Читать книгу Дев’ять кроків назустріч вітру - Михайло Івасько - Страница 6

Наступного дня до мами Бенедикта завітала її сестра Діна. Яна (так звали Бенедиктову маму) заварила чай, і вони сиділи з сестрою на кухні, мило про щось бесідуючи.

Разом з малиновим ароматом чаю по кухні розтікалась туга, бо останні кілька діб Яна плакала і сумувала. Її маленький хлопчик пішов з дому… Її гризли думки: де він? що зараз робить? чи голодний він? чи має він, де поспати?

Десь там…

Її маленький хлопчик…

Абсолютно самотній у такому жорстокому світі.

Жінка кілька разів клялась про це не думати. Кілька разів переконувала себе у тому, що її син знає, що робить. Вона знала, що він заслуговує на те, щоб самому керувати своїм життям. Але все ж він був її маленьким хлопчиком. Вона не могла про нього не думати. І кожного разу, як згадувала, по її шкірі проносились сотні мурашок. Це був материнський, не підвладний розуму, страх за сина.

Він стільки пережив. Вона просто повинна у нього вірити… Але попри всю віру і знання, що так має бути, її материнське серце краялося щоразу, як вона проходила повз його порожню кімнату.

– Дуже смачне печиво, – мовила Діна, відкушуючи, здається, вже п’яте. – Сама готувала?

– Та ні, – призналась Яна. – Сусідка принесла.

Діна сьорбнула чаю і кинула на сестру пронизливий погляд. Під очима в Яни були сині кола, погляд порожній, а все сьогоднішнє чаювання вона мовчазна – перекидається тільки необхідними репліками. Діна одразу знала, що тут щось не так, – вона завжди знала, коли її молодша сестра сумувала. Та жінка не могла ніяк наважитись запитати. І коли так і не знайшла делікатних слів, спитала прямо:

– З тобою все гаразд? Виглядаєш замученою.

– Ти про що? Звісно, зі мною все гаразд.

– Яно? – кинула поверх своїх окулярів погляд Діна. – Кажи. Що з тобою?

Якусь мить Яна ще трималась і мовчки дивилась на сестру. Потім обличчя її скривилось, а з очей бризнули сльози. Діна одразу поклала надкушене печиво на стіл, схопила пачку серветок і підбігла до сестри.

– Що таке? Що сталось, люба моя? – обіймала заплакану сестру Діна.

– Бенедикт… Він… він… – хапала ротом повітря Яна.

Діна неабияк стурбувалась.

– Що з ним?!

– Він пішов з дому… Взяв кілька речей, написав прощальну записку і пішов.

Діна відпустила сестру і з подивом на лиці сіла на сусідній стілець. Кілька секунд у її голові вирував ураган різноманітних думок.

– Я не знаю, що сказати, Яно, – промовила вона. – А коли він пішов? Куди він подався?

– Звичайно, він нам цього не сказав, Діно… Зник він у день весілля твоєї доньки, – обурилась Яна. – Він просто пішов собі, та й усе.

– Божевілля якесь!

– Усе його життя божевілля, Діно.

– І що ви думаєте робити? Ти ж знаєш, як це небезпечно! – промовила Діна. – Ви повинні щось робити! Шукати його, піти в міліцію. Його потрібно знайти!

– Думаєш? – змокрілим поглядом поглянула на сестру Яна.

– Звісно, я так думаю! Ти хочеш і далі плакати і мучити себе страшними здогадками? З кожним може статись багато чого поганого, а з ним тим більше, ти це прекрасно знаєш!

– Діно, – спробувала заспокоїтись Яна. – Я не плачу через те, що непокоюсь… Тобто і через це теж… Більше моїх сліз проливається через те, що я люблю його… Ми могли йому допомогти в усьому… Він хотів почати нове життя… Він міг нам сказати… Ми з татом йому допомогли б і у цьому… Підтримали б… А він вирішив покинути нас і жити так, як він собі задумав… Знаєш, яке ми маємо право йому це забороняти? Він що, має до кінця життя сидіти вдома і спілкуватись тільки зі мною і з батьком?

– Що? – здивувалась Діна. – Я правильно розумію – ви і не думаєте його шукати?

Яна категорично захитала головою.

