Читать книгу Така, як ти - Марк Леви, Marc Levy - Страница 4

Спершу я послуговувалась дерев’яною дошкою. Я розташовувала її між ліжком і основою інвалідного візка, щоб перебиратися з одного на інше. Цього навчила мене Меґґі. Я була не першою її пацієнткою, і вона мала хист усе пояснювати так, щоб ви не встигли злякатися. Вона пообіцяла, що одного дня мені не знадобиться дошка – потрібно лише накачати руки. Я стільки років бігала, формуючи сильні, наче камінь, ноги… А тепер вони зникли й доводиться наново вчитися ходити за допомогою плечей і потилиці.

Одного ранку лікар Малдер сказав, що більше не має причин мене затримувати. Оголошуючи цю новину, він мав сумний вигляд, і я подумала, що йому, можливо, хотілося б, аби я залишилася ще.

Оскільки я трохи в нього закохалася і Меґґі таємно дала мені останню таблетку оксі[6], я запропонувала йому поїхати зі мною. Він засміявся, поплескав мене по плечу і сказав, що пишається мною. А тоді попросив мене приготуватися, бо надворі на мене чекають люди. Які люди? «Побачите», – відповів він з усмішкою, за яку я ладна була негайно вийти за нього заміж.

Я цього не розуміла, але тієї миті прагнула лише одного: увібрати в себе його обличчя і запах, поки це можливо. У голові вже вимальовувався розподіл на життя до і після. З лікарем Малдером і без нього.

У візку, який штовхав тато, я перетнула коридор. Санітари, медсестри й чергові лікарі піднімали великий палець, аплодували і вітали мене. Ну й диваки: саме я маю їм аплодувати, обіймати їх і говорити, що тут я відкрила таку глибину людяності, якої ніколи не знала, але яка дала мені сили витримати біль. Та на цьому сюрпризи не скінчилися: виїхавши у вестибюль, я була вражена.

Журналісти, камери, тріск спалахів, поліціянти, що мали мене захистити, і сотня незнайомців з усіх куточків міста, які прийшли мене привітати. Я залилася слізьми, щойно збагнула: мене вітали не тому, що я мало не перетнула фінішну смугу, а тому, що я взагалі вижила.

* * *

4

По завершенні кастингу Хлоя захотіла прогулятися по Медісон-авеню. Зрештою, чому б і не придбати собі сукню чи бюстьє, аби потішити матір – чи, ще краще, саму себе. Дівчина їхала вздовж вітрин, зайшла у два магазини, але так нічого і не придбала. Повітря повнилося весняним ароматом, який так чарує серце, тротуар був просторим, а кастинг наче минув успішно, тож у неї було все, щоб почуватися щасливою і без марних витрат. Вона обігнула Медісон-парк. З півночі на південь П’ята авеню м’яко спускалася, тож Хлоя легко могла повернутися сама.

Коли вона під’їхала до будинку, Діпак квапливо відчинив двері й провів її до ліфта.

– До вашого кабінету чи додому? – запитав він, поклавши долоню на руків’я.

– Додому, будь ласка.

Кабіна поповзла вгору.

– Діпаку, я отримала роль. Записи почнуться наступного тижня, – поділилася Хлоя на другому поверсі.

– Мої вітання. Гарна роль? – спитав він на третьому.

– Я дуже люблю цю книжку.

– Отже, мені варто якомога швидше прочитати її. Хоча ні, я зачекаю – і зможу її послухати, – виправився він на висоті четвертого.

– А чоловік, який нещодавно їхав у кабіні, – запитала Хлоя на п’ятому, – це клієнт містера Ґрумлата?

– Я не можу пам’ятати всіх відвідувачів.

Шостий поверх проминули в тиші.

– Він подбав про пакунок для Клерків і знайшов мені таксі.

До восьмого поверху Діпак удавав, ніби розмірковує.

– Я не звернув на нього особливої уваги. Він здався мені ввічливим і готовим допомогти.

– Здається, він індієць.

Дев’ятий поверх. Діпак зупинив кабіну й відчинив дверцята.

– Я принципово не розпитую людей, які піднімаються в моєму ліфті. Особливо про їхнє походження. Це було б дуже неввічливо з мого боку.

На цьому він попрощався з Хлоєю і швиденько спустився.

