Читать книгу Flash Boys. Ринок цінних… секунд: революція на Уолл-стрит - Майкл Льюїс - Страница 5

Почасти проблема Ронана полягала в тому, що він геть не був схожий на трейдера з Уолл-стрит. У нього була бліда шкіра, вузькі, похилі плечі та сторожкі, скуті манери чоловіка, який пережив голод через неврожай картоплі й тепер очікує другого. Йому також бракувало здатності уолл-стритівських трейдерів ховати невпевненість у собі й видаватися більш значущими і обізнаними, ніж вони є насправді. Він був напруженим і недовірливим, мов мангуст. І попри це, з тієї самої миті, коли Ронан Раян (а тоді йому було трохи за двадцять) уперше побачив торговий майданчик Уолл-стрит, у нього виникло велике бажання там працювати – і він не міг збагнути, чому не вписується в загальну картину. «Важко не зачаруватися образом одного з тих уолл-стритівських хлопців, яких усі бояться і які заробляють стільки грошей», – каже він. Але важко було уявити людину, яка могла б злякатися Ронана.

З іншого боку, проблема Ронана полягала в нездатності чи небажанні приховувати своє скромне походження. Він народився й виріс у Дубліні й переїхав до Америки у 1990-му, коли йому виповнилося шістнадцять. Ірландський уряд відправив його батька до Нью-Йорка вмовити американські компанії переміститися до Ірландії заради податкових пільг, хоча ніхто не сподівався, що вони так вчинять. Ірландія була бідною й похмурою («така собі дупа, якщо говорити по правді»). Його батько, грошенят у якого було небагато, витратив усе до останнього пенні на оренду будинку в Ґринвічі, штат Коннектикут, аби Ронан мав змогу ходити до міської середньої школи й бачити, яке життя «в країні з правостороннім рухом». «Я не міг повірити, – розповідає Ронан. – У тих дітлахів уже в шістнадцять років були машини! Вони скаржилися, коли їм доводилося їздити на шкільному автобусі. А я казав їм: “Та ця штукенція відвозить вас, бляха, до самої школи! Задарма! Мені ж по три милі пішки доводилося ходити”. Важко не любити Америку». Коли йому було двадцять два, батька відкликали назад, до Ірландії, а Ронан залишився в США. Він не вірив, що хтось узагалі може повернутися до Ірландії, якщо в нього є вибір, і тепер його повністю захопила ідея здійснення американської мрії – у версії «Ґринвіч, Коннектикут». За рік до того один ірландець із батькових знайомих улаштував його на літню практику в бек-офіс Chemical Bank, і Ронану пообіцяли місце на курсах підготовки менеджерів.

Потім підготовчі курси скасували, а той ірландець зник. Після закінчення Ферфілдського університету в 1996 році Ронан розіслав листи до всіх банків Уолл-стрит, але отримав лише один оманливий спалах інтересу – і навіть його недосвідчене око помітило, що відповідь прийшла від замалим не кримінальної, шахрайської брокерської фірми. «Здобути роботу на Уолл-стрит не так легко, як здається, – каже він. – Я нікого не знав. У моєї родини не було жодних зв’язків. Жодних знайомих».

Зрештою, він покинув усі спроби. Зустрів іншого ірландця, що, як виявилося, працював у нью-йоркському офісі MCI Communications – великої телекомунікаційної компанії. «Він влаштував мене на роботу тільки через те, що я був ірландцем, – розповідає Ронан. – Певно, він здійснював по кілька таких благодійних проектів на рік. І я став одним із них». Без будь-якої особливої причини (окрім тієї, що більш ніхто не хотів його наймати) Ронан пішов працювати у сферу телекомунікацій.

