Читать книгу Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. Ч. 2 - Мигель де Сервантес Сааведра - Страница 9

Побачивши ключниця, що пан замкнувся із Санчом Пансою, одразу дорозумілась, про віщо в них мова буде – радитимуться, ясна річ, як у похід утретє вже рушити. Нахопила нашвидку накидку та й подалася, налякана й стривожена, до бакалавра Самсона Карраска, бо гадала, що той красномовець і однедавна приятель її пана потрафить одраяти його од того нерозважного заміру. Бакалавр гуляв саме у себе в дворику; як уздріла його ключниця, зразу бухнула йому під ноги, задихана й впріла. Постерігши її вид, сумний та приголомшений, Карраско спитав:

– Що з вами, пані господине? Що вам оце такого подіялось; що на вас образу немає?

– Та мені то нічого, паночку мій Самсоне, а от у мого пана рве душу, так-таки душу рве.

– А чого ж його рве, пані господине? – спитав Самсон. – Може, з’їв чогось, то йому завадило?

– Та ні, – одповіла ключниця, – не так ірве, як ви гадаєте, а пориває, кажу, йому душу знов ота божевільна думка: хоче він, бакалярчику мій годний, ізнов у світи рушати, це вже буде втретє, та нових пригод чи негод на свою голову шукати. Уперше привезено його додому впоперек на ослі ледве живого та теплого після кийового бою; вдруге на підводі з волами, та ще й у клітці – він усе казав, буцімто його заворожено, а сам такий був, що аж сумно, рідна мати була б не впізнала: худий-худющий, тільки снасть, та жовтий увесь, а очі геть позападали, мов аж до самого мозку провалились; щоб його так-сяк на ноги звести, мусила я самих яєць шість сотень збавити, те знає Пан Біг і добрії люди, та й кури мої не дадуть мені збрехати.

– Та вірю, вірю, – сказав бакалавр, – вони ж у вас такі гарні, такі гладкі і так добре поведені, швидше розсядуться, аніж неправду скажуть. То мовите, пані господиня, що нічого такого не скоїлось, лише боїтеся, що пан Дон Кіхот ізнов своє замишляє?

– А так, – потвердила ключниця.

– Тоді не журіться, – сказав бакалавр, – а йдіть собі любенько додому та зготуйте мені чогось гарячого попоїсти, а по дорозі прокажіть молитву святій Аполлонії, якщо знаєте. За малу часину і я до вас прийду, побачите, яка буде чудасія.

– Ой лишко моє, – забідкалася знов ключниця, – святій Аполлонії, кажете? Се ж якби мій пан на зуби недугував,[31] а він же на голову.

– Я знаю, що кажу, пані господине, – перебив її Карраско. – Ідіть собі й не зривайтеся зо мною диспутувати, бо я своє бакалаврство в Саламанці здобув, мене ніхто не перебакалаврить.

По сім слові ключниця пішла собі, а бакалавр подався, не гаючись, до пароха де про що з ним перемовитись – а про що саме, скажемо в своїм часі.

А поки все те діялось, Дон Кіхот і Санчо Панса сиділи собі замкнувшися й провадили розмову, що її і наводить тут наша історія з щонайбільшою докладністю й достеменною правдомовністю.

Санчо казав своєму господареві:

– Я вже, пане, доконав свою стару, то вона одпустить мене з вашою милостю куди-любля.

– Переконав, треба казати, Санчо, а не доконав, – поправив Дон Кіхот.

– Не раз та й не два, пам’ятається мені, – сказав Санчо, – благав я вашу милость, щоб ви мене в словах не виправляли, коли вам розумно, що я на думці маю; от як уже не зрозумієте, тоді так і кажіть: «Санчо, чи там чорте, бісе, я тебе не розумію». Як я і вдруге не потраплю, тоді вже виправляйте, бо я собі чоловік невимагливий.

– Не розумію тебе, Санчо, – тут же перебив його Дон Кіхот. – Що воно таке – невимагливий?

