Читать книгу Flash Boys. Ринок цінних… секунд: революція на Уолл-стрит - Майкл Льюїс - Страница 4

До тієї самої миті, коли стався обвал фінансової системи США, Бред Кацуяма міг заприсягтися, що не несе жодної відповідальності за цю систему. Він працював на Royal Bank of Canada – це по-перше. Може, RBC і є дев’ятим за величиною банком у світі, але його явно не було у світобаченні фінансистів Уолл-стрит. Він був стабільним і відносно добропорядним, і невдовзі зажив слави, встоявши перед спокусою видавати американцям підозрілі субстандартні кредити або ж віддавати їх на поталу некомпетентним інвесторам. Але його керівництво не розуміло, що думка про нього приходить запізно – у тих рідкісних випадках, коли американські фінансисти взагалі про цей банк згадують. Керівники Бреда відрядили його з Торонто до Нью-Йорка ще в 2002-му, коли йому було двадцять чотири роки, під час «великих намагань» стати гравцями на Уолл-стрит. Сумна правда про «великі намагання» полягала в тому, що їх майже ніхто не помічав. Як сказав про це один трейдер, який перейшов до RBC з Morgan Stanley: «Коли я дістався туди, то аж подумав: “Свята курва, ласкаво просимо до другосортної ліги”». Сам Бред згадував: «У Канаді весь час нарікали, що людям у Сполучених Штатах забагато платять. Вони не розуміли, що причина, з якої доводилося забагато платити, полягала в тому, що ніхто не хотів працювати на RBC. RBC були ніким». Канадці неначе набралися сміливості записатися на проби в шкільний театр і прийшли туди в костюмі моркви.

До того як Бреда відправили в Нью-Йорк брати участь у «великих намаганнях», Кацуяма навіть ніколи не дивився в бік Уолл-стрит чи Нью-Йорк-Сіті. То був перший поглиблений курс з американського способу життя, і Бреда одразу ж приголомшило, настільки він відрізнявся від канадського. «Всього було надміру, – розповідав він. – За рік я зустрів більше нечемних людей, ніж за все своє життя. Люди жили понад свої статки й робили це за рахунок того, що залазили в борги. Саме це мене шокувало найбільше. Борг – незбагненне поняття для Канади. Борг – це зло. Я особисто ніколи не позичався, жодного разу. А потім я приїжджаю сюди, й агент із нерухомості мені каже: “Судячи з того, скільки ви заробляєте, ви можете собі дозволити квартиру за $ 2,5 млн”. Я, такий, думаю: “Якого біса ти тут верзеш?”» В Америці навіть безхатьки тринькали гроші. Удома, в Торонто, після великих банківських бенкетів Бред збирав недоїдки в бляшані таці й відносив одному безхатькові, якого щодня стрічав дорогою на роботу. І той чоловік завжди був йому вдячний. Коли банк перевів його до Нью-Йорка, він за день бачив більше бездомних, ніж у Канаді за рік. Він потай загортав королівське частування з непочатих наїдків, що залишалися після нью-йоркських ланчів, і віддавав їх людям на вулиці. «Вони дивилися на мене так… типу “Якого дідька цей хлопець робить?” – розповідає Бред. – Тож я покинув цю справу, бо відчув, що всім якось посрати».

Бред також помітив, що у Сполучених Штатах він зобов’язаний відчувати відмінність між собою й оточенням, на яку в Канаді просто не зважав. У дитинстві він був одним із дуже нечисленних азіатських дітлахів у білому передмісті Торонто. Під час Другої світової війни його бабусю й дідуся, японців китайського походження, посадили в тюремні табори на заході Канади. Бред ніколи не згадував про це або про інші расові питання в розмовах із друзями, і зрештою вони почали сприймати його як людину без расової приналежності. Його щира нехіть розбиратися в цій темі стала проблемою тільки після того, як він переїхав до Нью-Йорка. RBC перейнявся необхідністю просувати етнічне розмаїття і запросив Бреда разом із купкою інших «небілих» на зустріч для обговорення проблеми. Дискусія йшла по колу, люди по черзі відповідали на запит «розповісти про свій досвід як представника меншини в RBC». Коли підійшла черга Бреда, він сказав: «По правді, єдиний раз, коли я почувався представником меншини, – це зараз. Якщо ви насправді хочете підтримати расове розмаїття, то не повинні примушувати людей почуватися меншинами». Після цього він пішов. Група продовжувала зустрічатися без нього.

З цього випадку можна зробити висновки як про Бреда, так і про його новий дім. Іще змалечку, керуючись радше інстинктами, аніж здоровим глуздом, він опирався силам, які прагнули відокремити його від будь-якої громади, до якої він відчував приналежність. Коли Бреду було сім років, його мати сказала йому, що в ньому розпізнали талановитого учня, і запропонувала перейти до спеціалізованої школи. Бред відповів, що хоче залишитися зі своїми друзями й ходити до звичайної школи. У старших класах тренер із легкої атлетики вважав, що Кацуяма може стати зіркою (він пробігав трек завдовжки сорок ярдів за 4,5 секунди), поки Бред не сказав йому, що хотів би грати в команді – зрештою, він обрав хокей і футбол. Він закінчив школу з найкращим атестатом у класі, тож міг отримати стипендію в будь-якому університеті світу. Він був не лише найкращим учнем, а й тейлбеком[3] рівня коледжу і талановитим піаністом. Натомість він вирішив податися за своєю дівчиною та товаришами з футбольної команди до Університету Вілфріда Лор’є, десь за годину їзди від Торонто. Закінчивши Лор’є, він отримав нагороду як кращий студент у бізнесовій спеціальності й, зрештою, почав торгувати акціями в Royal Bank of Canada – не тому, що його якось особливо цікавив фондовий ринок, а через те, що й гадки не мав, чим іще заробляти собі на життя. Аж поки йому не довелося робити цього з примусу, Бред ніколи всерйоз не замислювався про те, ким би він хотів стати, коли виросте, або про те, що може опинитися в абсолютно іншому місці, далеко від друзів, з якими виріс. Єдине, що йому подобалося в торговій залі RBC, окрім відчуття, що він удосконалює свої аналітичні навички, – вона нагадувала йому роздягальню. Ще одну громаду, до якої він належав від природи.

Вікна в торговій залі RBC у Ван-Ліберті-Плаза виходили на прогалини, де колись стояли вежі-близнюки. Коли Бред переїхав до Нью-Йорка, фірма все ще проводила аналізи якості повітря, перевіряючи, чи не шкідливо ним дихати. З часом вони якось забули про те, що сталося на тому місці, і діра в землі перетворилася на одне з тих місць, на які ти дивишся, але навіть не помічаєш.

Протягом перших кількох років на Уолл-стрит Бред торгував акціями технологічних та енергетичних компаній США. До нього приходили досить туманні ідеї щодо способів створення «ідеальних ринків», як він їх називав, і задуми Бреда приносили стільки користі, що його підвищили до посади керівника у відділі торгівлі простими акціями, в якому працювало близько двадцяти трейдерів. У торговій залі RBC існувало правило, яке персонал по-простому називав «праця без засранців». Якщо хтось приходив до офісу в пошуках роботи й справляв враження типового засранця з Уолл-стрит, його не наймали, байдуже скільки грошей він обіцяв заробити для фірми. Існував навіть вислів, який описував це ставлення: «чемність RBC». Хоча Бред вважав цей канадський вислів незграбним, він також дотримувався принципів чемності RBC. Він вважав, що найкращий спосіб керувати людьми – це переконати їх, що ти працюєш на користь їхньої кар’єри. Він також вважав, що єдиний спосіб переконати людей, що ти працюєш на користь їхніх кар’єр – це справді працювати на користь їхніх кар’єр. Ці ідеї приходили до нього природним чином – вони ж бо здавалися такими очевидними!

