Читать книгу Срібні ковзани - Мері Елізабет Додж - Страница 4

Голландія – одне з найбільш незвичайних місць у світі. Її слід було б називати Дивний Край або Країна Навпаки, тому що вона майже у всьому відрізняється від інших держав. По-перше, більша частина Голландії лежить нижче рівня моря. У деяких місцях узбережжя океан, буває, всією своєю вагою і зовсім спирається на землю. Важкою працею і великою ціною були зведені величезні греблі, або фальшборти, щоб утримати його на місці – було зроблено рівно стільки, скільки може зробити бідна країна, щоб витримати такий сильний тиск. Часом трапляється так, що греблі не витримують натиску або протікають – і тоді самі згубні наслідки неминучі. Греблі настільки високі і широкі, що вершини деяких з них заросли деревами і забудували будинками. На греблях навіть видніються хороші автомобільні дороги, і коні, що знаходяться, там зможуть з висоти спокійно спостерігати за придорожніми будиночками. Часто кілі судів вище, ніж дахи будинків. Папа-лелека, сварячи своїх пташенят на верхівці будинку, думає, що його гніздо поза небезпекою, але жаба, що квакає в сусідніх очеретах відчуває, що ось-ось дотягнеться до зірок. Водяні клопи шастають туди-сюди над головами сільських ластівок, а верби, немов знаючи, як високо простягаються сусідські очерети, схиляють від сорому свої гілки.

Тут і там простягаються канави, канали, ставки, річки, і озера. Повноводні, але не осушені, вони сяють на сонці, приймаючи на себе всю людську метушню і клопоти, і в той же час нехтуючи сирими полями, що сумно розташувалися поблизу. Виникає питання: «Що представляє собою Голландія – береги чи воду?» Адже навіть та зелень, якій треба було рости на землі, помилково зупинилися на рибних ставках. Насправді, вся країна схожа на просочену водою губку або, як назвав її англійський поет Батлер,

Люди народжуються, живуть і вмирають, і навіть мають власні сади на суднах. На дерев'яних ніжках і з втомленим виглядом стоять фермерські будиночки з дахами, схожими на величезні капелюхи, насунуті на очі, ніби говорять: «Хочемо уберегтися від вогкості». Навіть у коней є міцна опора на копитах, наче вона зможе витягнути їх з трясовини. Одним словом, така місцевість – качиний рай. Влітку це прекрасне місце для босих дівчисьок і хлопчиськ. Таке болотисте! Хочеш – займайся веслуванням, хочеш – риболовлею чи плаванням! Така собі пародія на вітрильне судно! Тільки уявіть, ланцюжок калюж, на яких можна пускати паперові кораблики і цілий день подорожувати, не обертаючись назад! Але досить про це, інакше уся розповідь змусить всіх хлопців залишити все і поїхати сюди, в Зейдер Зеє.

На перший погляд голландські міста дуже схожі на непролазні джунглі будинків, мостів, церков, і кораблів, що проростають в щогли, дзвони і дерева. У деяких містах кораблі прив'язують до будинків їх господарів так, як коней до одвірків, і спускають вантаж з верхніх вікон. Матері кричать на своїх дітей, щоб ті не гойдалися на хвіртці, а то можуть потонути! Водні дороги тут можна побачити частіше, ніж звичайні автомобільні або залізні, а водні огорожі у вигляді повільних зелених канав захищають дитячі майданчики, ферми, і сади.