– О, Боже… – жахнулася Діна. – Ти хоча б розумієш, що можеш уже ніколи його не побачити?

– Розумію, – сумно мовила Яна і знову заплакала. Це рішення було тяжке, але це найкраще, що вона могла дати своєму синові. Свободу. Вона добре знала, що син обожнює цей світ, тож не дати йому права з ним познайомитись – вона не мала права. Він там… У великому світі… Зовсім один… Але, знову ж таки, це його вибір.

За певний час Діна прийняла таку правду і, можливо, навіть зрозуміла її. Коли вона вже зібралась йти додому, наостанок зайшла в Бенедиктову кімнату. Всі речі в ній були акуратно поскладані, ліжко ідеально заправлене, а біля нього на підставці стояв синтезатор. Фотографії, де він з батьками, стояли на полицях, серед численних книжок. Чорнявий хлопчина з голубими очима. Її племінник. Тепер вона за ним сумувала.

Жінка ніколи не показувала племіннику, що любить його. Для неї Бенедикт завжди був малим хлопчаком, який бігає попід столами на кожному сімейному святі. В них ніколи не було близьких стосунків, та зараз, коли він щез, вона відчувала докори сумління, що не показувала своєї любові до Бенедикта. Він, як не як, частина її родини. Він син її сестри. І вона дуже непокоїлась про те, що зараз з ним.

– Надіюсь, ти знаєш, що робиш, Бенедикте, – дивлячись на одну з фотографій, промовила Діна. Поправила кучеряве каштанове волосся і вийшла з кімнати.

А тим часом у пансіонаті пані Ярини, у вітальні зібрались майже всі жителі. Це бувало вкрай рідко, бо кожен, хто тут жив, мав роботу, на якій працював майже весь тиждень. Але, так склалось, сьогодні було якесь державне свято, і всі вони відпочивали від щоденної праці, сидячи і спілкуючись в вітальні.

Двоє жінок дивились телевізор – це були дві тридцятирічні сестри-близнючки, які приїхали до цього міста через кар’єру. Їм колись запропонували хороші місця в якійсь фірмі, і вони, не роздумуючи, погодились, бо це була дуже перспективна робота з можливістю професійного росту. Та ось уже цілих два роки вони ледь зводили кінці з кінцями – ніякого підвищення не було, і, як вони казали, «навіть ним і не пахло».

Попри свою замкненість Ярон мав медичну освіту. Проте його робота теж не приносила ні високих доходів, ні задоволення. Ніхто так достовірно і не знав, ким він працює, але пані Ярина здогадувалась, що він простий ветеринар у якійсь дешевій клініці, бо завжди, коли він повертався в пансіонат, від нього шалено тхнуло, і далеко не квітами. Зараз він стояв у вітальні біля вікна і, як завжди, виглядав «її».

У вітальні, біля шафи з книжками, у м’якому кріслі також сидів старенький сивуватий пан. Його теж рідко можна було зустріти тут, бо він також кудись зникав. Наскільки Бенедикт чув від інших жильців, того пана вигнав з дому власний син, старенький оселився тут і, хоч уже на пенсії, влаштувався в якійсь школі викладачем зарубіжної літератури.

А останню з мешканців цього пансіонату звали Євою. Це була двадцятиоднорічна дівчина, яка приїхала сюди, щоб стати художником. Вона мала коротке світле волосся й абстрактне татуювання ззаду на шиї. Проте світ, який вона узріла в цьому місті, виявився не таким простим і світлим, як її амбіції. Звісно, дівчина не полишала своїх мрій, ходила на якісь курси художників і всяке таке, та поки що заробляла на життя офіціанткою в не надто дорогому ресторані. Єва навіть зараз сиділа поряд зі стареньким вчителем літератури і малювала щось простим олівцем у великому зошиті.

Усі ті люди жили у цьому пансіонаті довгий період. Усі звикли одне до одного. Зараз усі займалися хто чим, сиділи у вітальні, думали над своїм життям, переглядали шоу по ТВ. Усе це було в абсолютній тиші, аж поки до вітальні не зайшли пані Ярина та Бенедикт.

Жінка зранку прийшла в хлопцеву кімнату і запропонувала (чи то пак наказала) йому познайомитись із іншими жильцями, бо інша така нагода в нього випаде ще не скоро. Хлопець одразу відклав зошита, у якому писав вірш про свої вчорашні емоції, і пішов з Яриною у вітальню.

