Реклама. ООО «ЛитРес», ИНН: 7719571260.
Таємниця агави, або Загадка Коцюбинського
«Будемо мати свого літератора!»
Справжній художник
Дорога додому
Наскрізь новочасний письменник
Найбільша трагедія життя
Постійна жага відкриттів
Найяскравіша квітка України
Fata morgana. З сільських настроїв
Частина перша
Частина друга
Тіні забутих предків
Мала проза
Харитя. Оповідання
I
II
III
IV
Ялинка. Оповідання
І
II
III
IV
П’ятизлотник. Оповідання
На віру. Повість
І
II
III
IV
V
VI
Ціпов’яз. Оповідання
Маленький грішник. Оповідання
І
II
III
Посол від чорного царя. Оповідання
В путах шайтана. Нарис
Лялечка. Етюд
На камені. Акварель
Цвіт яблуні. Етюд
Він іде! Образок
Сміх. Оповідання
Persona grata. Оповідання
В дорозі. Оповідання
Intermezzo. Новела
Подарунок на іменини. Оповідання
Коні не винні. Оповідання
Хвала життю. Нарис
На острові. Нарис
Коментарі
«Fata morgana» (З сільських настроїв)
Тіні забутих предків
На віру
В путах шайтана
На камені
Цвіт яблуні
Він іде!
Сміх
В дорозі
Intermezzo
Подарунок на іменини
Коні не винні
Пояснення слів
За рік до смерті, закінчуючи останнє оповідання «На острові», Михайло Коцюбинський писав: «Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі. Або її цвіт – високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі. Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти».[1]
Квітам, як і взагалі природі, присвячено чимало натхненних сторінок творів Коцюбинського, але агаві серед них належить особливе місце. Незадовго до смерті письменника з оповіданням «На острові» познайомився його брат Хома Коцюбинський. «Я прочитав (твір. – Ред.), – згадував він, – і здивувався, як сухий ботанічний опис опоетизовано. Агава у Михайла Михайловича не звичайна рослина, а якась жива істота. Коли через кілька хвилин я висловив своє захоплення описом, Михайло Михайлович нервово повів рукою, ніби хотів щось від себе одігнати, і сказав: «Розумієш ти, що я не агаву змалював, а своє життя…».[2]
.....
Було якесь свято. Гафійка сиділа на призьбі за хатою. Біля ніг її шпоркались кури і сокотали, допоминаючись їжі. На призьбі лежала розгорнена книжка.
– Агуш, агуша, йдіть собі порпатися попід тином… – проганяла їх Гафійка. – Ну, чого сокочете, дурні? А ти чого, зозуляста, витягаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобі давала їсти. Вам тільки аби їсти, дурні. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Марка, послухай, що розумні люди скажуть. Він вам сказав би: дурні, зроду-звіку дурні. Вам дають жменьку пшона, а забирають всі ваші яйця або ріжуть вас на юшку. А ти, півню, по-дурному тріпаєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий сміливий, як Марко, ти не дав би своїх дітей продавати панам на печеню. А може, ні? Ну, та ти півень, а Марко орел. Ти послухав би, що він каже… Він каже… Та що ти тямиш? Ти нічого не розбереш… Бо коли б ти був розумніший, ти побачив би, що й люди такі, як кури… Ну, чого кудкудачеш, біленька? Чого смієшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собі, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу віддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене печуть, нехай ріжуть… нехай краще закопають мене в землю, чуєш ти, зозулястенька! Ну, пішла геть, коли головою крутиш, невірна! Не бійсь, Марко нікому мене не дасть… бо він орел… а над ним, знаєте, кури, вороння того, вороння… мало не заклюють… Коли й люди на його, і староста, і навіть тато нападаються… а він добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який він добрий, Марко мій… за те його парубки й дівчата страх люблять… і слухають… А ти куди, проклятий? Агуш! Бач – наслідив на книжці! Що мені Марко скаже, як побачить на ній півнячі сліди? Скаже: півень більше начитав, ніж ти… Ну, тепер усі гетьте, агуша, бо мені треба читати. Присунуся ближче до сонечка, хай і воно загляда в книжку, хай і воно читає… Ну, разом!..
.....