Читать книгу Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько - Страница 4

Перший крок назустріч вітру:
«Втекти від усього»

Оглавление

Усі сімнадцять років свого життя Бенедикт почувався не таким, як всі. Він завжди думав, що робить щось не так. Він багато читав, слухав класичну музику, писав вірші, був тихим та скромним – через це був білою вороною серед своїх однолітків і, як йому здавалось, серед усіх жителів свого провінційного містечка. Проте зараз, коли він сидів на кухні будинку своїх батьків і писав їм прощальну записку, він уперше в житті був упевнений, що робить все абсолютно правильно.

Люстра, котра висіла посеред кухонної стелі, кидала на його лист тьмяне світло, а він акуратно виводив на ньому слова якоюсь дешевою кульковою ручкою. Тими словами пояснював, що йде з дому. Навіть написав, для чого він це робить, і виразив надію, що батьки його зрозуміють. Також він просив його не шукати. І навіть не забув дописати, що любить батьків усім серцем. Він не написав тільки одного – куди подасться.

Дописавши послання, він склав аркуш вдвоє і підписав: «Мамі і Татові». Потім важко зітхнув, підняв з підлоги старий шкільний рюкзак (на якому ненависні однокласники ще в класі десятому фломастером виписали слово «НЕВДАХА», яке він навіть не думав стирати, що робило його в очах однокласників ще дивнішим, ніж він був), повісив його собі на плечі і вийшов з кухні. У цьому рюкзаку було небагато речей. Був старий потертий ноутбук, батарея якого вже давно не працювала, плеєр з хорошою музикою, дві книжки, якийсь одяг і кілька зошитів, вздовж і впоперек розписаних його віршами.

Кулькову ручку, якою писав прощальну записку, він не ховав, бо добре знав, що зараз вона йому знову знадобиться.

Їхня сім’я була зовсім не бідною і зовсім не багатою. Така собі середньостатистична українська родина, яка прагне кращого життя. Будинок був невеличкий, на окраїні міста, і зараз у ньому, окрім Бенедикта, нікого не було, бо батьки напередодні вдень поїхали на весілля його двоюрідної сестри Вероніки.

Була п’ята година ранку, надворі ось-ось мали з’явитись перші промінці літнього сонця, а він блукав по своєму порожньому будинку з розписаним хуліганами рюкзаком на плечах і подумки з ним прощався. Він відчував якийсь легкий сум, ностальгію, змішану з радістю, бо той дім подарував йому дитинство і багато хороших спогадів.

Спогади про прекрасні моменти свого життя той хлопець надзвичайно любив. Більше він любив хіба що самі моменти.

Коли він зайшов у спальню батьків і засвітив у ній світло, усміхнувся. Згадав, як у дитинстві, коли він передивлявся «Жах на вулиці В’язів»,[1] просився в ліжко до батьків, бо страшно було заснути.

Бенедикт підійшов до великої шафи і відкрив її. Там побачив акуратно поскладаний стовпчиками одяг. На другій поличці він відсунув стовпчик татових светрів і, як очікував, побачив за ним сімейний так би мовити «сейф» – місце, де зберігаються фінанси родини. Так само, як і светри, там акуратно лежали білі конверти, в яких зберігалися сімейні гроші.

Він був совісним хлопцем і всіх грошей не брав. Бенедикт добре знав, що навіть якщо візьме всі гроші, його становище на новому місці це не змінить. Йому так чи інакше доведеться заробляти самому. Якось. Тому, поклавши в рюкзак рівно половину сімейних заощаджень, він вийняв з кишені клаптик паперу, написав на ньому «Вибачте», поклав його біля залишених конвертів, повільно посунув на місце татові светри та закрив шафу. А потім вийшов з кімнати, вимикаючи за собою світло.

Бенедикт покидав свій дім на світанку. Він востаннє поглянув з дороги на вікна й усміхнувся. Як було вже сказано, він знав, що робить все абсолютно правильно.