– Ну, невимагливий, знацця, такий, ну, такий… – одказав Санчо.

– Тепер іще менше тебе розумію, – мовив Дон Кіхот.

– Ну, як не розумієте, – сказав Санчо, – то й я вже не знаю ані руш; Бог з вами, пане, та Бог же й зо мною.

– Ага, я вже, здається, догадався, – обізвався Дон Кіхот. – Ти хотів сказати або невимогливий, або невибагливий, що тобі скажуть зробити, те й зробиш, як звелять говорити, так і говоритимеш.

– От же хоть і закладусь, пане, – сказав Санчо, – що ви з самого першу добре втямили і зрозуміли, що я мав на думці, а нарочито хотіли збити мене з плигу, аби я вам іще три мішки гречаної вовни наговорив.

– Може, й так, – погодився Дон Кіхот. – Ну, так що ж там каже твоя Тереза?

– Тереза каже, – відповів Санчо, – що кохаймося, кае, як брати, а рахуймося, як жиди; козирна шоха простого туза б’є, на те козир; ліпше одно «на», ніж десять «дам»… Воно, звісно, дурна баба дурне радить, та хто не слуха, тому вадить.

– І я так гадаю, – сказав Дон Кіхот. – Ну ж бо, провадь далі, друже Санчо: нині в тебе що слово, то перлина.

– Річ тут, пане, ось яка, – вів далі Санчо. – Самі здорові знаєте, що сьогодні за столом, а завтра на столі; смерті не одперти; круть-верть, у черепочку смерть; кирпата свашка нікого не минашка; як проб’є час і година, то не одхреститься людина; смерть глуха, не пита, чи ти грішний, чи без гріха… Так, бачите, люди славлять, та й панотці з казальниць те саме правлять.

– То все правда, – зауважив Дон Кіхот, – от тільки не можу збагнути, куди се ти стрижеш.

– А стрижу я он куди, – одказав Санчо. – Скажіть ви прямо, ваша милость, яку мені плату положите, місячно, чи як там, поки у вас служитиму, і щоб ту плату давали мені з вашого маєтку, бо за добру ласку служити я не годен – коли ще та ласка буде, та чи й овсі буде? Тільки й нашого, що в кишені (дай Боже)! Я ж таки хочу знати, яка мені заслуженина буде, чи вже велика, чи мала; раз кап та вдруге кап – дивись, і повне відро; зеренце до зеренця, то й мірка набереться; ліпший малий зиск, ніж велика втрата; запас біди не чинить. Правда, якби так сталось (хоть я вже не вірю та й не сподіваюсь), що ваша милость таки подарує мені з ласки той острів, що обіцяли, то я вже не буду ані невдячником, ані великим загребою: хай-но тільки обчислять, які з острова будуть прибутки, і я згоден, аби з моєї плати відлічили якусь там суму.

– Друже Санчо, – зауважив Дон Кіхот, – як є добра сума, а в тій сумі добра сума, то воно на одно виходить.

– Бачу вже, що я й тута обмилився, – сказав Санчо. – Не на те «у» притиснув: су5му тра було сказати, а не суму5. Та менше з тим; адже ви мене, пане, й так зрозуміли.