Знайомство з жильцями пансіонату теж неабияк вразило Бенедикта. Стільки доль об’єднав цей будинок… Для хлопця це було щось незвичайне. Щось, про що він раніше і не здогадувався. Тільки зараз до нього дійшло, що таких пансіонатів по Україні, та й по цілому світові, дуже багато. Дуже багато і таких доль. Це пригнічувало й водночас навіювало якесь усвідомлення грандіозності нашого світу.

Абсолютно всі ставили йому якісь запитання. І він, знаючи, що це може обернутись зривом його плану щодо нового життя, був абсолютно відвертим.

– Я втік з дому, – мовив хлопець, коли старий викладач Любомир (так його звали) запитав, де його батьки. – Вони не знають, де я. Я просто взяв кілька речей і зник з дому. Але не переймайтесь, – додав Бенедикт, коли помітив тривогу присутніх. – Вони мені довіряють. Думаю, вони мене не шукатимуть і в міліцію не подаватимуть про розшук.

– Я теж колись втекла з дому, – озвалась художниця Єва. – Але прийшов момент, коли я була змушена їм розповісти, де я. Думаю, в тебе теж буде такий момент.

Бенедикт нічого не відповідав. Він знав, що коли прийде такий момент, тоді про нього подумає, зараз це без сенсу.

– А ти маєш якісь уподобання? – спитала Єва.

– Звісно, маю, – усміхнувся Бенедикт. – Музика… Поезія… І скажу дещо банальне – люди.

– Люди?

– Ну, так… Люди – дуже дивні створіння… Всі різні. Всі зі своїми таємницями. Всіх потрібно розгадувати. А це доволі цікаво.

– А читати любиш? – спитав Любомир.

– Звісно, люблю… Це не люблять лише ті, хто цього не робить, ге? – знову усміхнувся Бенедикт. Його завжди дивував сам факт таких запитань. Йому це здавалось рівнозначним до запитань «ти любиш дихати?», «любиш смак води?».

– Ти, до речі, можеш брати будь-яку з цих книжок. Тільки не забудь покласти назад, бо Ярина має список, де всі записані. І якщо котрась пропаде – вона всіх нас приб’є… – прошепотіла на вухо Бенедиктові Єва.

– О, дякую, це дуже класно, – мовив Бенедикт, іскристим поглядом дивлячись на полиці з книжками. Для нього це був неабиякий скарб і джерело натхнення.

Знайомство протривало майже годину. Бенедикт обговорив з Любомиром кілька книжок, які вони обоє читали; порозмовляв з Євою про її малюнки, які вона чомусь іще не наважилась йому показати; трохи поговорили на спільні теми.

Хлопця найбільше вразило те, що спілкування було дуже простим, ніби він був знайомий з цими людьми все життя. Це якось додавало впевненості у тому, що він там, де має бути. Що він з тими людьми, які повинні бути навколо нього. Хоча це можна назвати приємним додатком до життя в пансіонатах. Тут або покинуті, або неординарні, або вільні люди. Ось чому й спілкування з ними вільне.

Після всього хлопець взяв одну книжку з полиці і вирушив до себе в кімнату. Там він запримітив недописаний вірш. Бенедикт сів на стільчик і взявся дописувати. Згадав стрибки з моста, спілкування з Анною, згадав емоції, які вкладав у вірш на початку. Та не міг сконцентруватись. Тепер його переповнювали інші відчуття.

Він перегорнув сторінку зошита і почав писати вірш, присвячений мешканцям цього пансіонату. Він написав вірш про людські долі. Про віру в краще. Про незламність. Про те, що вибір лише за нами – щось красиве і світле можна побачити навіть у найтемніших речах.

Наступні тижні для Бенедикта були просто казковими. Він не міг повірити, що, лише раз ризикнувши, добився такого життя, якого хотів. Він не переймався майбутнім, жив лише теперішнім моментом. Знав, що скоро закінчаться гроші, що потрібно буде їх десь заробляти, та вирішив, поки вони ще є, про це не думати.

