Читать книгу Злюб. Як парувалися наука і секс - Мері Роуч - Страница 3

У кімнаті сидить чоловік і щось витворяє зі своїми надколінками. 1983 рік, кампус Каліфорнійського університету, Лос-Анджелес. Чоловікові – об’єктові дослідження – веліли займатися цим чотири хвилини, припинити, а потім ще хвилину робити те саме.

Після того він може вдягнути штани, забрати свою платню й піти додому, щоб за вечерею розповідати про цю потішну пригоду. Це дослідження сексуальних реакцій людини. Маніпуляції з надколінками не передбачають жодного сексуального відгуку, принаймні на нашій планеті, і саме тому чоловік тим і займається: це контрольна дія. (Перед тим чоловікові веліли маніпулювати звичнішим органом, доки дослідники бозна-що вимірювали.)

Я натрапила на це дослідження декілька років тому, коли гаяла час у бібліотеці одного медичного коледжу. До того моменту мені ніколи не спадало на думку, що секс вивчають у лабораторіях так само як сон, травлення, лущення шкіри чи будь-яку іншу галузь людської фізіології. Мабуть, я таки знала, проте ніколи по-справжньому не замислювалася над цим. Не замислювалася, як це все відбувається, які труднощі й перепони постають перед дослідниками – здивовано підняті брови, підозри дружин, пересуди колег. Уявіть, як прибиральник, чи якийсь першокурсник, чи президент Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі відчиняє без стуку двері й бачить оте дійство з надколінками. У тому, щоб веліти об’єктові дослідження гратися зі своїми колінцями, нема нічого ні аморального, ні непристойного, однак це важко пояснити. А знайти фінансування на такі дослідження й поготів. Цікаво, хто їх узагалі спонсорує? А хто зголошується брати в них участь?

Не дивно, що кількість серйозних наукових робіт, присвячених дослідженню сексуальної фізіології, за винятком декількох значних праць, почала зростати лише з початку 1970-х років. Наприкінці 1950-х Вільям Мастерз і Вірджинія Джонсон писали про галузь своїх досліджень: «…наукою та науковцями й досі керують страхи – страх громадської думки, …страх релігійної нетерпимості, політичного тиску, та понад усе страх мракобісся й упереджень і не лише ззовні, але й усередині професійної спільноти». (І тоді вони сказали: «Та йдіть до бісової матері!» і змайстрували пеніс-камеру.) Британський секс-фізіолог Рой Левін, тепер він на пенсії, розповідав, що в предметному покажчику його книжки «Основи медичної фізіології», популярного в шістдесяті роки підручника, не було таких термінів, як «пеніс», «вагіна», «коїтус», «ерекція» чи «еякуляція». Курси фізіології не торкалися ані оргазму, ані сексуального збудження, наче секс був якоюсь сороміцькою таємницею, а не звичайним біологічним явищем.

Один з перших проектів Левіна полягав у вивченні хімічних властивостей вагінальних секрецій, єдиної рідини людського організму, про яку практично нічого не було відомо. Жіноча волога – перше, з чим стикається сперма після виверження, і принаймні з погляду можливості зачаття про неї необхідно знати якомога більше. Для Левіна це було очевидно, а от для деяких його колег-фізіологів – ні. Левін пригадував, як на конференції, де він презентував свою роботу, йому вдалося ненароком підслухати в чоловічому туалеті, як з нього глузували колеги. Вони безумовно припускали, що він знаходить нездорову насолоду в процесі підрахунку концентрації іонів у вагінальній рідині. І взагалі люди вивчають секс лише тому, що збоченці.

Або хоча б тому, що вони мають неподобну цікавість до цього питання. І такі переконання змушують одних насторожено ставитися до дослідників сексу, а інших – цікавитися понад міру. «Люди неминуче починають думати так і про мене, і про те, чому я вивчаю цю тему», – каже дослідниця Синді Местон з Техаського університету в Остіні. Те, що Местон вродлива білявка, лише ускладнює справу. Якщо, наприклад, ви сидітимете поруч у літаку й вирішите запитати про її роботу, то вона або збреше, або скаже: «Я працюю у сфері психофізіологічних досліджень». Більшості цього вистачає. «А якщо хтось хоче довідатися докладніше, я кажу щось на кшталт: ну, ми використовуємо різні візуальні й звукові стимули для вивчення вегетативної нервової системи в різноманітних контекстах. Зазвичай це спрацьовує».

