Читать книгу Дай серцеві волю, заведе в неволю - Марко Кропивницький - Страница 4

Семен і Одарка.

Одарка (вийшла з хати, пізнала Семена і нищечком до нього підійшла). Хто це стоїть?

Семен (кинувся до неї). Одарко, серденько моє!…

Одарка. Е, ні-ні, постривай, парубче! Рукам волі не давай!…

Семен (тривожно). Що це з тобою?

Одарка. Ач, який добренький, – підійшов крадькома та й в хату не йде!

Семен. Я ж оце тільки що прийшов і думав…

Одарка. Що вже Одарка не любить тебе?

Семен (зітхнув). Не думав доки… А тепер думаю і думці не вірю…

Одарка (прожогом кинулась йому на шию). Орле мій! (Заридала). Щастя моє!… Ох, боже ж мій, я ж думала, що тебе вже й на світі нема… Де ж це ти взявся? Звідки прилинув до своєї милої? (З радощів і плаче, і сміється).

Семен. А ти без жартів ані на ступінь! Така ж жартовлива, як і перш була. Аж налякала мене так, що й господи!…(Сміється). «Стривай, каже, парубче!» У мене аж душа замерла, і ніби земля підо мною затрусилась…

Одарка (сміється). Коли б не так дуже скучила за тобою, то ще б гірш налякала. Як же ти змарнів!… Слабий був? А оченята блищать, як зорі. Ти, певно, втомився, мій голубе? Ходи в хату, спочинеш…

Семен. Не годиться в хату йти; люде постережуть, почнуть базікати, що я й додому не зайшов, та… Ми ж ще не заручені. Тут так гарно, вітрець свіжий подиха. Сядьмо на хвилину та побалакаєм.

Сідають.

Що ж бабуся твоя, чи здрастують ще?

Одарка (жартуючи). Підскакують; з печі до долу, а з долу на піч. Вони таки частенько про тебе згадують. Мабуть же, й правду кажуть, що «не втаїться коханнячко, як у мішку шило». А ти й не бачиш нашої верби, що вдвох з завутрені принесли та й посадовили?

Семен. Я вже з нею з першою привітався!

Одарка. Щоранку й щовечора поливала я її дрібненькими слізоньками. Згадаю було тебе і гірко-гірко заплачу. От і зараз губи вже й сміються, а сльози ще тремтять на очах. Не знаю, як я з жалю не вмерла. А оце як почали повертатись з заробітків, то я кого не зустріну, зараз і питаю: чи не бачили, чи не чули чого про тебе? Прийде вечір, дівчата зберуться на вулицю, співають, сміються, а у мене й охоти нема – ні до пісень, ні до жартів… Так вже мене всі й прозвали черницею. А яку я пісеньку склала про свою журбу!… Нехай колись тобі заспіваю. Правду ж кажуть, що «боже, боже, чого та любов не зможе!» А ти дуже скучав за мною?

Семен. Ти питаєш? Хіба твоє серце не ясніш моєї мови тобі розказує?…

Одарка. Воно мені завжди каже, що ти мене любиш дуже-дуже, більш всього на світі! І я вірила йому.

Семен. Вір, вір, голубко, йому, доки воно б’ється у грудях!

Одарка (обійма його). Буду, буду вірити! (Помовчала). Он вже й зірочка вечірня зійшла і засяла, отак тепер світло у мене на душі. То моя зірочка! До неї я щовечора молилась; їй одній я розказувала моє горе; перед нею однією я сліз не ховала. Як же небо захмариться і моєї зірочки не видко, то мені тик важко стане, ніби навкруги мене все повимре, і я інша, одна на божому світі… Інколи вийду з хати опівночі, сяду на цім місцеві і задумаюсь… Ото й почне мені ввижатись, буцім сидимо ми поруч і тихо балакаємо про кохання, і я ніби бачу тебе, бачу твої очі, схилюся до твоїх грудей і чую, як твоє серце б’ється…

Семен. О моя зоре, мій цвіте рожевий! Я не знаю, я не вмію тобі вимовити, що з серцем моїм діється!… Скільки було в ньому смутку й горя… А тепер все одлинуло, все забулось!… Скажи, голубко, за віщо ти мене так любиш?

Одарка. За віщо?… Чудно!… Коли б серце змогло промовлять словами, то я б і переказала тобі… Воно ніби б то й промовля, і сама я розумію його мову, та переказати не зможу.

Семен. Правда, серденько! Наодинці й балакаєш з серцем, ніби з людиною, і виспіваєш його й скарги, його й радощі… А захочеш поділитись з ким іншим тією вагою – і не знайдеш мови… Тепер, моє серденько, ми вже ніколи не розлучимось…

Одарка. Ніколи-ніколи, мій голубе…

Семен. А мені, спасибі богові, таки похвортунило!… Заробив ще більше, як торік: таки ні одного буденного дня не прогуляв, а іноді то й у празник робив, хай господь милосердний простить… Довелось мені, бач, у німців стать на поденну; дивлюсь, вони роблять і в празники; думав я, думав, а далі й кажу собі: невже ж німці не такі люде, як і ми? У них там же в колонії і церква є, кирка по-їхньому, і молються вони у книжку… Дивишся, уранці він іде до служби божої, а після обід за роботу… Ото дехто з нашого брата почали гомоніти: «Чи й справді ж воно гріх у празник робити?» То інші, а найпаче старі люде, не згодились закон ламати, а другі стали так міркувати: «Тепер, кажуть, коли змога заробити добру колійку, то й треба зароблять; а прийде зима, то й робив би, так роботи бракує або й ціна така, що не варт і праці! – от тоді і молитись…» Подумали ми, подумали, перехрестились та й гайда у покіс!…

Одарка. Не знаю, чи воно гріх, чи ні. (Помовчала). От я заплющила очі, і ввижається мені, що ми сидимо у садку, кругом пташечки тихо щебечуть, і лист на дереві ледве-ледве коливається. Над нашими головами посхилялось гілля; вітер ніби потиху зворухне його і тихо-тихо паросить листям. А лист же так тихо шепотить, так тихо, – ніби старенька бабуся, куняючи, шепче онучатам казку. Не ходи нікуди сьогодня, будемо сидіти довго-довго… Заспівай мені яку-небудь пісеньку та тихесенько, так тихо, щоб окрім бога й мене ніхто не почув тієї пісні!… (Схиляє голову до його грудей). Як твоє серце б’ється! От я й знову заплющила очі, а все-таки тебе бачу.