Читать книгу Така, як ти - Марк Леви, Marc Levy - Страница 5

Лікар Малдер запитав, чи хочу я поглянути на свої коліна. Він пояснив, що одні пацієнти бажають бачити кінцівки, а інші – ні. Завагавшись, я вирішила, що подивлюся тільки на одне коліно.

Я знала, що втратила, але не усвідомлювала масштабу поранень. Там, де мали бути литки, шкіра скидалася на місячний краєвид. Мене наче паралізувало. Джуліус вирішив вийти. Меґґі поклала мені на лоба компрес, а тато втік до Джуліуса в коридор. Можливо, щоб залишити мене в суто жіночому товаристві. Або щоб я не бачила, як він плаче.

Потім Меґґі повідомила, що найближчими днями оксі, дилаудид та фентаніл стануть моїми найкращими друзями – але лише на кілька днів. У жодному разі не можна було звикати до них. Мене зачарувала доброта людей, що лікували мене. Меґґі називала мене «краплинкою меду» – мабуть, на цю метафору її наштовхнув вигляд моїх колін. Знімаючи бинти сантиметр за сантиметром, лікар запитував, чи мені не боляче. Щиро кажучи, їхнє співчуття дуже заспокоювало. Якби ж я могла забрати їх обох додому… але до повернення ще було далеко.

Я тримала Меґґі за руку – по правді, я мало не розчавила їй пальці, – а вона все повторювала, що я міцна, як огірочок, що я неймовірна. А коли Малдер зірвав останні бинти, біль став таким нестерпним, що я виблювала сніданок. Щойно Джуліус повернувся до палати, Меґґі тицьнула йому миску з блювотою. Романтично, далі нікуди. Більше я нічого не пригадую. Меґґі сказала, що я вже досить настраждалася, тож, не чекаючи на рішення лікаря Малдера, дала мені снодійне. Вона вприснула вміст шприца у крапельницю, яка постачала рідину мені в руку, і я поринула у дрімоту.

Коли я розплющила очі, Джуліус досі був поруч.

Я захотіла дізнатися, скільки проспала, ніби це мало хоч якесь значення. Насправді я хотіла знати, скільки часу він просидів біля мене. Він уважно поглянув на мене і сказав, з не притаманною йому слабкістю, що мені треба помити голову. Потім він залився слізьми, і тепер його втішала я. Джуліус без упину повторював, як йому прикро… чому прикро? Я відповіла, щоб він не мучив себе, бо його провини тут немає. Але він наполягав, мовляв, нічого б не трапилося, якби він відклав роботу і ми поїхали до Італії разом, як і планували. Я зауважила, що мене б і там могло розчавити машиною, бо італійці їздять, наче божевільні, – на випадок, якщо він дорікає собі, що не був поруч. Що б це змінило? Він же не біг би замість мене… І чому близькі завжди відчувають потребу звинувачувати себе, коли трапляється щось лихе? Можливо, так вони оплакують життя, яке більше ніколи не буде таким, як раніше. Лише «до» та «після». Міркуючи про «після», я поглянула на Джуліуса і сказала, що він нічого мені не винен. А він запитав, чи не проти я, аби він помив мені голову під наглядом Меґґі. Мабуть, волосся зберегло запах «14:50». Я не знаю, як назвати те, що сталося, тож охрестила цю подію на честь миті, коли спинився мій годинник… 14:50.

5

О 6:15 Діпак зайшов через службові двері, спустився в підвал, щоб переодягнутися в форму, й піднявся виконувати свої обов’язки. Попри рутинний початок, ранок відрізнявся від усіх інших. У вестибюлі панувало хвилювання. Клерки, Вільямси та Зельдоффи розмовляли з містером Бронштейном. Містер Моррісон дрімав, притулившись до стіни, місіс Коллінс знервовано міряла кроками приміщення. Не було лише міс Хлої. Загальне збудження вразило Діпака, але загадка повернула його до реальності. Хто привіз увесь цей люд на перший поверх, якщо його колеги не було серед присутніх?

Містер Бронштейн першим помітив ліфтера і з сумним виглядом підійшов до нього.

– Любий Діпаку, мені дуже шкода. Трапився нещасний випадок. Містер Рівера впав зі службових сходів.

– Трясця! Що він робив на службових сходах о п’ятій ранку?! – вигукнув містер Вільямс.

