Читать книгу Час збирати метафори - Михайло Блехман - Страница 6

Про оповідання не можна з певністю сказати, про що воно. Інакше це не оповідання. Не краще й не гірше – просто не оповідання, як би воно не намагалося ним прикинутися. Лише замкова щілина, до якої підходить будь-який ключ.

– Замкова щілина або непроханий слід, що залишається в такт монотонному стукоту.

Він пригостив мене сигаретою, але я давно кинув. Він струсив попіл у блакитну воду: вода під мостом звучала і мчала до нашого з ним моря невтомним вальсом.

– Думаєш, і моєму? – затягнувся він.

Добре, коли запитують, як запитує він – щоб отримати відповідь, а не щоб видати за відповідь власне запитання.

– Моє море – це те, про яке хочеться мріяти. І те, в яке впадає річка з оповідання. І те, в якому немає чужого йому стуку, тому що до свого моря можна прийти тільки дуже тихо, стукіт і море несумісні. Те, що любиш, зі стуком несумісне.

А стукіт не припинявся.

Так не можуть стукати жіночі туфлі:

– Твоя героїня йшла безшумно, хіба що сніг натруджено й непривітно скрипів у неї під ногами. Але скрип і стукіт – зовсім не одне й те ж. А поруч зі слідами її черевичків, і замість них, і на них – налипнули гуркітливі сліди босих ступнів, що прийшли з цього боку моста і йшли на той. Вони йшли й залишалися на воді, що тече під мостом і з блакитної стає брудно-безбарвною. А вони все стукають та стукають.

– Я напишу так, – сказав він, і вода забрала недопалок з-під мосту кудись до нашого з ним моря:

«Ось іду по обледенілому мосту, ось сніг забивається мені в діряві черевички».

– Ти хочеш сказати, що це – той самий міст, на якому вона хотіла зустріти себе-другу, під іншим небом, над річкою, колір якої колись не відрізнявся від мого неба, а зараз вона стала схожа на скислий майонез, кажучи твоїми словами?

Він задумався, дивлячись на воду. Від протічної води не хочеться відривати очей, це ж не вогонь, хоча кажуть, що й на нього можна дивитися нескінченно. «Навіщо? – подумав він і подумалося мені. – Всі вогні – все одно вогонь, це вода завжди різна, річки не схожі не тільки на моря й озера, але й одна на іншу».

– У неба немає множини, – припустив я. – Добре, що вони не знали про це.

Чи все ж погано?

– А кажуть, що цей міст розділяє місто, – похитав він головою.

Заперечувати – моя найбільша пристрасть, і я заперечив із властивим мені духом протиріччя всьому на світі:

– Навіть тире не розділяє, а тим більше – міст. Хіба мости наводять не для того, щоб з'єднати? І хіба спалюють не для зворотного?

Роз'єднує не міст, а постійний, неминущий стукіт, що не залишає надії, але залишає сліди.

Сліди замість надії.

Надія, що йде безслідно, без сліду схожа на спалений міст.