Навіть якщо дослідник ретельно обґрунтовує цілі й важливість пов’язаного з сексом проекту, його все одно підозрюватимуть у збоченні. Минулого року я спілкувалася електронною поштою з однією приятелькою, що вивчала чорний ринок органів померлих. Якось вона заволоділа списком продаж однієї фірми, що постачала органи й тканини для досліджень. У тому списку була й «вагіна з клітором». Приятелька не повірила, що геніталії трупа можуть бути потрібні для виправданих наукових цілей. Вона вирішила, що дослідник замовив цю частину тіла, щоб займатися з нею сексом. Я відповіла, що фізіологам і науковцям, які вивчають сексуальні розлади, й досі багато чого треба довідатися про жіноче збудження і оргазм, тож саме тому я можу собі уявити, що комусь потрібна ця частина тіла. «Ба більше», – написала я їй, – «якби хлопець хотів трахнути ту штуку, гадаєш, він би заморочувався клітором?»

Найперші наукові праці в галузі сексуальної фізіології з’являлися як побічний продукт дослідження проблем народжуваності, акушерства, гінекології й венеричних захворювань. Та навіть робота в цих галузях медицини частенько викликала зневагу й підозри. Гінеколога Джеймса Платта Вайта в 1851 році виключили з Американської медичної асоціації за те, що він запросив студентів-медиків спостерігати за пологами жінки (за її згоди). Його колеги страшенно розгнівалися, вважаючи за непристойне, щоб лікар – чоловік дивився на жіночі геніталії[1]. У 1875 році на зібранні Американського гінекологічного товариства доповідь про венеричні хвороби гінеколога на ім’я Імо Нограт спричинила велику хвилю обурення. А в 1970-х історик і сексолог Верн Буллоу потрапив до списків ФБР особливо небезпечних американців за свою «підривну діяльність» (зокрема за публікацію наукових робіт про проституцію та, як член Американського союзу громадянських свобод, боротьбу за вилучення з переліку кримінально караних діянь, з-поміж решти, орального сексу й носіння чоловіками жіночих суконь).

Лише протягом половини останнього століття експериментальна наука долучилася до пошуків кращого сексу, що даватиме більшу втіху. Сексуальні розлади треба розглядати як такі, що потребують суто медичного втручання, і тому це мало б зацікавити фармацевтичні компанії. Та все не так просто. За теперішнього консервативного політичного клімату фінансування стало мізерне. Щоб утримати на плаву свою лабораторію, Местон планує знайти фінансування на дослідження проблем народжуваності – на це охочіше виділяють кошти, хоч така тема її не цікавить. Декілька дослідників зізналися мені, що навмисне формулюють назви своїх подань на фінансові субсидії якомога туманніше, вживаючи, наприклад, термін «психологічний» замість «сексуальний».

Ця книжка – посвята тим чоловікам і жінкам, які наважилися. Які й понині стикаються з невіглаством, упередженнями, святенництвом і манірністю. Їхні життя нелегкі. Однак вечірки в них найкращі.

* * *

Люди, що пишуть популярні книжки про секс привертають до себе якщо не помірну, то неминучу увагу. Моя перша книжка була про людські трупи, і як наслідок усі припустили, що я одержима смертю. Тепер, коли я написала і про секс, і про смерть, лише Богу відомо, який про мене пішов поголос.

Я дійсно одержима своїми дослідженнями, проте не весь час, а лише коли працюю над наступною книжкою, незалежно від теми. Усі ґрунтовні дослідження – чи для наукових цілей, чи для написання книжки – до певної міри одержимість. А вона спричиняє незручності та інколи змушує ніяковіти. Не сумніваюся, що я вже стала посміховищем у відділі міжбібліотечного абонемента громадської бібліотеки Сан-Франциско, де я впродовж двох років замовляла наукові праці з назвами «Щодо функції стогонів і гіпервентиляції під час статевих зносин» та «Анальне зондування з метою спостереження стану судин і м’язів у процесі сексуальних реакцій». Минулого літа в бібліотеці медичного коледжу я ксерила журнальну статтю під назвою «Автоеротична смерть та пилосмок»[2], аж раптом папір застряг. Не наважившись попросити про допомогу працівника зали, я тихенько перейшла до сусідньої машини й розпочала знову.

