Читать книгу Дай серцеві волю, заведе в неволю - Марко Кропивницький - Страница 8

Середина хати удови Морозихи. Стіл, лавки, піч, кочерги, піл, мисник і усяке збіжжя.

Ява 1

Микита сидить за столом і луза насіння; Маруся з деркачем в руці, Морозиха сидить на полу.

Маруся. Причепурю я, тіточко, хоч трохи вашу хату, бо щоб не прозвали й вас нечупайдою, як от співають про ту удову, що «сім день печі не топила, сіней, хати не мела…»

Морозиха. Причепури, чепурухо! Та не викидай сміття надвір, бо против ночі не годиться.

Маруся. Хіба ж я цього не знаю? Я замету між кочерги! (Зупинилась проти Микити і з жартом говорить). А ти, парубче, не сміти по хаті, а то я тебе ось цим деркачем по губах!

Микита (дає їй лушпиння). На, викинь!

Маруся. І сам викинеш, не великий пан. 1-і, розлущився!

Микита. Відчепись ти від мене!

Ява 2

Ті ж і Одарка.

Одарка. Добривечір!

Маруся (швидко). «Добривечір, добрички, чи не телячили ви моїх батьків? – Аякже, телячили, телячили: задрали лози та й побігли у хвіст». Яким це вас вітром сюди занесло?

Одарка. Таким же, як і вас. Здрастуйте, тітко! Чи ви ще живенькі-здоровенькі? (Кладе хліб на стіл).

Морозиха. Здорова, здорова, дівонько! Як тебе господь милує?

Одарка. Спасибі господеві милосердному! Бабуся вам кланяються.

Морозиха. Спасибі, спасибі!

Маруся (тихо до Одарки). Що, вже бачилась?

Одарка (соромлячись). З ким?

Маруся. Ач, ще й питає!

Микита (наслухав). Так і вилетіла йому назустріч!

Морозиха. Хто? Кому назустріч?

Микита (регоче). То ми балакаємо про Одарчиного мидруса.

Одарка. Просимо вас, не смійтеся з нас: ми об тім не споримо, що вас не стоїмо; ви за нами не дуже, а ми за вами й байдуже!…

Маруся. Он як відчитала!

Микита (удає з себе спокійного). Говорила покійна до самісенької смерті, та все чорт батька зна що!

Одарка. Адже я з тобою не балакаю, то й не лізь у вічі. Я тобі вже не раз казала: не зачіпай мене!

Маруся (регоче). Закуси, Микито, чим бог послав!

Микита (до Марусі). А тобі зась, коли не до тебе річ! (До Одарки). Так кажеш: «Не зачіпай мене!» Ач, яка велика парсона!

Жіночий голос (за вікном). Чи є хто в хаті? А вийдіть сюди на часинку!

Маруся (зазира у вікно). А кого вам треба? (Придивляється). Та це Сидориха! Це до вас, тітко!

Морозиха. До мене? Чого б то їй?

Маруся. Певно, прийшла прохати, щоб ви поворожили. Вона вже либонь з тиждень, мов несамовита, по усіх ворожках бігає та питає: чи скоро її чоловік повернеться з наймів?

Морозиха. Ну вже хай вибача: проти неділі я карт у руки не візьму. (Пішла).

Маруся (сміючись). Слухай, Одарко! А ти багато ворожок одвідала, доки діждалася Семена? (кинула оком на Микиту).

Одарка. Не лічила!

Маруся (чванливо). Чого ж це ви так запишалися, чи не в міщане приписалися?… (Помовчала). Чи не ворожать оце тітка на зорях?… Треба піти та й собі повчитись; бо либонь незабаром і мені прийдеться декого відшіптувати… (Глянувши з сміхом на Микиту, побігла з хати).

Микита (встає і довго ходить по хаті. Балакає ніби про себе). Парсона, настояща парсона!

Одарка (не дивиться у вічі). Яка є, такою вже зостанусь!…

Микита. Пава, панянка…

Одарка. Куди ж нам до вас рівнятись? Ми за ми й не потрапимо!… То ти з себе удаєш панича, а ми люде прості…

Микита. Що ж, багато Семен заробив?

Одарка. Спитай у нього!

Микита. А тобі б то він і не похвалився?

Одарка. Скільки заробив, стільки й буде… У шинок не понесе.

Микита (глузуючи). «Не понесе!» Я, бач, через те питаю, що бачив сьогодня на ньому одежу і зовсім би нову, та тільки старі дірки та латки!…