Читать книгу Злюб. Як парувалися наука і секс - Мері Роуч - Страница 4

Найцікавіше від першовідкривачів сексуальних реакцій людини

Алберт Р. Шедл був найпершим у світі експертом зі статевої активності маленьких лісових звіряток. Якщо ви навідаєтеся до бібліотеки Інституту досліджень сексу, статі та відтворення імені Кінзі при Індіанському університеті в Блумінгтоні, то знайдете там шість бобін з аудіозаписами «копуляції та посткоїтальних поведінкових реакцій скунсів і єнотів», зробленими Шедлом. (Поряд ви також знайдете записи 1959 року «Звуки під час гетеросексуального злягання» та плівку «Сесія записів мастурбації об’єкта 127 253», що, вочевидь, пояснює, чому ніхто ніколи не прагне послухати єнотів.)

Шедл працював біологом в університеті Баффало в 1940-х і 1950-х роках – до того часу, як біологія збагнула більшість таємниць життя на Землі. І якщо тепер біологи без перерви розглядають крізь растрові мікроскопи білкові рецептори чи впорядковують гени, біологи в п’ятдесятих роках могли лише помістити деяких тварин у вольєр і спостерігати за їхніми заняттями сексом. У своїй статті про шлюбні звичаї дикобразів, написаній у 1948 році для «Journal of Mammalogy», Шедл заявив: «Ще багато фактів про цих цікавих тварин чекають на відкриття». Саме Шедл спростував міф про те, що дикобрази змушені злягатися передом одне до одного; насправді самиця оберігає самця від своїх голок, закинувши хвоста собі на спину, наче щит.

А ось ще один факт про дикобразів, відкритий Шедлом під час спостережень за Шпичкою, Джонні, Моді, Північником і Дідуньо у вольєрі університету Баффало: один із самців під час сексуального збудження «зводиться на задні лапи і хвіст та йде до самиці… з повністю ерегованим пенісом». (І чому мені здається, що це був Дідуньо?) Потім пішов опис того, що Шелд назвав незвичним «душем із сечі», та я позбавлю вас подробиць. На додаток, улюбливий дикобраз може стрибати «на одній передній і двох задніх лапах, водночас другою передньою триматися за свої геніталії».

Я веду до того, що коли ви прагнете второпати сексуальні реакції людей, то вивчення тварин, мабуть, не найефективніший спосіб. Проте багато років науковці, остерігаючись соціальної цензури і проблем з кар’єрою, саме так і вивчали секс. Як завжди, перед тим як наука наважиться щось випробувати на людині, вона спершу береться за тварин. І це забрало чимало часу, поки наука осмілилася зробити об’єктом дослідження сексуально збуджену людину. Навіть безстрашний Алфред Кінзі провів не один тиждень у мандрах, знімаючи на камеру секс тварин для вивчення. Особливо плідними виявилися польові дослідження в Орегонському державному сільськогосподарському коледжі, де він зняв 4000 футів кіноплівки достоту «жереб’ячого фільму»[4] з великою рогатою худобою, вівцями й кроликами, хоч власне жеребців там не було. Зважаючи на малу тривалість сексуальних зв’язків у більшості тварин, дослідники довідалися небагато. Тому все це зводилося до висновку, що стосовно сексу люди лише ще один різновид ссавців. «Усі види сексуальної поведінки, що ми їх спостерігали й вивчали в людей, можна знайти й у тварин», – написав колега Кінзі Ворделл Помрой, що очевидно ніколи не заглядав до Yahoo Clown Fetish Group[5].

У сорокові й п’ятдесяті роки чимало науковців перейшли від простого спостереження за сексом у тварин до вивчення його в лабораторіях. Не хочу вдаватися в подробиці їхніх експериментів, бо: а) вони дають мало інформації про людей та б) вони моторошні. Дослідження, що містить такий висновок як «видалення очей і нюхових цибулин та розтин завитки вушної раковини, не усуває копулятивних реакцій у кішки чи кролиці», може розповісти нам хіба що про садизм людських істот, але аж ніяк про парування в людей.

Переважна більшість вважає, що першим, хто наважився торкнутися ногою потенційно киплячих вод досліджень сексуальних реакцій людини, був Вільям Мастерз (з допомогою своєї колеги, а згодом і дружини Вірджинії Джонсон). Проте задовго до того, як імена Мастерза, Джонсон і Кінзі стали загальновідомими, Роберт Лату Дікінсон чинив немислиме у своєму сонячному й життєрадісно обладнаному гінекологічному кабінеті в Бруклін-Гейтс у Нью-Йорку. З 1890 року Дікінсон докладно записував сексуальні оповідки своїх пацієнток, починаючи з первинного огляду. Це були представниці всього діапазону жіноцтва на зламі століть, зазвичай заможні, але він також приймав і на благодійних засадах. Деякі з цих оповідок дивовижно інтимні.

