Читать книгу Правило 5 секунд. Трансформуйте своє життя, роботу та впевненість за допомогою щоденної сміливості - Мел Роббинс - Страница 3

Усе це почалося у 2009 році. Я, соракаоднорічна жінка, стикнулася із серйозними проблемами, пов’язаними з грошима, роботою та шлюбом. Усе, що я відчувала, коли прокидалася кожного ранку, – це страх.

Ви коли-небудь відчували щось подібне? Це найгірше відчуття. Дзвонить будильник, а ви просто не хочете прокидатися й зустрічати новий день. Або ж ви прокидаєтеся вночі, у вас голова йде обертом від усіх ваших життєвих проблем.

Все це я пережила. Місяцями я була настільки навантажена проблемами, що ледве могла встати з ліжка. Коли о шостій ранку дзвонив будильник, я лежала й думала про день, що чекає на мене, про заставу за будинок, від’ємний баланс на рахунку, власну невдалу кар’єру, про те, як сильно я образила свого чоловіка… і тоді натискала кнопку «відкласти» на будильнику. Натискала не раз, а знову і знову.

Від самого початку це не було тягарем, але, як із будь-якою поганою звичкою, із плином часу вона переросла у велику проблему, яка впливала на весь мій день. Коли я нарешті вставала з ліжка, діти вже пропускали автобус і я відчувала, що я невдаха. Більшість днів я почувалася втомленою і перевантаженою, постійно запізнювалась.

Я навіть не знаю, коли це почалося. Я просто пам’ятаю, що постійно почувалася жахливо. Моя кар’єра була в канаві. За останні 12 років я так часто змінювала професії, що в мене розвинулося розмноження особистості.

Раніше, закінчивши юридичну школу, я розпочала кар’єру громадського захисника в Товаристві правової допомоги з приводу кримінальних злочинів у Нью-Йорку. Потім я познайомилася зі своїм чоловіком Крісом, ми одружилися й переїхали до Бостона, щоб він міг продовжити отримувати ступінь магістра ділового адміністрування. В Бостоні я божевільну кількість часу працювала на велику юридичну фірму й постійно почувалася пригніченою.

Коли в нас народилася дочка, я використала декретну відпустку, щоб пошукати нову роботу, та опинилася на бостонській стартап-арені. Протягом тих років я працювала на декількох технологічних стартапах. Це було цікаво, і я багато чого навчилася, але ніколи не відчувала, що технології є правильним шляхом розвитку моєї кар’єри.

Я найняла бізнес-тренера, який міг би допомогти мені розібратися в тому, що робити зі своїм життям. Порадившись із тренером, я вирішила стати одним із них. Отже, як і більшість людей, протягом дня я працювала. Коли приходила додому, то приділяла час дітям і вночі вчилася, для того щоб отримати потрібний мені сертифікат. Зрештою, я організувала коучинг-бізнес. Мені це подобалося, і я, напевно, продовжила б цим займатися, якби мене не покликали в медіа.

Моя кар’єра в засобах масової інформації почалася випадково: журнал Inc. опублікував статтю про мій коучинг-бізнес, а виконавчий директор каналу CNBC побачив її та зателефонував мені. Цей дзвінок привів до великої кількості зустрічей. Після місяців проб я уклала угоду щодо розвитку[2] з АВС та інтерактивним радіо-шоу на станції Sirius.

Звучить фантастично, але все було не так. Я була здивована, коли дізналася, що в більшості подібних угод обіцяють майже мізерну платню, а радіо платить ще менше. Насправді ж я була матір’ю трьох дітей, яка їздила раз у раз до Нью-Йорка, ночувала у своїх друзів у місті, потай консультувала своїх клієнтів, щоб зводити кінці з кінцями, просила допомогти з дітьми друзів і членів родини та робила все, на що спроможна, щоб все це встигнути.

Після декількох років зведення кінців із кінцями в медіа-бізнесі прийшов мій зірковий час. Я стала ведучою реаліті-шоу на каналі FOX. Я марила, що, ставши телезіркою, зможу в магічний спосіб вирішити одразу всі свої фінансові проблеми. Яке безглуздя! Ми зняли декілька епізодів шоу під назвою «Someone’s Gotta Go», і воно було внесене в програму каналу. Вмить моя кар’єра опинилася в глухому куті. Я отримувала платню, тільки якщо ми знімали шоу. Я стала безробітною і була обмежена десятимісячним контрактом, який не дозволяв мені шукати іншу роботу.

