Читать книгу Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2 - Мигель де Сервантес Сааведра - Страница 18

Отож, як сказано, веселий, радий та гордопишний верстав Дон Кіхот свою путь, гадаючи, що по здобутій оце перемозі він став найславнішим мандрованим рицарем сього світу і свого віку. Усі пригоди, що мали йому приключитись, він уже заздалегідь уважав за відбуті й доведені до щасливого краю, чари й чарівників мав за ніщо і зовсім не пам’ятав ні про киї, що нахапався рицарюючи, ні про кам’яний град, що півстіни зубів йому витрощив, ні про невдячних галерників, ані про нахабних янгуасців, що його дубцювали; нарешті, мовив собі на думці, якби тільки пощастило прибрати спосіб, засіб чи ярміс та відчарувати володарку його Дульсінею, не заздрив би він найвищому блаженству, що будь-коли засяг чи міг засягти найфортунніший мандрований рицар минувшини. Поринув він цілком у теє марення, аж тут обізвавсь до нього Санчо:

– Ну, і треба ж отаке, пане? І досі мені перед очима маячить той понад усяку міру дивоглядний носюра кума мого, Томе Сесьяля.

– Невже ти й справді гадаєш, Санчо, що Рицар Свічад то був бакалавр Карраско, а зброєноша його – твій кум Томе Сесьяль.

– Не знаю, що й казать, – відповів Санчо, – знаю тіки, що прикмети всі про мою хату та про жінку й діти так подав, що інший хто не зміг би. Та й на твар, як носа ізняв, достеменнісінький Томе Сесьяль, і голос таки ж його, а не чий.

– Поміркуймо резонно, Санчо, – провадив Дон Кіхот. – От ти мені скажи: з якої речі мав бакалавр Самсон Карраско являтись мандрованим рицарем, узброєним до нападу і оборони, і ставати зі мною до бою? Чи я, може, йому ворог? Чи я дав йому коли який привід до гнівання? Чи я йому суперник, чи він теж войовницьким ремеслом бавиться і заздрить бойовій моїй славі?

– А чого ж тоді, пане, – спитав Санчо, – лицар той, хто б він там не був, схожий отак на бакаляра Карраска, а джура його скинувся на мого кума Томе Сесьяля? Коли то чари, як ваша милость каже, то чого вони перекинулись саме в них і ні в кого іншого?

– Усе то хитрощі й каверзи лихих чорнокнижників, що переслідують мене, – сказав Дон Кіхот. – Вони завбачили, що я вийду переможцем із того поєдинку, і подбали про те, щоб подоланий рицар постав переді мною в образі приятеля мого, бакалавра, аби дружба, що я до нього маю, стала між вістрям меча мого і потугою моєї правиці, аби правий мій гнів угамувався і той, хто так підступно і зрадливо наставав на моє життя, сам залишився живий. І ще один доказ: згадай, о Санчо, як легко тим чаклунам ману пускати, один образ у другий переображувати, являти гарне бридким, а бридке гарним; не минуло-бо й двох днів, як ти доочне бачив красу й уроду незрівнянної Дульсінеї в постаті потворної, брудної і неоковирної селючки з каправими очима і смердючим ротом. А як уже той облудний чарівник зважився на таке підле перетворення, то нема дива, що обернув когось Самсоном Карраском та твоїм кумом, аби видерти мені з рук славу звитяги. Одна тільки думка втішає мене: хоть у чиїй там подобі стояв переді мною ворог, я його, зрештою, переміг і переважив.

– Усю правду тільки Пан Бог знає, – зауважив Санчо.

А знаючи добре, що перетворення Дульсінеї було наслідком його власних хитрощів та каверз, не дуже дослухався до панових резонів і не важився перечити, щоб не пробовкнутись, буває, зайвим словом.