* * *

Сем підозріливо поклав слухавку: шеф його викликав, не потурбувавшись спитати, чи він, бува, не зайнятий. Таке ставлення не обіцяло нічого доброго. Сем замислився, чим би можна було йому дорікнути. Та часу поміркувати не було. Джеральд, секретар начальника, постукував по скляній перегородці й по циферблату свого годинника – більш ніж очевидний сигнал. Сем схопив записник та олівець і на ватяних ногах рушив коридором.

Містер Ворд розмовляв по телефону. Він не запропонував Сему сісти, ба навіть гірше: сам умостився до нього спиною, повернувши крісло до скляної стіни, що виходила на парк Вашингтон-сквер. Сем чув, як шеф розсипається у вибаченнях і обіцяє співрозмовнику, що буде вжито заходів.

Містер Ворд поклав слухавку й повернувся до нього.

– А ось і ви! – вигукнув він.

«Це не на добро», – подумав Сем.

– Ви хотіли мене бачити? – запитав він.

– Ви зовсім клепку втратили?

– Ні, – відповів Сем, торкаючись своєї голови.

– Дуже не раджу вам жартувати. Часом ви здаєтеся мені кумедним, але не сьогодні.

– А що трапилося сьогодні? – смиренно запитав Сем.

– Що за волоцюгу ви сьогодні представили одному з наших найбільших інвесторів?

Елементи мозаїки склалися, утворивши божевільне обличчя Санджая, що прибув на їхню зустріч із запізненням та ще й у неохайному вигляді.

– Це дуже перспективний проект, який обіцяє великі прибутки.

– Сайт знайомств в Індії? А чому не стриптиз-клуб у Бангладеші, як на те пішло?

– Ви все неправильно зрозуміли, – пробурмотів Сем.

– А я й не маю щось розуміти. Мені важливо, що почув наш клієнт. «Любий Ворде, якщо вже я інвестор, і не найменший, вашої консалтингової компанії, то це тому, що – я переконаний – ми поділяємо певні цінності. І моральність для мене не менш важлива, ніж капіталовкладення…» Ну і так далі, звільню вас від подробиць принизливої розмови й оголошу висновок, який стосується вас: «Більше не хочу бачити вашого клоуна!» А повна версія тривала п’ятнадцять хвилин! Сподіваюся, ви добре зрозуміли позицію мого друга.

– Більш ніж, – стоїчно відповів Сем.

– То виконуйте! – наказав містер Ворд, вказуючи пальцем на двері.

Сем вийшов з офісу й опинився віч-на-віч із Джеральдом, який не приховував свого задоволення.

– Здається, когось тут почухали проти шерсті, – вишкірився він.

– Здається, хтось тут цілий статок витратив на фірмові шмотки й тепер вважає себе дуже елегантним.

– Елегантність – це стан душі, – відповів ображений Джеральд.

– Тоді ти чудово її приховуєш, старий.

Джеральд ладен був зжерти свою краватку, от тільки Сем чхати хотів на душевні муки босового секретаря. Він надто довго мовчки терпів удари. Ішов зранку на роботу, закипаючи від люті, й повертався ввечері, скрегочучи зубами. Тепер з нього досить.

Раптом він згадав індійську приказку, яку любив повторювати Санджай в Оксфорді: «Щоб переповнити чашу, потрібно неймовірно багато крапель».

– Цікаво, це справді приказка, а чи цитата з якоїсь книжки? – пробурмотів він перед Джеральдом, який не второпав ні слова.

Тепер чаша наповнилася, і Сем вирішив: пан або пропав. Це питання не азарту, а гордості. Він різко відсунув Джеральда, який перегороджував йому шлях, і повернувся до кабінету містера Ворда.

– Маленьке питання. Коли ваш друг вкладає гроші в підприємство з виготовлення зброї чи на наступний день після виборів інвестує в хімічний консорціум, відомий як один із найбільших забруднювачів планети, моральна цінність його акцій не є проблемою? Можете не пропонувати мені сісти.

Сем умостився в крісло просто навпроти скам’янілого шефа.