Якщо й існувала суперечність між тим, ким був Бред Кацуяма, і тим, як він заробляв собі на життя, він її не помічав. Він гадав, що зможе працювати трейдером на Уолл-стрит, і це в жодному разі не позначиться на його звичках, уподобаннях, світобаченні чи характері. І перші кілька років на Уолл-стрит довели, що він не помилявся. Залишившись вірним самому собі, він зажив великого успіху там, на Уолл-стрит. «У RBC в Нью-Йорку його сприймали дуже просто, – згадує колишній колега. – Бред був золотою дитиною. Люди гадали, що врешті-решт він очолить цей банк». Практично все своє життя Бред Кацуяма довіряв системі, а система у відповідь довіряла Бредові Кацуямі. Тому, тим паче, він був не готовий до того, як ця система з ним поведеться.

Проблеми в Бреда почалися наприкінці 2006 року, коли RBC виклали $ 100 млн за фірму під назвою Carlin Financial, що спеціалізувалася на електронному трейдингу США. Бреду здавалося, що його боси в Канаді вчинили надміру необачно, коли купили Carlin, майже нічого не знаючи ані про цю фірму, ані про електронний трейдинг. На думку Бреда, вони, в типовому канадському стилі, із запізненням реагували на великі зміни у фінансових ринках, а коли настав час діяти, злегковажили. «Банком керують хлопці, які сидять у Канаді, – зауважив колишній директор RBC. – Їм невтямки, як проводяться оборудки на Уолл-стрит».

Придбавши Carlin, вони підписалися на курс інтенсивного зближення. Бред не встиг отямитися, як уже працював пліч-о-пліч з американськими трейдерами, і вони зовсім не пасували до культури поведінки RBC. Наступного дня після приєднання Бреду зателефонувала занепокоєна колега й прошепотіла: «Тут якийсь чолов’яга у підтяжках, походжає туди-сюди з бейсбольною битою, відпрацьовує удари». Як виявилося, то був засновник і генеральний директор Carlin, Джеремі Фроммер, до якого можна було підібрати масу епітетів, тільки не «RBC-чемний». Одним із фірмових фокусів Фроммера було закинути ногу на стіл і навіжено вимахувати над головою бейсбольною битою, поки якийсь бідолашний чистильник взуття полірував його черевики. А ще він полюбляв сісти навпочіпки десь у торговому залі й уголос розмірковувати про те, кого звільнити наступним. Повернувшись до своєї альма-матер, до Університету в Олбані, аби поділитися секретами свого успіху з групою студентів факультету бізнесу, Фроммер відверто заявив: «Мені мало просто літати бізнес-класом. Я маю знати, що мої друзі літають в економі». «Джеремі був емоційний, ексцентричний та гучний – повна протилежність канадцю», – згадує колишній керівник RBC. «Для мене Торонто – наче закордон, – говорив згодом Фроммер. – Там геть не такі звичаї, як у нас. У них надто інтелектуальний підхід до Уолл-стрит. Це був просто інший світ. Мені було дуже важко призвичаїтися. Якщо ти за натурою був хіттером, то вже не міг так жваво розмахувати своїм прутнем, як колись».

З кожним потужним замахом Джеремі Фроммер завдавав прямого удару по високих почуттях канадців. На перше після злиття двох фірм Різдво він узяв на себе організацію корпоративу. Різдвяні вечірки RBC завжди були поважними заходами. Фроммер орендував Marquee, нічний клуб на Мангеттені. «RBC не тусується в Marquee, – згадує колишній трейдер RBC. – Усі, такі, подумали: “Що, в біса, тут відбувається?”» «Приходжу я до клубу, а там дев’яносто відсотків незнайомців, – розповідає інший. – Скидалося на бар у якомусь готелі у Вегасі. Повсюди походжають напівоголені дівчата і продають сигари. Я спитав тоді: “Хто всі ці люди?”» І в цей старомодний канадський банк, який досі мав імунітет до звичних патологій Уолл-стрит, Фроммер притягнув купку людей, у яких його не було. «Жінки в Carlin мали інакший вигляд, ніж жінки в RBC, – обережно висловлюється ще один колишній трейдер банку. – Складалося враження, що їх брали на роботу за критерієм сексуальності». З Carlin також прийшла ціла «бойлерна» денних трейдерів, і деякі з них уже мали привід стикатися з фінансовою поліцією, а інші ось-ось могли загриміти у в’язницю за фінансові махінації.[4] «Для мене Carlin були справжнім уособленням шарашчиної контори», – каже ще один колишній трейдер RBC. «Вони носили багато аксесуарів на кшталт золотих ланцюгів», – додає другий. Неначе альфа-самці Уолл-стрит з 1980-го року натрапили на машину часу, задля жарту обрали найчемнішу й найвихованішу провінцію Канади і телепортувалися туди всім гуртом. Робітники RBC сиділи за робочими столами о 6:30, а люди Carlin приповзали десь о 8:30 і мали явно хворобливий вигляд. Персонал RBC був стриманим і ввічливим, а люди Carlin – нахабними й голосистими. «Вони багато брехали й сильно перебільшували, розповідаючи про свої стосунки з партнерами, – каже теперішній торговий агент RBC. – Вони такі: “Еге ж, я маю [хеджевого гіганта Джона] Полсона, ми з ним нерозлийвода”. Тоді я телефоную Полсону, а він хіба що краєм вуха чув про того хлопця».

З причин, яких Бред так і не збагнув до ладу, RBC почали наполягати, щоб увесь його відділ торгівлі акціями США переїхав зі свого офісу поблизу ділянки Всесвітнього торгового центру до будівлі Carlin у Мідтауні. Це його дуже непокоїло. У нього склалося чітке враження, що його боси в Канаді вирішили, що майбутнє за електронним трейдингом, навіть не розуміючи, чому, чи бодай що воно означає. Персонал RBC розташувався в офісах Carlin, а невдовзі їх зібрали на виступ Фроммера, який звітував про ситуацію на фінансових ринках. Він стояв перед великим і пласким комп’ютерним монітором, що висів на стіні. «Тож він підводиться й каже, що зараз на фінансових ринках головне – швидкість, – розповідає Бред. – Найголовніше в трейдингу – це швидкість, так і сказав, а потім: “Зараз я покажу вам, яка в нас швидка система”. Фроммер посадив біля себе хлопця з клавіатурою, і каже йому: “Уводь команду!” Хлопець тисне на “Enter”. На екрані з’являється команда, це всі бачать. І Фроммер заводиться: “Бачите! Бачите, як швидко!!!”» Той хлопець тільки й зробив, що набрав на клавіатурі назву акцій, і вона відобразилась на екрані так само, як будь-яка літера висвітлюється на моніторі після натискання клавіші. «Фроммер каже хлопцю: “Давай ще раз!” Хлопець знову тисне на “Enter”. І всі кивають. Тоді вже була п’ята вечора. Ринок закрився, нічого не відбувалося. А він усе торочить: “Господи Боже, це відбувається в реальному часі!” А я, такий, думаю: “Трясця, що тут коїться?”» – згадує Бред. Він тоді вирішив: «Цей чоловік, який щойно продав нам платформу для електронного трейдингу, або не розуміє, що ця демонстрація технічної майстерності просто абсурдна, або навіть гірше – гадає, що ми цього не розуміємо».

На той час, майже в ту саму мить, як Джеремі Фроммер цілком і повністю ввійшов у Бредове життя, фондовий ринок США став поводитись дивним чином. До того як RBC придбали цю найсучаснішу фірму електронного трейдингу, комп’ютери Бреда працювали справно. А тепер вони раптом працювати припинили. Поки його не змусили користуватися технологіями Carlin, він довіряв трейдинговій інформації на своїх моніторах. Коли вони показували, що 10 тисяч акцій Intel продаються за ціною $ 22 за штуку, це означало, що він може купити 10 тисяч акцій Intel по $ 22 за штуку. Треба було просто натиснути кнопку. Але навесні 2007-го, коли монітори відображали інформацію про 10 тисяч акцій Intel по $ 22 за штуку і Бред натискав на клавішу, пропозиція зникала. Протягом усіх семи років своєї трейдерської кар’єри він міг поглянути на екран і побачити стан фондового ринку. Тепер ринок на його моніторах став ілюзією.