За тими розмовами наздогнав їх чоловік якийсь, що тим же самим шляхом їхав позаду на гарній сивострокатій кобилі. На ньому була кирея тонкого зеленого сукна, обрамлена червоно-бурим оксамитом, на голові шличок із того ж таки оксамиту; наряд подорожній на кобилі був теж зелений і цинамоновий, стреміння коротке. При боку мав мавританську шаблю-кривулю на зелено-золотім широкім шабельтасі, полуботки-мишини з того самого товару, що й перев’язь, остроги не золочені, а зелені, наведені лаком, покощені й налощені так ловко, що, пасуючи до всього убору, видавали кращими, як щирозлоті. Порівнявшися з Дон Кіхотом і Санчом, подорожній уклонився їм чемненько і, підостроживши кобилу, хотів був їх обігнати, та Дон Кіхот сказав:

– Мій гожий пане, коли в вашої милості одна з нами дорога і вам не вельми спішно, то я за велику мав би собі ласку верстати путь разом.

– Сказати правду, – одмовив вершник, – тим я хотів вас оминути, щоб кінь ваш, мою кобилу почувши, не роз’ятрився, буває.

– Могли б ви, пане, – впав у річ Санчо, – могли б, кажу, й придержати кобилку, бо кінь у нас такий рахманний і так добре поведений, як ніде й ніколи, і зроду до того паскудства не квапився; раз якось тільки знесла була його охота, то мали ми з паном покутню годину. Отож, коли хіть ваша, то й припиніться, паночку. Ви йому тую кобилу хоть на срібній талірці піднесіть, то він на неї не націлить.

Подорожній придержав ходи, придивляючись зачудовано Дон Кіхотовій поставі і появі (той їхав саме без шолома, якого Санчо баульчиком приторочив до переднього ленчика свого в’ючака); не з меншою увагою розглядав і Дон Кіхот вершника в зеленому, бо то, думалось йому, був собі не абихто. Літ мав, дивитись, під п’ятдесят, волосся негусте, шпакувате, ніс орлиний, погляд жвавий та й поважний воднораз, а з одягу й постави знати було, що вжитки мав добрі. Про Дон Кіхота ж думав той у зеленому, що такого взору й штибу чоловіка йому зроду ще бачити не траплялось: довгов’язий, гінкотелесий, худокостий та жовтовидий, а тут іще ця вся зброя, манера й поведінка, – справді, віддавна вже в тім краю такої прояви не проявлялось. Дон Кіхот помітив, що подорожній так пильно його розглядає, і відчитав з очей його цікавість, а що сам був завжди ввічливий і кожному готовий до послуги, то перший сказав, не чекаючи розпитків:

– Мені не дивно, що ваша милость дивується на незвичайність і неординарність моєї постаті; та думаю, що ви з того дива вийдете, як я скажу вам, а ви почуєте, що єстем рицар «з тих, як кажуть у народі, що пригод собі шукають». Я покинув свій рідний край, заставив статки-маєтки, занедбав привілля і кинувся в обійми Фортуні – нехай веде мене, куди їй заманеться. Піднявся я воскресити вмерле мандроване рицарство, і ось уже відколи, то спотикаючись, то падаючи, то точачись, то знов устаючи, я здійснюю свій задум, де тільки можу: запомагаю вдови, захищаю дівиці, опікуюсь мужніми жонами, сиротами й недолітками, що є натуральним і неодмінним обов’язком мандрованих рицарів. За ті мої численні доблесті й христолюбиві подвиги прославлено вже мене друком між усіма, чи майже всіма, націями світу. Тридцять тисяч примірників випечатано вже моєї історії, а з Божої допомоги додрукується ще стосоткрот по тридцять тисяч. Коротка річ, сказати б одним чи кількома словами, єстем Дон Кіхот з Ламанчі, інакше іменований Рицарем Сумного Образу. І хоть кажуть, що власна хвала є завше зла, часом я буваю змушений отак сам себе величати, коли більше нікому. Знаючи ж тепер, хто такий я єсть і яке покликання справляю, не дивуйте, пане шляхтичу, ні на коня мого, ні на списа, ні на щита, ні на джуру, ні на всю мою зброю, ні на вид мій жовтий, ані на худину мою нужденну.