Суб’єкт 177

1897 р. …У 16 років… спала з іншою дівчиною (вони мастурбували одна одній), посмоктувала її соски… Перший коїтус у 17 років, і відтоді займалася мастурбацією вульви, вагіни, шийки матки, молочних залоз… Пестування клітора приносить сильне задоволення – найкраще спершу пестити клітор, потім шийку матки вказівним пальцем другої руки… Клітор не дуже великий, але еректильний, користувалася прищіпкою й ковбаскою…

У передмові до однієї зі своїх книжок Дікінсон пише, що його надихнули й заохотили «відверті розповіді» деяких пацієнток, що мешкали в багатоквартирних будинках. Ті жінки не лише з легкістю говорили про свою сексуальність, а й деякі з них дозволяли себе обстежувати (і завжди в присутності медсестри).

Суб’єкт 315

1929 р. За тиждень після менструації досягла оргазму: ноги схрещені – кожних 1–2 секунди двома пальцями робила пестливі, поступальні рухи приблизно на дюйм – натиск не сильний, разом з тим похитування таза, стискання м’яза-підіймача та аддукція стегон – ритмічно, раз у дві секунди або менше. Другий оргазм – м’яз-підіймач не пульсує; більше бажання й відчуттів від зовнішньої стимуляції, проте «мені теж подобається і всередину».

Може виникнути спокуса знехтувати записами Дікінсона, як бунтаря-збоченця, але це дуже далеко від правди. Він просто вважав, що нікудишній секс розбив більше шлюбів, ніж будь-що інше, і, «зважаючи на закоренілі шлюбні звички раси», з тим треба щось робити. Саме Дікінсон «вивів у люди» клітор. Він був одним з перших прибічників пози «жінка зверху», що сприяла стимуляції клітора. Завдяки дослідам й опитуванням він спростував деякі стійкі міфи щодо клітора. Наприклад, що більший клітор, то чутливіший; і що чемні дівчатка ним не бавляться. («Мастурбація, – писав Дікінсон, – нормальний сексуальний досвід».)

Саме праці Дікінсона надихнули Алфреда Кінзі взятися за дослідження сексу. На той час Кінзі спрямовував свою невичерпну енергію на дослідження видоутворення горіхотворок. За твердженнями біографа Кінзі Джеймса Джонса, Дікінсон, якому тоді було за вісімдесят, дав Кінзі перші контакти в спільнотах гомосексуалістів і лесбійок та надав десятки історій хвороб своїх «неортодоксальних»[6] пацієнтів за довгі роки роботи.

І нарешті, хоч, вірогідно, це й не так важливо, та ми повинні подякувати Дікінсону за те, що він першим почав прикрашати стелю гінекологічного кабінету приємним для ока малюнком. На появу цієї принади Дікінсон надихнувся після одного виснажливого дня, коли йому довелося декілька годин споглядати білу стелю над кріслом у кабінеті свого дантиста. Можливо, це й викаже мій вік (сподіваюся, що тільки це), але я пригадую, як на початку вісімдесятих у кожному центрі жіночого здоров’я на стелі можна було побачити зображення секвой, що начебто росли знизу. Ця картинка була повсюди, і я дотепер просто не можу не дивитися на секвою без відчуття, що мені потрібно трохи зменшити оберти й розслабитися.

Першим ученим-експериментатором, що зробив сексуальне збудження і оргазм предметом лабораторних досліджень, був Джон Б. Ватсон. Ватсон насамперед відомий як засновник напряму психології «біхевіоризм», що виник у 1913 році. Він стверджував, що поведінка людини, як і тварини, є власне ніщо інше, як низка реакцій на зовнішні події, і її легко коректувати шляхом нагород і покарань. Своєю славою Ватсон значною мірою завдячує прагненню вивчати людську поведінку в лабораторних умовах. Об’єктами його досліджень були здебільшого діти, найвідомішому з яких Маленькому Алберту (не плутати з Товстуном Албертом[7]), одинадцятимісячному хлопчику, він прищепив страх перед білими щурами. Проте Ватсон залюбки приводив до своєї лабораторії й дорослих.

Ватсона дратувало небажання науки вивчати сексуальність людини, як вона вивчає харчування людини, чи обертання планет, чи сексуальність дикобразів. «Загальновизнано, що це найважливіша річ у нашому житті, – писав він. – Загальновизнано, що саме вона найчастіше руйнує щастя чоловіків і жінок. А втім наукова інформація про це мізерна… [На ці питання] мають відповідати ні наші матері чи бабусі, ні священики й церковники, що дбають про мораль середнього класу, ні звичайні лікарі й навіть не фройдисти; ми хочемо, щоб на них відповіли професійно підготовані дослідники сексу…»

Першим науково підготованим Ватсоном спеціалістом із сексу була (а, можливо, й ні) Розалі Рейнер – дев’ятнадцятирічна студентка Університету імені Джонса Гопкінса, з якою в нього були любовні стосунки. Як пригадував друг Ватсона, Дік Коулмен, Джон і Розалі «фіксували» й «записували» фізичні реакції Рейнер, коли вони займалися сексом. Тож ці двоє стали першою парою американських дослідників (і піддослідних теж), що вивчали сексуальне збудження й оргазм людини в лабораторних умовах. Потім, за словами Коулмена, дружина Ватсона знайшла записи й дані цих експериментів та згодом використала їх як докази у шлюборозлучному процесі.