Іноді видніються гарні живоплоти, але дерев'яні паркани подібні тим, які є у нас в Америці, рідко зустрінеш в Голландії. Що стосується кам'яних парканів, то голландець, дізнавшись про них, розвів би руками від подиву і сказав: «Як так можна!». Тут зовсім немає каменів, лише величезні кам'яні брили, привезені з інших країн для зміцнення й захисту узбережжя. Усі дрібні камені або галька, якщо коли-небудь і були, заточені в тротуари, або зовсім перетворилися в пил. Сильні і моторні хлопці можуть перетворитися з дітей в дорослих чоловіків і так і не знайти жодного каменя, за допомогою якого можна було б влаштувати вир або налякати кроликів. Водні шляхи – це не що інше, як канали, які перетинають країну у всіх напрямках. Тут вони бувають всіх розмірів, починаючи з величезного судноплавного каналу Північної Голландії[4] і закінчуючи найменшим, через який може перестрибнути і хлопчисько. Водні автобуси, так звані «трексхейти»[5] їздять вперед-назад по цих дорогах, перевозячи пасажирів, а підводи, так звані «паксхейти», провозять паливо і товари. Замість зелених стежок, від полів до комори і від комори до саду простягаються порослі зеленню канали; а поля, або «польдери», як вони називаються – не що інше, як великі осушені озера. Одні з найжвавіших вулиць у Голландії – водні, тоді як більшість сільських доріг викладено цеглою. Міські човни округлої форми, з позолоченими носами, і яскраво розфарбованими бортами, не схожі ні на один човен у світі; а голландський візок, з його кумедно зігнутої жердиною – диво з див.

«Зрозуміло лише одне», оголосить оптиміст, «місцеві жителі не знають, що таке спрага!» Але все зовсім інакше. Чудна країна не зраджує своїм принципам. Хоча море і намагається пробитися на сушу, а озера виплеснутися з неї, а річки, канали канави переповнені до верху, в багатьох місцях немає придатної для пиття води; і наші бідні голландці змушені або вмирати від спраги, або пити вино і пиво, або ж відправитися подалі від моря у бік Утрехта та інших більш сприятливих місць за цим дорогоцінним напоєм, таким старим як Адам, і в той же час юним, як ранкова роса. Іноді, справді, жителі можуть, якщо вийде, втамувати спрагу краплями падаючого дощу; але, як правило, вони схожі на переслідуваних альбатросами моряков у відомій поемі Колріджа «Старий Моряк», і бачать, що одна лише

Через великі вітряні млини, що скрізь розмахують своїми крилами, здається, ніби на країну тільки що спустилася зграя величезних морських птахів. Скрізь можна побачити забавні дерева підстрижені у найхимерніші форми, зі стовбурами, пофарбованими в яскраво-білий, жовтий або червоний. Коні часто запряжені трійкою. Чоловіки, жінки, і діти йдуть, постукуючи дерев'яними черевиками з погано прикріпленими підборми; і дівчата-селянки, які не можуть знайти собі кавалерів і наймають їх за гроші, щоб ті провели їх на керміс[6], і чоловіки з дружинами, ніжно впрягаються пліч-о-пліч у свої паксхейти на березі каналу й тягнуть їх на ринок.

Ще однією особливістю Голландії є дюна, або піщаний пагорб. Їх багато на деяких ділянках узбережжя. Колись давно, ще до того як дюни засіяли грубим очеретом та іншими рослинами, щоб зміцнити їх у землі, вони піднімали сильні піщані бурі, які прямували вглиб країни. Отже, до інших примх можна віднести і те, що фермерам іноді доводиться глибоко копати під землею, щоб дістатися до родючого грунту, а у вітряні дні сухі зливи[7] часто зрошують поля, які залишаються сирими навіть після тижня сонця.

Коротше кажучи, майже єдине, що нам, американцям, знайоме і з чим ми можемо зустрітися в Голландії – пісня врожаю, яка тут досить популярна, хоча жоден лінгвіст не може її перевести. При всьому тому, ми із закритими очима повинні слухати одну лише мелодію, а про сенс здогадайтеся самі.

З іншого боку, багато голландських примх слугують доказом ощадливості та наполегливості тутешніх людей. У всьому світі немає такої багатої і ретельно обробленої садової ділянки, ніж ця протікаюча, насичена джерелами маленька країна. Немає хоробрішої, героїчнішої раси, ніж його тихі, сумирні на вигляд жителі. Лише деякі народи можуть зрівнятися з ними у важливих відкриттях і винаходах; ніхто не випередив їх у торгівлі, судноплавстві, навчанні і науці – або не став яскравим прикладом у розвитку освіти та благодійної діяльності; і ніхто, пропорційно з розміром країни, ще не витратив стільки грошей і праці на громадські роботи.