У цей час Кріс отримав ступінь магістра ділового адміністрування й відкрив зі своїм бостонським другом ресторан, де готував піцу з тонкою скоринкою. Спочатку все йшло чудово. З розташуванням першого ресторану вони влучили в яблучко: компанія отримала нагороду Best of BostonTM, багато локальних нагород, і піца була фантастична. Вони відкрили другий ресторан, за підтримки великої бакалійної мережі – оптовий ринок. Здавалося, ніби їхній бізнес процвітає. Однак баланс на рахунку показував, що ситуація почала виходити з-під контролю. Вони занадто стрімко розширилися. Другий ресторан не виправдав надій, а оптовому бізнесу було потрібно більше грошей для розвитку. Ситуація дуже швидко почала лякати.

Як і більшість власників малого бізнесу, ми, заклавши будинок, інвестували наші гроші і збереження в ресторанний бізнес, і тепер все це почало зникати на наших очах. Ми не мали ніяких заощаджень, а баланс коштів на оплату житла був на нулі. Йшли тижні, а Кріс не отримував прибутку. Колектори почали грабувати наш будинок.

Разом з моєю безробітністю та Крісовою боротьбою за бізнес посилився фінансовий тиск; від юристів щодня приходили листи з погрозами, а оплати постійно відхилялися. Дзвінки від колекторів були настільки невпинними, що ми відключили телефон. Коли мій тато надіслав нам гроші на покриття іпотеки, я відчувала і вдячність, і сором одночасно.

Ми намагалися продовжувати з’являтися на людях, оскільки багато друзів і членів сім’ї інвестували в ресторанний бізнес, що лише погіршило фінансовий тиск на нас. Кріс і його партнер цілодобово працювали, щоб зберегти бізнес. Іззовні я старалася бути оптимістичною, але всередині була розбитою, збентеженою та наляканою. Фінансові проблеми розривали нас із Крісом. Я звинувачувала ресторани, а він – мене з моєю кар’єрою в медіабізнесі. Але ж ми обоє були винні.

Незалежно від того, наскільки поганим може видаватися ваше життя, ви завжди можете зробити його ще гіршим. Я так і зробила. Я почала багато пити. Навіть дуже багато. Я відчувала ревнощі щодо друзів, яким не потрібно було працювати. Я була стервозною й осудливою. Наші проблеми здавалися такими великими, що я переконала себе, що нічого не можу зробити. Тим часом на людях я просто робила вигляд, що все гаразд.

Озираючись назад, я розумію, що простіше було жаліти саму себе і звинувачувати Кріса разом з його бізнесом, ніж поглянути на себе в дзеркало і зібратися в силі. Найкращий спосіб визначити, де я перебувала, – у пастці. Я була в пастці свого життя і рішень, які приймала. Я відчувала себе в пастці наших фінансових проблем. І я відчувала себе в пастці відчайдушної боротьби із собою.

Я знала, що могла б або мала зробити, щоб усе владнати, але не могла змусити себе це робити. Це були дрібниці: вчасно прокидатися, бути приємнішою з Крісом, отримувати підтримку від друзів, менше пити і краще про себе піклуватися. Однак усвідомлення того, що потрібно зробити, є недостатнім для змін.

Я хотіла б подумати про тренування, але не стала. Я хотіла б зателефонувати друзям, але не робила цього. Я знала: якщо спробую знайти роботу за межами медіаіндустрії, це допоможе, але не хотіла мотивувати себе шукати. Я не хотіла повертатися до коучингу, тому що відчувала, що я скотила життя в прірву.

Я знала, що мені потрібно робити, але не могла змусити себе діяти. І це саме те, що робить зміни такими важкими. Зміни вимагають від вас виконання того, що ви вважаєте важким і чого боїтеся. Зміни вимагають сміливості та впевненості, а в мене не було ні того ні іншого.

Що я робила, так це дуже багато роздумувала. Це ще більше погіршило стан речей. Що більше я думала про ситуацію, у якій ми опинилися, то більше була наляканою. Коли ви зосереджуєтеся на проблемах, ваш мозок збільшує їх. Що більше я хвилювалася, то більш невпевненою і перевантаженою ставала. Що більше я думала, то більше себе знесилювала.