Першим серйозним завданням, яке він отримав, було переконатися, що вісім тисяч новеньких пейджерів, які MCI продала великій фірмі з Уолл-стрит, задовольняють потреби клієнтів. Як пояснили Ронану, «народ дуже вимогливий до своїх пейджерів». У літню спеку Ронан вирушив у кузові пересувної ремонтної майстерні до однієї офісної будівлі, аби доправити туди нові пейджери. Він влаштував позаду фургончика невеликий стіл, розпакував ящики й став чекати, поки працівники Уолл-стрит прийдуть по свої нові пейджери. За годину він уже пітнів і хекав у своєму кузові, поки люди вишиковувалися за пейджерами і збирався натовп із тих, хто вже отримав свої прилади й висловлював незадоволення. «Ці нові пейджери – лайно!» та «Ненавиджу ці довбані пейджери!» – кричали вони, поки Ронан намагався й далі роздавати аксесуари. Під час чергової спроби придушити повстання Ронану зателефонувала секретарка однієї уолл-стритівської фірми – з приводу нового пейджера свого боса. Вона була у відчаї, Ронану навіть почувся у слухавці плач. «Раз у раз вона повторювала: “Він завеликий! Босові буде дуже боляче! Він завеликий! Босові буде дуже боляче!”» Це геть збило Ронана з пантелику – як міг пейджер зашкодити дорослому чоловікові? То ж була маленька коробочка, дюйм на півтора. «А тоді вона каже мені, що її бос – карлик, і пейджер може врізатися йому в бік, коли той почне нахилятися, – розповідає Ронан. – І що він не був звичайним карликом. Що він був дуже-дуже маленьким чоловічком. А я собі думаю (але не кажу вголос, бо не хочу, аби вона вважала мене за придурка): “Чому б тобі не почепити йому пейджер на спину, мов наплічник?”»

Тоді, як і в інших подібних випадках, Ронану багато чого спадало на думку, але він мовчав. Підганяти розміри пейджерів під коротунів Уолл-стрит і терпіти верески фінансистів, яким не сподобалися нові пристрої, – не так він уявляв свою долю. Його засмучував той факт, що він не міг відшукати шлях до уолл-стритівських компаній. Але вирішив не падати духом і користуватися нагодою.

І цією нагодою стало уявлення про всю телекомунікаційну систему США, яке він отримав у MCI. Ронан завжди був умілим, хоч насправді ніколи не мав особливих практичних навичок. Він майже нічого не знав про технології. А тепер почав їх вивчати. «Принципи роботи цього лайна – досить захоплива штука, якщо не брати до уваги всі нудотні аспекти», – каже він. Як інформація проходила мідним колом порівняно зі скловолокном. Чим відрізнявся перемикач Cisco від перемикача Juniper. Яка компанія з виробництва комплектування постачала найшвидше комп’ютерне обладнання, і які будівлі та в яких містах мали поверхи, що могли б витримати вагу цього обладнання (старі промислові цехи придавалися до цього найкраще). Також Ронан дізнався, яким чином інформація передається з одного місця до іншого – а це, власне, відбувалося не вздовж прямої лінії, що належала одному оператору зв’язку, а звивистим шляхом, який контролювали декілька телекомунікаційних компаній. «Коли ви телефонуєте з Флориди до Нью-Йорка, то навіть не уявляєте, скільки різного обладнання потрібно для того, аби здійснити цей виклик. Ви, мабуть, гадаєте, що механізм простий, наче дві довбані бляшанки з мотузкою. Але все не так». Коло, що з’єднувало Нью-Йорк і Флориду, складалося з ділянки Verizon у Нью-Йорку, BellSouth у Флориді та MCI посередині. Воно вихляло від одного населеного пункту до іншого, а там химерно кружляло хмарочосами й міськими вулицями. Аби справити враження знавців, телекомівські хлопці полюбляли говорити, що волоконні маршрути пролягають усіма містами, де є команди Національної футбольної ліги.

То була ще одна особливість, про яку дізнався Ронан, – більшість працівників телекомунікаційної сфери видавалася знавцями, хоч знань їм насправді бракувало. Люди з MCI, які продавали свої технології, насправді на них не розумілися, і все одно їм платили більше, ніж тим, хто вмів розв’язувати технічні проблеми. Як говорив сам Ронан: «Я заробляв тридцять п’ять, а вони – сто двадцять тисяч на рік, при тому, що були цілковитими бовдурами». Він домігся посади у відділі продажів і став провідним продавцем. За кілька років Qwest Communications переманили його з MCI, а ще за три роки він пішов із Qwest до іншого оператора зв’язку, Level 3. Тепер він заробляв непогані гроші – кілька сотень тисяч на рік. На початку 2005-го він уже не міг не помітити, що переважна більшість його клієнтів – великі банки Уолл-стрит. Він цілими тижнями сидів у Goldman Sachs, Lehman Brothers і Deutsche Bank, намагаючись вирахувати найкращі маршрути для волокна та знайти найкраще обладнання, до якого під’єднати кабелі. Він не забув про свої початкові амбіції. На будь-якій посаді завжди наставав момент, коли він починав шукати іншу вакансію. «Я вважав: якщо я зустрічаю так багато людей, то чому не можу знайти собі місце в одній із цих компаній?» Власне, великі банки постійно пропонували йому роботу, але ці посади не були пов’язані з фінансами. Його запрошували працювати технологом – сидіти в якійсь віддаленій місцині з комп’ютерним обладнанням і оптоволоконними кабелями. Між фінансистами й технологами існувала чітка класова різниця. Фінансисти вбачали у технологах безликих помічників і просто не могли уявити їх в іншому світлі. «Вони постійно говорили мені одне й те саме: «Ти – людина “заліза” й “кабелів”», – згадує Ронан.