Бенедикт мав те, про що мріє кожна сімнадцятилітня людина, – мав свободу від батьків, хороше спілкування і два навушники у вухах.

Найпершою метою його втечі з дому було принесення в своє життя більше чарівних моментів. Таких, як стрибок з мосту чи як нові знайомства. Бенедикт усе життя був дуже скромним, ніколи ні з ким не спілкувався, а насправді ж той процес йому неабияк подобався. Він, як виявилося, любив відкривати для себе нових людей.

Зі дзвінком до Анни він не затягував. Спеціально для цього придбав собі нову сім-картку. А коли набирав її номер, ловив себе на тому, що пальці абсолютно не слухаються – таким великим бажанням було поспілкуватися з нею.

Та коли він почув у трубці її голос, на його обличчі розпливлась усмішка.

– Алло.

– Привіт, це Анна Володимирівна?

– Бенедикте! А я думала, що ти вже не зателефонуєш, – впізнала дівчина. У слухавці чулися якась музика і чийсь не надто талановитий спів під пісню Майлі Сайрус.[5]

– Хто це там співає?

– Та це Ліза бешкетує.

Дівчата були в Анни вдома, в її кімнаті. Тут вони проводили більшість вільного часу: ділились таємницями і розмовляли про хлопчаків.

Саме тут Ліза забувала про всі свої комплекси. Навіть зараз вона стрибала по кімнаті, виконуючи різні танцювальні па, хоч вони в неї виходили доволі смішні та незграбні. Проте тут, у цій кімнаті, Лізі було начхати на свою незграбність і зайву вагу. Їй було начхати на все – чи не свободою ми називаємо таке відчуття?

– Слухай, Бенедикте, – мовила Анна. – У мене завтра день янгола… Я, Ліза і ще двоє наших друзів ідемо на пікнік. Не хочеш приєднатись? Я буду рада тебе бачити.

– О… е-е…ой! – хлопець так розхвилювався, що випустив із рук трубку.

Анна почула тільки гучний гуркіт, аж зіщулилась і відвела телефон від вуха.

– Бенедикте? Алло? Все добре?

– Так, я вже тут, – швидко мовив Бенедикт, піднімаючи телефон.

– То як?

– Добре… Я прийду… Звісно.

– Тоді давай завтра о шістнадцятій біля «Зміїного шляху», гаразд? Ти вже знаєш, де це.

– Гаразд, – відповів Бенедикт.

Телефонна розмова закінчилась. Двоє підлітків відклали телефони, а їхні обличчя світились дивними, задумливими посмішками.

– Ти його запросила? – вражено запитала Ліза, вона аж припинила танці і сіла в комп’ютерне крісло. Її здивований погляд зупинився на Анні. – Ти його знаєш лише… та що я говорю?… Ти його навіть не знаєш!

– Але хочу взнати, – засоромилась подруга. – Все, замовкни!

Наступного дня панувала прекрасна погода. Немов кораблі в спокійному океані, в небі плавали великі білі хмари. Інколи весь той небесний спокій розрізала біла лінія, сліди літака, який прагне кудись за обрій.

Рівно о шістнадцятий під тим красивим небом Бенедикт з причесаним, наскільки це можливо, чорним чубом, у футболці з емблемою Бетмена, чекав на компанію Анни біля моста, який кілька днів тому їх познайомив.

У руках він мав квітку, яку зірвав по дорозі сюди. Він не знав, як ця квітка називається, але для нього це було неважливим, бо, дивлячись на її сині пелюстки, він бачив у них посмішку Анни. У якийсь дивовижний спосіб він знав, що дівчині вона сподобається.

Крім квітки він приготував дівчині книжку, яку взяв з собою з дому. Це була збірка віршів Ліни Костенко «Річка Геракліта».[6] Ця книжка багато разів його надихала, і він надіявся, що Анна одна з тих людей, які теж зможуть оцінити шарм прекрасних рядків. Звісно, він підозрював, що вона не любить читати. Але ж вона сама сказала, що цього не люблять ті, хто цього не робить. Отож, він мав надію, що вона бодай спробує і їй сподобається.

Минуло якихось десять хвилин чекання, і Бенедикт помітив компанію друзів, які під великим букетом різнокольорових повітряних кульок переходили дорогу. Ліза і Анна були в літніх сукнях і весело йому махали вільними від пакетів руками, а біля них йшли також двоє незнайомих хлопців, років так по вісімнадцять кожному.

