Читать книгу Час збирати метафори - Михайло Блехман - Страница 4

Стукало.

Власне кажучи, світало, темніло, холодало, тепліло як колись. Але головне – поступово ставало головним – стукало.

Раніше такого не було. Ну, бувало, що стукне і перестане, я не заперечую, але щоб стукало постійно…

– Твоя наївна забудькуватість розчулює. Стукає постійно, і стукіт цей із заднього плану періодично виходить на передній, подавляючи інші звуки. Він, немов крапля, довбає камінь частотою падіння. Втім, і силою теж.

– Думаєш?

Він знизав плечима, ми пригубили, не цокаючись:

– Намагаюся не думати, але не виходить.

Коли сам – самотності немає. Звідки їй взятися, хто її принесе? Самотність настає – я наполягаю на цьому слові, – самотність настає, коли самим бути перестаєш. Таке вже в неї, самотності, головна властивість: чим ширше коло, тим воно вужче. Замкнуте коло – найвужче. Наступ – це нав'язування чужих кумирів, інакше в чому сенс наступу?

– Хіба наполягаєш – ти? Ось дивись.

Він розкрив мій альбом на старій сторінці. Нові у мене теж є, але до них не достукатися.

– Чи не достукатися? Забудькувата наївність! – похитав він головою. – Переконайся в моїй правоті, як би мені не хотілося опинитися неправим.

Я із задоволенням, в котрий вже раз, подивився на витіюватий тризуб, ні на що не схожий, скільки не проводь паралелей. Та й меридіанів – пожартували ми одночасно, хоча обидва не залишилися повністю задоволені тонкістю жарту. Як світанок у незабутому, незабутньому полі, він світився жовто-блакитним світлом, і було свіжо й тихо, а тому несамотньо – хіба може бути самотньо, якщо ти – сам? Якщо немає чужих кумирів.

– Подивись, – порадив він. – І вслухайся.

Тиша відходила від нас. Я вдивлявся в облямований зубцями тризуб і починав розуміти: причина – в стукоті. Тризуб все ще не переставав мерехтіти і виднітися, але тиша йшла нечутними кроками, розсіюючись і поступаючись місцем все більш наполегливому стукотінню, що заважало мені бути одному наодинці з блакитним світанком, що піднімався над жовтим полем і тихо опускався на нього. Самому на по-ранковому жовтому піску, що обрамляв блакитне море і цим же морем обрамлений.

Стукало.