Біограф Ватсона Керрі Баклі вважає оповідку про причини судового процесу наклепом. Ватсон і справді мав роман з Рейнер, і той роман, за словами самого Ватсона, зламав йому життя – коли він відмовився розірвати відносини з Рейнер, його попросили покинути університет і відтоді Ватсон більше не працював на академічних посадах. Проте Баклі заявляє, що нема безпосередніх доказів на підтвердження чуток, нібито матеріали досліджень сексуальних реакцій використовували в судовому процесі. (Однак адвокат місіс Ватсон подав як докази купу любовних листів, що їх потім цитували в іншій біографії Ватсона авторства Давида Когена. Ватсон виразив свої відчуття так, як це міг зробити лише батько біхевіоризму: «Усі мої реакції справжні й спрямовані на тебе. І так само всі без винятку реакції мого серця».) Баклі також сумнівається в голослівному твердженні, начебто Рейнер і Ватсон вивчали процеси власного сексуального збудження.

А втім цілком очевидно, що когось Ватсон та й вивчав. 1963 року в підвалі кампусу Університету імені Джонса Гопкінса знайшли коробку з написаним на ній ім’ям Джона Ватсона. Всередині виявилися чотири прилади. Одним із них був рефлектор, а решта три незрозуміло для чого. Та наприкінці 1970-х ще один історик, який працював над статтею про Ватсона для «Journal of Sex Research», довідався про коробку і зв’язався з її власником, сказавши, що хоче почути думку експертів з приводу тих приладів. Їх сфотографували й надіслали фото групі сексологів з Каліфорнії. «Зігнута трубка з сітчастим каркасом на кінці, певна річ, була інструментом для введення в піхву…» – почали науковці. Залюбки вірю, хоча мені видається, що вінчик для збивання яєць міг би надихнути їх на таку ж відповідь.

Найдивовижніше полягало в тому, що коли Ватсону запропонували вибирати між кар’єрою, пошаною, фінансовою стабільністю й посадою в Університеті імені Джонса Гопкінса, з одного боку, та вірністю джерелу своїх «серцевих реакцій» – з іншого, він вибрав дівчину[8]. Людська поведінка не така вже й передбачувана, якою її вважали біхевіористи.

Мало минути десятиліття, щоб медична наука набралася духу й наважилася застосувати всі свої знаряддя для вивчення людського сексу. Йшов 1932 рік. Дослідники Ернст Боас і Ернст Голдшмідт зметикували, що ліпше не публікувати результати своїх досліджень у журналі. Їхні відкриття тихенько з’явилися на 97-й сторінці виданої ними книжки «Серцебиття». Якщо ви прагнете знати, що пришвидшує чи сповільнює серцебиття людини й на скільки саме пришвидшує чи сповільнює – ця книжка для вас. Наприклад, чи знаєте ви, що дефекація може ненадовго зменшити частоту серцебиття на вісім ударів за хвилину? Або, що коли гетеросексуальний чоловік танцює з іншим чоловіком (і тут я собі уявляю, як два Ернсти шпарять запальний фокстрот), то його серце б’ється на двадцять ударів за хвилину менше, ніж під час танцю з жінкою? Автори не включили в книжку дані про те, як впливає читання їхньої книжки на серцебиття, але за моїми спостереженнями, це десь посередині між «сидінням» і «сном».

Саме пацієнтка № 69 згодилася на експеримент з пацієнтом № 2, у той час як науковці спостерігали за його серцебиттям, і та ж № 69 займалася сексом зі своїм чоловіком № 72, бувши під’єднаною до вимірювальних приладів. Боас і Голдшмідт використовували кардіотахометр, що, судячи з малюнку, був зібраний з деталей машини часу містера Пібоді[9] та контрольної панелі бомбардувальника В-10. На піддослідних начепили електроди, прикріпивши їх чорними гумовими стрічками навколо грудей. Боас і Голдшмідт додали також світлину оголених жіночих грудей, оперезаних чимось схожим на чорну гумову збрую, що додало трохи недозволеного еротизму до їхнього, з кожного іншого погляду, цілком пристойного дослідження. Я підозрюю, що це зображення пацієнтки № 69. У розділі «Подяки» Голдшмідт згадав свою дружину Дору, відзначивши її допомогу в проведенні «експериментів, що тривали добру частину дня й ночі», тож я навіть піду далі й насмілюся припустити, що № 69 – це Дора, а № 72 – її чоловіченько Ернст.