То була серйозна проблема. Головним завданням Бреда було виступати посередником між інвесторами, які прагнули купити або продати акції у великих кількостях, і відкритими ринками, де обсяги операцій були меншими. Скажімо, якийсь інвестор бажав продати 3 мільйони акцій IBM одним пакетом, а на ринку був попит тільки на 1 мільйон. Бред купував усі акції, одразу ж продавав мільйон, а потім упродовж двох годин майстерно розподіляв решту 2 мільйони. Якщо він не знав реального стану ринку, то не міг оцінити такий великий пакет акцій. Колись він створював на ринку ліквідність, але тепер інформація, яку видавали монітори, зменшувала бажання цим займатися. Бред не міг оцінити ринкові ризики, тож не так охоче перебирав їх на себе.

У червні 2007 року проблема стала занадто серйозною, щоб її ігнорувати. Компанія з виробництва електроніки в Сингапурі під назвою Flextronics оголосила про свій намір поглинути малого конкурента Solectron за ціною, трохи меншою ніж по $ 4 за акцію. Один провідний інвестор зателефонував Бредові й сказав, що хоче продати 5 мільйонів акцій Solectron. Котування на NYSE (Нью-Йоркська фондова біржа) та Nasdaq відображали поточний стан ринку. Скажімо, показники становили 3,70-3,75, тобто ви могли продати акції Solectron по $ 3,70 за штуку або придбати їх по $ 3,75 за штуку. Проблема полягала в тому, що за тими цінами на ринку був попит тільки на один мільйон акцій. Інвестор, що збирався продати 5 мільйонів акцій Solectron, зателефонував Бреду, бо хотів, аби той узяв на себе придбати решту 4 мільйони. Тож Бред купив акції по $ 3,65, трохи нижче за ціну, зазначену на відкритих ринках. Але коли він вийшов на ті відкриті ринки (у тому вигляді, як вони відображалися на моніторах), ціни на акції миттєво змінилися. Немов ринок читав його думки. Замість того щоб продати мільйон акцій по $ 3,70, як він передбачав, Бред продав кілька сотень тисяч і спричинив міні-колапс цін Solectron. Наче хтось дізнався, що Бред збирається робити, і відреагував на його бажання ще до того, як він устиг його висловити. Коли він, зрештою, розпродав ті 5 мільйонів акцій за ціною, набагато нижчою за $ 3,70, то втратив невеличкий статок.

Бред не міг збагнути, що відбувається. Він розумів, що може змінити ціну акцій, якими нечасто торгували на ринку, просто задовольнивши попит на них за рахунок покупця з найвищою ставкою. Але у випадку з Solectron відбувалася жвава торгівля акціями компанії, яку ось-ось мала поглинути інша за відомою всім ціною. Попит і пропозиція мали залишатися в дуже вузькому ціновому діапазоні, який не повинен був кардинально змінюватися. Покупці не мали зникати з ринку в ту саму мить, коли Бред хотів продати акції. Тоді він вчинив так, як роблять більшість людей, коли не розуміють, чому їхні комп’ютери не працюють належним чином, – зателефонував до служби технічної підтримки. «Якщо в тебе несправна клавіатура, то винні техніки, які замінювали її». Як це завжди буває з технічною підтримкою, консультанти спершу припустили, що Бред не тямить, що робить. «Вони одразу ж закидають тебе фразами на кшталт “помилка користувача”. Вони просто вважають усіх трейдерів купкою тупаків». Бред пояснив їм, що не робив нічого, окрім як тиснув клавішу «Enter» на своїй клавіатурі – з таким завданням важко не впоратися.

Щойно стало зрозуміло, що проблема складніша за «помилку користувача», її розгляд перенесли на вищий рівень. «До мене почали присилати представників компанії, яка купувала й встановлювала наші системи, і ті люди хоч трохи скидалися на технологів». Він пояснив, що раніше показники на його моніторах відображали реальну ситуацію на фондовому ринку, а тепер – ні. У відповідь він отримував лише нерозуміючі погляди. «Закінчилося все тим, що коли я починав із кимось про це говорити, люди тільки більше спантеличувалися». Зрештою, він став нарікати так голосно, що до нього прислали розробників – хлопців, які прийшли до RBC із придбанням Carlin. «Ми постійно чули, що в них там повний офіс індіанців і китайців. У торговій залі їх бачили нечасто. Їх називали “золотим гусаком”». Банк не хотів, щоб “золотого гусака” відволікали, і коли ці «гуси» прийшли до Бреда, то напустили на себе такий вигляд, наче їх відірвали від виконання якоїсь життєво важливої місії. Вони також пояснили Бредові, що проблема не в комп’ютері, а в ньому самому. «Вони говорили мені, що це через те, що я сиджу у Нью-Йорку, а ринки розташовані в Нью-Джерсі, ринкові дані надходять із запізненням. Вони розповідали, що це все спричинено тим, що на ринку одночасно торгують тисячі людей. Вони провадили: “Ви не єдиний, хто намагається провести ці операції. Відбуваються й інші події. Надходять новини”».

Якщо причина в цьому, питав їх Бред, то чому акції зникали з ринку тільки тоді, коли він намагався долучитися до торгів? Аби довести свою правоту, він попросив розробників стати в нього за спиною й подивитися, як він працює. «Я кажу їм: “Дивіться уважно. Зараз я збираюся купити сто тисяч акцій Amgen. Я хочу заплатити по сорок вісім доларів за акцію. Наразі є сто тисяч акцій Amgen, які пропонуються по сорок вісім доларів – десять тисяч на BATS, тридцять п’ять тисяч на Нью-Йоркській фондовій біржі, тридцять тисяч на Nasdaq і двадцять п’ять тисяч на Direct Edge”. Усе це видно на моніторах. Тож ми сидимо там, вдивляємося в екран, а я тримаю палець над клавішею “Enter”. І починаю вголос рахувати до п’яти: “Раз… Два… Бачите, нічого не відбувається. Три… Пропозиція й досі тримається на сорока восьми… Чотири… Жодних змін. П’ять”. Тоді я тисну на “Enter” і – бах! – усе летить шкереберть. Пропозиція зникає, а ціна на акції злітає вгору».

Тоді він обертався до хлопців за спиною й казав: «Бачите, я і є подією. Я – головна новина».

На це в розробників не знаходилось відповіді. «Вони мимрили щось на кшталт: “Угу, та-а-ак… Мені треба дещо перевірити”, – а тоді йшли геть, і більше я їх не бачив». Бред телефонував їм іще кілька разів, але «коли збагнув, що вони не в змозі розв’язати мою проблему, дав їм спокій».

Бред підозрював, що винна в усьому технологія від Carlin, яку RBC сяк-так приладнали до його торгових терміналів. «Що гострішою ставала проблема з ринком, – каже він, – то більше я переконувався, що всі мої негаразди від поганого програмного забезпечення». Проявилася закономірність: щойно він намагався відреагувати на ринкові показники на своїх моніторах, ринок починав рухатися. І з цим стикнувся не лише Бред – те саме відбувалося з усіма трейдерами RBC, які працювали під його керівництвом. Окрім того, з незбагненних для нього причин платежі банку до фондових бірж раптом злетіли до небес. Наприкінці 2007-го Бред провів дослідження і порівняв те, що відбувалося в його торгових книгах, із тим, що мало відбуватися або відбувалося раніше, коли ринкова інформація на його моніторах відповідала дійсності. «Розбіжність склала десятки мільйонів доларів, плюс витрати на платежі, – каже він. – Ми просто стікали грошима». Боси з Торонто зателефонували Бреду й наказали знайти спосіб зменшити торгові витрати, що продовжували зростати.

