Читать книгу Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр. - Микола Литвин - Страница 7

Жовтневий маніфест Української Національної Ради і особливо Першолистопадове повстання у Львові стали детонатором революційного вибуху для земляків Ольги Кобилянської і Юрія Федьковича.

1—2 листопада 1918 р. за наказом Буковинської делегації Української Національної Ради згідно із заходами поручника Іллі Поповича, у столиці краю повстали три українські стрілецькі сотні. При допомозі сотні з полку УСС та озброєних груп залізничників вони роззброїли австрійську залогу Чернівців[150]. У цьому полку служив Вільгем Габсбурґ (В. Вишиваний), онук імператора, якого деякі галицькі політики хотіли бачити на чолі відродженої Української держави. Відразу після створення УНРади у Львові він надіслав К. Левицькому телеграму: «проголосити самостійне королівство у вірності династії і скіпетрові цісаря Карла». Однак ці пропозиції архікнязя вже були неактуальними: революційна стихія вимагала державного усамостійнення краю[151].

2 листопада центральні майдани і вулиці міста заполонили близько 40 тисяч українців, що прибули на Буковинське народне віче. Більшість його учасників висловилися за возз’єднання краю з Українською державою, яка щойно проголошена у Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І. Клевчука та С. Канюка про союз із радянським Харковом. Водночас віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань на буковинські землі з боку румунських установчих зборів, які відбулися 27 жовтня, засудило підступну діяльність Румунської національної ради на чолі з Я. Флондором. Віче обрало головою Українського крайового комітету Буковини або, як тоді казали, українським президентом Буковини 63-річного Омеляна Поповича – відомого письменника, педагога і громадського діяча. Він народився у гірському селі Сергії, що нині в Путильському районі Чернівецької області. Разом із Юрієм Федьковичем став засновником вільнолюбної газети «Буковина». З 1892 р. обіймав посаду інспектора українських шкіл. Крім того, склав для малечі «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва – «Українсько-німецький словник». З 1911 р. Попович був послом Буковинського сейму[152].

Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинців. Розпочалася інтервенція румунських військ на Буковину, організаторами якої виступили акредитовані у Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії. Ще у 1916 р. у зв’язку зі вступом Румунії в Першу світову війну на боці Антанти впливові американські кола нерідко заявляли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Таку «щедрість» Заходу, очевидно, можна пояснити бажанням створити «бар’єр проти більшовизму». А після того, як Австро-Угорщина підписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину. У ці драматичні дні (7 листопада) Краєвий комітет реорганізовано в Українську краєву національну раду, яку очолив Агенор Артимович. 9—11 листопада румунські війська зайняли регіон.

Окупація краю і розгорнутий терор проти українців викликали спротив широких мас населення. Повсюди виникали селянські ради, творилися озброєні загони самооборони, але діяли вони стихійно, не погоджуючи свої заходи із Українською Національною Радою. Не зміг допомогти буковинцям полк Українських січових стрільців: на початку листопада він залізницею відбув до Львова. Лише 17 листопада Національна рада і уряд ЗУНР обговорили доповідь О. Безпалка про суспільно-політичну ситуацію в Буковині[153]. Та було пізно: директиви зі Львова надійшли, як завжди, невчасно.

28 листопада 1918 р. румунський король організував у Чернівцях справжнісінький фарс – скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцію про «безумовне й на вічні часи з’єднання всієї Буковини з королівською Румунією». 18 грудня цей документ ствердив підпис короля[154].

В ті трагічні дні Омелян Попович з групою буковинських громадських діячів переїхав до Львова, де знову опинився у вирі революційних перетворень: став заступником голови парламенту республіки, головою його шкільної комісії. Постійно допомагав землякові Миколі Топащаку формувати в Коломиї Буковинський полк, який у прикордонних Кутах заснував збірну станцію буковинських добровольців, а у Городенці – запасний курінь (командир – поручник Р. Ціпгер). Цікаво, що цей курінь підлягав Дієвій армії УНР. Після окупації Галичини поляками відомий буковинець жив у Львові, довгі роки працював інспектором «Рідної школи».

Рідко, але завжди із задоволенням Попович-батько навідувався до дочок у зелені Заліщики, над Дністром. Наталка після закінчення Чернівецької учительської семінарії вчителювала у бурсі при семінарії. Олена була одружена з колишнім артистом театру, старшиною армії УНР Сцярком-Животівським і з чоловіком утримувала крамницю. Перебуваючи влітку 1930 р. в гостях, Омелян Попович раптово захворів і помер[155].

Польська влада вживала усіх заходів для того, щоб похорони відомого громадського і політичного українського діяча пройшли непомітно. Під претекстом хрещення у православній церкві тіло покійного не дозволили занести до греко-католицької церкви. Але громада вирішила інакше. На похорон славетного земляка із Чернівців прибули православні священики, делегація академічного товариства «Запорожя» Чернівецького університету, почесним батьком якого був О. Попович. Мешканці міста Заліщиків прийшли з вінками та букетами живих квітів, а похоронні псалми виконали учні місцевої учительської семінарії під керівництвом її випускника Г. Романка.