Читать книгу Карби і скарби. Посвіт карпатського світу - Мирослав Дочинець - Страница 7

Матій був великим дереводілом. І нахил той вився за ним змаленства. Чи й мав десять літ, коли батько взяв його з собою косити на вишні Уходи. На три днини вийшли, а сіль забули. Ні картоплину, ні цибулину не здобриш. А вертатися ліньки, намахавшись за день косою. Малий ті батькові гризоти бачив і щось заклопотано почав стругати з кори. Най бавиться дітвак!

І ось прибігає він у покіс: «Не журіться, тату, сіль буде. Ми мамці письмо пустимо». – «Ачей, голубом?» – «Ні, орлом. Лишень дерев’яним». – «Ти, синку, перегрівся на сонці. Чи не казав я тобі бавитися в холодку?» – «Тату, він полетить у долину і сяде на нашому дворі». – «Матійчику, дерево пливе, але щоб летіло…» – «Полетить, не бійтеся. Я видів не раз, як орел держиться в небі й крилами не махає. Тимко каже, що воздухи – то небесна вода, і в ній, як риба в ріці, пливе птиця в небі. Кора соснова така ж легка, як крило. Я її підстругав як треба і прочистив лусочки, щоб воздухам було вільно їх обдувати. Полетить, тату, щоб я так жив! Пишіть письмо», – і простягає тоненьку бересту.

Батько, щоб не рознадіювати сина, дістав вуглика і намалякав: «Жоно, неси солі, бо вуха терпнуть». Матій згорнув берестину, примуцував її до своєї вертушки й вивіркою вихопився на вершок крайньої сосни. Пропав у гущі крони. Косар здолу спостеріг лише, як із лапатого гілляччя пролупилося сіре пташа і пурхнуло в чисту просинь. Воно не поспішало летіти, зависло, хитаючись, пробуючи крило, а тоді, ухопивши вітрик, плавними габами – угору-вниз, угору-вниз – пустилося у мрійний політ. Тут, на вишніх Уходах, завжди протяжив із полонин свіжий легіт.

Чоловік, опершись на косовище, приголомшено думкував: звідки цей недоросток, його кревна дитина, знає про вітер, небо й дерево щось таке, чого не знає він, не знали його батько й дідо? Звідки снується це пізнання? Чи не від тих крилатих людей, про яких досі тут казкують і які нібито залишили по собі Зрячий Камінь?

«Люди поділяються на два роди: котрі щось знають, і ті, котрі знають “щось”. Таких мало. Такі посіяні в ниві людності, як хрещаті чотирилисники в конюшині». Словолист із Тимкового дерева.

Дерев’яний орел полетів – і це було чудо. Ще більшу дивину приніс вечір, коли біля косарської колиби виросла ґаздиня з клунком: «Якась нежива птиця з вашого боку перелетіла через наш двір. Мені серце впало: що то за познак такий?! А ви ще й сіль забули. Прісне їдло – ще півбіди, а чим на ніч присолите поріг від нечисті? Зібралася на дух – і біжка в гори».

Так малий Матій послав вість у простори. Діди його сурмили дальній переказ трембітами, а він передав нужду крилатим деревом.

Таки знав він про дерево «щось». Знав, і душа дерева відкривалася його розумінню, давалася мудрим рукам.

Які Матій рубав хати по Верховині! Хати – як скриньки для коштовностей парадної панії. Ґазди чекали на його роботу роками. Знаючи наперед химерну умову майстра: господу закладати там, де покаже він. Там і били з каменя підвалини, укореняли основу в землю. Як дідо Микула волосом знаходив воду, так Матієві безмовна живність підказувала придатне місце для людського житловища: привільне лежбище худоби, згромадження мурах, сухих кротовин, рівного росту дерев, на яких гніздилися співочі птиці. І щоб осоння добре вгрівало стіни, і щоб безпутні вітровії їх не продували, і щоб підземні сліпі води не бралися підмурівка. Коли таке місце відкривалося Матієві, палив ватру – слухав говоріння вогню, удивлявся в дим. Казав господареві тут стелити й спати. І першу ніч, і другу, і третю. А вже сни йому кінцево потвердять вибір. Сни без чужих голосів і голосінь, без зазіхань потривоженої немзи. Сни, що упокорюють мислі і свіжать тіло. Сни дому свого. Тихі, погідні сни, що звершаться останнім під дахом небесним – вічним сном. Не дарма дім і домовина – одного дерева, одного кореня.