– Привіт, це тобі, – мовив до Анни Бенедикт, коли вони підійшли. – Бажаю хороших друзів і багато незабутніх моментів! Вітаю!

Він обійняв Анну, а та взяла подарунки. Спочатку дівчина понюхала квітку, а потім подивилась на книжку.

– Вау! – вражено мовила вона. – Книжка! Якщо чесно, ти перший мені даруєш книжку, дякую! Даю слово, що прочитаю її!

Дівчина ще раз обійняла хлопця. Він відчув запах її парфумів – і був ладен померти. Він вірив кожному її слову і був дуже радий, що їй сподобався дарунок.

– Немає за що.

– До речі, знайомся, – звернула увагу на своїх друзів Анна. – Це Макс… мій однокласник і найкращий друг… А це Бенедикт…

Анна вказала на високого русого хлопчину. Він мав квадратні окуляри і був дуже худий, правда не настільки, як сам Бенедикт. Волосся сповзало йому на очі, а під носом сяяла якась дивна, дещо крива усмішка.

– Радий познайомитися, – мовив Макс і потиснув Бенедиктові руку.

– А це Пилип, – вказала вже на товстішого хлопця Анна.

Пилип був у широкій спортивній кофті з емблемою «Динамо», через що дуже здивував Бенедикта – на вулиці була страшенна спека. Хлопець побачив у Пилипові дещо схоже на Лізу – якусь сором’язливість, мабуть через ту саму зайву вагу. Мав чорне-пречорне волосся і родимку на лівій щоці.

– Дуже приємно, – мовив Бенедикт.

– Це, до речі, мій брат, – підтвердила Бенедиктові здогадки Ліза. – Але ти, мабуть, і сам здогадався.

– Кльова футболка, – усміхнувся Пилип.

– Кльова блузка, – натомість сказав Бенедикт. – Футболіст?

– Скоріш ботан, – виправив Макс. – Боїться показати своє сальце навіть літом!

– Замовкни! – буркнув Пилип і жартома штовхнув друга в плече.

– Та нічого, в тому весь ти… Перестань, ай! – засміявся Макс, і Пилип нарешті розслабився.

За півгодини підлітки сиділи у великому дерев’яному човні, до якого прив’язали повітряні кульки, і пливли за хвилями кудись, куди веде річка. Все це спланував Макс, бо коли компанія пройшла вздовж берега до довгого бетонного причалу, там уже стояв якийсь чоловік з наготованим для дітей човном.

– Максиме, тільки обережно, зрозумів? – мовив власник човна. – Коли поплаваєте, прив’яжеш його до цього кільця… І не забудь замкнути на замок, добре? Ключі віддаси потім!

– Добре! Звичайно! Все зроблю, не переймайтесь! Дякуємо!

Бенедикт одразу зрозумів, що Макс – серце цієї компанії. Він багато говорив, влучно жартував і був абсолютно без комплексів.

А крім цього, того дня Бенедикт зрозумів ще дещо: як це – бути в компанії друзів. Вони пливли у тому човні, немов на якомусь острівку, що належав тільки їм. До бортів човна прикріпили повітряні кульки, через що здавалося, що він не пливе, а летить. У воді відбивалось небо, і це тільки додавало казкового настрою.

– Ну що? Бажаєте музики? – запитав Пилип і, не чекаючи відповіді, потягнувся в глибину пакета, котрого ніс.

Човен уже відпливав від причалу. Макс веслував, та, коли човен знайшов хвилі, хлопець поклав весло в човен, і вони продовжили свою повільну подорож.

– А хто хоче випити? – засміявся Макс і потягся до іншого пакету. За секунду він дістав кожному по банці пива.

Бенедикт дещо засоромився, бо ніколи ще не пив алкоголю, проте не відмовлявся – нове життя, нові правила. І до того ж йому сподобався стан легкого сп’яніння, в який він потрапив того дня.

– Що вмикати, Ань? – вовтузився біля портативної колонки і свого телефону Пилип. – Як завжди, Бастіла?[7]

– Можна, – усміхнулась Анна, і за секунду зазвучала хороша музика.

