Читать книгу Карби і скарби. Посвіт карпатського світу - Мирослав Дочинець - Страница 11

Раннього літа ми з дідом ладили яворові косовища. Належало вибрати в лісі гінкого молодого явора. А наперед Іллі піти до церкви й покласти воскову свічку пророку-громовладцю. Помолитися за лад на ґаздівстві, за спіх у роботі, за вдале ремеслування. Удома ввечері язик за зубами держиш, уклонившись образам, рано лягаєш. До схід сонця піднімаєшся і, нікому не кажучи про замір, рушаєш до поміченого явора. Дорогою ні з ким не здоровкаєшся, до бесіди не пристаєш. Смиренно шепчеш молитви. У лісі, перехрестившись, починаєш підрубувати явора з чотирьох боків. Рубаєш точними й негучними махами, щоб не розбудити Велику Хащу, приспану за ніч. Верхівка дерева має впасти на північ. На землі дерево обчищаєш, відсікаєш триметровий криж і завдаєш собі на плечі. Дорогою читаєш подячну молитву за те, що Хаща впустила і випустила тебе з миром.

Удома кругляк розколюєш з тоншого кінця на дві половинки. Не обтісуєш, ховаєш на бантах під стріхою, у затемненому провійному місці. У вільний зимовий вечір зносиш яворину з хліва. Уже суху, легку розколюєш знову навпіл. Із сих ощепів будуть два косята. Починається тесання. Перші тріски дідо схапував і десь заникував у потаємному закутні. Інші спалював. Кося тесалося одним дихом. Готове держално дід чіпляв двома ручками за сволок у сінях – аби підсихало до весни. За зиму воно ще «сідало».

На Святий вечір дідо брав в одну руку суху отаву, у другу – яворове Ілієве кося й обходив тричі хижу, приказуючи: «Всевишній Господи, що сотворив світ, сонце, місяць, зорі на небесах! Як чоловік не годен їм нич лихого зробити, дай так, аби й мені нич не могли зробити, поможи моїй сім’ї, дай сили, сохрани маржини, щоб давали доста молока і весь наш рід був ситий».

На Водохреща, після освячення води в криниці, дідо вмочував у неї кося верхнім і нижнім кінцем і примовляв: «Як помагає ся свята вода людям, так аби моє кося помагало мені у всякій біді й усю нечисть від мене відганяло, і тіло й душу мою спасало». Тоді заходив з кіссям до хижі, набивав на нього дзвінку литовку й клав у красний закут. Чекав священика, котрий, освячуючи житло, бризкав водою і на новеньку косу. І вона дочікувала літа, гарячої косовиці, щоб до пізньої осени не розлучатися з ґаздою.

А який був дідо косар – горішок у траві перетинав! Служила дідові ота коса і замашним інструментом, і ціпком, коли дерся в полонини, і палицею, аби боронитися від звірини. А головне – правдивим оберегом.

При кісьбі на уходах, коли ночували в далеких колибах, спасу не було від босоркань і повітруль. У яких лише подобах не являлися вони косарям у паркі підполонинні ночі: то жінчовкою, що нібито принесла перекуску, то панікою в солом’яному калапчику, то блідою дівочкою з вінком із косиць. І коли струджений за день чоловік засинав умліока в своїй ліщиновій халабуді, сі лісові повійниці бралися мучити його тіло – теребили, гнявили, скомтали, щипали, присмоктом витягували мужеську міць. А з третьою молочною росою звітрювалися в темні пущі. Мертвооко за сим позирав із бездонної небесної криниці місяць. Косар уставав у передрання, як пес побитий, – у синцях, ломоті костей, без сили й дяки на роботу.

Якийсь час занадилися дві геть молоденькі повітрулі, що вимордовували чоловіка за ніч до напівсмерти. До боженої жони, що виносила сюди їду, той ніякої хіті не мав. Почалося се після того, як у глиняній бані, де копали черленицю на вальки-саман, притовкло двох сільських дівочок. Тяжкою смертю відходили бідолашні, з повними ротами землі. Відспівали їх і впокоїли на вершку цвинтарного груника, та, видати, спокою загиблі так і не знайшли. Молоді косарчуки боялися заснути, придрімували коло вогню, а старі розказували, як повітрульки в шовкових пеленах закрадалися в колибу, замикали студеними перстами їм очи, діставали заплітки з волосся й вузлували руки – і далі робили з нещасним що хотіли.

Сільське жіноцтво припросило попа запечатати злощасну глиняну баню хрестом. Цілу ніч Божі люди з Чумальова читали там Псалтир – і лише позад сим оті влесливі повітрулі дали косарям спокій. Та скільки й без них непевної нечисті носилося по сутемках диких зворів!

Ті напасті обминали мого діда. Бо мав він на них добру відгану – яворову Ілієву косу. Де б його не запосів нічліг, клав дідо на порозі кучі сячене-пересячене древко і сам вкладався з проникливою примовкою на устах: «Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні чорному, на сідлі соколиному, замикаєш ти комори, дворці й хлівці, церкви й монастирці і цісарські престоли. Замкни всякій нечисті губи й губища, зуби й зубища, очі й очища, кігті й кігтища, аби вони на мене, народженого, хрещеного й молитвеного раба Божого Івана, очей не витріщали, зубів не гострили, біду не вершили, соблазну не чинили, суєту не сіяли».