– Наразі це не має значення. Нам варто хвилюватися за його здоров’я, – відповіла мадам Клерк, вбрана в легке дезабільє[7].

– Що кажуть лікарі? – втрутилася місіс Вільямс, аби врятувати чоловіка.

– Нічого, але в нього відкритий перелом правої ноги. На щастя, без крововиливу. Він був трохи пришиблений, утім цілком притомний. Я з ним розмовляв, голова на місці, – уточнив професор.

– Нехай там вона і лишиться, – видихнув містер Зельдофф, потай облизуючись на декольте місіс Клерк.

– Сподіваємося, йому в лікарні зробили томограму, – додала його дружина, ко`пнувши чоловіка по гомілці.

– У якій він лікарні? – незворушно запитав Діпак.

– Я попросив, щоб його відвезли до «Бет». Там працює один мій друг, лікар, – відповів Бронштейн.

– Гадаю, кожен з вас хотів би повернутися додому якомога швидше, але для цього нам доведеться здійснити дві поїздки. Отже, всі по черзі, – повідомив Діпак голосом капітана корабля під час бурі.

Він покликав пасажирів: Зельдоффів, містера Моррісона, якому дивовижним чином вдавалося дрімати стоячи, і, зрештою, місіс Коллінс… Пошукавши жінку поглядом, він заскочив її на гарячому – вона саме нишпорила за його бюрком. Вона відчинила шухлядку, зачинила її й нахилилася додолу.

– Чи можу я вам допомогти? – прошепотів Діпак.

Місіс Коллінс знайшла свій скарб. Вона підвелася і вручила ліфтеру маленьку книжку, яку той нишком поклав собі в кишеню.

– Можете на мене розраховувати, – стримано мовив він. – Якщо ви пройдете до ліфта й дорогою розбудите містера Моррісона, я буду вам незмірно вдячний…

Минуло кілька хвилин. Діпак здолав сотню метрів, катаючись угору та вниз, і нарешті опинився в кабіні сам. Опустивши відкидне сидіння, він умостився й обхопив голову руками. Доведеться попередити дружину, що він повернеться сьогодні пізно. Мешканцям знадобляться його послуги, щоб повернутися додому наприкінці дня. Потім він забіжить у лікарню. Хто виконуватиме його роботу вночі? І як довго мешканці погодяться користуватися службовими сходами після його відходу? Наразі ліфтер не мав жодної відповіді, та похмуре передчуття не полишало його.

* * *

Життя повернулося до майже нормального ритму. Діпак здійснив звичні поїздки. Підняв покоївку Клерків, спустив їхнього золотистого ретривера й доручив його вигулювальнику собак. О 9-й годині містер Ґрумлат зайшов до вестибюля.

– У вас сьогодні вранці дивна пика, – мовив бухгалтер, заходячи до кабіни.

На щастя, його кабінет був на другому поверсі, тож Діпаку не довелося відповідати.

О 10-й годині Діпака викликав містер Вільямс. Ліфтер уже піднімався на восьмий, коли його, своєю чергою, покликав містер Зельдофф. Сенсу зупиняти кабіну не було: люди жахалися від думки трішки піднятися, коли вони хотіли спуститися, тож Діпак забрав його на зворотному шляху. Зельдофф і Вільямс знову привіталися.

– Ну серйозно, якого дідька він забув о п’ятій ранку на сходах? – процідив хронікер «Фокс ньюс», який ніколи не втрачав нагоди когось у чомусь запідозрити.

– Гадки не маю, – зітхнув містер Зельдофф, якому рідко щось спадало на думку, та й то лише в присутності сусідки-француженки з шостого поверху.

Діпак відчув їхні погляди в себе на плечах чи на картузі… і нічого не сказав, хіба що побажав гарного дня, відчиняючи дверцята. Чоловіки попрощалися на тротуарі.

Трішки пізніше він підвіз Клерків, які завжди виходили разом.

Місіс Вільямс працювала в себе, місіс Зельдофф не працювала взагалі, місіс Коллінс нікуди не виходила зранку, містер Моррісон – лише після 15-ї години (щоб потім наклюкатися), покоївка Клерків виходила на закупи в обідній час, а до того пилососила. Діпак мав трохи вільного часу.

Він умостився за бюрком, понишпорив у старому довіднику, що лежав у шухлядці, й зателефонував до лікарні.