Бенедикт ніколи не чув про цю групу, та, почувши перші ноти, зрозумів – вона йому теж до душі.

– То вип’ємо за прекрасну Анну і за її Янгола Хоронителя! Щоб він завжди тебе охороняв і піклувався, коли це не можемо робити ми! – урочисто мовив Макс, усі закричали «ура» та «вітаю» і випили.

Музика була божественною. Анна сиділа поряд із Лізою і сяяла від щастя.

Це був незабутній день янгола для Анни. Вона була зі своїми друзями, в хорошій атмосфері, серед хорошого пейзажу. Це були щасливі години.

Їй подобався Бенедикт. Вона це зрозуміла, ще коли вперше його помітила. Не тоді, коли він до них підійшов, щоб запитати дорогу до моста. А ще тоді, як він розгублено відчинив двері пансіонату, наперед постукавши в них. Він її чимось притягував, і їй було цікаво дізнатись, у чому той магнетизм. Їй здавалося, що він випромінював якийсь затишок, а в його очах вона була ладна втонути.

– Бенедикте, а з ким ти сюди приїхав? – запитала вона.

Усі вже пили по другій банці пива і релаксично лежали на лавках човна, делікатно спираючись одне на одного.

– Сам, – кивнув Бенедикт. – Я сказав батькам, що хочу пожити сам, і вони мене відпустили у «вільне плавання».

– Нічого собі! – втрутився Макс. – І що думаєш робити?

– Не знаю… Жити, напевно.

– Як це так? Просто жити? Без жодної мети?

– А хіба це не мета? Спробувати чим більше в цьому житті? Жити – хіба не мета?

– Тьху… – Макс аж випростався. – Жити без мети не в кайф. Можна, звісно, але це без сенсу.

– Ну, добре… А в тебе є мета? – запитав Бенедикт.

Кілька секунд усі мовчали, а потім засміялись. Бенедикт не розумів, у чому річ.

– О, в нього величезна мета, – озвався, відсміявшись, Пилип. – Він мріє, щоб його танець побачила вся країна.

– Нормальна мета! – обурився Макс. – Я затанцюю так, що світ цього ніколи не забуде!

– Що? Ти танцюєш?

– Танцюю, – мовив хлопець. – І це моя мета – робити те, що приносить задоволення, і в той самий час творити мистецтво. А жити без мрії – що це за життя таке?

– То він і каже, що його мрія – спробувати все в житті, – втрутилась у дискусію Ліза.

– Він і так усього не спробує, – буркнув Макс. – Можна і по дорозі до мрії напробуватись багатьох речей. Так хоча б буде сенс.

Бенедикт нічого не відповідав. Він розумів, що хлопець має рацію. Але також він розумів, що особисто для нього найбільша мета – добре прожити своє життя. Звісно, в нього є мрії, пов’язані з поезією чи з чимсь іншим, але всі вони тліють порівняно з бажанням наповнити своє життя незабутніми моментами.

Він не продовжував дискусії, бо добре розумів і Максову точку зору.

– Ну все, припиніть. Скільки людей – стільки й вірних думок, як прожити своє життя, – озвалась нарешті Анна. – Краще скупаймось!

В усмішках п’ятьох підлітків відбивалося яскраве сонце тодішнього дня. Вони стрибали з човна у воду – і це їх окриляло. Хлюпали одне на одного водою – і це робило їх щасливими. Вони сміялись мов навіжені – і їм заздрив весь світ.

Не купався лише Пилип, який сидів на човні у своїй спортивній блузці й керував музикою. Хоча всі бачили, що він не нудьгував – після четвертої банки пива хлопець відчайдушно наспівував пісні, а на деяких моментах не міг стриматись і витанцьовував на човні запальні танці.

– Тобі теж треба ходити на уроки танців! – сміявся з нього Макс.

– Твої викладачі тільки зіпсують мій талант! – відповідав Пилип і «нарізав» далі.

Бенедикта потішив той факт, що Ліза тепер його абсолютно не соромилася, як то було в перший день їхнього знайомства. А це означало лише одне – вона приймає його.

Вони всі його приймали. Це в нього викликало легкий подив і любов до життя.

