Читать книгу Марія Примаченко - Марія Рубан - Страница 4

Той квітневий день після дощу змінив геть усе: і Марійку, і її світогляд, і світ довкола неї. На жаль, попри старання батьків, врятувати ніжку не вдалося. Певний час Марія пересувалася, спираючись на стіну. Їй було надзвичайно важко, адже доводилося стрибати на здоровій нозі, а другу волокти за собою, наче щось зайве… При згадці про їхню сім’ю, односельчани не могли приховати жалю: така маленька, гарно вбрана мила дівчинка до кінця життя змушена страждати від наслідків тяжкої хвороби.

Згодом батько змайстрував для неї милиці. Марійка швидко до них пристосувалася і стала більше рухатися. Після четвертого класу їй довелося залишити школу, адже добиратися до навчального закладу далеко, а шкільних чи маршрутних автобусів на той час не було. Марія навчилася давати собі раду, так само допомагала батькам по господарству і ніколи не сиділа, склавши руки – таку вже мала вдачу. Дівчинку тішило геть усе на цьому світі: чи то була спека, а чи злива. Її захоплювало буяння трав і квітів, яскраві барви гнали геть сумні думки.

Синій глей

У ті часи більшість селян мала власне господарство: вирощували збіжжя й городину, розводили птицю й худобу, за рахунок чого й жили. Невеличке власне господарство мали і Примаченки. Корівка щодня давала свіже молоко, а кури несли яйця. Попри милиці, помічниця-Маруся брала на себе частину хатніх клопотів.

Наприклад, вона любила ходити до річки і пасти гусей. Поки птахи скубли траву та поважно крокували вздовж берега, дівчинка займалася своїми справами. Переважно Марічка милувалася довколишніми краєвидами.

З одного боку був край густого лісу. Дівчинка уявляла, що в тому лісі живуть невідомі чудернацькі звірі з велетенськими очима, хвостами-стрілами і хижими пазурами. А ще – гігантські вогненні птахи, від крику яких здригаються верхівки дерев і кущі, густо всіяні запашними рожевими квітами. Дівчинка уявляла дивний чарівний світ і геть забувала про свою нерухому ніжку. Природа надихала її фантазувати та відволікала від сумних думок.

По інший бік розкинулося поле, що ген-ген сягало виднокола. Часом звідтіля долинало відлуння іржання коня, який покірно тягнув плуг. А до берега річки від сільської стежки розкинулася квіткова лука, обліплена ромашками, маком, волошками, цикорієм, кульбабою, конюшиною…

Саме розмаїття квітів понад усе зачаровувало її. Дівчинка хотіла, щоб квіти оточували її завжди і всюди, а тому часто малювала їх на піску гілочкою. Важко було малій вертунці сидіти без діла.

Одного дня Марічка, як і зазвичай, пішла пасти гусей на луг біля річки. Поки пташки нипали у пошуках соковитішої трави, дівчинка замріяно роздивлялася барвисті краєвиди. Її погляд зачарував дивний птах, який граційно кружляв над берегом, аж поки різко не змахнув крильми просто над її головою і полетів геть, зронивши м’яку пір’їнку. Марічка опустила погляд долі і біля пір’їнки помітила синюватий глей. Глей – це така пластична глина, якою селяни мазали припічки й комини, ліпили горщики, а також малювали. Не дивно, що глей зацікавив Марію, адже з нього можна щось власноруч змайструвати чи використати його для оздоблення оселі.

Дівчинка набрала глею в пелену і понесла додому. А як загнала гусей у пташник, стала розмірковувати, що ж із тим глеєм робити. І зміркувала, що найбільше оздоблення потребує будинок іззовні. Здавалося, що білосніжна, мов чисте полотно, хата так і закликала Марічку: «Прикрась мене!» Тож дівчинка підійшла до стіни і заходилася малювати. Просто пальцями виводила квіти, які так уважно вивчала на лузі, доки пасла птицю.