Голландія має свою блискучу історію благородних і знатних чоловіків і жінок; свої величні подвиги терпіння, стійкості, і перемоги; свою релігійну свободу; свою просвітленість підприємливість; своє мистецтво, музику, і літературу. Її справедливо називають «полем бою Європи»; а ми справді можемо вважати її всесвітнім притулком, так як пригноблені всіх країн знаходять тут притулок і підтримку. Якщо ми, американці, є нащадками голландців і можемо над ними сміятися, називати їх «людьми-бобрами» і натякати на те, що їхня країна може поплисти в будь-який момент відливу, то разом з тим ми пишаємося ними, визнаючи, що вони показали себе справжніми героями і що їх держава не втече, поки існує голландець, який міцно вхопився за її береги.

Кажуть, що в Голландії не менше дев'яти тисяч дев'яноста великих вітряних млинів, з крилами довжиною від восьмидесяти до ста двадцяти футів. Вони потрібні для розпилювання деревини, перемелювання конопель, молоття зерна, і багатьох інших робіт; але їх основне застосування – відкачування води з долин в канали, і захист від внутрішніх паводків, які так часто затоплюють країну. Кажуть, що їх щорічні витрати досягають майже десяти мільйонів доларів. Великі млини справді потужні. Їх величезна кругла вежа, що іноді підіймається із фабричних будівель, закінчується меншою, звужується до верху в дах-капелюх. Ця верхня вежа біля основи оперезана балконом, і над ним виступає вісь, яку обертають чотири величезні лопаті з драбинами на задній стороні.

Багато вітряних млинів примітивні і непогано було б їх удосконалити, але кілька нових по праву варті захоплення. Вони зроблені так геніально, що підставляють свої лопаті, або крила, вітру в правильному напрямку так, щоб працювати з необхідною потужністю. Іншими словами, мірошник може спокійно покуняти і бути цілком впевненим, що його млин буде зайнятий вітром і використає його найкращим чином, поки той не прокинеться. Навіть при слабкому вітрі кожне крило саме розгорнеться, щоб зловити найменший подув, але при сильній бурі вони стиснуться від удару, немов велике листя мімози, і дозволять йому лише наполовину обертати їх.

Одна з найстаріших в'язниць Амстердама прозвана Стругальнею, оскільки ув'язнені в ній злодії і волоцюги стругали кампешеве дерево, і вона мала карцери для покарання ледачих ув'язнених. В одному кутку цього карцеру був насос, а в іншому отвір, через який безперервним потоком подавалася вода. Ув'язненому доводилося робити вибір: або стояти нерухомо і тонути, або намагатися з усіх сил качати насос, щоб вода не піднімалася, поки тюремники не змилується і звільнить його. Зараз мені здається, що в усій Голландії природа виконала цей невеликий маневр, тільки з великим розмахом. Голландці завжди змушені були відкачувати воду для самого їхнього існування і, ймовірно, повинні продовжувати це робити вічно.

Щороку мільйони доларів марнуються на ремонт дамб та регулювання рівня води. Якби не виконання цих важливих обов'язків, країна перетворилася б на безлюдний острів. Жахливі наслідки, як вже було сказано, проявилися внаслідок прориву цих дамб. Не один раз сотні сіл і міст були поховані під натиском вод, знищивши майже мільйон чоловік. Одне з найстрашніших за всю історію повеней сталося восени 1570 року. До нього двадцять вісім страшних повеней затопили частину Голландії, але це було найжахливіше з усіх. Нещасна Голландія давно страждала від іспанської тиранії; тепер, здавалося, її страждання досягли апогею. Коли ми читаємо «Історію підйому Голландської республіки» письменника Мотлі, то вчимося поважати цей хоробрий народ, який так багато виніс, перетерпів, і ризикував.