Близько десятої години ранку до того самого будинку повернулось подружжя Крехів. Вони були виснажені після нічних гулянь на весіллі їхньої племінниці Вероніки, проте в порозі, коли дружина відчиняла вхідні двері, гучно розсміялись. Мабуть, згадали якийсь веселий інцидент вчорашнього вечора. Вони були абсолютно безтурботні.

– Цікаво, Бенчик уже прокинувся? – все ще усміхаючись, спитала у свого чоловіка, який іще роззувався, пані Крех. Вона саме зайшла на кухню, поклала сумку на одне із крісел, ввімкнула електрочайник і раптом побачила записку на столі. Коли побачила напис «Мамі і Татові», її обличчя сповнилося тривоги. Чомусь, іще не читаючи слів свого сина, вона здогадалася, що там написано.

Коли на кухню ввійшов її чоловік, жінка вже сиділа на стільці, бо ноги їй підкошувались, а правою рукою перелякано затуляла обличчя; з її очей котилися сльози, а вона вкотре перечитувала записку.

– Що сталося? Що з тобою? Чому ти плачеш?

– Він пішов… Бенедикт… Він покинув нас… Пішов з дому…

Чоловік одразу підбіг до дружини й обійняв її. А вона ридала йому в плече.

– Все буде добре, припини плакати… З ним все буде добре… – заспокоював дружину пан Крех. Він навіть не глянув у записку.

– Він пішов від нас…

– Ми знали, що таке може статися. Це його життя. Він розумний у нас, він знає, що робить.

Вона знала, що чоловік має рацію, та все одно плакала. Материнське серце не могло прийняти того, що єдиний син пішов з дому.

Та все ж якби її хтось відверто запитав про те, що вона відчувала в той момент, жінка відповіла б, що в глибині душі вона пишалася вчинком свого сина. Вона б сказала, що її син – наймужніший з усіх, кого вона знає.


Тієї самої миті Бенедикт поглянув на годинник, там було 10:11. Він сидів у вагоні електропоїзда, який щосекунди віддаляв його від батьків і дому. Чомусь саме цієї секунди хлопець згадав про ще одну людину, за якою сумуватиме. Витягнув телефон з кишені і набрав номер свого друга.

Артем був чи не єдиним другом Бенедикта. Вони не були однокласниками. Хлопці познайомились у музичній школі, разом вчилися грі на фортепіано. Вони були дуже схожі, але, на відміну від нього, Артем мав багато друзів. Бенедикта завжди це дивувало: чому люди сприймають Артема нормально, а його вважають невдахою? В них такі ж вподобання, такі ж інтереси, а таке різне до них ставлення.

Після трьох довгих гудків у слухавці прозвучав захриплий голос Артема:

– Алло.

– Доброго ранку, розбудив тебе?

– Та ні. Я вже прокинувся, – відповів друг. – А ти що там? Слухай, вчора списався з другом у Фейсбуці, він знає хлопця, який може пробити нам два екземпляри «Коли впаде темрява» Стівена Кінга. Сотня за екземпляр – тобі замовляти?

– Ого, – вразився Бенедикт і усміхнувся. Вони з Артемом полюють за цією книжкою вже понад рік, і сто гривень – це навіть дешево за таку рідкість.

– То як? Закладати за тебе гроші? Я за годинку маю з ним зустрітись.

– Е-е… Ні… Не варто, мабуть…

– Що?! З тобою все гаразд? – здивувався Артем, голос його здавався стурбованим. – Ти мріяв про цю книжку півтора року! Ти не захворів?

– Слухай… – почав Бенедикт. – Я дзвоню тобі, щоб попрощатись.

Кілька секунд на іншому кінці слухавки не чулося нічого, окрім важкого дихання.

– Ти… Ти зробив це… – після паузи промовив Артем.

– Я зробив це.

– Чому ти мені не сказав заздалегідь? Ми змогли б попрощатись особисто.

– Вибач, я не хотів тебе турбувати. Це сталося спонтанно. Я зрозумів, що втрачаю час; що пора.