До цього моменту Бред сприймав фондові біржі як належне. Коли він переїхав до Нью-Йорка у 2002-му, 85 відсотків усіх торгових операцій здійснювалися на New York Stock Exchange, і всі біржові заявки опрацьовували люди. Акції, якими не торгували на New York Stock Exchange, оберталися на Nasdaq. Жодні папери не перебували на обох біржах одночасно. На вимогу Комісії з цінних паперів і бірж (SEC), яку, в свою чергу, спровокували публічні протести проти кумівства, 2005 року самі біржі перетворилися з компаній, якими володіли їхні учасники, на відкриті акціонерні товариства, що працювали заради прибутку. Щойно з’явилася конкуренція – зросла кількість бірж. На початку 2008-го вже існувало тринадцять різних відкритих бірж, більшість із яких були розташовані на півночі Нью-Джерсі. І тепер практично всі акції оберталися на всіх цих біржах одночасно: можна було купити чи продати акції IBM на Нью-Йоркській фондовій біржі, але так само їх можна було купити й продати на BATS, Direct Edge, Nasdaq, Nasdaq BX тощо. Померла сама ідея про те, що опосередковувати інвесторів і ринки мають люди. Біржі Nasdaq, або New York Stock Exchange, або їхні нові конкуренти на кшталт BATS та Direct Edge стали стосами комп’ютерних серверів із встановленою на них програмою під назвою «механізм зіставлення». Розмовляти на біржах було ні з ким. Ви подавали заявку, вводячи її через комп’ютер і надсилаючи таким чином до біржового механізму зіставлення. У провідних банках Уолл-стрит відбувалося перепрограмування хлопців, які колись нав’язували дрібні партії акцій великим інвесторам. Тепер вони продавали алгоритми, або створені банками закодовані правила торгівлі, якими користувалися інвестори для посилання наказів на фондові біржі. Відділи, які виробляли ці торгові алгоритми, отримали назву «відділів електронного трейдингу».

Саме тому Royal Bank of Canada запанікували й придбали Carlin. Для Бреда та його трейдерів і досі залишалося місце – між покупцями та продавцями гігантських пакетів акцій і ринком. Але місця дедалі меншало.

У той самий час біржі змінювали способи, в які вони заробляли гроші. У 2002-му вони стягували фіксований збір за кожну акцію з брокерів, які подавали заявки на фондовий ринок. Замінивши людей машинами, ринки стали не просто швидшими, а й складнішими. Біржі ввели неймовірно каверзну систему зборів і комісійних. Система називалася «модель мейкер-тейкер», і, як і більшість розробок Уолл-стрит, її майже ніхто не розумів. Навіть у професійних інвесторів туманів погляд, коли Бред починав їм щось пояснювати. «Саме ці тлумачення я пропускав, оскільки люди просто не могли їх збагнути», – каже він. Скажімо, ви хотіли купити акції Apple, і котування на ринку становило 400–400,05. Якщо ви просто виходили на ринок і купували акції по $ 400,05, то робили те, що називається «перекривати спред». Трейдер, що перекривав спред, називався «тейкером». Якщо ви натомість подавали заявку на купівлю акцій Apple по $ 400 і чекали, поки знайдеться людина, яка продасть їх за таку ціну, ви називалися «мейкером». Як правило, біржі стягували по кілька пенні за акцію з тейкерів, трохи менше платили мейкерам і привласнювали різницю собі – згідно з сумнівною теорією, що особи, які не бажають перекривати спред, роблять ринку певну послугу. Але існували винятки. Наприклад, біржа BATS у Вігокені, Нью-Джерсі, чомусь платила тейкерам і оббирала мейкерів.

До Бреда Кацуями ці новини дійшли на початку 2008-го. «Я гадав, що всі біржі стягують із нас фіксований збір, – розповідає він. – І тоді я подумав: “Чорт забирай, тобто нам іще й приплачують за операції?”» Бред вважав, що чинить розумно, коли перелаштував усі торгові алгоритми RBC таким чином, щоб вони скеровували накази банку на ту біржу, яка заплатить їм найбільше – і на той момент цією біржею виявилася BATS. «Результати були катастрофічними», – згадує Бред. Коли він намагався купити чи продати акції й отримати винагороду від BATS, ринок цих акцій просто зникав, а ціна зрушувалась у невигідний для Бреда бік. Замість того щоб отримати комісійні, він втрачав іще більше грошей.

Бред не міг збагнути, чому одні біржі платять тейкерам і стягують збори з мейкерів, а інші чинять навпаки. І в кого б він не питав, ніхто не міг пояснити. «Мені навіть ніхто не казав: “Агов, чоловіче, тобі варто звернути на це увагу”. Бо ніхто на це уваги не звертав». Брокерів, які надсилали накази на біржі, ще більше спантеличував той факт, що розмір зборів варіювався від біржі до біржі, і вони часто змінювали свої розцінки. Бредові така ситуація здавалася дивною й надміру ускладненою – і через неї виникало багато питань. «Навіщо платити тейкерам? Хто захоче викладати гроші за позицію мейкера? Навіщо це взагалі комусь потрібно?»

Він почав розпитувати людей зі свого банку, які могли знати більше, ніж він. Він спробував скористатися «Ґуґлом», але не зміг сформулювати запит. Якось він розмовляв із хлопцем, який працював у відділі роздрібної торгівлі в Торонто – продавав акції індивідуальним канадським інвесторам. «Я кажу йому: “Мене хтось дурить, але я не можу збагнути, хто”. А він відповідає: “Знаєш, на ринку побільшало гравців”. А я йому: “Що значить побільшало гравців?” А він мені: “Розумієш, з’явилася одна нова фірма, яка володіє десятьма відсотками ринку США”». Чоловік побіжно згадав назву фірми, але Бред тоді не розчув. Скидалося на «Ґекко» (Gekko), хоч насправді мало бути Getco. «Я й не чув ні про яку Getco, навіть назва була незнайома. Я, такий: “ЩО?!” Десять відсотків ринку. Як таке може бути? Це якесь божевілля: хтось володіє десятьма відсотками ринку США, а я керую трейдерським відділом на Уолл-стрит і ніколи про цю фірму не чув». Бред замислився: яким дивом чоловік із роздрібного продажу в Канаді дізнався про неї першим?

Тепер він керував відділом операцій на ринку цінних паперів, який не міг проводити ці операції в нормальному режимі. Він був змушений дивитися, як дорогих йому людей засмучує та ображає купка атавізмів з Уолл-стрит зразка 1980-х. А потім, поки він сидів і розмірковував, що ще може піти не так, цілісінька фінансова система США рушила у вільне падіння. Американці порядкували своїми грошима так, що на ринку зчинився хаос, а цей хаос спричинив, у свою чергу, хаос у людському житті: робочі місця і кар’єри Бредових знайомих раптом опинилися під загрозою. «Щодня я приходив додому й почувався так, наче мене збила машина».

Бред не був наївним. Він знав, що є погані хлопці й добрі хлопці, і що погані хлопці часом виграють, але вірив, що так трапляється не завжди. Але тепер він мусив переглянути свої переконання. Коли Бред, разом із рештою світу, почав усвідомлювати, що накоїли великі американські фірми: фальсифікували кредитні рейтинги, аби ненадійні позики скидалися на надійні, емітували субстандартні облігації, приречені на дефолт, продавали їх своїм клієнтам, а потім робили ставки проти них тощо, – його свідомість немов наштовхнулася на непробивну стіну. Уперше за всю свою кар’єру він усвідомив, що виграє лише тоді, як програє хтось інший, або радше програє, коли хтось інший виграє. Він ніколи не любив ігри з нульовою сумою, але якимось чином опинився в самому центрі такої гри.

Його тіло завжди реагувало на стрес швидше за розум. Свідомість Бреда немов іще відмовлялася сприймати наявність конфлікту, коли тіло вже було втягнуте у це протистояння. Щойно він розбирався з однією хворобою, з’являлась інша. Запалилися гайморові пазухи, знадобилась операція. Кров’яний тиск, і без того високий, тепер узагалі зашкалював. Лікарі порадили Бреду звернутися до нефролога.