Потім, у 2006-му, Ронану зателефонували з BT Radianz. Radianz утворилися в результаті 11 вересня, після атак на Всесвітній торговий центр, які вивели з ладу великий шматок комунікаційної системи Уолл-стрит. Компанія пообіцяла великим банкам Уолл-стрит побудувати систему, яка буде менш уразливою до зовнішніх атак, ніж теперішня. Завдання Ронана полягало в тому, щоб продати фінансовому світу ідею про доручення фірмі Radianz будівництва нової інформаційної мережі. Зокрема, він мав умовити банки на «колокацію» – переміщення їхніх комп’ютерів до центру даних Radianz у Натлі, Нью-Джерсі. Але невдовзі після початку роботи в Radianz Ронан отримав іншу пропозицію – від хедж-фонду в Канзас-Сіті. Співрозмовник повідомив, що працює у трейдерській фірмі під назвою Bountiful Trust, і він чув, що Ронан був експертом із передачі фінансових даних з одного місця в інше. У Bountiful Trust виникла проблема: під час операцій між Канзас-Сіті та Нью-Йорком вони надто довго не могли вирахувати, що відбувається з їхніми наказами – тобто акціями, які вони продавали й купували. Також вони дедалі частіше помічали, що коли відправляють накази, то ринок просто зникає (як це відбувалося з Бредом Кацуямою). «Він каже: “У мене час очікування становить 43 мілісекунди”, – згадує Ронан. – А я його питаю: “Що таке, в біса, мілісекунда?”»

Період очікування – це просто відрізок часу між відправленням сигналу і його отриманням. Існувало кілька чинників, що визначали час очікування в торговій системі фондового ринку: «залізо», логіка та лінії. «Залізо» – це обладнання, крізь яке проходили сигнали з точки А в точку Б, – комп’ютерні сервери, підсилювачі сигналу й перемикачі. Логіка залежала від програмного забезпечення, кодованих інструкцій, які керували «залізом». Ронан не дуже розумівся на програмному забезпеченні, хоча дедалі частіше помічав, що його пишуть росіяни, які практично не говорять англійською. Лінії – це опто-скловолоконні кабелі, які передавали інформацію від «заліза» до «заліза». Єдиним вирішальним показником швидкості була довжина кабелю або відстань, яку сигнал мусив подолати на шляху з точки А до точки Б. Ронан не знав, що таке мілісекунда, але розумів проблему хедж-фонду з Канзас-Сіті – то було саме місто Канзас-Сіті. У вакуумі світло подорожує зі швидкістю 186 тисяч миль за секунду або, іншими словами, 186 миль за мілісекунду. У волокні світло відбивалося від стінок, тому рухалося зі швидкістю, що становила лише дві третини від теоретично можливої. Проте все одно швидко. Найбільшим ворогом швидкості сигналу стала відстань, яку треба було подолати. «З фізикою не посперечаєшся – ось чого не розуміли трейдери», – каже Ронан.

Засновники Bountiful Trust облаштувалися в Канзас-Сіті лише тому, що вірили – фізичне розташування більше не має жодного значення, а Уолл-стрит не можна вважати якимось конкретним місцем. Але вони помилялися. Уолл-стрит знову опинилося в конкретному місці. Власне, на самій вулиці Уолл-стрит, у Нью-Джерсі. Ронан перевіз комп’ютери з Канзас-Сіті до центру даних Radianz у Натлі й зменшив час, за який компанія дізнавалася, що встигла купити чи продати, із 43 мілісекунд до 3,8 мілісекунди.