Хати Матій не ставив, не будував, а вивершував. Утверджував стінами захист і покій. Як будується корабель для далекого плавання, так і людське житло для довгого життя роду. Хата, як і людина, мала стояти лицем до сонця, спиною до вітру. Вона й схожа була на жінку. На розповнену, порідну жінку, готову пригорнути до лона доброжиток світу. Вона радо приймає пожильця, як мати дитину. Перед і зад хижі були ширшими за тулуб, поріг високий, а одвірки низькі, аби входило туди лише чекане. Вікна пропускали скупе світло й стерегли цінне тепло. Пройми в них маленькі, аби ти зсередини бачив усе і всіх, а тебе – ні. Аби тут було затишно й безпечно людині, як звірині в лігві й птиці в дуплі.

Приземкувате тіло у верховинського дому, зате стрімкий, високий дах. Дах, як дві скісно стулені долоні, дві лускаті рибини, аби панциром відбивати дощ, сніг і град. Дах-оберіг. На смеречини схожі ці верхи, бо під їх розлогим і тісним шатром і після зливи сухо.

Смереки на хати рубалися по сухих гірських спадах, ті, що тяглися в небо свічками, такі ж натеплені сонцем і облизані накругло вітрами. Вони і в стінах потягнуться вгору, бо навіть мертве дерево прагне високості. Як померла людина – неба. Бервена, округлі зовні й рівні зсередини, замикаються одне з одним «ключем». Ніяких цвяхів і скоб не треба, і мохової прокладки теж. Протеси наче злиті один із другим, злютовані. Хвости їхні майстер не поспішає обрізувати. Вони надають будові легкості й привабності. А ще коли він матиме прогалину в роботі, то виб’є на тих зрубах узір – хрещатий, листовий, ялиновий чи просто різьблене серце. Бо це людська домина і тут чиєсь серце.

Кожна така стіна стає щільним пташиним крилом, якому не вадить ні сирість, ні продув, ні сонцежар. У цих стінах ти інша людина, ніж на голих плаях і в неприхисних гірських румовищах. Тут ти людина Дому. Домар. Це твоя земна яскина, твоє благодатне обітування. У такому домівстві гарно народжуватися й не страшно вмирати.

Такі хати робив його стрий Матій. А також храми, що головами ріднилися з небом. Пропахлі живицею й ладаном, вони напували душі миром і розрадою. Були обителями нетривкого перепочинку для прочан із хащ і роздолів, були Домом для Верховинного Господа, що прийшов сюди з жарких кам’яних пустель. Прийшов і, здивований, зупинився, спостерігши гострим оком теслі – скільки дерева! Усе, куди не поведи поглядом, – дерево. Ані мачини з іншого матеріалу, усе – з дерева: і іконостас, і крилос, і царські ворота, і свічники, і образи, а нерідко навіть дерев’яна олива замість дорогої завізної.

Усе давалося рукам стрия Матія. Вирізав із липи Богородицю з Дитинчам. І покрив їх лиця таким лаком, що як живі привітно світилися. Матінка мала вишитий комір сорочки, а на голові білу хустину – чисто як верховинка, що зібралася пекти хліб. Йому, малому, весь час увижався той образ, коли вони в колядах тягли співанку, якої їх навчила баба: «Богородичка ватру скресала, над тов ватерков Христа зогрівала».