На початку 2009-го він вирішив піти з Уолл-стрит. Він щойно заручився. Щодня після роботи Бред сідав зі своєю нареченою Ешлі Гупер (яка виросла в Джексонвіллі, Флорида, і щойно закінчила Університет Міссісіпі), і вони вирішували, де житимуть. Їхній список скоротився до Сан-Дієго, Атланти, Торонто, Орландо та Сан-Франциско. Бред і гадки не мав, чим займатиметься далі, він просто хотів піти з Уолл-стрит. «Я вирішив, що зможу продавати ліки абощо». Він ніколи не відчував потреби працювати на Уолл-стрит. «То не було моїм покликанням, – розповідає Бред. – Я ніколи не мріяв про гроші чи фондові ринки в дитинстві або юності. Тож прив’язаність не була сильною». Неймовірно, але він геть не був поведений на грошах, хоч тепер RBC платили йому по $ 2 млн на рік. Він усім серцем віддавався роботі, але радше через те, що йому справді подобалися люди, на яких він працював або які перебували під його керівництвом. RBC подобалися йому саме тим, що ніколи на нього не тиснули, і він завжди міг залишатися самим собою. Але тепер банк, або ринки, або ж перше й друге заразом, спонукали його стати кимось іншим.

А потім банк, якось сам по собі, змінив свою політику. У лютому 2009-го RBC розійшлися із Джеремі Фроммером і попросили Бреда підшукати когось на його місце. Уже майже стоячи на виході, Бред почав проводити співбесіди з кандидатами, які сходилися з усієї Уолл-стрит, – і тоді побачив, що практично жодна особа з тих, хто претендував на обізнаність в електронному трейдингу, насправді на ньому не розумілася. «Проблема полягала в тому, що електронники, які розбиралися з клієнтами, виконували чисто номінальну функцію», – каже Бред.

Він прибрав ногу з порога й почав обмірковувати своє рішення. З кожним днем ринками керувало дедалі менше людей і дедалі більше машин. Звісно, за машинами наглядали люди, але майже ніхто з них не розумів, як ці машини працюють. Бред знав, що механізми RBC (не самі комп’ютери, а їхні програми) були третьосортними, але вирішив, що в усьому винен банківський відділ електронного трейдингу, незграбний і невмілий. Під час співбесід із працівниками провідних банків Уолл-стрит він збагнув, що вони мають набагато більше спільних рис із RBC, ніж він вважав раніше. «Я завжди був трейдером, – розповідає Бред. – А трейдери немов сидять у своїх окремих бульбашках. Тоді я вийшов зі своєї бульбашки й почав спостерігати за іншими трейдерами». Один із його добрих друзів торгував акціями у провідному хедж-фонді під назвою SAC Capital у Ґринвічі, штат Коннектикут. SAC Capital став відомим (а потім і славнозвісним) завдяки тому, що завжди був на крок попереду фондового ринку США. Бред вирішив, що як комусь і відома ринкова інформація, недоступна йому, то таких людей слід шукати саме там. Одного весняного ранку він сів на потяг до Ґринвіча і цілий день спостерігав, як торгує його друг. Й одразу ж помітив, що хоча той користується технологіями від Goldman Sachs, Morgan Stanley та інших великих компаній, він стикається з тими самими проблемами, що й RBC: дані на моніторах більше не відображають реальний стан ринку. Бредів друг тиснув на клавішу, аби купити чи продати акції, і ринок моментально змінювався не на його користь. «Коли я побачив, як цей хлопець торгує, а в нього нічого не виходить, то зрозумів, що справа не тільки в мені. Моє безсилля було загальним безсиллям на ринку. Я тоді подумав: “Еге, то справи серйозні”».

Проблема Бреда стала не лише його проблемою. Люди, які дивилися на фондовий ринок США, бачили ілюзію – усі ці числа на моніторах професійних трейдерів, тікерна стрічка внизу екрана на каналі CNBC… «Саме тоді до мене дійшло, що ринками хтось маніпулює. І я знав, що справа в технологіях. Що відповідь лежить за завісою технологій. Тільки я не знав, де саме. А потім мене осяяло: єдиний спосіб із цим розібратися – зазирнути за завісу».

Проте він, Бред Кацуяма, не мав жодної можливості зазирнути за завісу технологій. Люди чомусь вважають, що будь-який азіат має бути комп’ютерним генієм. А Бред навіть не міг (або не хотів) налаштувати свій відеомагнітофон. Він лише мав здатність розрізняти тих електронників, які самі не тямлять у тому, що говорять, від тих, хто тямить. І найкращим представником останніх, на його думку, був Роб Парк.

Парк, також канадець, був у RBC легендою. У коледжі, наприкінці 1990-х, його заполонила тоді ще нова ідея: навчити машину поводитись як дуже розумний трейдер. «Я взяв собі за мету відтворити мисленнєвий процес трейдера», – каже Парк. Він недовго працював на RBC, іще в 2004-му, і потім пішов, аби розпочати власний бізнес, але за цей період вони з Бредом встигли потоваришувати. Роба зацікавив Бредів спосіб мислення під час торгівлі. Згодом Роб перевів ці думки у код. У результаті з’явився найпопулярніший трейдинговий алгоритм RBC. Ось як він працював: скажімо, трейдер хоче купити 100 тисяч акцій General Motors. Алгоритм сканує ринок і бачить, що продаються лише 100 акцій. Жоден розумний трейдер, який хоче купити 100 тисяч акцій, не потуратиме своєму бажанню купити 100. Ринок надто кволий. Але коли ж тоді трейдеру варто купувати акції GM? В алгоритм Роба був закладений тригерний показник: купівля акцій починалася лише тоді, коли пропозиція перевищувала свій історичний мінімум. Тобто коли ринок був заповнений. «Його рішення мають сенс, – розповідає Бред про Роба. – Він дуже багато над ними розмірковує. А оскільки він багато розмірковує, то може пояснити свої рішення іншим».

Після того як Бред умовив Роба повернутися до RBC, у банку з’явилася саме та людина, яка мала шанс розібратися, що відбувається на фондовому ринку США. А ще, на думку Бреда, саме Роб зможе ідеально розтовкмачити іншим своє відкриття. «Бреду просто потрібен перекладач із комп’ютерної мови на людську, – говорив Парк. – Щойно в нього з’явиться перекладач, він усе зрозуміє».

Бред не надто здивувався, коли RBC, зрештою, покинули шукати людину, яка впоралася б із безладом у відділі електронного трейдингу, і попросили його взятися до справи та спробувати її владнати. Усі були вражені, коли він погодився, оскільки а) він обіймав безпечну й зручну 2-мільйонну посаду, на якій керував справжніми, живими трейдерами, і б) RBC не змогли б привнести нічого нового в електронний трейдинг. На ринку панував безлад. Робочі столи великих інвесторів вміщали тільки алгоритми, що їх продавали брокери, і Goldman Sachs, Morgan Stanley та Credit Suisse уже давно окупували й колонізували цей простір. Усе, що лишилося в RBC після купівлі Carlin, – «золотий гусак». Тож перше питання Бреда до «гусака» було наступним: яким чином ми зароблятимемо гроші? І він отримав відповідь: ми відкриємо перший в RBC темний пул. Як з’ясувалося, «золоті гусаки» уже давно склали собі цей план і розробляли для темного пулу програмне забезпечення.

Темні пули були черговим шахрайським породженням нових ринкових відносин. Приватні фондові біржі, якими керували великі брокери, не мусили звітувати перед громадськістю про свої внутрішні справи. Вони доповідали про кожну проведену операцію, але робили це із запізненням, щоб неможливо було точно визначити, що саме відбувалося на ринку на момент цієї операції. Їхні внутрішні правила також були таємницею, і тільки брокер, який порядкував темним пулом, знав, чиї накази на купівлю й продаж туди проходять. Провідні банки Уолл-стрит підкупили своїх інвесторів чудовою ідеєю: «Прозорість – це ворог». Якщо, скажімо, Fidelity захотіли б продати мільйон акцій Microsoft Corp., то (за алгоритмом) їм радше варто було провести операцію через темний пул, наприклад, Credit Suisse, аніж подаватися на публічні, відкриті біржі. На відкритому фондовому ринку легко помітити великого продавця, тому ринкова ціна Microsoft мала б упасти. А про операції, які відбуваються в темному пулі, ніхто, крім брокера-керівника, не знає.