– Ого, Бенедикте…Я не знаю, що сказати… Ти хотів цього… Вітаю тебе… – говорив друг. – Сподіваюсь, це того варте.

– Варте.

– Ну що ж… Усього тобі доброго, друже. Живи кожним днем.

– І ти, – промовив Бенедикт і усміхнувся. – Сподіваюсь, іще побачимось.

– Не сумніваюсь.

Телефонна розмова закінчилась. Бенедикт вийняв сім-карту, розламав її надвоє і викинув у маленький смітничок біля вікна потяга, за яким виднівся світ.

Це було востаннє, коли Бенедикт спілкувався з Артемом. Життя двох юнаків більше не перетинались. Але у серцях одне одного вони назавжди залишаться хорошими друзями.

Проте найголовнішим у цьому всьому було те, що Бенедикт Крех по-справжньому був щасливий. Уперше за довгий час.

Він поглянув на людей у вагоні і замислився про їхні долі. Тобто якими вони можуть бути. Чи є в тому вагоні ще хтось, хто так само, за власним бажанням, залишив усе?

Чи відчували ви запах планети?

А чи бачили, як зірки мерехтять?

Чи як птахи скидають тенета

І з дому на чужину летять?


Картина надзвичайно красива

І може навчити всіх нас,

Що кожна мить некваплива,

Коли ми не усвідомлюєм час.


Коли пропускаємо дні,

Весь час виглядаючи завтра,

Тоді ми направду чудні,

Й птахами буть ми не варті.


Під кінець розкажу вам секрета,

Щоб прагнень до зміни додать,

Птахи скидають тенета

І з дому додому летять!


Саме такі рядки написав Бенедикт ранком у цьому поїзді. Літери виходили кривими, бо потяг час від часу трясло. Але головне – зовсім не літери, а слова, в які вони виливаються. І сенс тих слів.

А сенс був дуже простий – хлопець був щасливий, що покинув своє місто. Що розпочне нове життя. Він житиме кожним днем, кожною хвилиною, кожною миттю. Він знайде новий дім і насолоджуватиметься його красою скільки заманеться. А найголовніше – як заманеться.


Пані Ярина Джусь була власницею старенького пансіонату в найбіднішому районі великого міста, в яке прямував Бенедикт. Назва міста в цій історії не має ніякого значення. Місто-мільйонник з купою різноманітних районів; з натовпами людей на вулицях; з багатьма можливостями для розвитку – це імпонувало Бенедикту, ось чому він вибрав зникнути саме сюди.

Але на відміну від нього пані Ярина ненавиділа це місто. Секрет її ненависті, скоріш за все, ховався у тому, що вона просто не любила людей. Їй було шістдесят дев’ять років, вона не мала ні внуків, ні дітей, ні чоловіка. В неї був тільки старий пансіонат.

Саме він їй приносив якийсь дохід, бо вона здавала кімнати різним приїжджим у місто людям. Ціни її були низькі, отож жильців вона мала силу-силенну. Крізь її очі щороку проходили сотні різних людей. Бідних, скривджених; амбітних і не дуже. Вона чула тисячі життєвих історій – великий кусень яких про нещасливе життя. Можливо, саме це вплинуло на її характер. Вона була недовірлива і різка до людей – нікого до себе не підпускала, мабуть, думала, що всі ці біди саме через людей.

Подобалось їй у її сірому потрісканому пансіонаті тільки одне – він давав людям надію на те, що в них усе налагодиться. Бо крім нещасних історій вона також чула чимало людських мрій.

«А якщо мріють – не здаються», – думала Ярина.

На той день жіночка запланувала поїздку на третє міське кладовище, провідати свою померлу шість років тому подругу Анжеліку. Ярина не приховувала, що Анжеліка була єдиною її подругою за все довге життя. Хоча навіть у той час, коли подруга ще була жива, Ярина не виявляла до неї теплоти. Вона була різкою до неї, як була різкою до всіх інших, проте це не заважало їй любити подругу. І тепер не заважало за нею сумувати.