Бо саме так дослідники й чинили в ті часи. Не ризикуючи стати ізольованими від наукової спільноти чи звільненими з посад, вони замість того, щоб пояснювати суть свого нетрадиційного проекту стороннім людям і намагатися залучити їх, тишком-нишком робили все самі.

Хай хто була ця пара, частота їхнього серцебиття в процесі злягання змінювалася від невеликої близько 80 ударів до досить разючої 146[10], зафіксованої під час третього з чотирьох оргазмів пацієнтки № 69. З погляду сексологічних досліджень (як на 1932 рік) дані Боаса й Голдшмідта про багаторазові оргазми в жінок набагато цікавіші за доволі очевидний факт, що під час сексу серце б’ється значно частіше. Інформацію Алфреда Кінзі про поширеність багаторазових оргазмів, відкриту ним на двадцять років раніше, певна частина суспільства, яка досі сумнівалася, що жінка взагалі може відчувати оргазм, сприйняла скептично. Певною мірою це пов’язано із соціальним консерватизмом епохи. У двадцяті й тридцяті роки люди були набагато розкутіші, ніж у сорокові й п’ятдесяті. Я була натрапила на статтю 1950 року, де розповідалося, як дослідники Г. Клумбіс і Г. Клайнсордж залучили до експериментів жінку, здатну доводити себе до оргазму п’ять разів поспіль. Проте автори не вивчали феномен багаторазового оргазму, а лише досліджували кров’яний тиск під час оргазму. Піддослідну – «нашу гіперсексуальну жінку», як називали її науковці, – вибрали, як з’ясувалося, просто через «ефективність і продуктивність» її оргазмів. І тому що вона досягала їх без використання рук. (Тільки за допомогою уяви.) Дослідники знайшли спосіб проводити свої експерименти, не пропонуючи людям займатися сексом у лабораторії (ризикована справа у п’ятдесяті роки) чи потурати мастурбації. «Збудження й заспокоєння після оргазму виникали без будь-якого фізичного втручання», – вказує Клумбіс у першому ж параграфі. Іншими словами – усе гаразд, вона не торкалася себе.

Ще один спосіб обійти позірну недоречність лабораторних перелюбів – так ретельно повбирати учасників у хитромудру наукову «амуніцію», щоб дійство взагалі не скидалося на секс. Такий експеримент описує Р. Дж. Бартлетт-молодший у праці 1956 року «Психологічні реакції під час коїтусу». Уявіть собі ліжко в маленькій «експериментальній кімнаті». На ліжку – чоловік і жінка. Вони виконують ті самі знайомі рухи, що й мільйони інших пар ночами у своїх ліжках, хоча вигляд у них дещо інакший. До їхніх стегон і рук приєднані дроти ЕКГ, і вони скидаються на пару хтивих маріонеток, яким вдалося втекти з лялькової вистави й забратися в дешевий мотель. Їхні роти закриває щось схоже на дихальні трубки для плавання з клапанами. Від кожного загубника тягнеться довгий гнучкий шланг, що проходить крізь отвір у стіні до сусідньої кімнати, де Бартлетт вимірює частоту їхнього дихання. Щоб упевнитися, що піддослідні не дихають через ніс, носи «злегка затиснені». З обох боків ліжка є кнопки, що їх пара повинна натискати, сигналізуючи про «введення, оргазм і виймання». Коли я вперше це прочитала, мені постала перед очима клавіатура банкомата з різними кнопками для кожної події. Потім я збагнула, що це просто одна кнопка, що, як я собі уявила, була приєднана до зумера, наче в якійсь божевільній телевікторині, де безтілесний голос будь-якої миті може попросити за винагороду в 500 доларів назвати ім’я кандидата у віце-президенти за часів Мілларда Філлмора[11].

Я розумію, чому Бартлетт не додав світлин до своєї статті, надрукованої в «Journal of Applied Physiology», однак не можу йому цього пробачити.

У проекті, що його Алфред Кінзі назвав «Фізіологічні дослідження сексуального збудження й оргазму», не використовували жодної амуніції, зазвичай притаманної «поважним науковим заходам». Нікого ні до чого не підключали й ні з чим не з’єднували, за винятком власного партнера. Досліди проводили на матраці, постеленому на сосновій підлозі в мансарді будинку Кінзі в Блумінгтоні, штат Індіана.

Кінзі, певна річ, найбільше відомий своїми відважними, всебічними науковими розвідками в галузі сексуальної поведінки. (У 1940-х і на початку 1950-х років Кінзі разом із колегами Ворделлом Помроєм, Клайдом Мартіном і Полом Гебгардом опитав 18000 американців щодо їхнього сексуального життя та опублікував одержані дані у двох передових, неймовірно престижних томах, що добре продавалися.) Втім Кінзі, біолог за освітою, цікавився фізіологією сексу, а не просто звичками тих, хто ним займається. У 1949 році, коли Інститут Кінзі переїхав у просторішу будівлю, Кінзі хотів організувати спеціальну експериментальну лабораторію на базі цієї організації. Він прагнув, власне, саме того, що Мастерз і Джонсон робитимуть за десять років по тому: спостерігати, документувати й зрозуміти реакції людського тіла на сексуальну стимуляцію.