Потім Бред з’ясував, що ціна, яку доведеться заплатити за створення й утримання темного пулу, становить $ 4 млн на рік. Тож друге питання до «золотих гусаків» звучало так: як нам заробляти більше $ 4 млн на нашому темному пулі? «Гусаки» пояснили, що вони зекономлять купу грошей на внесках, які доводилося б платити на публічних біржах, – самі зводитимуть покупців і продавців, які одночасно звертатимуться до RBC. Якщо до банку прийде інвестор, який хоче купити мільйон акцій Microsoft, і другий, який хоче продати мільйон акцій Microsoft, то їх просто зведуть у темному пулі, щоб не платити Nasdaq чи Нью-Йоркській фондовій біржі за подібні операції. Теоретично все було правильно, а от практично – не зовсім. «Проблема, – каже Бред, – полягала в тому, що RBC займали лише два відсотки ринку. Я спитав, як часто вони зможуть зводити покупців із продавцями. А цього навіть ніхто не проаналізував». Коли аналіз було завершено, виявилося, що коли RBC відкриють темний пул і пропускатимуть крізь нього всіх своїх клієнтів, то зекономлять приблизно $ 200 тис. на рік за рахунок біржових зборів. «Тоді я сказав: “Гаразд, як іще ми можемо заробити гроші?”»

Відповідь, яку отримав Бред, тільки пояснювала, чому із самого початку ніхто не хотів здійснювати аналіз. Згідно з комп’ютерними програмами, існувала можливість заробити багато дурних грошей, надаючи зовнішнім трейдерам доступ до темного пулу RBC. «“Гусаки” твердили, що є багато людей, які готові платити гроші, щоб потрапити до нашого темного пулу, – згадує Бред. – Я тоді питаю: “Хто ж готовий платити гроші, щоб бути в нашому пулі?” Вони кажуть: “Високочастотні трейдери”». Бред спробував уявити собі причину, з якої хоч один трейдер має згодитись платити RBC за доступ до ринкових наказів їхніх клієнтів, але на думку нічого не спадало. «Дивне було відчуття, – розповідає він. – Я розумів, чому, і це усвідомлення було не дуже приємним. Тож я сказав, що ідея мені не подобається, і темний пул не пройде».

Таке рішення розлютило багатьох, а ще зміцнило підозри, що Бред Кацуяма має якусь іншу мету, опріч пошуку джерел корпоративного прибутку. Тепер він керував справою під назвою «електронний трейдинг» – і торгувати було нічим. Натомість у нього тільки накопичувалися запитання без відповідей. Чому, з урахуванням темних пулів і публічних бірж, існувало приблизно шістдесят місць (більшість із них у Нью-Джерсі), де можна було купити будь-які акції? Чому публічні біржі так часто коригували свої розцінки і чому за одну й ту саму операцію на одній біржі тобі платили гроші, а на іншій – стягали збір? Яким чином фірма Getco, про яку він ніколи не чув, зайняла десять відсотків усього обсягу фондового ринку? І як хлопець, що сидів бозна-де – у роздрібному відділі в Канаді, – дізнався про існування Getco раніше, ніж Бред? І чому ринок, який відображався на трейдингових моніторах Уолл-стрит, був ілюзією?

У травні 2009-го скандал із публічними фондовими біржами тільки додав запитань до списку Бреда. Нью-йоркський сенатор Чарльз Шумер написав листа до Комісії з цінних паперів і бірж, а потім випустив прес-реліз, у якому розповів світові про свій вчинок – засудження фондових бірж за те, що вони дозволили «просунутим високочастотним трейдерам отримувати доступ до трейдерської інформації до того, як її відкрито надсилають іншим трейдерам. За певний збір біржа блискавично “зіллє” інформацію про накази купувати й продавати, за частки секунди до того, як ця інформація з’явиться в публічному доступі». Саме тоді Бред уперше почув вислів «блискавичні накази». До списку, що тільки збільшувався, Бред подумки додав іще одне запитання: чому фондові біржі взагалі дозволили цей «блискавичний трейдинг»?

Вони з Робом вирішили започаткувати команду для дослідження фондового ринку США. «Спершу я шукав хлопців, які працювали у сфері високочастотного трейдингу або у великих банках», – каже Бред. Жоден високочастотний трейдер не відповів на їхні дзвінки. Знайти людей, які працювали на великі банки, було легше: фірми Уолл-стрит саме звільняли зайвих. Ті, що раніше навіть не думали про RBC, тепер приходили в офіс і просилися на роботу. «Я провів співбесіди з більш як сімдесятьма п’ятьма кандидатами, – розповідає Бред. – І не найняв жодного». Проблема з усіма тими кандидатами полягала в тому, що, попри їхні запевнення, що вони працювали в електронному трейдингу, ці люди насправді не розуміли, як здійснювати трейдинг за допомогою електроніки.

Не чекаючи, поки його знайдуть резюме, Бред сам пішов шукати людей, які працювали в банківських відділах інформаційних технологій чи були наближені до них. Зрештою до його команди увійшли розробник програмного забезпечення на ім’я Біллі Чжао, колишній керівник відділу електронного трейдингу в Bank of America Джон Шволл і двадцятидворічний Ден Айзен, який нещодавно закінчив факультет інформатики у Стенфордському університеті. Потім Бред із Робом подалися до Принстона, Нью-Джерсі, де облаштувалися «золоті гусаки», – щоб вирішити, чи варто взагалі когось із них залишати. Там вони знайшли програміста китайського походження на ім’я Аллен Чжанг, котрий, як з’ясувалося, написав програмне забезпечення для того лиховісного темного пулу. «Я не міг визначити, хто тямить у справі, а хто ні, просто поговоривши з персоналом, а Роб міг, – розповідає Бред. – І тоді стало зрозуміло, що Аллен і був тим “гусаком”». Або принаймні тим із «гусаків», що зможе нести золоті яйця. Як помітив Бред, Аллен не виявляв жодного бажання підпорядковуватися нормам корпоративного життя. Він полюбляв працювати на самоті, серед ночі, й навідріз відмовлявся знімати свою бейсбольну кепку, яку натягував на самі очі, через що скидався на втікача на краденій машині, якому конче треба виспатися. Аллена було неможливо зрозуміти: мова, яка тільки приблизно нагадувала англійську, виливалася з нього надзвичайно швидко й нерозбірливо, вводячи слухачів у ступор. Як висловився Бред, «коли Аллен щось говорив, я обертався до Роба й питав: “Що він оце, в біса, щойно промовив?”»

Щойно команда сформувалася, Бред переконав своїх керівників із Royal Bank of Canada провести низку таких собі наукових експериментів на фондових ринках США. Протягом наступних кількох місяців Бред і його команда торгували акціями не для того, аби заробити грошей, а щоб перевірити теорію і відповісти на Бредове первісне запитання: чому фондовий ринок, що відображався на його моніторах, відрізнявся від справжнього? Чому, коли він хотів купити 20 тисяч акцій IBM, що висвічувалися на екранах, ринок продавав йому тільки дві тисячі? Аби знайти відповідь, RBC дозволили команді Бреда втрачати по $ 10 тис. на день. Бред просив Роба придумати ще кілька теорій, під які можна було б списати гроші.

Очевидною вихідною точкою були публічні ринки – тринадцять фондових бірж, розкиданих на чотирьох різних майданчиках, якими керували Нью-Йоркська фондова біржа, Nasdaq, BATS та Direct Edge. Роб попросив біржі направити до RBC своїх представників, аби ті відповіли на кілька запитань. «Ми ставили дуже прості запитання, наприклад, “Як працює програма, що з’єднує продавців із покупцями?” – згадує Парк. – Або “Як вона обробляє численні різноманітні накази за однією ціною?” Але вони посилали до нас продавців, які й гадки про це не мали. Ми продовжували наполягати, тож до нас відправили менеджерів із продукції, бізнесменів, які трохи розумілися на технологіях – але недостатньо. Тоді нам прислали розробників». То були люди, які, власне, програмували комп’ютери. «Ось на яке запитання ми шукали відповідь: що відбувається між тим моментом, коли ти тиснеш на кнопку під час торгівлі, і тим, коли твій наказ потрапляє на біржу? – розповідає Парк. – Народ гадає, що нема нічого простішого, ніж тиснути на кнопки. А це не так. Мають іще відбутися певні події. Ціла купа подій. Інформація про ці події, яку ми отримали від розробників, на перший погляд видавалася безладною. Але ми розуміли, що відповідь усе одно десь існує. Питання полягало в тому, як її знайти».