– А зрозумів, – одповів Дон Кіхот. – Зглибив я твої думки аж до самого дна, добре знаю, куди ти ціляєш незчисленними своїми приказками-стрілами. Вважай, Санчо: з дорогою душею поклав би я тобі тверду платню, якби знайшов був хоч в одному романі про мандрованих рицарів якийсь приклад або хоч натяк прихований, що зброєноші побирали стільки а стільки місячно чи там річно; однак же перечитав я всі (або майже всі) їхні історії і не пригадую, щоб котрийсь рицар мандрований назначав певну винагороду джурі своєму, натомість добре знаю, що всі вони служили за панську ласку: бувало, що панові неждано-негадано всміхалася фортуна, і тоді слуга діставав од нього в дар острів або ще якусь рівноцінну річ, або принаймні благородний титул. Отож, Санчо, якщо ви згодні служити мені знов, маючи таку надію і сподіванку, то будь ласка; та не думайте, щоб я став нехтувати й ламати споконвічні звичаї мандрованого рицарства: се річ неможебна. Ідіть же, Санчо мій пишний, додому і ознайміть вашій Терезі сю мою резолюцію; як вона на те пристане і ви погодитесь служити мені за добру ласку, bene quidem,[32] як же ні, то розійдемося без сварки. Аби пшоно, а голуби налетять, аби мед, а мухи налізуть. Іще й на те вважайте, сину мій, що ліпша добра надія, ніж лихе володіння, і ліпший добрий позивач, як лихий одбирач. Говорю ж я таким складом лиш на те, аби ви, Санчо, зрозуміли, що і я незгірше приказки низати вмію. А насамкінець от що я хочу вам сказати, і таки скажу: коли не хочете служити мені за ласку, ділячи зо мною і долю й недолю, то зоставайтеся собі з Богом, хай він вас хоть і святим учинить, а я собі напитаю десь іншого зброєносця, вірнішого за вас і пильнішого, не такого, як ви, нерозторопу та балаклія.

Як почув Санчо отаку панову рішучу умову, то небо над ним одразу захмарилось, а душа й крила опустила: він-бо гадав, що пан без нього не поїде ніяким світом. Стояв він так розгублений, не знаючи, на яку ступить, аж тут увійшов Самсон Карраско, а за ним небога з ключницею: жіноті цікаво було почути, що казатиме бакалавр їхньому панові, аби розраяти його від мандрів та рицарювання. Отож Самсон, знаменитий жартівник, приступив до Дон Кіхота, обійняв його, як і того разу, і промовив зичним голосом:

– О, цвіте мандрованого рицарства! О, сяйне світило вояцтва! О, честе й похвало народу гишпанського! Нехай пошле Господь усемогутній, як то ширше в Письмі говориться, аби та особа, чи ті особи, котрі намагаються перешкодити й завадити третьому виїздові твоєму, заблудились навіки в лабіринті своїх бажаннів і ніколи не діждалися здійснення лукавих своїх намірів!

Тоді, звертаючись до ключниці, мовив:

– А ви, госпосю, можете вже не молитись до святої Аполлонії, бо стало мені відомо, що єсть то непохибна установа сфер небесних, аби пан Дон Кіхот піднявся знову до справдження високодумних і небувалих своїх замірів; я взяв би великий гріх на моє сумління, якби не став умовляти й спонукати сього рицаря, щоб він не повстримував і не впиняв надалі потужної сили своєї правиці і доблесного завзяття душі своєї, бо те гаяння і та безчинність не дають йому направляти кривди, боронити сиріт, охороняти честь дівочу, захищати вдів, підпомагати мужнім жонам, одне слово, чинити все те, що належить, подобає, випадає і личить правоправному мандрованому рицареві. Уставайте ж, Дон Кіхоте, пане мій гожий та годний: не завтра, а таки вже сьогодні має в похід рушати ваша милость і ваша велич; коли ж вам, може, чого бракує до здійснення вашого задуму, то я ладен служити вам своєю особою і всім своїм маєтком; якщо вам потрібен джура, то я за щастя незмірне собі покладатиму стати до послуг вашої магніфіценції.

Обізветься тоді Дон Кіхот, обертаючись до Санча:

– А що, друже Санчо, не я тобі казав, що зброєносців мені не забракне? Ти бачиш, хто пропонує мені свої послуги – сам славнозвісний бакалавр Самсон Карраско, перший вигадник і витворник серед спудеїв саламанчанської школи, здоровий на тілі, жвавий у русі, здержливий на язик, витривалий на спеку й холод, на спрагу й голод, оздоблений усіма чеснотами, які повинен мати джура в мандрованого рицаря. Та Боже уховай, аби я задля власної втіхи повалив сього стовпа науки, розбив сей сосуд знання, підтяв сю пишну пальму вільних і красних мистецтв! Нехай сей новий Самсон зостається у вітчизні своїй, а придаючи їй слави, хай заразом покриє славою і сивий волос своїх отця-матері, а я задовольнюся і будь-яким джурою, якщо Санчо не рачить за мною їхати.