Цю лабораторію так і не створили. Кінзі, очевидно, відчув, що оприлюднювати такий проект буде занадто ризиковано. Тож він узявся за роботу таємно. У мансарді будинку Кінзі вивчили й зафільмували тридцять злягань – гетеросексуальних і гомосексуальних – і приблизно таку ж кількість «сеансів мастурбації». Кінзі найняв професійного фотографа на ім’я Білл Делленбек, заплативши йому з бюджету інституту коштами, виділеними на «Вивчення поведінки ссавців» (що недалеко від правди).

А через те, що робота велася таємно, Кінзі набирав піддослідних без особливого розголосу. За словами Помроя, сторонніх (а серед них було декілька «видатних науковців»), що відвідували інститут, знімали лише тоді, коли вони зголошувалися добровільно, і їм можна було довіряти. Однак здебільшого це був проект «для своїх». Кінзі хотів, щоб Делленбек знімав його «власний матеріал». Це речення можна витлумачити трояко, і щоразу правильно. Делленбек знімав Помроя й Гебгарда, що займалися сексом зі своїми дружинами, а інколи з дружинами інших людей та фіксував, як вони мастурбували. Він також знімав і самого Кінзі, коли той мастурбував, а одного разу збільшував «свій матеріал» за допомогою палички для помішування коктейлів[12]. Сам Делленбек, як розповідає другий біограф Кінзі, Джеймс Джонс, неохоче погодився мастурбувати під час зібрань у мансарді, хоча заборонив себе фільмувати.

Читаючи про ті сеанси в мансарді, важко позбутися підозр, що за тим усім ховалося ще щось, крім суто дослідницької роботи. Джонс називає Кінзі вуаєристом. Однак абзац, де він описує схильність Кінзі до вуаєризму, видається мені таким же доказом того, що Кінзі був просто біологом, що вивчав секс так само одержимо, як і горіхотворок.

…Кінзі, фактично, був у гущі подій – його голова перебувала лише за декілька дюймів від геніталій пари, що займалася сексом. Перекрикуючи стогони й охання, Кінзі стрекотав, відзначаючи різноманітні ознаки сексуального збудження в міру того, як пара проходила всі стадії статевого акту. На думку Біча [його колеги], жоден науковець не мав хисту так докладно все зауважувати. Ніщо не могло уникнути уваги Кінзі – ні найменші зміни відтінку шкіри жіночих грудей, що супроводжували їхнє набухання в стані збудження, ні мимовільне скорочення анальних м’язів під час оргазму – Кінзі бачив кожну дрібницю. У певному розумінні, це все було дуже науково й відсторонено. Однак коли Біч придивився уважніше, йому здалося, що він побачив в очах Кінзі проблиск бажання, що ставав дедалі виразнішим у міру наближення кульмінації.

Мені закортіло побачити зазначений блиск і виснувати самій. Я намірилася подивитися один з тих фільмів. Чи дійсно Кінзі мав вигляд науковця, поглинутого дослідженням, чи скидався на Тома-підглядайла[13]? Чи робив замірювання? Чи записував? Можливо, я це все й побачу. Я зв’язалася з Шоном Вілсоном, приязним завідувачем бібліотеки та сховища матеріалів Інституту імені Кінзі. Він відповів, що коли й робили записи та збирали дані про ті сеанси в мансарді, як стверджує Ворделл Помрой у своїй книзі, то інститут не має їх. Самі ж фільми, сказав він, «недоступні». Гадаю, він мав на увазі, що матеріали збереглися, але доступ до їхнього перегляду має небагато людей і, авжеж, Мері Роуч не належить до них. У своєму е-листі Вілсон називає знятий відеоматеріал «порнофільмом Кінзі», що є доволі точною характеристикою, але не такою, яка свідчить про статус наукової документації.

Кінзі не видав окремою науковою працею свої спостереження за колегами, проте включив ці дані до другого тому своєї книжки про секс до розділу «Фізіологія сексуальних реакцій та оргазму». Читаючи цей розділ, не виникає сумнівів, що Кінзі спостерігав за процесами тренованим оком біолога. Том-підглядайло напевне зауважив би, що «анальний сфінктер ритмічно відкривається й закривається» під час оргазму, але лише біолог відзначить, що коли людина збуджена, то вушні часточки бухнявіють, або що «носова перетинка виділяє більше слизу, ніж зазвичай». Хто, крім біолога, документуватиме активність слинних залоз під час наближення оргазму? «Якщо під час зростання еротичної стимуляції рот людини відкритий, – пише Кінзі, – слина може розлітатися на певну відстань».