Коли купання завершилось, Макс запропонував усім повернутись до причалу, прив’язати човен і піти «кудись у центр» і там іще розважитись. Усі були не проти, та от Анна запропонувала Бенедикту пройтись до причалу по набережній. Той не відмовився.

Вийшли вони на берег абсолютно мокрі, бо купались в одязі, проте абсолютно щасливі. Бенедикту подобалось дивитись на Анну, а їй – на нього. З волосся й одягу капало, а зверху припікало гаряче сонце.

– Нічого, поки прийдемо, все висохне, – промовила Анна.

– Ви там не затримуйтеся! – кричав із човна Макс.

Бенедикт крикнув, що не будуть.

– У тебе прекрасні друзі, – признався Бенедикт, дивлячись, як удалині, посеред річки, вони пливуть у бік причалу.

Вони йшли по набережній алеї, мокрі й босі, бо взуття залишилось у човні. Інколи перехожі кидали на них здивовані погляди, але їм було начхати.

– Ти їм теж дуже сподобався, Бенедикте, – промовила Анна. – Пилип далеко не перед кожним ось так скаженіє. Думаю, ще трохи – і він не засоромиться перед тобою скинути свою кофту.

Хлопець засміявся.

– А ти як думаєш? – раптом почав Бенедикт і чомусь зупинився. Дівчина зупинилась біля нього. – Потрібно мати мету в житті?

– Знаєш, це справа кожного – на що витратити своє життя. Проте грішно, якщо в тебе є якісь мрії, а ти їх ігноруєш і переконуєш себе, що їх нема. Ти ж по-справжньому не будеш насолоджуватись моментами, якщо там, у твоїй душі, плаче якась заповітна мрія, навіть якщо ти житимеш насиченим життям.

Бенедикта знову вразили слова дівчини. Вона говорила все, що він відчував. У нього було враження, що вони знайомі сто років і вона знає його краще, ніж він сам.

– А також я думаю, Бенедикте, – продовжила Анна, – що всі найкращі моменти треба з кимось ділити. Вони порожні, якщо їх проживаєш у самотності. З цього виходить, що для мене найголовніше – це близькі люди… це друзі… це кохання… найбанальніший момент життя може стати незабутнім, якщо ти ділиш його з кимсь тобі дорогим. От чим тобі не красивий момент?

Хлопець подивився навколо. Він зрозумів її й усміхнувся. Її очі блищали, вологе волосся роздмухував вітер.

– Ти абсолютно права, – промовив він. – Надіюсь, я стану тобі не гіршим другом, ніж Макс, Ліза чи Пилип.

Дівчина усміхнулась. Вона вірила, що хлопець її зрозумів, та знала, що не до кінця. Вона не хотіла від нього дружби, вона хотіла його поцілувати. Проте, подумавши, вона відвернула від нього погляд:

– Я теж на це надіюсь.

Вони продовжили свою прогулянку вже з якоюсь іншою темою для розмови.

Той день для Бенедикта був дуже веселим. А ще він його здивував. Бенедикт і уявити не міг, що знайдуться такі люди, з якими він зможе говорити на такі цікаві теми. Йому було сімнадцять, і людей завжди лякали його розмови про сенс життя. Та не цього разу.

Коли він ввечері прийшов в пансіонат, на рецепції була пані Ярина. Вона одразу помітила, що юнак сяє від щастя.

– Бачу, тобі місто прийшлось до смаку? – буркнула вона.

– Ще б пак, – буркнув хлопець.

– Ну спочатку солодкість, хлопче, – мовила вона, не відриваючи незворушного погляду від телевізору. – А потім солоність.

– Не будьте такою песимісткою. Все буде добре, – мовив він і пішов до своєї кімнати.

А там він всунув собі у вуха два навушники, увімкнув лампу біля ліжка, взяв ручку і зошит, сів на ліжко, закутався в ковдру і почав писати під прекрасні «Білі хмари» Людовіка Ейнауді.[8] Це було прекрасне завершення прекрасного дня.

Наступного дня Бенедикт і Анна зустрілися знову. Ще вчора Анна вмовила Бенедикта на зустріч за її правилами. Він пообіцяв підтримати будь-яку її ідею.

– То давай завтра зустрінемось, і, повір, я змушу той день закарбуватися в твоїй памяті, – мовила дівчина. – Тільки робитимеш усе, що скажу.