– Та рачу вже, рачу, – озвався розчулений Санчо (йому аж очі сльозою зайшли). – Про мене ніхто не скаже, пане мій, що поки хліба, поти й дружби, – казав він далі. – Не такого я роду й плоду, щоб невдячником бути; усьому світу, а найпаче нашому селу, відомо, які то єсть люди Панси, що я од них походжу. А ще зрозумів я і збагнув із багатьох ваших добрих діл і ще добріших слів, що ваша милость має намір нагородити мене по заслузі. А коли я й завів був ото суперечку про платню, то не сам од себе, а з жінчиного призводу, бо вона в мене така – як убгає щось у голову, то поти буде товкмачить, поки на свому не поставить; сказав би, довбешкою обручі на бочку набиває. Та вже ж чоловік має бути чоловіком, а жінка жінкою. Коли ж я чоловік (що є, то є, ніде правди діти), то буду таки господарем у себе в хаті, хоч то кому мило, хоч немило. Нічого іншого не маємо робити – нехай милость ваша спише тестамента з приміткою, щоб ніяка лиха година не могла його заперчити, та й рушаймо притьмом у дорогу, аби вже пан Самсон не брав гріха на душу, бо, кае, гризтиме його сумління, як не доконає вашу милость утретє світами блудити; а я вже знов прирікаю служити вашій милості щиро й вірно, лучче й краще за всіх джур, що служили мандрованим лицарям давніми й новими часами.

Бакалавр із дива не виходив, слухаючи, якою мовою і яким штилем висловлюється Санчо; хоть і читав Самсон першу частину історії його пана, та зроду не думав, щоб джура був такий потішний, як там його змальовано; тепер же, почувши про тестамент із приміткою, якого не можна було б «заперчити» (замість «заперечити»), повірив, що то все була щира правда, визнав Санча Пансу за щонайпершого блазня наших часів і мовив собі на думці, що другої такої пари навіжених, як отсей пан із слугою, не знайдеш у всьому світі хрещеному.

Насамкінець Дон Кіхот обійнявся з Санчом Пансою на знак примирення, і на думку й раду великого Карраска, що став віднині для нього немовби оракулом, ухвалено було рушати в путь через три дні; за сей час треба було налаштувати весь дорожній припас і роздобути десь шолома з прилбицею, бо, казав Дон Кіхот, він конче мусить мати його з собою. Самсон пообіцяв дістати: один його приятель мав якраз таку штуку і певне йому не відмовить. Щоправда, шолом той не сяяв і не виблискував ясною сталлю, а вкритий був геть увесь іржею та цвілизною.

Що вже наклялися бакалавра ключниця з небогою, то й сказати не можна; вони рвали на собі волосся, дряпали до крові обличчя і голосили над паном своїм, що в мандри збирався, мов тужільниці над покійником. Самсон же, намовляючи Дон Кіхота до нової виправи, мав на думці один план, що він його врадив заздалегідь із парохом та з цирульником; що то був за план, про те скажемо в повісті нашій нижче.

У три дні, як і гадалось, Дон Кіхот та Санчо Панса злагодили всю потребизну, втихомирили своїх – той жінку, а сей ключницю з небогою, і смерком, аби ніхто не бачив, крім бакалавра, що зохотився провести їх аж геть за царину, пустились їхати до Тобоса: Дон Кіхот на свойму доброму Росинанті, а Санчо на вірному Сірому, із селянськими харчами в саквах і з грішми в капшуці, що пан дав йому про всякий случай. На прощання Самсон обійняв Дон Кіхота і попросив його подавати про себе вісті добрі чи лихі, аби він, бакалавр, міг радіти з одних чи смутитися з других, як то велять закони дружби. Дон Кіхот пообіцяв; тоді Самсон вернувся в село, а ті двоє побралися до преславного міста Тобоса.