Відтоді на Уолл-стрит почав зростати попит на послуги Ронана. Ним зацікавилися не лише банки та відомі ВЧТ-компанії, а й проп-фірми (які торгують на біржах за власний кошт), про які ніхто й ніколи не чув і в яких працювало лише по кілька співробітників. Усім хотілося мати змогу торгувати швидше за інших. Аби стати швидшими, треба було знайти коротші маршрути для проходження сигналів. Аби стати швидшими, було потрібне найновіше «залізо» – голе, без зайвих деталей. Аби стати швидшими, вони також мали скоротити фізичну відстань між своїми комп’ютерами і тими, що перебували на різних фондових біржах. Ронан знав, як розв’язати всі ці проблеми. Але коли всі нові клієнти перемістили комп’ютери до центру даних Radianz у Натлі, все трохи ускладнилося. Ронан розповідає: «Якось мені зателефонував один трейдер і спитав: “А де я в кімнаті?” Я собі думаю: “У кімнаті? Що він має на увазі – у кімнаті?” Як виявилося, той хлопець насправді мав на увазі нашу кімнату». Він бажав доплатити за те, щоб комп’ютер, який відправляв його накази на фондовий ринок, стояв якомога ближче до трубопроводу з кабелем, що виходив із будівлі в Натлі, – аби він мав невеличку перевагу над іншими комп’ютерами в кімнаті. Потім Ронану зателефонував інший трейдер і повідомив, що помітив, що його оптоволоконний кабель був на кілька ярдів довший, ніж потрібно. Замість того щоб залишити його ззовні кімнати разом з усіма іншими кабелями (аби знизити нагрів приміщення), трейдер хотів, щоб його кабель лежав просто посеред кімнати, перетинаючи її навскіс по прямій.

Було лише питанням часу, коли фондові біржі збагнуть, що як люди згодні платити сотні тисяч доларів за перестановку своїх комп’ютерів у якомусь далекому центрі даних, аби бути хоч трохи ближче до фондових бірж, то вони заплатять мільйони за те, аби опинитися в самих біржах. Ронан уловив хід їхніх думок, тож у нього виникла ідея про новий вид послуг: продавати близькість до Уолл-стрит. Він назвав це «послуги наближення». «Ми хотіли зареєструвати “наближення” як торгову марку, але не змогли, бо це надто поширене слово», – каже він. Те, що він назвав «наближенням», незабаром стало відомо як «колокація», а Ронан перетворився на світового експерта в цій галузі. Коли їм забракло способів зменшувати довжину кабелів, вони зосередилися на приладах на іншому кінці лінії. Наприклад, на комутаторах даних. Різниця між швидкими й повільними комутаторами вимірювалася в мікросекундах (мільйонних секунди), але ті мікросекунди тепер стали вирішальним чинником. «Як сказав мені один чоловік: “Не має значення, запізнююсь я на одну секунду чи на одну мікросекунду – все одно я приходжу другим”». Час комутації зменшився від 150 мікросекунд до 1,2 мікросекунди на операцію. «А тоді, – каже Ронан, – мене почали питати, який різновид скловолокна ми використовуємо». Різні типи оптоволокна мають різні властивості, деякі проводять світлові сигнали ефективніше за інші. Тоді Ронану спало на думку, що люди ще ніколи не докладали стільки зусиль і не витрачали стільки грошей, аби отримати таку незначну перевагу у швидкості. «Люди вимірювали довжину своїх кабелів на біржах до останнього фута. Вони купували сервери, а за півроку викидали їх. Через мікросекунди».