– Залюбки, – не відмовлявся Бенедикт.

Він, якщо по правді, трохи боявся того, що може придумати дівчина. А вона, якщо по правді, просто хотіла подарувати хлопцю ті незабутні моменти, за якими він так відчайдушно ганявся. Хоча її ідеї дійсно були трохи божевільні.

Вони зустрілись біля старого пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку.[9] Дощ просіювався, мов легкий сніжок, – повільно та заспокійливо. Небо було сіре, мов вересневий туман. Анна була захована під парасольку, а Бенедикт – під капюшон своєї кофти.

Дівчина чекала його рівно сім хвилин. А коли він все-таки з’явився в кінці вулиці, вона усміхнулась і посмішкою розвіяла всю сірість того дня. На Бенедиктових вустах теж заблищала усмішка, коли він побачив Анну. Хлопець одразу помітив, що дівчина щось тримає в руках.

– Привіт, це тобі, – мовила вона, простягаючи юнаку подарунок.

– Привіт… Що це?

Він взяв у руки дарунок і зрозумів, що це новесенький рюкзак. Сірий, мов сьогоднішнє небо чи мов відтінок її очей. А ззаду на ньому був зображений великий жовто-блакитний тризубець.

Хлопець був здивований.

– Ніяких відмовок я не приймаю, – одразу застерегла Анна. – Ти не невдаха, і ти його приймеш.

Бенедикт просто усміхнувся, а вона зраділа, бо добилась того, чого хотіла.

– Скидай свій і віддай мені, – мовила дівчина. – На нього в мене інші плани.

– Не знаю, що сказати… дяку…

– Нічого не кажи, – ледь чутно прошепотіла Анна і потяглась допомагати хлопцеві скидати шкільний рюкзак.

Після того він його відкрив і почав перекладати речі. Хлопець одразу зрозумів, що дівчина не зводить погляду з цього процесу, та діватись було нікуди. У старому наплічнику був лише плеєр з навушниками, дві ручки і те, що він хотів приховати, – зошит з віршами. Дівчина одразу зрозуміла, що це щось особисте, бо хлопець чимскоріш переклав його в новий рюкзак і одразу зиркнув, чи вона помітила його поспіх.

А Бенедикт, своєю чергою, зрозумів, що Анна все зрозуміла. Та попри те обоє мовчали – ніяких пояснень і запитань не було.

– Ну ось, – нарешті Бенедикт простягнув Анні свій порожній розписаний наплічник.

– Молодець, – усміхнулась вона і повісила його собі на плече. – А тепер ховайся під парасольку, і йдемо.

Він кивнув і зробив все, що говорила дівчина.

Того дня на вулицях міста було мало людей. І навіть ті, що були, чимшвидше хотіли заховатись від дощу в якесь приміщення. Неспішною ходьбою йшли під парасолькою тільки Бенедикт і Анна.

– Не розумію, чому вони всі так бояться того дощу? – здивувався Бенедикт. – Він же невеликий, і вони не з цукру.

– А сам ідеш зі мною під парасолькою, – зауважила Анна.

Хлопець різко зупинився. Він тримав парасольку правою рукою, та раптом її відхилив, і маленькі крапельки почали падати просто на них.

– Ай! Бенедикте!

– Бачиш, я не боюся його, – сказав хлопець.

– Добре, я тобі вірю! – засміялась дівчина. – Поверни парасольку!

Хлопець повернув парасольку над їхні голови.

– Я йду під нею, бо ти попросила.

Анна дивилась просто в його очі. В ній ніби щось йойкнуло. Вона зненацька зрозуміла, що Бенедикт, сам цього не підозрюючи, випередив її. Того дня вона повинна була подарувати йому незабутні моменти – та він ось так просто, сказавши кілька слів, подарував їй їх раніше.

Вони дивились одне на одного кілька довгих секунд. Аж раптом проїжджа машина облила їх водою з калюжі. Вони заойкали й одразу відскочили. Анна думала, що ця машина запобігла їхньому поцілунку, а Бенедикт – що вона просто їх облила.

– Все нормально? – спитав хлопець, і не здогадуючись, про що щойно думала дівчина.

– Так, – відповіла вона. – Просто образливо мати парасольку – і все одно намокнути.