Містер Мотлі, з хвилюванням оповідаючи про велику повінь, розповідає нам про те, як тривалий і жорстокий шторм змітав води Атлантики в Північне море, відкидаючи їх на береги голландських провінцій; як дамби, під їх потужним натиском розривалися з усіх боків; як навіть фальшборт[8], скутий залізом, поставлений міцно на якорі, і укріплений гравієм і гранітом, немов тонка нитка, розірвався на шматки; як рибальські човни і великі кораблі, що прямують в країну, плуталися серед дерев або пробивали дахи та стіни будинків, і, як, нарешті, вся Фрісландія в одну хвилини перетворися на розгніване море. «Величезна кількість чоловіків, жінок і дітей, а також коней, волів, овець та інших домашніх тварин, скрізь боролися з хвилями. Вони жадібно хапалися за кожне судно і будь-який предмет, який міг слугувати човном. Кожен будинок був наповнений водою; навіть мерці покинули свої кладовища. Живе немовля у колисці плило пліч-о-пліч з давно похованим в труні тілом. Здавалося, ніби незабаром відродиться древній потоп. Скрізь: на вершинах дерев, на вежах церков, люди збиралися в групи, благаючи Бога про милість і закликаючи друзів на допомогу. Коли шторм нарешті вщух, у всіх напрямках поїхали човни, рятуючи тих, хто щосили борсався у воді, знімаючи втікачів з дахів і верхів’я дерев, і підбираючи вже потонувші тіла». Всього лише за кілька годин загинуло сто тисяч чоловік! Тисячі й тисячі німих створінь лежали замертво на воді, а збиток, нанесений майну, неможливо було підрахувати.

Великодушний іспанська губернатор Роблес був одним з перших, хто героїчно рятував життя людей і прийняв всілякі заходи, щоб зменшити жахи катастрофи. Через іспанське або португальське походження голландці його раніше ненавиділи, але потім він підкорив їхні серця своєю добротою і діями під час лиха, і вони змінили ненависть на подяку. Незабаром він впровадив вдосконалений метод побудови дамб і видав закон, який змушував землевласників підтримувати їх огородження. З того часу сильних повеней було менше, але все ж таки менш ніж триста років потому, шість страшних потопів знову залили країну.

З приходом весни, особливо під час відлиги, часто бувають небезпечні паводки, бо річки, накриті крижаними брилами, розливаються, не встигнувши випустити свої швидкотанучі води в океан. Якщо згадати ще розбурхане море, яке притискає дамби, стає зрозумілим, чому Голландія так часто перебуває у стані бойової готовності. Тоді роблять все можливе, щоб запобігти аварії. Інженери і робітники знаходяться на своїх місцях, і хоч їм і загрожує небезпека, безперервно ведуть пильне спостереження. Коли лунає сигнал тривоги, всі жителі поспішають на допомогу, пристрасно бажаючи об'єднатися проти спільного ворога. Солома, як правило, безпорадна у воді, але в Голландії вона стає головною опорою в боротьбі з бурхливими потоками. Величезні солом'яні покриття притискають дамби, укріплені глиною і важким каменем, і тоді океанські хвилі безуспішно розбиваються об них.

Рафф Брінкер, батько Ганса і Гретель, багато років працював на дамбах. Саме під час наближення великого припливу, коли в розпалі страшного шторму, в темряві, під дощем і снігом, люди зміцнювали нестійку дамбу у шлюзу Веєрмейк, він упав з помосту і втратив свідомість. З того часу Брінкер ніколи більше не працював; хоча він і жив, але позбувся і розуму, і пам'яті.

Гретель пам'ятала його лише таким, яким він став: дивним і тихим, з безглуздим поглядом, що проводжав її скрізь, куди б вона не повернулася; але Гансу батько запам'ятався зовсім іншим: міцним і веселим, який ніколи не втомлювався носити його на плечах і чия безтурботна пісня звучала десь зовсім поруч кожен раз, коли він не міг заснути.