І не мала смілости нічна потолоч переступити той поріг-оберіг.

Ріс я окатим сиротюком і любив звиватися коло дідового ремесла. Дістаючи за свою роботу дерево, дід часом дащось стругав для сільської челяді. Бувало, що й труни-деревища. Коли тріски летіли на землю, дідо примушував мене ревно визбирувати їх і жбухати в піч. Щоб ніхто з прибутніх потайки не зняв першу трісочку. О, то не просто скіпка, то тріска-чарунка, що чоловіка годна зробити невидимим, а самому відкрити затайливий світ!

Дідо, коли ще був недолітком, крадьки від свого вітця затаїв таку скалку в пазусі. А далі вчинив так, як казало старе повір’я. Жаска то була для нього година. Увечері перед Паскою кружними дорогами, щоб нікого не стрічати, пішов до церкви на всенощну. Тихо, як мацур, затягся в темний закутень і звідти очив на молільників. Свічні пломінці підсвічували лиця, грали в очах. Коли священик обійшов з кадилом храм, дідо поклав гробову трісочку під язик. Від того, що йому відкрилося, зледеніло хлоп’яче серце.

В одного на плечах волохата голова з гострими вухами – вовкун. Другий з висолопленим язиком і довгими, як батоги, руками. Се – брехач. У котроїсь баби кривий надутий ніс, бо вона все про всіх знає. Ще якась прикрила довгим сукманом хвостик. У воронячої вуйни з-під хустки стирчить чорне пір’я. Третя така писката, що два роти має, один з другим перешіптуються. Червонолиця жона щуриться, як ласиця, пострілює очима на всі боки, а цицьки-дині аж тріщать під блузою. А в її понурого чоловіка горб росте під вуйошем, до землі гне. У дівиць декотрих у рукавах сховані голубині крильця – аби женихів до себе пригрібати. А в одної у вухах мізерні срібні чінговики-дзвіночки, щоб за нею всі леґіні обзиралися, не розуміючи, що їх кличе…

Прийшов час хрест цілувати – і дідо видів, як декотрі губи вивертають, щоб прикластися не до самого розп’яття, а з тильного боку. Як проказано благословення, дідо перший здимів із церкви. Аби, доки послідній челядник кладе поклінного хреста на чоло, добігти до ріки й жбурити в бистру воду гробову тріску. Бо котрась із старших босоркань вже зміркувала і неслася ззаду, щоб тут же обернути дітвака на терлицю – дерев’яну лавицю, на якій труть коноплі.

Летить скіпка в бистрину, а губи, посинілі зо страху, шепочуть: «Пливи, закляття, за водою, за залізний пліт, за гору кам’яну – з моєї руки, з моїх очей, з моєї пам’яти».

Дух забивали дідові казки.

З бездонного міха його приповісток мені найлюбішою була оповідка про косичку папороті.

Був він ще хлопчуком, коли возарі взяли його з собою на тиждень продавати по селах смерекові драниці. А він при них – нічний сокотільник. У дорозі – хто під возом, хто на возі. Сторожив ночами коней, аби ті на паші десь у хащах не ізслизли, не потолочили людські царинки. І от на самий Іван-день уночі коло ватри дітвак задрімав. Коли прохопився, огень вигорів, зате звізди так осяяли долину, що кожна росинка на травиці сміялася. Рушився за кіньми – ні сліду! Якась птиця з хащі кликала: «Пой-пой, пой-пой», – і пустився він на той голос. І привело його на просіку, зарослу папороттю аж до грудей. І коли він перебрів той гущавник, то відкрилися йому голоси хащі. І міць налила руки й ноги, а сам ніби підріс. Очі так загострилися, що видів через гори. Коні самі знайшлися, ішли за ним, як діти.

Другого дня, коли віз застряг у млаковинні, сирохман сам підняв його й поклав на тверде. Чудувалися возарі. Ще більше чудувалися, коли сказав їм, у яке село правити. Там вони умліока спродали всі драниці й дістали розказ на нову роботу. І хлопу-сокотільнику вділили жменю корун. А коли вертали нагощені домів, дорогою всі дівки клично кліпали до нього.

Став би мій дідо моцний, як Кротон, і багатий, як граф Драг. Та кому не було до полудня, тому й пополудні не буде. Напеклися якось на сонці його гумові постоли, а тут потічок край дороги свіжою водицею цоркотить. Сів дідо на камінь, роззувся, витряс онучі – і полетіла у воду звізда-косичка. І того менту полишили діда і сила бетярська, і серенча. Яким був, таким і став. Старі людкове потому йому все розтолкували: закотився йому за онучу цвіт папороті тої ночі. Тому чудниця така з ним і сталася. Та що вдієш, чоловік учиться не до старости, а до смерти…

Мені так було шкода тої чудотворної чічки, а дідо безжурно сміявся в бороду: «Така моя доля – як дірява льоля. Але нічого: череп’я довше живе, як цілий горнець».