– Ви знаєте, що таке інь і янь, аверс і реверс монети, яку підкидають у повітря, тож збагнете, до чого я веду. Ви знали, що двоє блазнів, які винайшли мобільний телефон, який ви тримаєте в руках, починали свої дослідження в гаражі, підбираючи браковані деталі в смітниках «Локгіда»? То хто вони – лахмітники чи генії? Дозвольте розповісти вам дещо про людину, яку ви назвали волоцюгою. І – увага – дещо справді особливе. Санджай народився в родині, багатшій за цю брокерську компанію; такій заможній, що він мешкав у схожому на палац будинку. Коли Санджаю було дванадцять, його батько помер. Дядьки взялися за його виховання. Коли йому виповнилося вісімнадцять, вони відправили його до Оксфорда, де ми й познайомилися. Повернувшись до Індії, Санджай зробив два відкриття. Перше стосувалося батькового заповіту. Через якісь химерні родинні традиції він міг отримати спадок тільки після тридцяти років. Ішлося про готельний комплекс посеред Мумбаї. Другою річчю, яку відкрив – чи то пак збагнув – Санджай, було те, що суворість, а точніше – жорстокість дядьків пояснювалася єдиною причиною: прагненням тримати його подалі від керівництва готелем, який вони встигли привласнити. Тож вони й надумали «опікати» його навіть після досягнення повноліття. Точніше, вони заповзялися розпоряджатися його життям на власний розсуд.

Може здатися, що йдеться лишень про мужній учинок без особливих наслідків, але коли ви опиняєтесь без шеляга за душею на вулиці – зважте, на вулиці Мумбаї, – це вже зовсім інша справа. Ви не дуже й помилилися, коли назвали його волоцюгою, адже він і справді провів багато ночей без даху над головою. Але мій друг – боєць, гідний і гордий. Він знаходив дрібні підробітки, примудрився відшукати пристойне житло й ніколи не втрачав неймовірного потягу до знань. Йому все цікаво, його не лякає жоден досвід. Мабуть, саме це мені в ньому найбільше подобається. У барі, де Санджай працював офіціантом, він зустрів старого шкільного друга. У того з’явилася божевільна ідея, яку Санджай розвинув. Проект став підприємством – дуже успішним підприємством. Питання, яке постає, надзвичайно просте: скільки людей, подібно до вашого великого клієнта, проминули славнозвісний гараж, де двоє схожих на хіпі юнаків розбирали браковані деталі, – і скільки сьогодні шкодують, що тоді не спинилися?

Санджай забрав свою частку готелю «Мумбаї-палас», і він міг би легко обійтися без наших послуг, але не хоче йти наперекір дядькам. Якби я пережив хоча б чверть того, що він, то думав би лише про те, як їм насолити. Та він не такий; здається, в Індії повага до старших стоїть над усім. Не можу позбутися думки, що такий кодекс честі скидається на запущену стадію мазохізму. Здається, це трохи схоже на наші з вами багаторічні стосунки. А тепер карти на стіл: Ви зайдете до гаража чи ні? Якщо ні, я звільню свій кабінет сьогодні ввечері.

Містер Ворд поглянув на Сема з увагою та інтересом. Він розвернув крісло до скляної стіни, опинившись спиною до підлеглого.

– Принесіть мені проект, я ще раз його розгляну.

– Немає потреби, ви платите за це мені.

– Ви настільки в нього вірите, що ладні поставити на кін кар’єру? Ви ж знаєте: якщо справа скінчиться кепсько, місця для вас тут не буде. І не лише тут.

– А якщо все скінчиться більш ніж добре і я відчиню вам двері на індійський ринок, ви ж знаєте, що мене не задовольнить звичайна медалька?

Ворд зробив півоберт і зітнувся поглядом із Семом.

– Пензлюйте звідси, поки я не передумав.

* * *

Сем передав Санджаю основні моменти перспективної розмови з босом – звісно, опустивши деякі її деталі. Коли така впливова людина, як містер Ворд, береться розглянути досьє, це вже варто відсвяткувати.

– Ти можеш хоча б раз прибути вчасно і в нормальному одязі? – благав Сем.

– Десять хвилин – це ж навіть не спізнення.

– Учора було дві години!

– Ох, так, але вчора я мав на те поважну причину. Довелося зробити об’їзд, щоб висадити жінку, в якої була важлива зустріч.

– Ну звісно ж, наша зустріч – зовсім не важлива! І хто ця жінка? Я її знаю?

– Ні. І я також, до речі.

Сем вражено глянув на друга.

– Так і є, ти абсолютно хворий!

– Якби ти її побачив, то не казав би так, – відповів Санджай.

– І яка ж вона була? – закричав Сем.

Санджай мовчки відійшов.

Проминаючи будівлю, де працював його дядько, він підняв голову до вікон дев’ятого поверху й запитав себе, чи отримала його пасажирка роль. Він побажав, щоб їй усе вдалося, а тоді пішов далі. На Юніон-сквер, зачувши оглушливий вереск клаксонів, він відмовився від ідеї взяти таксі й пірнув у метро.