Одягнувшись у свій найкращий чорний костюмчик, начепивши на голову чорний капелюшок, повісивши на руку шкіряну (трохи потерту) сумочку, вона вийшла зі своєї кімнати. Коли замикала двері, в кінці коридору, біля вікна, запримітила худорлявого чоловіка у сірому халаті. Чоловік замертво стояв і порожнім поглядом дивився за вікно.

Це було звичною картиною для Ярини – той чоловік щоранку виходив у коридор на другому поверсі пансіонату і мовчки спостерігав за світом крізь вікно.

– Кого виглядаєш, Яроне? – як і кожного ранку, спитала у нього Ярина.

– Її, – сухим голосом, як завжди, відповів Ярон.

Далі діалог ніколи не заходив. Жінка оминула чоловіка і спустилася хрипкими сходами в передпокій, або на «рецепцію», як вона усіх просила називати цю кімнату.

Її не дивували такі люди, як Ярон. Її взагалі мало що дивувало. Ні з ким зі своїх квартирантів вона не зав’язувала тісних стосунків, бо знала, що рано чи пізно вони залишать цей пансіонат, а то й цей світ. Для неї головним було те, щоб жильці вчасно сплачували квартплату, а Ярон оплачував усе вчасно, а то й на місяці вперед.

Незважаючи на те, що рецепція пансіонату була заставлена всіляким барахлом, вигляд вона мала на диво затишний. Скоріш за все, цій кімнаті затишку додавав великий червоний килим, який Ярина колись привезла із Туреччини. А в кутку був маленький стіл, за яким уже сиділа темноволоса дівчина.

Дівчину звали Анною. Їй було вісімнадцять років, вона недавно закінчила школу і була внучкою тієї самої Анжеліки, до якої приготувалась їхати Ярина.

Власниця пансіонату завжди, коли покидала пансіонат, залишала когось, щоб наглядав за порядком під час її відсутності. Раніше Ярина завжди просила про це маму Анни, доньку Анжеліки, – Вікторію. Але це було раніше. Життя змінюється у кожного. І життя Вікторії – не виняток. Зараз вона жила в Польщі з другою дочкою і другим чоловіком. А Анна залишилася з батьком на Батьківщині.

Але не все так сумно. Анна добре спілкується з матір’ю і зовсім на неї не злиться. Колись злилась, але не тепер. Час забирає все, навіть образи. Ти просто все приймаєш. Отож і Анна прийняла, і тепер з радістю Різдвяні канікули кожного року проводить з мамою, вітчимом і сестричкою в прекрасному Кракові.

Їй подобалось її життя. А ще подобалось підробляти у бабусиної подруги Ярини в пансіонаті, бо це було легкою для неї роботою. В її обов’язки входило нічого не робити. Просто сидіти за столиком на рецепції й дивитись маленький телевізор. Хоча були й ті рідкісні дні, коли хтось виїжджав з пансіонату, – тоді треба було впевнитись, що квартирант усе сплатив; забрати ключі і прибрати кімнату для наступного жильця. Лише наприкінці робочого дня треба було вимити підлогу в коридорах і прибрати на кухні. Але з цим Анна справлялась за якісь півгодинки, бо пансіонат не був таким уже й великим – мав тільки сім кімнат для жильців, вітальню, дві кімнати Ярини, дві ванні кімнати і кухню.

– Сьогодні повинен заселитись один хлопець… – заговорила до дівчини Ярина, та раптом зупинилась, бо зрозуміла: та її не чує.

Анна сиділа обличчям до маленького телевізора і пристрасно дивилась в екран; ноги поклала на стіл, а у вухах мала навушники, з яких навіть старій Ярині чувся шалений шум.

Жінка насупила брови і буцнула Анну сумочкою по нозі.

– Ай!

Дівчина підстрибнула, одразу забрала зі столу ноги і витягнула з вух навушники.

– Хто тебе навчив правил поведінки, дівчино? Ти на роботі! – прогарчала жінка в чорному.

– Вибачте, я не помітила вас, – засоромилась Анна.

