Читать книгу Срібні ковзани - Мері Елізабет Додж - Страница 3

Колись, давним-давно, ясного грудневого ранку на березі замерзлого каналу в Голландії, стояли, опустившись на коліна, двоє абияк одягнених дітей.

Сонце ще не зійшло, а сіре небо вже розступилося біля горизонту, і його край освітився багряним кольором нового дня. Більшість добрих голландців насолоджувалися безтурботним ранковим сном; навіть мейнхеєр[2] Стоппельнозе, високоповажний старий голландець, все ще перебував «в мирному спокої».

Часом хтось з'являвся на льоду: то по прозорій поверхні каналу пробіжить селянка з переповненою кошиком на голові; то прослизне міцний хлопець по дорозі на роботу в місто, по-доброму кривляючись тремтячим від холоду дітям.

Тим часом, бадьоро пихкаючи, брат і сестра, якими вони були, здавалося, щось прив'язували до своїх ніг – безумовно, не ковзани, а нерівні шматки дерева, грубо обтесаних і відшліфовані з нижніх сторін, з отворами, через які були пронизані ремінці з сирої шкіри.

Це химерне заняття придумав хлопчик на ім'я Ганс. Його мати була бідною селянкою, настільки бідною, що навіть і подумати не могла про те, щоб купити ковзани для своїх малюків. Але які б грубі не були ці ковзани, вони надавали дітям чимало щасливих годин на льоду. І ось тепер, коли наші юні голландці тягнули за ремінці своїми замерзлими червоними пальцями – з серйозним виглядом схиляючись на колінах – ніякі думки про неймовірні сталевих леза не могли затьмарити їх внутрішнє задоволення.

Раптом хлопчик піднявся і з широким розмахом рук і недбалим «Давай, Гретель», легко прослизнув по каналу.

«Ах, Ганс», жалібно покликала його сестра, «ця нога ще не цілком оговталася. Минулого базарного дня ремінці мені сильно натиснули, і я не перенесу, якщо їх знову затягнути в тому ж місці».

«Ну тоді зав'яжи їх вище», відповів Ганс, і, немов не дивлячись на неї, виписав на льоду чудову вісімку.

«Як це зробити? Адже ремінець занадто короткий!»

Доброзичливо просвистівши на голландській, що на англійській означало «які ж настирливі істоти ці дівчатка», він попрямував до неї.

«Наскільки можна бути дурною, щоб надіти таке взуття, Гретель, коли у тебе є міцна шкіряна пара. Твої дерев'яні черевики були б краще, ніж ці».

«Що ти, Ганс! Ти що, забув? Батько кинув мої гарні нові черевики прямо в полум'я. А коли я про це дізналася, вони всі вже зморщилися в гущі палаючого торфу. Я можу кататися в цих, але не в моїх дерев'яних. А ну, побережися».

Ганс вийняв ремінець з кишені. Опустившись поруч з Гретель на коліна і наспівуючи пісеньку, він взявся до закріплення її ковзанів з усією силою своїх міцних молодих рук.

«Ой! Ой!» заволала вона від несамовитої болі.

Дратівливим різким рухом Ганс розв'язав ремінець. Він би кинув його на землю, як справжній старший брат, якби в той момент не помітив сльозу, що стікала по щоці сестри.

«Я його полагоджу – не переживай», сказав він несподівано м'яко, «але ми повинні поквапитися, мама нас скоро покличе».

Потім він допитливо подивився спочатку на землю, потім на якісь голі вербові гілки у себе над головою, і, нарешті на небо, яке тепер було прекрасним: блакитного, червоного і золотого забарвлення.

Нічого потрібного не було поруч. Але раптом погляд хлопчика прояснився, ніби він зустрів приятеля, знаючого про його наміри. Він зняв з себе шапку і, роздерши пошматовану підкладку, прикріпив її поверх зношеного черевика Гретель, – вийшла гладка поверхня.