Він не знав, скільки заробляють високочастотні трейдери, але міг здогадуватися – хоча б із того, скільки вони витрачали. З кінця 2005-го до кінця 2008-го тільки фірма Radianz виставила своїм клієнтам рахунки на суму $ 80 млн – просто за те, щоб розташувати їхні комп’ютери якомога ближче до механізмів зіставлення на фондових біржах. І такі рахунки трейдерам виставляли не лише в Radianz. Розуміючи, що маршрути кабелів між біржами Нью-Джерсі часто бувають далекими від ідеалу, Ронан заохотив компанію Hudson Fiber шукати пряміших шляхів. Hudson Fiber тепер виконували функцію земельного комітету, прориваючи траншеї в таких місцях, що навіть у Тоні Сопрано[7] перехопило б подих. А ще Ронан міг здогадатися про розміри зарплат високочастотних трейдерів із зусиль, яких вони докладали, аби приховати способи свого заробітку. Одна ВЧТ-фірма, яку він влаштував усередині однієї фондової біржі, наполягала, щоб її новенький комп’ютерний сервер обгорнули дрібною дротяною сіткою – аби ніхто не побачив миготіння вогників на їхньому вдосконаленому «залізі». Інша ВЧТ-фірма застовпила для свого комп’ютера клітку, що була найближча до механізму зіставлення біржі – до комп’ютерного коду, який, власне, і був тепер фондовим ринком. Та клітка раніше належала Toys “R” Us (а комп’ютери, певно, забезпечували діяльність онлайн-магазину іграшок), тож була поцяткована логотипами фірми. А ВЧТ-фірма наполягала на тому, щоб залишити всі логотипи Toys “R” Us, аби ніхто не дізнався, що вони на кілька футів покращили свою позицію відносно механізму зіставлення. «Усі вони стали параноїками, – згадує Ронан. – Але мали на те право. Якби ви були кишеньковим злодієм і знали, як обчистити чужі кишені, то вчинили б так само. Варто було комусь помітити, що з’явився новий, на три мікросекунди швидший комутатор, і за два тижні кожен клієнт центру даних уже мав такий».

Під кінець 2007 року Ронан отримував сотні тисяч доларів на рік, розробляючи системи, які пришвидшували операції на фондовому ринку. Знову й знову його вражало те, як мало знають трейдери про технології, які використовують. «Вони кажуть: “Ага! Я бачу, це так швидко!” А я відповідаю: “Слухайте, я радий, що вам до вподоби наша продукція. Але ж ви, бляха, ніяк не могли цього побачити”. А вони, такі: “Я бачив!” А я, такий: “Таж три мілісекунди – це в п’ятдесят разів швидше, ніж кліпнути оком”». Також він чітко усвідомлював, що має лише приблизне уявлення про причини виникнення цієї нової, надзвичайної пристрасті до швидкості. Він чув багато туманних балачок про «арбітраж», але що саме підпадає під цей «арбітраж» і чому його треба так швидко виконувати? «Я почувався, наче водій-утікач на краденій автівці, – розповідає він. – Ніби тебе весь час підштовхують: “Їдь швидше! Їдь швидше!” А потім: “Викинь подушки безпеки!” А тоді: “Позбудься цих довбаних сидінь!” Під кінець мені вже хотілося спитати: “Перепрошую, панове, а що ви взагалі робите в банку?”» Він мав уявлення про технологічні здібності різних гравців. Дві найбільші ВЧТ-фірми Citadel і Getco, звісно ж, були найрозумнішими. Деякі проп-компанії також були недурними. А великі банки, принаймні на той час, геть усі «гальмували».

Окрім цих нюансів, він насправді небагато знав про своїх клієнтів. Про великі банки (Goldman Sachs, Credit Suisse) чули всі. Інші (Citadel, Getco) були відомі у вузьких колах. Він дізнався, що деякі з цих компаній були хедж-фондами, а це означало, що вони брали гроші в зовнішніх інвесторів. Але більшість із них виявилася проп-фірмами, які торгували на гроші своїх же засновників. Про велику кількість фірм, з якими Ронан мав справу (Hudson River Trading, Eagle Seven, Simplex Investments, Evolution Financial Technologies, Cooperfund, DRW), ніхто ніколи не чув, і очевидно, що самі ці компанії воліли залишатися невідомими. Проп-фірми поводилися особливо дивно, оскільки були водночас прозорими й успішними. «У них сиділо всього по п’ять хлопців у кожній кімнаті. Усі – комп’ютерні ботани. Кожною командою керував лідер, такий собі ботан із гонором. Збіса великим гонором». Сьогодні проп-фірма торгувала, а наступного дня закривалася, і всі її працівники переходили на роботу до якогось великого банку з Уолл-стрит. З однією командою Ронан зустрічався постійно: чотири росіянина й один китаєць. Гонорового росіянина, який явно був їхнім лідером, звали Владімір. Владімір і його хлопці стрибали від проп-фірм до банків, потім назад, до проп-фірм, і займалися написанням комп’ютерних кодів, які, власне, приймали рішення щодо торгівлі на фондовому ринку. Ронан якось бачив, як вони зустрілися з одним із найвищих керівників великого банку Уолл-стрит, що хотів найняти їх на роботу, – то це уолл-стритівське цабе просто плазувало перед командою. «Він приходить на зустріч і каже: “Зазвичай у цій кімнаті найголовніший я, але в цьому випадку – Владімір”». Ронан знав, що ці мандрівні команди ґіків відчувають хіба що зверхність до менш обізнаних на технологіях хлопців, які керують великими фірмами Уолл-стрит. «Я чув, як вони говорять про якісь розрахунки, що їх попросили зробити. То цей Владімір каже: “Хо-хо-хо, і це американці називають математикою!” Останнє слово він вимовив як мати-й-мачуха. “І це американці називають мати-й-мачухою”. Я тоді подумав, що, бляха, я ірландець, але чи не пішли б ви, хлопці, в дупу. Ця країна дала вам шанс».