Кінзі не вказував середньої відстані, що її долає слина, але я не здивувалася б, якби він і це обрахував. За декілька років раніше він виміряв середню відстань лету сперми під час еякуляції. Завдяки одному проститутнику із широким колом знайомств, Кінзі найняв триста чоловіків і заплатив їм, щоб зафільмувати, як вони мастурбують у домі приятеля Кінзі в Нью-Йорку. У ті роки медики стверджували, що «сила, з якою сперма влітає в шийку матки», – цитуючи Кінзі, – впливає на плідність. Сам він вважав, що це дурня, бо сперма рідко порскає, б’є струменем, чи «влітає», а здебільшого просто вихлюпується на будь-яку найближчу поверхню. У трьох чвертей чоловіків, вона робила саме те, що припускав Кінзі. А в решти сперма вивергалася на відстань від декількох дюймів до фута чи двох (рекорд становить вісім футів). Щоб уберегти східні килими, постелили не одне, а цілих два простирадла.

Спершу Кінзі планував зняти, як еякулюють 2000 чоловіків. На перший погляд видається, що Кінзі, – бувши бісексуальним, хоч він і не визнавав цього публічно, – зібрав усіх тих чоловіків, бо йому подобалося споглядати їх. Та знаючи трохи більше про Алфреда Кінзі, ви б, навпаки, трактували це як приклад його славнозвісного максималізму. Загалом команда Кінзі опитала 18000 американців щодо їхнього сексуального життя, однак науковець сподівався продовжити, поки не одержить дані від 100000 осіб. Коли Кінзі займався горіхотворками, то проїхав 32000 миль і зібрав 51000 зразків.

Під час вивчення сексу, на відміну, скажімо, від інженерних чи геномних досліджень, майже все, що робить науковець, нетямущому чи неосвіченому спостерігачеві може видатися збоченим способом одержати задоволення. Однак насправді все ґрунтувалося на чіткому логічному підході. У тому, що Кінзі фільмував геїв-проститутників і їхніх приятелів для своїх досліджень процесів еякуляції/плідності, можна побачити або відбиток його власних сексуальних пристрастей, або просто надзвичайно ефективний підхід. Якби в 1948 році вам знадобилися б триста чоловіків, готових виконувати будь-які сексуальні дії перед камерою в обмін на готівку – то до кого ви звернулися б? У розділі про сеанси в мансарді Помрой пояснює, що команда Кінзі просто «вирішила, що буде легше домовитися з гомосексуальними парами». (Під «гомосексуальними» він має на увазі чоловіків. «Нам не вдалося знайти лесбійок», – пише Помрой так, що не зрозуміло, чи їх у той час не було напохваті, чи він щось наплутав з паперами.)

Проект Кінзі був доволі екстремальний, і можна зрозуміти тих, хто підозрював, ніби біолог і справді щонайменше, як стверджував Джонс, змішував роботу з насолодою. Цей «мансардний проект» бентежив навіть колегу Кінзі Клайда Мартіна (зараз йому вісімдесят вісім). Мартін відмовився фільмувати його секс із дружиною чи будь-ким іншим. «Я був не в захваті від того, – сказав він мені. – Я не брав у тому участі. Тоді я мав дружину й дуже кохав її»[14].

А на протилежному боці мансарди в нас Ворделл Помрой, що наполягає на науковій чистоті проекту. «Навряд чи дилетант у змозі уявити, що можна спостерігати сексуальну сцену й не відчувати ні бажання, ні збудження, ні огиди, чи будь-яких інших відчуттів, викликаних комплексами», – пише він у своїй книзі «Доктор Кінзі й Інститут досліджень сексу». – Ми не відчували ніяких емоцій… Особисто я не пам’ятаю жодного разу, щоб я хоч на мить відчув сексуальне збудження, коли спостерігав сцени злягання, і я певен, що те саме стосується Кінзі…»

Щоб бути чесним щодо Кінзі, слід зауважити, що для досліджень він наймав не лише специфічну групу чоловіків-геїв. Вивчав він також і заїк, людей з ампутованими кінцівками, з паралізованими ногами й навіть із церебральним паралічем. Кінзі прагнув задокументувати повний спектр людської сексуальності. Ба більше, він вірив, що ці люди зможуть навчити нас дечого в питаннях фізіології сексу. І він не помилявся. Ці групи привернули увагу Кінзі – і всієї наукової спільноти – до складної й важливої ролі центральної нервової системи в сексі й відтворенні. Кінзі зауважив, що заїки на порозі сексуального збудження можуть тимчасово позбуватися своєї недуги. Подібно, на певний час зникають фантомні болі в ампутованих кінцівках. Можуть вгамовуватися навіть м’язові спазми, характерні для церебрального паралічу. Таке враження, ніби фізичні вади зникають[15]. Організм іде до єдиної мети, призначеної йому природою – зачаття й передання генів, а все, що цьому заважає, відштовхується на задній план. Чутливі подразники стають непомітні: слух не вловлює шуми, зникає периферійний зір – цим користуються повії, що працюють у парі зі злочинцями. Коли клієнт збуджений, злодюжка з’являється з темряви та спокійнісінько нишпорить по його кишенях так, ніби той непритомний.