Вийшов уже у Східному Гарлемі. Тут не було будинків із тесаного каменю, піддашків чи портьє в лівреях. Прості споруди з червоної та білої цегли стояли поруч із великими комплексами соціального житла. Запахи, кольори, облущені фасади, розтрісканий асфальт, уламки, що рясніли на тротуарі, суміш мов, які лунали звідусіль… Строкатий пейзаж більше скидався на вулиці його юності.

Повернувшись до квартири, Санджай побачив Лалі. Жінка сиділа на дивані у вітальні, схилившись над вишивкою. Відчайдушно кривляючись, вона намагалася втримати окуляри, що сповзали їй на кінчик носа, а Діпак тим часом розкладав на столі прибори.

– Вечерятимеш з нами? – кинув він замість привітання.

– Може, я запрошу вас до ресторану?

– Наскільки мені відомо, сьогодні не четвер, – відрізав Діпак.

– Чудова ідея, – втрутилася Лалі. І додала, виразно зиркнувши на чоловіка: – Куди б нам сходити, щоб змінити атмосферу?

– Я б скуштував американських страв, – запропонував Санджай.

Діпак глибоко зітхнув і сховав прибори до буфета. Він зняв пальто з вішалки при вході й зачекав. Лалі облишила роботу й підморгнула небожу.

– Ресторан за три квартали звідси, – оголосив Діпак, ступаючи вперед.

На перехресті Лалі перейшла через дорогу, хоча світлофор уже блимав червоним. Діпак затримався і смикнув небожа за комір.

– З міс Хлоєю все пройшло нормально?

– Я знайшов для неї таксі, а що?

– Та нічого, зрештою… Вона запитувала про тебе.

– Що запитувала?

– Тебе це не стосується.

– Як же не стосується?

– Мій ліфт – це сповідальня, я зв’язаний професійною таємницею.

Світлофор змінив колір – і Діпак рушив далі, ніби нічого й не сталося. Трохи пізніше він спинився перед барвистою вітриною ресторану «Le Camaradas».

– У цьому районі місцева кухня – пуерто-риканська, – сказав він, прочиняючи двері.

* * *

У будинку № 12 на П’ятій авеню містер Рівера налаштовував радіо під бюрком. Він обрав частоту станції, що коментувала хокейний матч, і занурився в читання детективного роману. Ніч належала йому.

Бронштейни вже давно повернулися. Вільямсам на восьмий поверх привезли їжу аж дві служби доставки. Китайські страви – для чоловіка, який саме писав хроніку в кабінеті, а італійські – для дружини, яка малювала у своєму. Це наштовхнуло містера Ріверу на думку, що ксенофобія не заважає їм насолоджуватись іноземною кухнею.

Містер і місіс Клерки дивилися телевізор у маленькій вітальні. Коли кабіна проминала сьомий поверх, було чути: вони увімкнули звук гучніше. Ця пара завжди так чинила, коли кохалася.

Хаякава виїхали з міста ще в перші дні весни, до будиночка в Кармелі, і повернуться вони не раніше осені.

Містер Моррісон, власник квартири на четвертому, перебував, як і щовечора, в опері чи в театрі. І – як і щодня – він вечерятиме в «Більбоке» й повернеться п’яний як чіп близько 23-ї години.

Зельдоффи ніколи нікуди не ходили. Хіба що до церкви, послухати вечірнє богослужіння на свято. Дружина читала вголос книжку про життя мормонів, а чоловік слухав її й конав від нудьги та релігійності.

Щодо містера Ґрумлата, то він давним-давно пішов з кабінету. Їхні графіки роботи не давали їм змоги перетинатися – окрім перших двох тижнів у квітні, коли бухгалтер працював до ночі. Він полюбляв говорити, що для нього це розпал сезону – клієнти мали надіслати податкові декларації до 15 числа. А ще у грудні, перед новорічними святами.

О 23-й годині містер Рівера відклав свій детектив, не сумніваючись, що розгадав інтригу, а тоді допоміг містеру Моррісону повернутися додому – а цього п’янюгу голими руками не візьмеш, зважаючи на те, як він нажлуктився. Довелося провести його до спальні, підтримувати аж до ліжка, стягувати черевики – і тільки тоді повернутися на свій пост.

Опівночі він зачинив двері будинку, кинув у кишеню службовий мобільний – знахідку мешканців, які тепер мають змогу в будь-який момент зв’язатися з ним, – і рушив службовими сходами. Засапавшись, видерся на шостий поверх, витер чоло й легенько штовхнув привідчинені службові двері.