Дорослі саме займалися своїми справами – хто у хаті, а хто в полі. Дівчинка ніби перебувала наодинці з тим блакитним світом, що оживав на стінах. Чи то волошки, чи то айстри, чи то півонії – кожна квітка не була подібна на жодну з тих, що ростуть у лузі. Однак зображення на стіні були такі живі й сочисті, ніби от простягнеш руку – і зірвеш справжню квітку.

Надвір із хати саме вийшла мати. Побачивши замурзану донечку, вона вже насупила брови, щоб з’ясувати, де вже вона так уробилася. Та варто було матері перевести погляд на стіну, їй аж дух перехопило від захвату. Сині квіти неначе хилиталися від вітру – так майстерно були вималювані.

– Марічко, невже це ти сама намалювала? Може, тобі хтось допомагав?

Жінка відступила на декілька кроків, щоб краще роздивитися стіну. Дівчинка враз облишила малювання і повернулася обличчям до мами. Вона трохи злякалася: чи не сваритимуть її за скоєне?

– Ні, матусю. Це я глей біля річки знайшла, шкода було його там лишати. Напевне, не слід було хату псувати? – запитала Марічка.

– Що ти! Ти нічого не зіпсувала, а прикрасила. Така дивовижа! Мені навіть не віриться, що це ти сама зробила…

Дівчинка всміхнулася і заходилася витирати ганчіркою руки.

– Авжеж, сама. Тут ще навіть трохи глею лишилося у пелені.

Мати замислилася, куди можна скласти залишки глини, і пішла до хати взяти у миснику якийсь глечик. Аж раптом її погляд впав на білу нудну піч.

– Марічко, – покликала вона доньку, – ходи-но до хати. І глей прихопи!

Доки дівчинка шкутильгала до хати, мати підсунула до печі лавку.

– А що як і піч розмалювати? – запропонувала жінка. – Ну ж бо я тобі допоможу сісти на лавку, зручніше вмощу тебе…

Двічі Марічку не треба було просити. Вже за пів години піч прикрашали сині квіти. Й до того затишна і чудова оселя заграла новими барвами. Доки дівчинка відмивала руки від глею, мати стояла біля печі і прискіпливо вивчала доньчин малюнок. Художнє око й материнське серце підказували, що це більше ніж дитяча забавка. Дитина не лишень успадкувала здібності своїх батьків до рукоділля, а й має талант творити щось дивовижне. «Звичайний день, та незвичайне відкриття», – подумала вона.

Перший заробіток

Неможливо було пройти повз хату Примаченків і не зупинитися. Сусіди заходили у двір, розглядали малюнки на стінах, забуваючи, куди йдуть – так їх вражало побачене. І всіх цікавило, хто ж так оздобив хату.

– Як це «хто»? Це наша Марічка намалювала! – гордо відповідали батьки.

Люди не могли повірити, що бідолашна «калічка» так гарно малює. Це щось дивне. Чомусь вважали, що фізична вада малої дитини – непереборна завада, через яку не може розкритися талант. Авжеж, люди дуже помилялися.

Якось у гості до Примаченків прийшли сусіди з маленьким сином. Гостини були традиційні: пообідали, поспілкувалися, зібралися додому. Аж раптом хлопчик почав упиратися і казати, що не піде з цієї хати, доки йому не дадуть тієї квітки, що намальована на печі. Його мати намагалася пояснити, що квітка несправжня, її неможливо взяти з собою, бо це Марійчин малюнок. Почувши це, хлопчик розпачливо заплакав. Батьки довго його вгамовували.

– А як Марічка любить малювати, то може, завтра прийде до нас і нашу хату розмалює? – якось запропонувала сусідка, коли проходила повз двір Примаченків.

– Авжеж, якщо Марічка захоче, – відповіла мати. Вона знала, що донька залюбки попрацює з фарбами.