Найдраматичніший приклад цієї зміни біологічних пріоритетів – спричинена сексуальним збудженням байдужість до болю й фізичного дискомфорту. Хай яка недуга вам дошкуляє, у процесі хорошого сексу вона кудись зникає. Застуда й біль м’язів, заявляв Кінзі, на якийсь час попускають вас, а екстремальна температура стає невідчутною. Це прийшлося до речі для тих пар, які займалися сексом у мансарді Кінзі, де залежно від пори року було або дуже жарко, або дуже холодно. І доречно зникає блювотний рефлекс навіть «у тих, хто схильний до нього, коли предмет глибоко вводять у ротову порожнину». (Ха! Предмет!)

Для дослідження меж цього феномена Кінзі спостерігав і зафільмував садомазохістський секс. Це має сенс та водночас викликає в читача певну нудоту. «Дані експериментів» Кінзі показали, що збудження може зробити людину «менш чутливою до тактильної стимуляції й навіть до різких ударів і значних ушкоджень». Якщо є порізи, пише він, вони кровоточать менше. У його описі екстремальних температур епізодично згадуються сигаретні опіки. Кінзі іноді соромиться вказувати джерело цих ушкоджень, проте частіше він досить прямолінійний: «При флагеляції чи інших видах садомазохістської поведінки реципієнт може зазнавати покарання, не усвідомлюючи, що до нього застосовують далеко не м’яку тактильну стимуляцію». Звичайно, це велике полегшення для тих, хто читав примітку про зубну щітку.

У 1945 році Вільям Мастерз узявся за власні дослідження фізіології сексу. Кінзі тоді зазнавав утисків з боку консерваторів. Фундація Рокфеллера, частково через те, що фінансувала роботу Кінзі, стала об’єктом розслідування Конгресу. (Як наслідок, фундація скасувала фінансування проекту. Два роки по тому Кінзі помер.)

Зважаючи на політичний клімат, з боку Мастерза – на той час гінеколога в університеті імені Вашингтона в Сент-Луїсі – було надзвичайно сміливо взятися за такий проект. Це мало бути велике (близько 700 учасників) легальне дослідження сексуального збудження й оргазму в людини. Одержати дозвіл і фінансування на проведення такої авантури в 1954 році було, напевне що, так само легко як і в… 2007 році. Зрозуміло, що Мастерзу довелося докласти чималих зусиль, щоб його сприйняли як об’єктивного й морально стійкого науковця. Найнявши співробітника жінку, Вірджинію Джонсон, він зміг відгородитися від звинувачень у непристойності (хоча, за словами Мастерза, її взяли в проект головно як свого роду «перекладача», щоб допомогти йому зрозуміти жіночий суб’єктивний сексуальний досвід). Коли Кінзі активно вишукував людей, що виходили за рамки американських уявлень про «нормальну сексуальність», то Мастерз зосередився на відборі «індивідів без соціосексуальних відхилень». (Його команда вивчала геїв і лесбійок у лабораторних умовах, однак не використовувала дані в проекті. Про це згодом.) 276 пар, що приходили до його лабораторії, були гетеросексуальні й одружені. Більшість із них працювали чи вчилися в університеті. Робота велася під патронатом Фонду досліджень репродуктивної біології – жодної згадки про секс – і проходила в лабораторних умовах, серед наукових приладів і професіоналів у білих халатах.

А втім, фактично, пари чинили перелюб на камеру. Чоловіки й жінки мастурбували перед іншими чоловіками й жінками. Чоловіки ретельно вивчали – безпосередньо чи на екрані – геніталії жінок під час оргазму. Ба більше, тут були проститутки для випробувань в умовах експлуатації. Мастерз і Джонсон опитали 145 працівників сексуальної індустрії й вибрали з них найкращих у професії – вісім жінок і трьох чоловіків «доволі розумних, з різноманітним досвідом у проституції, здатних доступно висловлювати думки, і… схильних до співпраці», – щоб ті навідалися в лабораторію й допомогли науковцям відточити техніку досліджень. (Кінзі уникав використовувати повій для спостережень, бо, за його словами, вони залюбки й переконливо симулювали оргазм[16]. Мастерз не хвилювався, що найняті проститутки можуть симулювати. Його піддослідні були під’єднані до апарата, що вимірював частоту серцебиття та кров’яний тиск – такий собі детектор брехні. Частота серцебиття та кров’яний тиск, як виявляється, надійні індикатори оргазму й вони не брешуть.)