Дерево мало Матія за свого брата, не інакше. Кожен малий верховинець спинається на ноги, помагаючи собі топірцем. Не ложкою, а барткою себе годує, під голову зчаста кладе не подушку, а топорище. Бо дерево – його хліб і його доля. А для стрия воно було душевним, сродним ділом. Відкривалося це надто в його небуденних поробках. Не було для музик Мараморощини, Потисся і околів Волового більшого пана за Матія. Бо таки даровитий майстер є паном над панами й угодним для самого Бога. Ніхто не майстрував таких інструментів, як Матій.

Його скрипки водили гудаків із свайби на свайбу, з гостини на гостину, на них грали панству в рестораціях і гостинних домах Мукачева, Хуста, Ужгорода, Лемберга, а один скрипаль із Будапештської опери похвалявся, що в нього інструмент від «верховинця з королівським іменем Матяш, котрий і сам є королем скрипок на тих гонах». І додавав, що складена та скрипка з дощинок сосни, у яку вдарила блискавка.

І було то істинною правдою. Довга дорога до музики. Музику дерева стрий Матій перше слухав у лісі. Її народжують вітер, дощі й сонце над карпатськими пралісами. Вона визріває у дзвінких стовбурах ялини і хвилястого явора. Тижнями никав майстер лісовими облазами й бердами, човгав широкими лижвами в снігових заметах, вистукував топірцем стовбуриська. Передусім ціловані громовицею, бо, пронизане небесним дзвоном, це дерево вже співає. Співають у ньому, як тлумачив їм стрий, скристалізовані смоли й задубілі у волокнах соки. Це й надає правдивому інструменту срібних обертонів. На позначене місце стрий часто приводив його, тоді ще леґінчука, і вони разом рубали дерево, що під кожним ударом сокири гуділо обірваною струною.

«Чуєш, який резонанс?» – мудрувато питав Матій. Любив, щоб саме він розробляв із ним дерево, щоб розкладав потім дошки під стріхою, наглядав за «лагідною сушкою». А раз пояснив причину цієї прихильності: «Ти в роботі розважливий, робиш без поспіху й не переймаєшся плодом праці. Держися цього й далі. Не бийся за високим результатом і не будь голодний до грошей. І матимеш усе й понад те, що мають інші, спритні й неситі. У цьому криється перша правда майстра».

Схожий відлунок того розмислу був прописаний і на листку Тимкового дерева: «Ніколи не клени інструменту і роботи, яку виконуєш. Бо робота – твоя доля. А долю не кленуть».

Бувало, десь у дальніх прислопах Матій віднаходив столітню гражду, аж сиву від віку. І виторговував у ґазди бодай одну крокву взамін на нову чи за добрий гріш. Закурену дошку він пестив долонею, як безцінну ікону, постукував нігтем, прислухався до потаємного відголосу. І очі його, як жарини під вітром, починали ясніти. Нерідко вони разом ночували в тих граждах, що кусали простір чорними зубами дашків і заборол. У них жив ще старий дух, жили невмирущі голоси старовіку. Малий примушував себе рано заснути, аби не чути їх.

Та якось серед ночі він прокинувся. Надворі чопонів дощ. Матій лежав із розплющеними очима, умиротворений, зосереджений. «Стрию, чому ви не спите?» – «Слухаю». – «Що?» – «Музику». – «Де ви її чуєте?» – «Прислухайся, як співають драниці під дощем. Такої музики ніякі людські цимбали не спрядуть. Навчися це чути й любити – і легше тобі буде дихати…»

Самому йому, одухотвореному любимою роботою, легко дихалося. Хоча, може, і непросто жилося. Ще й донині котяться гірським світом перекази про дерев’яний годинник, що його зладнував Матій для своєї любки з Тячева. То була бита ґаздинька й молодша за нього чи не вдвоє. Весь час, щоб видоїти хлопа, загадувала якісь диковинки. А він, засліплений любов’ю, радо те виконував. То ялівцеву скриньку з потайним денцем, то крісельце, що годинами само гойдалося, то креденс для начиння з ребристим склом гірського кришталю, то постелю з різьбленими голубами над узголів’ям… Поривався ще змайструвати для неї бричку, щоб такої не було і в Празі, та лукавиця не мала терпіння чекати, бо марила вже іншим.