Сеє сказавши, замовк Дон Кіхот, а той у зеленому не одразу й на слово спромігся, розгубився б то, чи що; аж чималу хвилю згодивши, озвався:

– Уміли єсте, пане рицарю, з дивування мого цікавість мою пізнати, та не здоліли-сте мене з дива вивести; сказали з ласки вашої, що, дізнавшись, хто ви такий, перестану дивуватись, от же ж я дізнався, а дивуюсь і чудуюсь більше ніж перше. Чи ж то річ можебна, що й нині є на світі мандровані рицарі і що друкуються книги про справдешні рицарські подвиги? Не думалось мені й не гадалось, аби в наш час хтось там десь запомагав удови, боронив дівиці, шанував мужні жони, опікувався сиротами, і нікому б я зроду не повірив, якби отеє не побачив вас у живі очі. Даймо ж хвалу Богові, щоб історія, видана, як ви кажете, про істинні й високі ваші рицарські діяння, пустила в непам’ять оті незліченні книги про вигаданих мандрованих рицарів, яких стільки розплодилось у світі на превелику шкоду добрим звичаям і на не менший уверед добрим повістям.

– Багато що далося б сказати, – зауважив Дон Кіхот, – стосовно вигаданості чи невигаданості тих історій про мандрованих рицарів.

– Як то? – спитав той у зеленому. – Хіба ж сумнівається хоч хто, що вони не гідні віри?

– Я сумніваюсь, – одказав Дон Кіхот. – Та не говорім про се більше; протягом сієї подорожі, маю в Бозі надію, я ще переконаю вашу милость, яку помилку ви вчинили, приставши на думку тих, що не вірять у їхню правдивість.

Останні Дон Кіхотові речі збудили в подорожнього підозру, що рицар сей, мабуть, не сповна розуму, і він став чекати, чи не підтвердять того здогаду якісь інші висловлення. Та поки до того дійшло, Дон Кіхот попрохав його, щоб і він розповів про себе тепер, як дізнався вже про супутникове життя-буття. На те чоловік у зеленій киреї сказав:

– Я собі, пане Рицарю Сумного Образу, шляхтич родом із села, куди оце з добротливого Бога поміччю постигнемо сьогодні на обід. Маєток маю незгірший, а на ім’я дон Дієго де Міранда. Живу собі помалу з жінкою, дітьми та друзями, бавлюсь полюванням та риболовлею, проте хортів і кречетів не держу, тільки перепела-вабця та пронозувату ласицю. Є в мене десятків із сім книжок, которі гишпанські, а которі латинські, що історичні, а що й божественні: рицарських же книг і на поріг не пускаю. Гортаю радше світські, ніж духовні, як вони тільки пристойні та утішні, чарують проречистим словом і захоплюють цікавим змістом, хоть таких книжок у Гишпанії обмаль. Часом гостюю у сусід і приятелів, частіше гощу їх у себе, стіл у мене чистий, добрий і не скупий. Не люблю пліткарити і не дозволяю, щоб при мені хто злорічив; не суну носа до чужого проса і не мишкую за людськими вчинками; ходжу щодня на службу Божу і подаю на бідність, та не хвалюся доброчинністю, аби не допустити до серця лицемірства та марнославства, що знишка і в найсмиреннішу душу закрадатися люблять; намагаюсь помирити, де хто посварився, свято почитую Пречисту Діву і вповаю повсякчас на безконечну благостиню Господа Бога нашого.

Пильно прислухався Санчо, що той шляхтич про життя своє та заняття оповідував, і здалось воно йому таким святим та праведним, мов у чудотворця якого; тоді скочив із Сірого, вчепився подорожньому в праве стремено та й давай його в ногу цілувати і раз, і вдруге, і в хтозна-котре, та так же то побожно, мало не крізь сльози.

– Що ви робите, чоловіче добрий? До чого ці цілунки?