У 1966 році Мастерз і Джонсон опублікували свій детальний звіт (матеріалу вистачало на цілу книжку) про проект «Сексуальні реакції людини». Медичні журнали відмовилися тиражувати його, назвавши порнографічним. «Ми одержали неймовірну кількість гнівних листів, – згадував Мастерз під час бесіди на зустрічі Товариства вивчення сексу в 1983 році. – Наступних півтора року ми наймали додаткових секретарів… щоб ті відповідали на листи…»

Зрештою лють стихла, а книжка стала бестселером і класикою жанру. Важко сказати, що послужило цьому більше: убрання формальної науки, яким Мастерз так старанно прикривав свою роботу, чи просто той факт, що часи змінилися. 1966 дуже далекий від 1954-го.

На жаль, те наукове убрання таке тісне, що книжка в ньому задихається. Піддослідна пара, що займається сексом, – це «об’єкти у взаємодії». Оргазм рідко називається просто оргазмом, це «оргазмічна фаза» чи «оргазмічне вивільнення сексуального напруження». Жінка, що мала оргазм у половині своїх статевих актів, «одержує 50 % оргазмічного результату». Порнографія – «стимулювальна література», а коли вона не піднімає те, що повинна, – це «брак ерективного ефекту».

Якщо вам вдасться продертися крізь той професійний жаргон і туманні висловлювання, то перед вами постане непересічна праця. Кінзі – і ті, хто були перед ним, – пропустили багато цікавого, що відбувається між жіночих ніжок. Візьмемо, для прикладу, великі соромітні губи. Їх випускали з уваги, вважаючи просто упакованням. Кінзі заперечував роль великих соромітних губ у ході статевого акту, стверджуючи, що нема ніяких доказів, ніби «вони хоч якось залучені до процесу». Мастерз і Джонсон зауважили, що вони як-не-як та залучені. Тоді, коли інші місця розбухають і навіть випинаються під час збудження – через приплив крові до тканин – великі соромітні губи тоншають і пласкішають. До того ж вони відсуваються від «вагінального виходу»[17]. Мастерз припускав – у характерній багатоскладній манері, – що це може бути «мимовільна нейропсихологічна спроба усунути всі зовнішні перешкоди на шляху до сподіваного процесу введення». Себто, вони відкривають дорогу для великого хлопця.

Ніхто не сподівався цього, можливо, тому, що їхні внутрішні сестри сильно збільшуються в розмірах. Малі соромітні губи збільшуються в поперечнику у два-три рази супроти свого звичного розміру. Вони також, як зазначали і Мастерз, і Дікінсон, змінюють колір, стаючи рожевими, яскраво-червоними, а іноді – у жінок, що народжували, – темно-бордовими. В усіх 7500 жінок, чиї сексуальні реакції спостерігали Мастерз і Джонсон, у жодному випадку не було оргазму без виникнення цього «почервоніння». Якщо чоловік хоче довідатися, чи не симулює жінка оргазм, то може сам, усунувши деякі логістичні перешкоди, пошукати ці «сексуальні реакції шкіри». Їх, до речі, не слід плутати з «сексуальними припливами крові» (червоні плями, що можуть з’явитися на грудях жінки, коли та збуджена). А «сексуальні припливи крові», своєю чергою, не мають нічого спільного з «потягом до випорожнення під час або одразу після сексу».

А ось і ще дещо, не помічене ніким, крім Мастерза. У певний момент злягання клітор ховається. На стадії збудження, саме перед оргазмом, видима частина клітора втягується під його крихітну крайню плоть. Він зникає з виду, потенційно спантеличуючи й бентежачи того, хто стимулює клітор.

Мастерз вважає, що клітор, імовірно, на цій стадії занадто чутливий для прямого контакту. Заслона академічного стилю зсувається, наче крайня плоть, оголяючи легкого для читання автора в рядку: «При безпосередніх маніпуляціях з клітором межа між стимуляцією й подразненням вельми тонка».

Мастерз і Джонсон користуються подібним підходом також і щодо чоловіків. У розділі, присвяченому пенісу[18], вони описують те, що називають «постеякуляційною чутливістю головки члена». Для багатьох чоловіків продовжувати поштовхи тазом одразу після еякуляції заради задоволення своєї партнерки, хоч і по-лицарськи, та надто неприємно. Щоб розв’язати проблеми надчутливих головок, чи пеніса, чи клітора, – слід «озвучити їх». Обговоріть це. Протягом цілої книжки «Сексуальні реакції людини» дослідники заохочують відкрите й пряме спілкування між партнерами. Не дивно, що по завершенню одинадцятирічного фізіологічного проекту вони перейшли до сексуальної терапії (давати, не лише брати). Їхні праці й терапевтичні техніки – як і сотень лікарів, натхненних ними, – ось відповідь кожному, хто сумнівається в корисності лабораторних досліджень Мастерза і Джонсон. Важко переоцінити значення простих анатомічних пояснень проблем засмучених пар. Уявіть собі жінку, що накопичує невдоволення своїм чоловіком через те, що той одразу витягує член після того, як завершив (а вона ще ні). Варто жінці дізнатися, що її чоловік скоріше над