– Так от, – почала Ярина. – Сьогодні повинен заселитись хлопець… Він до мене вчора дзвонив і казав, що сьогодні після обіду прибуде. Поселиш його в шосту кімнату, тільки глянь, чи там прибрано. Даси ключі, все поясниш і візьмеш платню за півроку. Все зрозуміла?

– Так.

– Тоді це все… Щоб все було добре, поки я не повернусь.

Жінка розвернулась і пошкандибала до виходу з пансіонату.

– «Щоб все було добре, поки я не повернусь», – перекривляючи стару, випалила Анна. Потім виставила в бік старенької два середні пальці й додала: – Гірше вже нікуди!

– Ти щось сказала чи мені почулось? – раптом, уже біля самих дверей, розвернулась Ярина.

– Ні… е-е… нічого… – розгубилась Анна. – До побачення, кажу.

– Ага, – буркнула стара і вийшла.


Рівно о 17:19 на одну з платформ залізничного вокзалу з електрички вийшов Бенедикт. З неба падав літній дощ, і люди чимшвидше бігли в підземний перехід. Бенедикта це вразило; вразив натовп самотніх людей, які для чогось приїхали в це місто. У кожного з них своя мета. За хвилину вони всі розійдуться хто куди, навіть не здогадуючись, що саме з них розпочалось нове Бенедиктове життя.

В ритмі зі мною пульсує,

Раптом гальмує і хвилює тим.

Інколи місто за мною сумує,

Спокій дарує, бо тут є мій дім.

Я тобі даю,

даю надію

і знову дію.[2]


Саме ці слова звучали в Бенедиктових навушниках під час знайомства з новим містом. Він вмикав цю пісню знову і знову, бо вважав, що вона дуже добре відображає його внутрішній стан.

Вона звучала в його навушниках, коли він покидав залізничний вокзал; коли питав у незнайомки, як пройти до зупинки маршруток; коли ховався від дощу під дахом одного з кіосків; коли він вперше дивився на ці вулиці; коли вперше оцінював архітектуру будинків; коли вперше дихав повітрям цього великого міста; коли вперше гуляв бідними вулицями району, де розташований пансіонат, у якому він житиме; коли вперше до всього звикав.

Відтепер вона завжди йому асоціюватиметься з першими годинами нового життя.


Коли Бенедикт стояв перед приміщенням пансіонату, надворі вже вечоріло. Коли він побачив той район, одразу зрозумів, що тут живуть нещасні люди. Вулиці були засмічені; подекуди бродили бездомні пси (чи люди); стіни будинків були розмальовані вуличними хуліганами… та й самі хулігани групувались на лавочках біля під’їздів, тримаючи в руках по банці пива.

Бенедикт тримав у руках карту з завчасно розмальованим у ній маршрутом і дивився на будинок.

– Ну от і все, – мовив він сам до себе. – Це мій дім на майбутні півроку.

Заховавши карту в рюкзак, він піднявся по бетонних сходах до дерев’яних дверей. Видихнув і постукав.

Анна сиділа у своєму кріслі на рецепції, тримала якусь двотижневу газету і відчайдушно пробувала розгадати у ній кросворд. Дівчині не надто добре це виходило, бо зі ста слів, які вона повинна була вписати, вписано було лише одинадцять.

Раптом вона почула стукіт у двері і дуже здивувалась. За весь час, коли вона працювала в цьому пансіонаті, ніхто ні разу не стукав у двері, а одразу заходили.

– Що за?… – пробурмотіла дівчина. Гість знову постукав. Дівчина поклала кросворд на стіл і крикнула: – Заходьте! Двері відчинені!

Старі двері невпевнено відчинились, і поріг переступив худорлявий хлопець із чорним чубом і маленькими голубими очима. Він дивився на Анну дивним загіпнотизованим поглядом, навіть не моргаючи. Був одягнений у клітчасту сорочку, джинси і кросівки «Nike».

Вона чомусь спочатку теж розгубилась, і молоді люди певний час ніяково стояли в тиші.