Наступного дня, коли дівчинка прийшла до сусідів і побачила, що фарби замало, то трохи засмутилася. Однак таки взялася до роботи і заходилася виводити квіти навколо вікон, ніби вони там ростуть. Полум’яні мальви, мов химерні хижаки з таємничого лісу, намагалися вдертися до хати крізь шибки.

Сусідка від подиву аж рота відкрила. Невже це справа рук маленької дівчинки? І дала Марічці за роботу торбинку з яблуками. Так про семирічну художницю поширилася слава аж до сусідніх сіл. Усі, кому доводилося проходити повз хату Примаченків, розповідали про побачене рідним і друзям, тож невдовзі у маленької художниці з’явилися замовлення.

Дівчинці це подобалося. Не було й дня, щоб вона щось не робила руками. З кожним разом їй це вдавалося дедалі краще. Вона вишивала, допомагала ліпити фігурки з тіста на короваях, малювала, працювала з глиною. А ще її тішила думка про те, що улюблена справа приносила заробіток. Тоді були скрутні часи, за щастя було заробити навіть не грошей, а їжі. Паляниця вважалася мало не золотом. Тому Марічка була вдячна працедавцям і за торбинку яблук, якими одразу ж пригощала батьків.

Справжній перший заробіток Марійка також одержала не грошима, але завдяки йому сім’я не знала голоду. Одного разу маленьку Марію покликали розмалювати хату, де за тиждень мали справляти весілля. Дівчинка погодилася і прийшла. На неї чекало багато фарб різних кольорів, що вмить додало натхнення, адже що більше барв, то ліпше можна передати красу природи.

Марічка взялася до роботи. Як і її мама або бабуся, під час праці вона співала пісень. Дивним чином у ній поєднувалися небалакучість із любов’ю до фольклору. Народні пісні вона чула з пелюшок: спочатку колискові, пізніше – веселі й гучні на сімейних святах за великим столом, або ліричні й тихі – коли матуся вишивала дощової днини й думала про щось своє. Марічка так захопилася, що й не помітила, як використала всі фарби.

Хату було не впізнати: стіни прикрашали квіти, гілочки, листочки, вигадливий орнамент, що його вона запам’ятала з бабусиних писанок. «У кожної фігурки – свій символізм, своє значення. А ще то дарунок людині, про яку думаєш, як розписуєш», – згадувала Марійка бабуніни слова. «Нехай усі радіють і всміхаються», – подумала вона.

Так і сталося. Вражена результатом, господиня покликала подивитися на те диво всіх родичів і сусідів. Жінка довго сперечалася зі своїм чоловіком, чим краще віддячити Марічці, аж поки не вирішила, що напередодні свого свята влаштує невеличке свято і в родині Примаченків. Коли Оксентій Примаченко прийшов забирати доньку, йому дали майже розкіш – живе порося у великому кошику. І справді, для родини то виявився щедрий подарунок, адже навіть із господарством тоді важко було прогодувати сім’ю, бо кожен двір мав віддавати данину – певну кількість молока, яєць та інших продуктів. Не було тоді й крамниць поруч, де можна було все придбати, коли чогось бракує. Саме це порося, що дісталося Марічці за її роботу, вберегло сім’ю від голоду.

Час минав по-різному. За сонячної днини, коли на подвір’ї було багато роботи, він летів мов навіжений. Коли ж дощило чи завивала хурделиця, час тягнувся, мов гумовий, доводилося переважно сидіти в хаті і лише згадувати буяння літніх квітів і трав.

Марія дорослішала, одначе всі фантастичні звірі й квіти, яких вона собі понавигадувала маленькою дівчинкою, нікуди не зникли. Ба більше: вони жили власним життям, і Марія не збиралася їх відпускати.

Запитання

• Чому Марійці довелося покинути навчання у школі?

• Чим вона займалася вдома?

• Що любила розглядати Марійка, коли пасла гусей?