Читать книгу Улюблені пісні XX сторіччя - Михайло Маслій - Страница 45

Вірш Олександра Димиденка

Музика Ярослава Вишиваного

Перші пісні Ярослав Вишиваний почав писати ще під час навчання у Теребовлянському культосвітньому училищі. Грав на баяні, трубі, скрипці, гітарі. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернівецькому університеті, куди 1961 року вступив на філологічний факультет. Мелодія, яку час від часу собі намугикував, сиділа в ньому давно. Якось наспівав її своєму однокурснику Сашкові Димиденку, уродженцю Сумщини. Він виділявся серед нас тим, що міг говорити віршами «на ходу», римував дуже легенько і просто. За якийсь короткий вечірній час у студентському гуртожитку народилася пісня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.

Пісня відразу ж полетіла в люди, стала народною, особливо в Галичині, а з великої сцени вона так і не зазвучала у виконанні популярних естрадних колективів та співаків.

«Я пробував опублікувати «Плаче захмарене небо» в різних виданнях. Але всюди тоді, на початку 1960–х років, отримував одну і ту ж відповідь: пісня песимістична і не відображає комуністичної радості. Проте твір пішов у народ, незважаючи на те, є там щось з комуністичної радості чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Її залюбки виконували студентські вокальні ансамблі Чернівецького університету, в яких я працював художнім керівником. Спочатку це була «Лірика», потім – «Вишиванка». Ще зі студентських років, від першого курсу, та й пізніше – вже під час роботи в університеті, керував студентським хором.

Коли чув свою пісню на весіллях, у ресторанах чи деінде, відчував неймовірну радість, адже й досі її вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подібне вдається одиницям. У нашій співучій історії понад сотні тисяч пісень, більшість з яких сумні. Так, ми не мали особливо з чого тішитися… Тепер «Плаче захмарене небо» існує в десятках своїх варіантів. Хтось чув – недочув, перекрутив по – своєму, місцями видозмінені слова, переставлені куплети… Але мелодія та зміст – ті ж! Я особливо десь не висовувався і не доводив, що є її автором. Хоч було різне. Чув її і на Львівщині, Буковині, Волині, Тернопіллі… Хоч себе особливо ніде не афішував, поводився скромно.

У Чернівцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тоді мав неймовірний успіх зі своєю «Марічкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав мені вірші «Ой, не ріж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пісня 1963 року була опублікована в журналі «Ранок». А пізніше на ці ж слова написав свій варіант наш корифей Олександр Білаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодію, яка вдалася краще. Але сам я того не чув від нього, тому це залишилося на рівні чуток. Потім я також писав пісні на вірші різних поетів. Але якогось аж такого великого успіху вони не мали. Викладав я майже 30 років в Чернівецькому університеті.

А ось як згадувався той жовтень 1962 року авторові вірша незабутньої пісні «Плаче захмарене небо» Олександрові Димиденку: «І справді, Ярослав Вишиваний (мій одногрупник та співмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовірно зажурений. Він розлучився з коханою дівчиною… «Давай, твої почуття відтворимо у пісні», – сказав я товаришеві. Той обдумав, заспокоївся, наспівав мені мелодію. Я ж не забарився і вилив усе у вірші. Ось так народилася гарна пісня».