Перша теорія Роба полягала в тому, що біржі не просто накопичують усі накази за заданою ціною, а й розташовують їх у певній послідовності. Наприклад, ви і я подаємо однакове замовлення на купівлю тисячі акцій IBM по $ 30 за штуку, але ви якимось чином отримали право скасувати своє замовлення, якщо мій наказ буде виконаний. «Потроху ми починали розуміти, що люди скасовують накази, – каже Парк. – Що накази є фантомними». Скажімо, на всіх ринках заразом було представлено 10 тисяч акцій Apple за ціною $ 400 за штуку. Зазвичай усі ті 10 тисяч акцій Apple продавала не одна людина, й обсяг пропозиції складався з купки дрібних наказів, об’єднаних в єдине ціле. Команда Бреда почала підозрювати, що накази розташовувалися в такому порядку, що деякі люди в кінці черги могли з неї вийти, коли трейдери на її початку розпродували свої акції. «Ми хотіли зателефонувати на біржі й розпитати, чи саме так усе й відбувається, – розповідає Парк. – Але ми навіть не могли дібрати слова для цього». Наступна проблема полягала в тому, що торгові звіти не вирізняли окремі біржі – якщо ви намагалися купити 10 тисяч акцій Apple, які, здавалося, були виставлені на продаж, і вам удавалося придбати тільки дві, то не було жодної інформації щодо того, з яких бірж зникли решта вісім тисяч акцій.

Аллен написав нову програму, яка дала Бреду змогу надсилати накази на одну-єдину біржу. Бред був цілком певен, що в такий спосіб доведе, що деякі, а може, й усі біржі дають можливість створювати фантомні накази. Проте коли він відправив наказ на ту єдину біржу, то зміг придбати все, що було виставлено на продаж. Ринок, що відображався на його моніторах, знову відповідав дійсності. «Я тоді подумав: “Дідько! Прощавай, моя теорія”, – каже Бред. – А то ж була наша єдина гіпотеза».

Суцільне безглуздя – чому ринок на моніторах збігався з реальним, якщо посилати накази лише на одну біржу, але ставав ілюзорним, коли накази відправлялися на всі біржі заразом? За браком нової теорії команда Бреда почала відправляти накази до різних комбінацій бірж. Спочатку до Нью-Йоркської фондової та Nasdaq. Потім до NYSE, Nasdaq та BATS. Потім NYSE, Nasdaq BX, Nasdaq та BATS. І так далі. Результат виявився ще більш загадковим. Коли зростала кількість бірж, відсоток виконаних наказів падав – що довшим ставав список місць, де ви бажали придбати акції, то менше акцій вдавалося купити. «Був один виняток, – каже Бред. – Скільки б наказів ми не відправляли на різні біржі, тільки BATS завжди давала нам сто відсотків того, що ми просили». Роб Парк вивчив ситуацію і проголосив вердикт: «Не маю жодного уявлення, чому так відбувається. Мабуть, BATS – просто класна біржа!»

Одного ранку, коли Роб був у душі, його навідала ще одна теорія. Він уявив собі діаграму зі стовпчиками, що її створив Аллен. На ній відображався час, за який накази доходять від робочого місця Бреда у Всесвітньому фінансовому центрі до різних бірж. (На загальне полегшення, вони покинули старі офіси Carlin і переїхали назад, до фінансового центру міста.) «Я просто уявив ту діаграму, – розповідає Роб, – і тут мені спало на думку, що стовпчики були різної висоти. А що, якби вони були однаковими? У мені миттю прокинувся інтерес. Приїхавши на роботу, я одразу пішов до кабінету Бреда й мовив: “Гадаю, причина в тому, що наші накази надходять до бірж у різний час”».

Розбіжність у часі була абсурдно мала: теоретично найкоротший час проходження сигналу від робочого місця Бреда до біржі BATS у Вігокені становив приблизно 2 мілісекунди, а найдовший, від Бреда до Картерета, – десь 4 мілісекунди. На практиці час міг варіюватися значно більше, залежно від мережевого трафіку, перешкод і глюків у обладнанні між будь-якими двома точками. Щоб кліпнути оком, потрібно 100 мілісекунд. Важко було повірити, що навіть частка того часу, що йде на кліпання, може мати таке велике значення для ринку. Аллен написав програму (на що витратив кілька днів), котра додавала затримку до наказів, які Бред надсилав до найближчих бірж, щоб вони надходили у ту саму мить, коли й накази до найвіддаленіших бірж. «Ми пішли проти здорового глузду, – каже Парк, – бо всі стверджували, що трюк полягає саме у збільшенні швидкості. Нам треба було бути швидшими. А ми вповільнювалися». Одного ранку вони сіли за монітори, аби протестувати програму. Зазвичай, коли ви тиснете на кнопку, аби здійснити покупку, але вам не вдається придбати акції, екрани світяться червоним. Якщо ви змогли купити лише частку бажаних акцій, екрани стають коричневими. А коли ви отримуєте все, що хотіли, монітори горять зеленим. Аллен не складав іспиту серії 7,[5] а це означало, що він не має права натискати «Enter», щоб здійснити операцію, тож на клавішу тиснув Роб. Аллен побачив, що екрани стали зеленими. Як він потім говорив: «Я подумав, що це якось занадто легко». Роб був не згоден. «Щойно натиснувши на клавішу, я помчав до Бреда, – згадує Роб. – “Вийшло! Спрацювало-таки, бляха!” Пам’ятаю, повисла пауза, а тоді Бред спитав: “То що нам тепер робити?”»

Таке запитання передбачало усвідомлення: десь там хтось користувався тим фактом, що накази фондового ринку надходять до різних бірж у різний час, і перекидав їх з одного ринку на інший, випереджаючи гравців. І що робити далі з цим знанням? За цим питанням постало наступне: чи використати це знання, щоб приєднатися до гри, яка ведеться на фондовому ринку? Чи скористатися ним для чогось іншого? Над цим питанням Бред розмірковував секунд шість. Парк згадує: «Бред сказав, що нам треба влаштувати просвітницьку кампанію. Заробляти гроші на такій ситуації занадто просто. І він вирішив цього не робити».

Тепер вони отримали відповідь на одне зі своїх питань – від чого, як завжди, з’явилося наступне. «Зараз 2009 рік, – сказав тоді Бред. – Оці речі кояться зі мною вже років три. Не може такого бути, щоб я став першим, хто до цього додумався. То де ж усі інші?» Окрім того, вони отримали інструмент, який могли продавати інвесторам, – програму Аллена, що давала можливість вносити затримки до наказів у фондові біржі. Але до цього їм треба було протестувати програму на внутрішніх трейдерах RBC. «Пам’ятаю, як я сидів за своїм столом, – згадує Парк, – і слухав, як люди навколо огокали й вигукували: “Бий тебе коцюба! Ти можеш купувати акції!”» Цей інструмент дав їм змогу займатися тим, чим вони й мали займатися: ризикувати від імені значних інвесторів, які бажали торгувати великими партіями акцій. Вони знову могли довіряти ринку, що відображався на моніторах. Інструмент треба було якось назвати. Бред і його команда сушили собі голови, поки одного дня якийсь трейдер не встав з-за столу й не заволав: «Чуваки, то назвіть його Тором! Молотом!» Одному з працівників доручили вирахувати, як можна розшифрувати акронім «Тор», і навіть певні слова знайшлися, але їх ніхто не запам’ятав. Інструмент залишився просто Тором. «Я збагнув, що в цьому щось є, коли назва перетворилася на дієслово, – каже Бред, – коли почув, як хлопці вигукують: “Торай його!”»