На початку 2008-го Ронан проводив багато часу за кордоном, допомагаючи високочастотним трейдерам експлуатувати американізацію іноземних фондових ринків. Проявилася закономірність: країни, в яких цінні папери завжди торгувалися на єдиній біржі (Канада, Австралія, Великобританія), заради вільної ринкової конкуренції стали дозволяти створення нових бірж. Нові біржі, як не дивно, завжди розташовувались на деякій відстані від старих. У Торонто таким місцем стала древня будівля універмагу на протилежному від Toronto Stock Exchange краю міста. В Австралії нова біржа виникла не у фінансовому кварталі Сіднея, а якимось загадковим чином опинилася на іншому боці Сіднейської бухти, посеред спального району. Стара біржа London Stock Exchange стояла в центрі Лондона. BATS розташували її британського суперника в колишньому портовому районі Доклендс, NYSE започаткували іншу біржу – взагалі за межами Лондона, у Бейзілдоні, а Chi-X зробили третю – у місті Слау. Кожна нова біржа вимагала прокладання нових швидкісних маршрутів між біржами. «Вони неначе навмисно обирали для нових бірж такі місця, щоб фрагментувати ринок», – каже Ронан.

Ронан і досі не отримав робочого місця на Уолл-стрит, але в нього були всі підстави пишатися собою та своєю кар’єрою. Протягом першого року швидкісного буму, 2007-го, він заробив $ 486 тис., майже вдвічі більше за найвищий у своєму житті гонорар. Проте він не був задоволений собою та своєю кар’єрою. Ясна річ, він чудово вправлявся зі своєю роботою, але й гадки не мав, чому цим займається, тож хотів усе для себе з’ясувати. Наприкінці 2007-го, напередодні Нового року, його занесло до одного з пабів Ліверпуля, де з радіо тихенько лилася «Let It Be».[8] Дружина Ронана відправила його в цю поїздку, зробивши тим самим чудовий подарунок. Вона загорнула мініатюрний футбольний м’яч у записку, в якій повідомляла, що купила йому квиток на літак до Англії, а ще один – на матч його улюбленої футбольної команди. «Я займався тим, про що мріяв усе життя, але саме тоді почувався пригніченим, як ніколи, – розповідає Ронан. – Мені було 34 роки. І я гадав, що краще вже не буде. Що до кінця своїх днів я так і залишуся якимось довбаним Віллі Ломаном».[9] Він почувався посередністю.

І раптом восени 2009-го, цілком зненацька, йому зателефонували з Royal Bank of Canada й запросили на співбесіду. Ронан до цього поставився, м’яко кажучи, з підозрою. Він практично нічого не чув про RBC, а коли зайшов на їхній сайт, то майже нічого не дізнався. Він уже втомився від зарозумілих трейдерів з Уолл-стрит, які хотіли, щоб він виконував за них усю чорну роботу. Тож він відповів: «Не хочу видатися грубим, але якщо ви бажаєте запропонувати мені посаду технолога, то мене це, бляха, не цікавить». Його співрозмовник із RBC на ім’я Бред Кацуяма наголосив, що пропонована робота пов’язана не з технікою, а з фінансами й торговим майданчиком.