А Матій того не знав, домагався її приязні: «Коли будемо разом, любице? Так, щоб навіки». А та хвостом крутила: «Наша любов солом’яна, нам час міряє дерев’яний годинник. От і рахуй…» Матій скріпив серце, пішов. А вернувся за місяць. Забив кілок у стіну й повісив годинника. Увесь із чистого дерева, зібраний із кедра, білого ясеня і груші-дички. Коліщата і стрілки були вирізані з самшиту, а зозулька – з берези. Посивілої від часу. І міряв час його годинник справно, як і той, що на міській ратуші. На ту дивницю роями ходили дивитися люди. Доки промітна жіночка не продала годинник жидові, а той перепродав його в готель «Коруна» в Ужгород. Помалу вона вигідно спродала й інші його вироби, що розпорошилися по панських маєтках. Останнє, що зробив на її примху Матій, – це шаблю для її нового полюбовника, чеського офіцера. А сам і далі за нею вмирав. Та шабля блищала холодною крицею проти сонця, і здавалося, що перетне стрічку в повітрі. Ніхто не здогадувався, що вистругана вона з мореної акації. А хвацько загнуті піхви – зі старої грабової довбні…

Не було такого, чого не міг виробити з дерева стрий Матій. І не було такого, що могло його самого здивувати. А виявилося, що є. Якось вони розговорилися й Матій захоплено переповів йому дивну історію. Її почув від наших людей, що працювали при тартаках у Мексиці. Будували церкву в поселенні Лоретто. Храмина планувалася вузькою й високою, з органом і хорами нагорі. Та от біда, архітектор нагло помер, як тільки покрили будівлю. І начерки його пропали. Просили помочі в інших знаючих людей, та як ті не рахували, як не мудрували, а вибудувати східці на хори не виходило. Не вистачало місця для опор. Дев’ять днів молилися черниці в нужді своїй святому Йосипу-теслі, а на десятий заглянув із вулиці непоказний чоловічок. Назвав себе столяром, сказав, що готовий зарадити цій справі. Довірилися йому, бо іншого вибору не мали.

Майстер той привіз своє дерево і став до роботи. Працював самотиною, бувало, що й за північ світила лампа. І поклав східці за короткий термін. За роботу не взяв нічого. Як з’явився несподівано – так і зник. Не встигли й імені його запитати. Та що він? Людей зачарували сходи, що наче зависли в повітрі. Їх не тримала жодна опора. Лагідною звивиною спиналися вгору щаблі – їх було тридцять три. Майстри з цілого світу, що оглядали це диво, не завбачили в роботі ні цвяха, ні клею. І ніхто не вгадав досі, з якого ті сходи дерева… Ось така історія, що будила захоплення верховинського дереводіла.

Чарівним місцем була стрийова майстерня над потоком. Вода обертала колесо, яке приводило в рух пили, фуганки і свердла. На полицях було повно баночок із рідинами, бурштиновими кристалами, бджолиним прополісом, лежали круги воску. З них змішувався й варився лак. Такий лак, що зріднювався з деревом і не лишав жодного пасемця на дівочому тілі скрипки.

Зі сволоків звисали кінські хвости. Чи не з цілого табуна. За ними можна було вгадувати масть – сіру, булану, білу, ворону, кару. Не все те підходило для смичка – легкого, замашного, припарадженого десятком оздоб. Смик – то друга сердечна половина скрипки, жених її. Непросто знайти для нього деревину. Вуйко брав вузлуватий, «поплюваний» горгулями жереп, а найчастіше – шипшину, що росла з каменя десь над урвищем. Гілля її було твердим і водночас легким та гнучким. Такий смик сам літав у руці музиканта, був її віртуозним подовженням.