По-друге, він збагнув важливість цієї події з розмов, які провів із кількома найбільшими у світі інвестиційними менеджерами. Спершу Бред і Роб Парк відвідали Майка Ґітліна, який керував $ 700 млрд інвестицій компанії T. Rowe Price у фондовий ринок. Їхня історія аж ніяк не стала для Ґітліна несподіванкою. «Було зрозуміло, що відбулися певні зміни, – сказав Ґітлін. – Бо коли ви торгували акціями, ринок неначе знав, що ви збираєтеся робити, і рухався не на вашу користь». Але картина в описі Бреда виявилася набагато детальнішою, ніж Ґітлін міг собі уявити, – і на тому ринку всі стимули були збочені. Брокерська фірма з Уолл-стрит, що вирішувала, куди направляти накази купівлі й продажу T. Rowe Price, могла істотно впливати на те, як і де ці накази приймалися. Тепер фірми отримували гроші, коли надсилали накази на одні біржі, й витрачали, коли відправляли на інші. Чи опирався брокер цим стимулам, якщо вони не збігалися з інтересами інвесторів, яких він представляв на ринку? Цього ніхто не міг сказати. Ще один покручений стимул називався «плата за потік заявок». Станом на 2010 рік кожен американський біржовий брокер і решта онлайн-брокерів фактично виставляли на аукціон ринкові накази своїх клієнтів. Наприклад, брокерська онлайн-фірма TD Ameritrade щороку отримувала сотні мільйонів доларів за те, що надсилала свої накази до ВЧТ-компанії під назвою Citadel, яка виконувала заявки від свого імені. Чому Citadel так охоче платила ці гроші за право стежити за потоком? Ніхто не міг сказати напевне.

Важко було виміряти вартість нової структури ринку. Але тепер з’явився інструмент для коригування не лише способу, в який накази надходили до пункту призначення, а й суми, які цей новий посередницький механізм Уолл-стрит виймав із кишень дрібних і великих інвесторів, – «Тор». Бред пояснив Майку Ґітліну, як його команда проводила чималі оборудки з метою вирахувати, наскільки дешевше вони купували акції, якщо позбавляли той механізм можливості діяти на випередження. Приміром, вони купували 10 мільйонів акцій Citigroup, які тоді торгувалися приблизно по 4 долари за штуку, й економили $ 29 тис. – менше однієї десятої відсотка загальної вартості. «Такий був збір», – каже Роб Парк. Сума здавалася невеликою, поки не пригадаєш той факт, що середній денний обіг фондового ринку США становив $ 225 млрд. Подібна податкова ставка від цієї суми перевищувала $ 160 млн на день. «Підступність полягала в тому, що ми не могли цього відстежити, – каже Бред. – Це відбувалося на такому глибокому, “молекулярному” рівні, що навіть якби ми спробували усе впорядкувати й прорахувати ситуацію, то все одно нічого не вийшло б. Людей дурили, бо вони уявлення не мали про мікросекунду».

«Тор» показав, що відбувається, коли певна фірма з Уолл-стрит допомагає інвестору уникнути сплати збору. Докази були непрямими, але з точки зору Ґітліна – вирішальними для винесення вироку. Саме існування Бреда Кацуями здавалося справжнім дивом. «Було трохи дивно, що на RBC працював кращий у світі експерт з електронного трейдингу, – каже Ґітлін. – Мені б ніколи не спало на думку, що кращий експерт-електронік може опинитися саме в цьому банку».

Винайдення «Тора» аж ніяк не поклало край цій історії – радше воно позначило її початок. Бред і його команда будували уявну картину пост кризових фінансових ринків. Наразі ринок скидався на чисту абстракцію. У голові обивателя не сформувався новий, явний образ, який міг би замінити старий. Та сама тікерна стрічка бігла внизу екранів, хоча тепер вона представляла лише малесеньку частку справжніх торгів. Ринкові експерти досі віщали з майданчика Нью-Йоркської фондової біржі, хоч жодного трейдингу там уже не відбувалося. Якби якийсь ринковий експерт справді захотів потрапити всередину NYSE, то йому довелося б залізти до високого чорного стосу комп’ютерних серверів, замкнених у клітці, замкненій у фортеці, яку охороняла невелика армія озброєних до зубів чоловіків і добре вишколених німецьких вівчарок у місті Мава, Нью-Джерсі. Якби він захотів здійснити огляд усього фондового ринку (або навіть трейдингу єдиної компанії на кшталт IBM), йому довелося б вивчити комп’ютерні роздруківки від дванадцяти інших публічних бірж, розкиданих на півночі Нью-Джерсі, плюс інформацію про приватні операції, що відбувалися в темних пулах, кількість яких щомиті зростала. Якби він спробував зробити все це, то незабаром зрозумів би, що насправді не існує жодних роздруківок. Принаймні тих, на які можна покладатися. Не існує чіткого уявлення про новий фінансовий ринок. Залишилася тільки пожовкла світлина мертвого ринку, яка слугувала дублером поточного.

Бред уявити собі не міг, якою похмурою й складною виявиться створена ним картина. Напевно він знав тільки одне – фондовий ринок перестав бути ринком. Він перетворився на зібрання маленьких ринків, розкиданих по Нью-Джерсі й Нижньому Мангеттену. Якщо ставки й заяви на акції надходили туди чітко в одну й ту саму мить, то ринки поводилися належним чином. Якщо вони надходили з різницею хоч у мілісекунду, ринки зникали, а ставки скасовувалися. Бред розумів, що його випереджають – що, власне, якийсь трейдер помічав його попит на акції на одній біржі й купував їх на іншій з надією продати Бреду за вищою ціною. Він визначив «підозрюваного» – високочастотних трейдерів. «Я нутром відчував, що проблеми на ринку спричиняють оці нові гравці, – розповідає Бред. – Просто я не знав, як вони це роблять».

Під кінець 2009-го представники ВТЧ-фірм США полетіли до Торонто з пропозицією заплатити канадським банкам за можливість звести їхніх клієнтів із високочастотними трейдерами. Раніше того самого року один із конкурентів RBC, Canadian Imperial Bank of Commerce, або CIBC (Канадський імперський комерційний банк), передав у суборенду кільком ВТЧ-фірмам свою ліцензію на Toronto Stock Exchange – фондовій біржі Торонто. І за пару місяців частка CIBC на канадському фондовому ринку зросла втричі, хоча ніколи не перевищувала стабільних 6–7 %.[6] Тепер старші менеджери Royal Bank ofCanada сперечалися, чи варто банку створити темний пул у Канаді, спрямувати до нього накази своїх канадських клієнтів, а потім продати високочастотним трейдерам право на проведення операцій у темному пулі. Бред вважав, що для RBC було б набагато краще просто розповісти всім про цю нову гру і таким чином, можливо, зарекомендувати себе як єдиного брокера на Уолл-стрит, який не має на меті надурити інвесторів. «Нашим єдиним козирем була чесність», як висловився Роб Парк.

Бред доводив своїм босам, що вони мають йому дозволити розпочати мало не публічну інформаційну кампанію. Він хотів «вийти в люди» й пояснити кожному, хто вкладав гроші у фондові ринки США, що тепер вони стали здобиччю. Він хотів розповісти про нову зброю, яку люди зможуть використовувати для захисту від хижаків. Але сам ринок почав уже наполягати, аби Бред мовчав. Він намагався перемогти в дебатах із вищим керівництвом RBC щодо правильної реакції на нещодавно автоматизовані фондові ринки. І, врешті-решт, отримав тільки це чудернацьке відкриття, яке доводило… а що саме воно доводило? Що тепер фондовий ринок, за деякими винятками, поводився дивно? Керівництво RBC, яке прагнуло об’єднати зусилля з високочастотними трейдерами, знало про ВЧТ так само небагато, як і він. «Мені був потрібен спеціаліст, який підтвердив би мої слова», – розповідає Бред. По суті, йому була потрібна людина з глибин світу високочастотного трейдингу. Майже весь рік він безрезультатно телефонував незнайомцям і шукав якогось стратега з ВЧТ, який погодився б стати дезертиром і перейти на їхній бік. Бред починав підозрювати, що геть усі люди, котрі знали, у який спосіб ВЧТ-трейдери заробляють гроші, уже загрібали такі величезні суми, що не стали б зупинятися, аби пояснити комусь, як це відбувається. Кацуяма мав знайти інший шлях до цього світу.