Цей ранок точно відрізнявся від усіх інших. Сталося те, чого не траплялося дуже давно – настільки давно, що Діпак уже й не пригадав би той день. Затрусився бакелітовий телефон. Діпак здивовано подивився на нього й тільки потім підняв слухавку.

– У вас немає новин від нього? – схвильовано запитала місіс Коллінс.

– Я телефонував до лікарні, він досі в операційній. Але загрози для життя немає.

Пролунало полегшене зітхання.

– Я поділяю ваші почуття, – продовжив Діпак. – Зателефонуйте мені таким само способом між 14:30 і 15:00, у вестибюлі буде тихо, – прошепотів він, а тоді обережно поклав слухавку.

Мобільний завібрував. Певно, це міс Хлоя. За часів, коли споруджували ліфт, ніхто не переймався можливостями людей на інвалідних візках. Кнопки виклику були розташовані надто високо для неї.

Діпак піднявся на дев’ятий. Дівчина чекала в коридорі.

– Я подумала, що було б непогано, якби хтось був поряд, коли він прокинеться, – зізналася вона, спускаючись.

– Це люб’язно з вашого боку, міс.

– Це я почула, як він упав. Я була на кухні, коли…

І оскільки цей ранок відрізнявся від усіх інших, Діпак відмовився від звичного мовчання й перебив її.

– Це котел, – видихнув ліфтер. – Він запускається о 5-й годині, пара піднімається трубами. А на п’ятому поверсі вони розташовані найближче до стіни. Труби вібрують і створюють такий шум, наче хтось гупає молотком. Тож потрібно піднятися й добре стукнути, щоб припинити шум. Певно, саме так він і вскочив у халепу.

– Можливо, але навіщо ви це мені розповідаєте?

– Гадаю, містер Вільямс може поцікавитись.

Діпак провів її на вулицю, посадив у таксі й допоміг влаштуватися.

– Не хвилюйтеся, зламана нога – це не смертельно, – мовила вона, притримуючи дверцята.

– Не можу заперечувати, особливо вам, але в його віці це серйозна травма, – зітхнув Діпак.

– Я вам зателефоную, щойно матиму новини.

Діпак подякував їй за чуйність і повернувся до будинку. Ліфтер сам собі не хотів зізнаватися, наскільки він стривожений.

* * *

Повернувшись спиною до вікна, Хлоя дивилася, як містер Рівера спить. Коли вона була на його місці, позбавлена життєвих сил, то поглядом торкалася верхівки клена. За цим деревом дівчина спостерігала, як змінюються пори року: голий темний стовбур узимку, бруньки, що розпускаються навесні, густе літнє листя й руді барви осені…

Зайшла медсестра перевірити крапельницю, й доки вона міряла тиск містера Рівери, Хлоя поцікавилася його станом здоров’я. Завагавшись на мить, медсестра відповіла, що він знову зможе ходити. Коли жінка пішла, Хлою охопив панічний страх.

– Це мине, – прошепотіла вона, сама не знаючи кому – собі чи містеру Рівері.

Містер Рівера напіврозплющив очі й знову заплющив їх, скривившись. Хлоя хотіла одразу поїхати, але так і залишилася, не здатна нічого вдіяти. Вона думала зателефонувати батькові й попросити заїхати по неї, аж раптом у дверях з’явилася жінка.

На ній була твідова спідниця, біла блузка та в’язана кофта. Гостя кілька секунд зачекала, а тоді підійшла до ліжка, торкнулася долонею простирадла й розрівняла складку.

– Він уже понад двадцять років – частина мого життя, а я його практично не знаю. Дивно, правда?

– Навіть не знаю, що сказати, – пробурмотіла Хлоя.

– Чоловік говорить про нього, наче про брата – брата, якого ви бачите тільки ввечері та вранці.

– Я не член його родини, – зізналася Хлоя.

– Я знаю, хто ви, – відповіла Лалі, сідаючи на стілець. – Він дуже вас цінує. Я маю на увазі – мій чоловік. Гадаю, містер Рівера також. Людина ж не змінює характер удень і вночі, правда?

– Ви місіс Діпак?

– Місіс Санджарі. Діпак – його ім’я. Зауважте, «місіс Діпак» звучить доволі незвично. А вас він називає «міс Хлоя». Я посиджу з ним, повертайтеся додому. Ви зовсім бліда.