– Підходьте, не соромтесь, – нарешті підштовхнула дівчина гостя.

– Доброго вечора, – невпевнено промовив Бенедикт. – Це пансіонат пані Ярини?

– Доброго… Так, це він… Райський куточок у пекельному місті…

Бенедикт усміхнувся. На райський куточок цей пансіонат аж ніяк не змахував, але увагу одразу привернув старий сервант, у якому були поскладані десятки книжок.

– Любите книжки?

– Е-е… Так а хто ж їх не любить?

– Ну, той, хто не читає, – відповіла Анна.

Бенедикт знову усміхнувся.

Дівчина повела далі:

– Ви хочете зняти кімнату?

– Власне, так. Я дзвонив до пані Ярини і домовився з нею про оренду кімнати на півроку… Вона вас не попереджала?

– Так-так… Звісно, попереджала… – пробурмотіла Анна. Дівчина трохи розгубилась – почала шукати на столі порожній бланк для нового жильця. Вийшло трохи незграбно – на підлогу впав її кросворд.

– Я підніму, – зреагував Бенедикт. Коли хлопець підняв газету, йому в очі одразу кинулось запитання, на яке він знав відповідь. – Анна.

– Що? – не зрозуміла дівчина.

– Тридцять чотири по вертикалі – Анна, – промовив хлопець, простягаючи дівчині кросворд. – Ім’я головної героїні в другому романі Льва Толстого… Чотири літери… Анна… Власне, Анна Кареніна.

– Ох, ви про це, – мовила Анна. – Я подумала, що ви екстрасенс і відгадали моє ім’я.

Хлопець укотре усміхнувся.

– А я Бенедикт. Дуже приємно.

– Взаємно.

Кілька секунд вони обмінювались мовчазними усмішками.

Згодом про цю зустріч Анна розповідатиме: «У пансіонат, де я підробляла, прийшов дивний хлопчина», а Бенедикт розповідатиме: «Мені одразу запали в душу її красиві очі». Справді, вони видавались йому двома шматочками льоду, але не через те, що випромінювали холод, а через те, що були світлими, мов дві засніжені верхівки кам’янистих гір. Сірі, ледь не до білизни.

Безперечно, Анна була красивою дівчиною: довге чорне волосся; маленький милий носик; сяюча посмішка, яка безумовно схилить до себе кожного. Але Бенедикту чомусь одразу найбільше сподобались її очі.

Він нізащо б не насмілився підійти і познайомитися з такою дівчиною на вулиці.

Для них обох ця зустріч стане найособливішою.

– Ну що ж, Бенедикте… Ви маєте заплатити за шість місяців проживання?

– Так, звичайно.

Хлопець потягнувся до рюкзака. Почалася звична процедура заселення нового жильця. Анна віддала Бенедикту ключі від його кімнати і від вхідних дверей; показала, де туалет, де кухня; сказала, що у вітальні є ще одна полиця з книжками і телевізор – якими він може користуватися в будь-який час.

– Ну що ж… Це, напевно, все, – закінчувала знайомити Бенедикта з пансіонатом дівчина. – Якщо будуть якісь питання, звертайся.

– Дякую тобі, Анно.

Вони востаннє обмінялись посмішками, дівчина побажала хлопцю всього доброго і вирушила до свого робочого місця. А Бенедикт відчинив крихітну кімнату (в якій нічого, крім стола, ліжка, шафи і двох крісел, не було) і почав витягати з рюкзака скромні зажитки.

Після того він сів. Вдихнув запах свого нового дому. Поглянув у ніч за вікном. Знову подумки перенісся на вокзал. Подумав: «А що, як саме зараз хтось на тому вокзалі теж приїхав у це місто, щоб змінити життя? Хтось такий же самотній, трохи переляканий, проте натхненний, як і я?» Бенедикт думав і писав вірш, чи то про себе, чи про якогось уявного хлопчика, чи про кожну людину на цій планеті, яка наважилася щось змінити.

В одну світлу і зоряну ніч

На вокзалі хлопчик стояв,

З собою він мав лиш одну річ, —

Любов у душі, від якої сіяв.