«А тепер», радісно вигукнув він, при цьому зав'язуючи ремінці настільки жваво, наскільки дозволяли його закляклі від холоду пальці, «зможеш ще потерпіти, якщо я трохи затягну?»

Гретель витягнула губки, немов кажучи, «Не треба, боляче», але промовчала.

Наступної хвилини вони вже сміялися, і взявшись за руки, разом ковзали по каналу, не думаючи про те, чи витримає їх лід чи ні, а в Голландії лід, як правило, тримається всю зиму. Він міцно розташовується на воді і замість того, щоб ставати тонким і нестійким кожен раз, як сонце суворо гріє, він день за днем збирається із силою і стійко відбиває виклик кожного променя.

Але ось, скрип! скрип! почулося під ногами Ганса. Потім його кроки ставали все менше і менше, часто з ривками, і нарешті, він і зовсім завалився на лід, химерно пручаючись повітрю.

«Ха-ха-ха!» засміялася Гретель. «Першокласне падіння!»

Але під її грубим синім жакетом билося ніжне серце, і навіть сміючись, вона граційною ходою підійшла ближче до свого поваленого брата.

«Тобі боляче, Ганс?.. А! Так ти ще й смієшся! А ну, дожени мене» Вона більше не тремтіла від холоду, а з палаючими щоками і весело блискучими очима поїхала геть.

Ганс схопився на ноги і жваво кинувся наздоганяти Гретель, але зловити її виявилося не так-то просто. Та не встигла вона далеко втекти, як її ковзани також заскрипіли.

Знаючи, що береженого Бог береже, вона раптово повернулась і понеслась прямо в обійми свого переслідувача.

«Ха-ха-ха! Я тебе впіймав!» вигукнув Ганс.

«Ха-ха-ха! Це я впіймала тебе», заперечила вона, щосили намагаючись звільнитися від його обіймів.

І тоді почувся дзвінкий, квапливий голос, що кликав «Ганс! Гретель!».

«Це мама», сказав Ганс, одразу ставши серйозним.

На той час канал вже виблискував сонячними променями, немов позолочений. Чисте ранкове повітря був насправді чудовим, і поступово все більше і більше людей прибувало покататися на ковзанах. Було важко виконати веління мами, але Гретель і Ганс були хорошими дітьми і не допускаючи навіть думки про те, щоб піддатися спокусі і затриматися; вони зняли ковзани, залишивши половину вузлів нерозв'язаними.

Діти поплелися додому. Ганс, широкоплечий, з густим золотим волоссям, був помітно вище своєї маленької блакитноокої сестрички. Йому було п'ятнадцять років, а Гретель – всього лише дванадцять. Він був міцним, на вигляд здоровим хлопцем, з чесними очима, а на його лобі здавалося, був напис «Всередині чеснота», ніби голландська зомерхейс[3] перекладача. має напис над входом. Гретель була граціозна і моторна; з танцюючими вогниками в очах, а, придивившись до її щік, можна було помітити, що рум'янець то бліднув, то густішав, точнісінько як на клумбі рожевих і білих квітів у вітряну погоду.

Як тільки діти повернулися з каналу, то побачили свій невеликий будинок. Висока постать їхнього матері, одягнена в жакет, спідницю і тісний капелюх, в зігнутій рамі дверей, була схожа на образ з картини. Навіть якби будинок знаходився за милю звідси, він все одно здавався б поруч. У цій рівнинній місцевості кожен предмет чітко виділяється здалеку; курчат так само добре видно, як і вітряні млини. Насправді, якби не греблі і високі береги каналів, можна було б стати в будь-якому місці в самому центрі Голландії, і не побачити ні пагорбів, ні гір, а лише далекий «край світу».

Ні в кого не було більш вагомої причини знати про ці самі греблі, ніж у пані Брінкер і захеканих дітей, що біжать на її поклик. Але перш, ніж оголосити чому, дозвольте мені запросити вас прокотитися зі мною в кріслі-гойдалці в ту далеку країну, де ви зможете, можливо вперше в житті, побачити ті цікаві речі, які Ганс і Гретель бачили щодня.