Місіс Коллінс чекала його на кухні з келихом бордо в руці.

– Ти голодний? – запитала вона. – Не сумніваюся. Ти не мав часу повечеряти.

– Виходячи з дому, я закинув сандвіч, але від склянки води не відмовлюся. – Він поцілував її в лоб. – Колись ці сходи таки зламають мені ноги.

Місіс Коллінс налила велику склянку води, сіла чоловікові на коліна й поклала голову йому на плече.

– Ходімо спати, – муркнула вона. – Я так довго чекала на тебе – цілий день.

Містер Рівера роздягнувся у ванній, де на нього чекала нова, випрана й попрасована піжама, складена на мармуровому умивальнику. Він одягнув її й приєднався до місіс Коллінс у ліжку.

– Вона неймовірна, але не варто було.

– Я прогулялася до «Барніз». Не сумнівалася, що вона тобі сподобається.

– Наче на мене шита, – відповів містер Рівера, захоплюючись фасоном штанів.

Він пірнув під простирадла, переконався, що будильник встановлено на п’яту ранку, й вимкнув нічник.

– Як у неї справи? – прошепотіла місіс Коллінс.

– Вона була спокійна, майже в гарному настрої. Лікарі знову відкоригували дози. Подумала, ніби я маляр, що фарбував коридор, і подякувала за роботу. Вона досі пам’ятає, що любила синій колір.

– А твоя книжка? Ти знайшов винного?

– Це медсестра або покоївка. Можливо, вони спільниці. Завтра дізнаюся.

Містер Рівера притулився до місіс Коллінс, заплющив очі й заснув.

* * *

Часом траплялося, що фантомні болі в ногах будили Хлою посеред ночі. Але цього вечора не біль заважав їй заснути. Сівши на ліжку, вона тренувалася читати текст. Дівчина навіть відтворювала жести й міміку, що узгоджувалися з намірами персонажів у діалогічних частинах роману.

Вона повернулася до початку розділу, збираючись спробувати нижчі тони, щоб зіграти голос Антона. У книжці молодий конюх намагався вразити дівчину, яка йому подобалася. Хлоя навіть випнула груди, наче півник. Коли героїня сіла верхи, збираючись пустити коня учвал, Хлоя закрила книжку й кинула її на ліжко. Вона підняла простирадла, пересіла на візок і під’їхала до вікна. Милувалася вулицею, залитою рожевим сяйвом світанку. Чоловік вигулював собаку, з ним порівнялася, а тоді рушила далі швидким кроком жінка. Пара у вечірньому вбранні виходила з таксі…

Хлоя зітхнула й опустила штори. Її погляд упав на книжку. Вона була невидимою актрисою, лицедійкою, що намагалася продовжити кар’єру, хай навіть в інший спосіб.

Вона рушила на кухню заварити чаю.

Чайник уже закипав, коли на службових сходах пролунав гуркіт, а потім – жахливий крик. Засув був надто високо, і вона не могла дотягнутися. Хлоя спробувала підтягнутися на руці. Зазнавши невдачі, вона притиснулася щокою до дверей і прислухалася… Стогін – і запала тиша. Вона від’їхала, розвернулася, вимкнула газ, рушила коридором і взялася стукати у двері батькової спальні. Містер Бронштейн вискочив з ліжка й постав перед донькою зі скуйовдженим волоссям.

– Що з тобою трапилося? – захвилювався він.

– Іди за мною, поквапся!

Дівчина повела його до кухні й пояснила, що почула, як хтось упав на сходах.

Містер Бронштейн хутко спустився. Чотирма поверхами нижче він гукнув доньці, щоб вона викликала швидку.

– Що відбувається? – закричала вона, дратуючись, що не може нічого дізнатися сама.

– Не гай часу, я спущуся й відчиню їм.

Вона помчала до своєї кімнати, схопила мобільний і набрала 911. Повернувшись до свого спостережного пункту, вона широко прочинила штори.

Батько чекав на тротуарі. Пронизливо завила сирена – і машина швидкої зупинилася біля будинку. Двоє фельдшерів кинулися в службові двері за містером Бронштейном.

Хлоя чотири рази проїхала між кімнатою й кухнею.

Рятувальники вийшли, тягнучи до швидкої ноші. На них лежав чоловік, обличчя якого прикривала киснева маска.

Хлоя чатувала на батька біля дверей квартири. Натомість він виринув з іншого боку коридору.

– Не міг скористатися ліфтом. Містер Рівера в дуже кепському стані.

* * *