– Дайтесь, пане, цілувати, – одрік Санчо, – бо оце, скільки живу, вперве, либонь, бачу святого, що верхи їде.

– Не святий я, – заперечив шляхтич, – а великий грішник. От ви, певне, доброї душі чоловік, воно й з простоти вашої знати.

Санчо знову сів у сідло своє, викликавши усміх на повитому глибоким сумом обличчі Дон Кіхота і додавши дивування дону Дієгові. Дон Кіхот запитав у шляхтича, скільки в нього дітей, і докинув, що старожитні філософи, несвідомі істинного Бога, за найвище для людини благо покладали дари натури і фортуни, а також наявність численних друзів і якомога більше добрих дітей.

– У мене, пане Дон Кіхоте, одним-один син, – відповів шляхтич, – та хто зна, чи не був би я щасливішим, якби його не мав; не тим, що він у мене лихий, а тим, що не такий добрий, як би мені жадалось. Років йому, вважай, вісімнадцять, із них шість перебув у Саламанці, вивчаючи латину та греку; як же я хотів, щоб він до інших приступив наук, то виявилось, що хлопець напропале залюбився в науку поезії (якщо її взагалі можна наукою звати), і годі його схилити до студіювання права, на яке я його націляв, чи до цариці всіх наук – теології. Сподівався я побачити в ньому вінець роду нашого, бо живемо в час, коли королі наші найвищими обдаровують нагородами ґрунтовну та доброчесну ученість, бо вченість без чесноти – то перлина в купі гною. А синок мій цілісінький день може над тим мудрувати, чи добре, чи зле висловився Гомер у такому-то вірші «Іліади», чи пристойним, чи ні показався Марціал у такій-то епіграмі, чи так, чи сяк слід тлумачити отакі й такі рядки Верґілія. Тільки в нього й мови, що про книжки названих поетів та ще про Горація, Персія, Ювенала й Тібулла, бо новітніх гишпанських співців він не вельми цінує. Хоть же рідну поезію не конечне собі влюбляє, морочиться оце зараз, компонуючи глосу[62] на присланий із Саламанки чотиривірш – здається, там у них турнір поетичний.

На все теє одказав Дон Кіхот:

– Діти, пане, то ніби частки утроби родительської, тим-то слід їх любити, чи добрі вони там, чи лихі, як любимо душу, що животворить нас: повинні їх отець-мати з малого малку на добру путь наставляти, на добрий розум навчати, на благочестиві звичаї навертати, аби, до зросту дійшовши, стали батькам своїм старим опорою, а нащадкам хвалою і славою. Не вважаю за доцільне змушувати їх до студіювання тієї чи іншої науки, хоть переконування ніколи не завадить. Коли ж наука потрібна не pro pane lucrando,[63] коли небо послало щасливому студентові батьків, що його всім обмислити спроможні, такому, на мою думку, слід дозволити в ту науку вдатися, до якої він найбільше схильний, і хоть поезія дає менше користі, ніж утіхи, заняття нею нічиєї не може остидити слави. Поезія, мостіпане, то в мене молодесенька та ніжнесенька панянка, вродлива понад усяке слово, котру ту панянку дбайливо чепурять, оздоблюють і зукрашають багато інших, що суть всі наші науки: вона ж то всіма ними послугується, а вони всі через неї уповажнюються. І така то панянка, що не любить, аби її руками хапано, по вулицях волочено, по майданах велелюдних показувано чи по палацах гордопишних виставлювано. То така алхімічна сполука, що хто коло неї ходити вміє, добуде з неї щире золото неоціненної проби; треба тільки тримати її в шорах, не давати розтікатись безсоромними сатирами та безпардонними сонетами і ніяким світом у продаж не пускати, хіба що в вигляді героїчних поем, жалісливих трагедій чи веселих та штудерних комедій; не слід також допускати до неї усяких блазнів та черні несмисленної, нездатної збагнути її сили і скласти ціну її скарбам. І не гадайте, пане мій, що під черню я розумію тут саму лише простоту та низоту: усякого невігласа, будь він паном великим чи князем, можна й слід зарахувати до сього розряду; той же, що трудитиметься поезією, дотримуючи указаних вище умов, уславить і звеличить ім’я своє поміж усіма культурними націями світу. А що син ваш, кажете, легковажить рідне письменство, то він, на мій суд, помиляється, і ось чому: великий Гомер не писав латинською мовою, бо був греком, а Верґілій не писав по-грецьки, бо був латинцем. Одне слово, всі поети давнього часу творили мовою, що її ввіссали з материнським молоком, і не сягали до чужої якоїсь, аби висловити високі свої думи; а якщо так, то слід сей звичай і на інші народи поширити, і не погорджувати німецьким, скажімо, поетом, коли він пише по-німецьки, або кастильцем чи навіть біскайцем, як вони по-своєму творять. Тільки ж син ваш, добродію (так я собі мислю), не проти поезії рідномовної виступає, а проти поетів, мабуть, що, крім гишпанщини, не знають жодної іншої мови, ані жодної іншої науки, що могли б підтримати, посилити й збагатити прирожденний їхній хист. Та й се ще не певна річ, адже правду то кажуть, що поетом народжуються, себто правдивий поет уже з матірнього лона поетом виходить і, мавши в собі той од неба даний нахил, без жодної дальшої науки й штуки компонує речі, які справджують відомий вислів: «Est Deus in nobis»…[64] А ще додам, що вроджений поет, що заручиться допомогою мистецтва, більше варт і вищого осягне, аніж той, хто прагне стати поетом, спираючись лише на знання правил: мистецтво-бо не перевершує природу, а тільки вдосконалює її, і найдосконаліший поет є наслідком злуки природи з мистецтвом і мистецтва з природою. На закінчення моїх міркувань скажу вам, пане шляхтичу, нехай ваша милость дозволить іти синові, куди веде його зірка: мавши-бо такі до науки здібності і подолавши щасливо перший її щабель, се єсть знання мов, дійде він і до вершин світського письменства, що так личать шляхтичеві й кавалерові, так його оздоблюють, підносять і відзначають, як митра єпископа або як мантія вченого правознавця. Сваріте сина вашого, як писатиме сатири з наругою честі ближнього, вкарайте його, а писання порвіте; як же творитиме їх взором Горація, що так удало вмів таврувати пороки взагалі, то похваліте, бо годиться поетові картати заздрощі й засуджувати завидників чи інші вади та їх носіїв, не прив’язуючи віршів своїх до певної особи. Щоправда, бувають поети, які задля втіхи злорічення ладні наразитися на вигнання і йти кудись на понтійські острови.[65] Якщо поет честивий у звичаях, таким він буде і в своїх творах, перо – то язик душі: які в ній витворились поняття, такі будуть і писання. Як убачають королі й можновладці чудовну науку поезії серед підданців розумних, доброчесних та поважних, вони їх шанують, почитують і обдаровують, ба навіть вінчають листям із дерева, що не боїться грому, мовби ясуючи, що ніхто не сміє ображати тих, чиї скроні тими вінцями вшановані й оздоблені.

Подорожній у зеленій киреї з дива не виходив, слухаючи Дон Кіхотової орації, і ладен був уже змінити свою думку, що то божевільний. А Санчо, не дослухавши й половини тієї промови, що була йому не до шмиги, збочив трохи з дороги попрохати молока в пастухів, що неподалік вівці доїли. Захоплений розумом Дон Кіхота і його проречистим словом, шляхтич хотів був відновити бесіду, як рицар наш, підвівши голову, побачив раптом на шляху поперед себе критий фургон, умаєний королівськими хоруговками, і, уявивши собі, що то має бути якась незвичайна пригода, гукнув голосно Санча, аби подав йому шолома. Зачувши те гукання, Санчо чимдуж погнав Сірого од пастухів до пана, що мав пережити жахливу й дивовижну пригоду.