Він дивився на потяги,

На величнеє небо

І сильно радів, —

Він щасливий за себе.


Не було ні минулого,

Ні майбутнього теж.

Був тільки хлопчик

І свідомість без меж.


А в іншому кінці міста, у найбагатшому районі, у вітальні свого великого будинку, лежала на дорогому дивані Рута Кулакова. Немов чекаючи якогось прозріння, вона тупилася в стелю. Про що вона думала тоді, знає тільки вона.

Збоку на журнальному столику лежав клавішний синтезатор, чекаючи, коли власниця нарешті його торкнеться і він матиме змогу створити нову мелодію. Та Рута його того вечора не торкалась. Вона просто лежала і тупилася в стелю.

Біля синтезатора лежали аркуш і ручка. Нею Рута повинна була виводити прекрасні тексти, які згодом стануть піснею. Та цього теж не сталося.

– По-ро-жне-ча… – пробурмотіла Рута.

За хвилину випросталась і сіла. Напроти неї стояла велика скляна шафа, в якій акуратно стояли всі Рутині нагороди і медалі. Вона багато чого досягла своїм талантом. Була дуже відомою і якоюсь мірою впливовою людиною в країні.

В неї було прекрасне життя. Десять років у шоу-бізнесі; багато прихильників; сотні відспіваних концертів; десятки написаних пісень, які ставали хітами.

– Можливо, в мене творча криза? – спитала вона сама в себе.

В неї такого ніколи не було. Навіть якщо це й криза – то коли вона пройде? Рута вже рік нічого не пише. Нічого вартісного.

«Авжеж, у тебе творча криза», – одразу ж подумалось їй.

У той момент вона ненавиділа сама себе. Всі нагороди, що височіли над нею, тиснули на неї. Ніби принижували: «Ти колись писала такі гарні пісні. Ти отримувала за них нагороди. А тепер що? Не можеш і кілька вартісних рядків написати! Невдаха!»

Рута з ненавистю кинула подушкою в шафу. Кілька нагород перекинулось.

Іще кілька років тому жінка була впевнена, що зробила незабутній внесок в українську музику. Тепер вона розуміла, як жорстоко помилялась. Вона літала в небесах, серед хмар власних ілюзій.

Про неї давно ніхто не пише. Ніхто з колег про неї не згадує. Жінка розуміла, що її найбільший страх стає реальністю. Страх забуття. Страх – що ти помреш, а після тебе нічого не залишиться.


Десь вночі додому повернувся її чоловік – Гектор. Він працює «важливою шишкою» в компанії, яка виготовляє різноманітні лічильники. Часто затримується на роботі; часто пропускає свята; вони з Рутою часто жертвують хорошими поїздками, лиш би Гектор уклав новий вигідний договір.

Він зайшов у вітальню свого будинку і помітив уже звичну йому картину: синтезатор, порожні аркуші паперу збоку і дружину, котра спить на дивані.

Він спочатку вимкнув світло, а потім повільно підійшов до крісла, взяв ковдру, підійшов до дружини і влігся й собі на диван. Обійняв дружину, відчув її запах, накрився разом з нею ковдрою і заплющив очі.

Гектор знав, як їй нелегко. Як вона себе мучить тим, що натхнення її покинуло. Він би хотів якось їй допомогти, та не міг. Він міг тільки її підтримувати – що, як йому здавалось, він і робив.

Він дуже сильно її кохав, так само як і вона його.

1

Жах на вулиці В’язів (англ. A Nightmare On Elm Street) – культовий багатосерійний фільм жахів 1980-х років. Головний герой – Фредді Крюгер – надприродний серійний вбивця. (Тут і далі прим. авт., якщо не вказано інше.)

2

Слова з пісні «Місто» українського електронного музичного гурту «ONUKA», особливістю якого є вплетення українських народних мотивів в електронну музику. Перший сингл гурту було представлено у жовтні 2013 року.

Дев’ять кроків назустріч вітру

Подняться наверх