І це не тільки персонал бібліотеки. Це друзі й родина, випадкові знайомі. Це й Френк – домоврядник будинку, де я орендую маленький офіс. Френк добрий і милий чоловік, чиї постава й щиросердний вигляд викликають у пам’яті образ того радісного ведмедя з реклами туалетного паперу «Charmin». Одного разу пополудні Френк навідався побалакати про се про те – про вандала, що розбив автомат з кока-колою, про дивні запахи зі школи косметологів поверхом нижче. І якоїсь миті я заклала ногу на ногу, зачепивши при цьому товсту книжку у твердій палітурці, приперту збоку до столу. Вона беркицнулася на підлогу обкладинкою догори. «Атлас сексуальної анатомії людини» – репетувала назва, написана трисантиметровими літерами. Френк глянув униз, я глянула униз… і ми повернулися до розмови про автомат з кока-колою. Проте відтоді наші стосунки вже не були такими як раніше.

Мені подобається думати, що я ніколи не звертаю з обраної дороги. Подобається думати, що мені довелося пройти довгий шлях до того моменту, коли тема дослідження почала захоплювати мене так само глибоко, як, скажімо, Вільяма Мастерза. Мастерз уже помер, однак у Сент-Луїсі я познайомилася з працівником соціальної служби, що колись працював з ним у тій самій будівлі. Цей чоловік розповів про один дуже непростий випадок зі своєї практики. Одного ранку батько – фігурант тієї справи – повідомив, що йому тепер байдуже, якщо дружина здобуде опікунство над їхніми дітьми, бо в такому разі він просто піде й переріже їм горлянки. Справу мали вирішувати в суді наступного понеділка. Соціальний працівник хотів зателефонувати до поліції, проте хвилювався, щоб це не виявилося порушенням конфіденційності. Занепокоєний, він звернувся до єдиного спеціаліста, якого зміг відшукати того ранку в будівлі (це сталося на День подяки), – доктора Мастерза.

Мастерз посадовив його з протилежного боку величезного столу з палісандрового дерева, й соціальний працівник виклав йому свою дилему. Мастерз уважно слухав, дивлячись на співрозмовника з-під густих білястих брів. Коли той завершив, на якусь мить запанувала тиша. Потім Мастерз мовив:

– А ви не питали цього чоловіка, чи має він якісь проблеми з ерекцією?

* * *

Декілька років тому я писала для жіночого журналу, що дозволяв собі такі вільності, як публікувати статті, написані від першої особи авторами на кшталт мене. В одному із щомісячних випусків надрукували статтю молодої жінки, що страждала на вагінізм. Я знала цю жінку – назовімо її Джинні – і хоч стаття була написана вміло й професійно, та я не могла її читати без певної ніяковості. От не хотіла я нічого знати про Джинні, її хлопця та їхні муки через вагінальні спазми Джинні. Декілька тижнів по тому ми зустрілися з Джинні на вечірці працівників журналу й поки ми теревенили про роботу, умочуючи селерні палички в соус, я не переставала думати: «Вагінальний спазм, вагінальний спазм, вагінальний спазм…»

Секс – одна з тих рідкісних тем, де бажання не знати подробиць чужого досвіду навіть сильніше за бажання поділитися з матір’ю власними переживаннями. Я швидше готова розповісти власній матері – до щонайменшої подробиці та з картинками – про події одного літа, яке я провела, ночуючи в туристичних готелях Південної Америки, ніж почути від неї в її сімдесят дев’ять років: «Твій батько мав проблеми з ерекцією». (Тут я сама напросилася – не треба було питати матір про шестирічну різницю у віці між мною і братом.) Ця мить закарбувалася в моїй пам’яті надовго. Я почувалася як Елві з «Енні Голл»[3], коли та стояла на тротуарі Мангеттена, розмовляючи з літньою парою про те, як їм вдається зберігати іскринку в подружніх відносинах, а підстаркуватий чоловік відповідає: «Ми користуємося великим віброяйцем».

Я спотикалася на цьому чинникові «ніяковості» цілий рік. Як письменниця, маю звичку й волію бути на місці події й повідомляти про все, що відбувається. Однак якщо ті факти стосуються об’єктів дослідження в сексологічних лабораторіях, то інколи це неможливо. Або самі об’єкти соромляться, або дослідники, або університетські спостережні ради, а то й усі разом. Буває, що єдиний спосіб проникнути у світ лабораторного сексу – це піти й соромитися самій, себто стати добровольцем. Такі речі додають перчику книжці, але й писати її дуже непросто. А надто коли вплутуєш у справу ще і свого чоловіка. Я вирішила, що піддам себе іспитові падчерками. Уявила собі, як Лілі й Фібі читатимуть ці рядки, і намагалася писати так, щоб вони не згоріли з сорому. Хоч я напевне провалила цей іспит, та все-таки сподіваюся, що більшість із вас не матиме причин ніяковіти.

Обіцяю – ніяких віброяєць.