.

Бочковий час

Експедиційна бочка – це насправді бочка, але не та дерев’яна, наповнена вином, – найбільш звичний для мене вид бочок – це 100–130-літрові блакитні пластикові бочки з кришками, ущільненими бандажем і замком. Основне правило при зборі речей: якщо вони вміщаються в бочку, ти можеш їх брати, з максимальною вагою 25–30 кілограмів, залежно від стану яків у той момент.

Оскільки мобільний телефон тут не працює, я вирішив спробувати скористатися супутниковим телефоном, але безрезультатно. Врешті-решт я таки додзвонився до Анни, але зв’язок був жахливий. Говорити з нею також було нестерпно важко через довгу затримку сигналу. Нам обом було дуже складно, і це засмучувало.

7 вересня

День ПБТ – саме пора. Туди також має піднятися другий караван яків, і, хоч вони вирушили ще рано вранці, ми проминули їх ще в перші 13 кілометрів, поки нас підкидало в задній частині вантажівки. Вантажівка провезла нас прямо повз бічну морену льодовика, що проходить по нашому шляху, – на щастя, бо інакше для мене це була б ще та прогулянка. Я був дуже вдячним як на чоловіка без обох ніг, можу вас запевнити.

Звідси ми рушаємо пішки. Більшість людей зривається з місця, як спринтери, і лише дехто з нас тягнеться позаду. Йти дуже складно, що типово для морен, адже тут є великі нестійкі валуни, але час від часу, завдяки якам, перед нами видніється протоптана стежка. Приблизно через чотири з половиною години я дійшов до ПБТ, похитуючись і почуваючись досить нестабільно. Я, звичайно, недостатньо їв чи пив – по-дурному насправді, адже я мав би краще розумітися на такому. Лачху і Карсанґ дуже привітно запропонували нам з Віту по чашці шерпівського чай за 30 хвилин до ПБТ. Це було справжнім порятунком, і не лише тому, що можна було випити чаю: це також стало чудовим приводом для зупинки. Яки перегнали нас приблизно за 20 хвилин до кінця шляху. Чорт забирай, яки нас взули! Більша частина команди здійснила швидкий підйом тривалістю 3–4 години, що було майже вдвічі швидше, ніж час, за який до табору дійшли інші команди. Це було справжнім доказом дієвості програми акліматизації, якій нас піддав Расс.

ПБТ, час знову охолонути. Насправді тут набагато легше охолонути, тому що стає по-справжньому холодно, особливо коли вночі здіймається шалений шквал снігу. Я пробуду тут щонайменше тиждень і більшу частину часу планую робити вилазки для акліматизації, добре їсти й добре спати. У будь-якому разі такий план.

9 вересня

Час непомітно спливає. Настав час першої великої прогулянки, вгору до озерного табору на шляху до Першого табору (Т1 на альпіністському жаргоні). Що ж, я пройду не всю дорогу. Але досить скоро я побачу озерний табір, бо буду ночувати тут одну або дві ночі. Расс, Віту, шерпи та хлопці з яками направляються вище по пагорбу з вантажем до Т1. Боже, а Расс таки міцний горішок!

Для мене це не подорож, а нічний кошмар. Хоч зростання висоти до місця, де я зупинився, є помірним, та я вже встиг сильно задихатися, а спуск взагалі був убивчим. Складна морена зі спуском вниз по пагорбу – це найгірша комбінація для мене, тож що менше мені доводиться це робити, то краще. Навіть підійти до ПБТ може бути важко. Коли кам’яниста земля злегка покрита свіжим снігом, який нападав за ніч, під ногами стає слизько, особливо зі всіма замаскованими хиткими каменями.

Однак я маю визнати, що ніщо не може так очистити мій розум і підбадьорити, як свіжий сніг. Я починаю усвідомлювати, що для того, щоб снилися чудові сни, насправді не потрібні ні велика висота, ні наркотики (хоча я небагато знаю про наркотики, чесно). Тут, нагорі, мені сняться божевільні сни, але на кожен чудовий, захопливий сон припадає й по одному найгіршому з можливих нічному кошмару.

11 вересня

Ґранія та Валеріо (італійський принц) мали прибути сьогодні. Я пам’ятав, який я був вдячний за чай з молоком і печиво, які приніс Лачху, коли я був на шляху вгору. Тож я зробив те, що роблять шерпи, і пішов до кінця бічної морени, щоб їх зустріти. Печиво і шоколад їм дуже засмакували, чого не скажеш про чай. Ну добре, вони скоро навчаться його любити!

13 вересня

Тодд і Джез сьогодні вирушають у велику мандрівку вздовж льодовика до Нанґ Па Ла (перевалу, що з’єднує Непал із Тибетом, – традиційного маршруту для караванів яків), а потім далі до кінця бічної морени. Спостерігати за тим, як вони зникають вдалині, було дуже захопливо, оскільки це справді додавало якоїсь величі горам і льодовикам навколо. Я знову зробив так, як шерпа, і вирушив вниз мореною, щоб зустріти їх, цього разу вже з кавою, печивом та іншими смаколиками. Я насправді досить легко спустився вниз, звісно, не пританцьовуючи, але близько до цього. Зараз шлях набагато кращий через те, що ним пройшла безліч яків, котрі доставили спорядження інших експедиційних груп до ПБТ. Повертаючись назад, вгору, я тримався майже на рівні з ними, але тільки тому, що Тодд не сильно старався. Однак старався Джез: він обов’язково мусить бути першим!