Читать книгу Плетиво (Збірка віршів) - Марія Микицей - Страница 2

В місті іде град,

В місті стоїть дим.

Сонячний бог Ра

З нашими не ходив.

Бог блискавиць теж

Не навіщав нас.

Що нам тепер? Стеж,

Інше усе занад —

То. Наплива дим,

Йдеш? То тоді – йди.

Якщо знаєш – з ким

Якщо бачиш мету

Якщо віриш що

падаючи на льоту

Знову встанеш й підеш

Траву прим’яту в росі залишаючи

як

Долонею по косах проводив колись

Як нахилявся до її обличчя

Наче до лісового джерела з водою живою

А якщо не віриш і її долоням,

і не віриш світанку, який лишив,

то повір дощам, бо вони солоні,

то повір зітханню у скрипі шин.

Заспіває вітер – вона заплаче,

заплете, як стрічка її, дорога…

Відведе біду, захистить, неначе

ти в бога.

Вбога…

Мабуть, всі закохані ждуть привіту,

через одного – ні листа, ні коми.

Та обличчя грудня цілує квітень…

Не кажи нікому.

Бо немовлене має найбільшу силу

а несказане має найпрозорішу ніжність

Сніги до неба перетворить на квіти

Дим над містом стане легким серпанком

Ти тільки дочекайся ти тільки не зникни

Слідів на воді не знайти нікому

І світло зірок далеких і тьмяних

Тобі не вкаже дорогу до дому

Хіба тільки голос полетить за вітром

У сні такому що ніколи не сниться

Хіба тільки мигне хвостом розкішним

За пагорбом далеким руда лисиця

Все лисиці старій відомо – неприкаяна воля ночі,

Хижі зуби старого лісу, хижий хрускіт старого хмизу.

Хочеш – і тявкни на сивий місяць, ляж і рани свої зализуй,

Хочеш – вийди в нічні провалля і до бійки шукай охочих.

Все відомо старій лисиці, смак чужої гіркої крові,

теплі нетрі старого бору, темні нори в піску цупкому.

Хай мисливці виходять перші, хай знаряддя у них готові.

Обернулась лисиця тінню – не поможуть вони нікому.

Ніч, безумство, п’янке залізо.

Хижий хрускіт дрібного хмизу…

і до перших променів сонця ця гонитва буде тривати

і ніхто не вполює нікого і ніхто не втече назавжди

зачароване коло танцю недописана фуга жовтня

як раптово це все минає як світліє на сході небо

і дерева відходять повільно за ріку а потім за обрій

залишаючи нам цю осінь як трофей на найдовшу пам'ять

про минуле яким не жити про майбутнє якого не буде

про дива яким не знайшлося місця

у дорожній порожній валізі

А тоді – листопад.

Нелегка увертюра морозу,

Невелика, скупа,

Після віршів прочитана проза,

Мить чадного півсну, коли ти ні хвилинки не спав.

Розступається смог,

Пропускаючи білий світанок.

Що, як ми помремо?

Забувайте обличчя коханок,

Пам’ятайте «люблю» усіма із невивчених мов.

Ти не жовтень цідив,

Полиновий розбавлений осад.

Залишає сади

Хвора осінь, розхристана, боса,

Залишає на білій траві свої чорні сліди.

Хто ти? Лис?

Повертайся у ліс.

Хто ти? Воїн? На чати.

Всі слова замалі,

та я хочу одне – прокричати…

І мій крик наче спів

під який крижані кораблі

йдуть під воду

у теплих далеких морях

і мій спів наче гнів що по собі

лишає лиш попіл

так схожий на сніг

що ніколи не тане й

яким вже ніщо не напишеш

дочекайся весни

– це єдина порада чи просьба

чи навіть це назва

якоїсь нової планети

на якій все почнеться спочатку

і навіть без нас