А скільки хисту докладалося, аби вибрати й ув’язати волос! Якщо кінь «перегорів» у праці, чи жив на недоїді, чи не знав випасу на волі, така волосінь не годилася для смичка. Найохочіше брав її стрий від коней з Горганського хребта. Ті жили на полонинах під дощами, а нерідко добували й копитами пашу з-під снігу. Шовкові гриви, що звисали ледве не до колін, служили їм захисними попонами. Той шовк, витоншений і вичесаний вітрами, дражнить потім струни, як малі пастушата задирають Сплячу Луну, що живе в ущелинах.

Пам’ятна потішна билиця про цигана з Вишкова, котрий постачав стрийові кінський волос. Піймався той на дрібній крадіжці, і нотар оголосив йому вирок – три роки криміналу. «Як це так, паночку: за три курки – аж три роки?!» – «Так у законі». – «Якщо й за коні, то це друга справа, – примирився циган. – Але прошу поважний суд врахувати, що коні я крав з благородного наміру – через волос для скрипок. Аби панство тішилося з доброї музики…»

Між скрипками й цимбалами різав Матій і трембіти. Трембіти не прості, не деревні рури, щоб давати погук псам і відпужувати вовка, а голосисті сурми, що списами посилали розмову в далечінь. Трембіти для ватагів. І то не простих, а родовитих, що наситили за віки воздухами груди й тепер уміють видихати з них слова. Той дар снується ще від святого Юрія-Зелейника, що проголошував весни зубровою трубою. І тепер трембіта дає поголос світові, що живе й зелено б’ється серце карпатської Верховини – коштовного його смарагду. Проголошує світлу звістку Воскресіння, величає Боже Різдво, радування коляди, вістує народження нової душі й сумує за відходом спочилої, кличе на альпійські луки рої маржини, дає звіт долішнім ґаздам про погідне літування чи прикрі втрати, держить своєю тягучою нутою в цілісній спілці людей, отари, псів, звірину й невидимі сили гір.

Така трембіта (тут ще кажуть трумбета) вирізується з сухої, «заснулої» молодої смеречини, що зросла на самій плішці гори. Бо голос її має пливти верхами й танути в далеких зворах. Першим трембіту пробував вітер, лудив її горло. Тоді цівка щільно обв’язувалася ликом берези, напоєної чистими водами. Це як вузли, що теж грають самі по собі, згущують звучання. Для трембіти треба мати не тільки добру дихалку, а й міцні руки, твердий поступ. Сурма не сміє бути коротшою за стоячу людину з вистромленою вгору рукою. А ще краще – коли триметрова. Що ближче до неба, тим чистіший, більш проріджений звук.

Трембіта – інструмент суворої вдачі, як і самі горяни. Та стрий Матій прихитрявся м’якшити її мелодію, уплітати в неї радісний мотив. І коли озвалися з усіх горбів трембіти, скликаючи на останню службу душі їхнього сотворителя, ватаги не змогли влити достатньо скорботи у свій гук. Смуток сплітався з безжурністю, творячи не траурний гомін, а врочисту заздравицю. Зате скрипки скімлили правдиво, зітхаючи деками пробитих сердець, голосили на всю округу. Лишень тоді, коли двір затопило ройовище мандрівних і дозвільних людей зі смиками, гуслями, цимбалами й бубнами, домашні зрозуміли, скільки неприкаяних душ грілося біля дару їхнього родака, що собі не встиг навіть труни справити – поклали його в наспіх збиту, нестругану…

Люди грали, закусивши губи. Грали з сирітською запеклістю. Грали, наче собі на смертну годину. І дерева слухали їх стоячи, а гори темніли хмурими ликами, як колись темніли поліровані дощечки під його пензлем. Був там і циган-конокрад із Вишкова. Приніс у вогкій шматині віхтик пахучого васілика, щоб посадити на його могилці. Десь дочувся, що це зілля єдине з усіх було при Ісусові в гробі. А Той, як і Матій, теж починав теслею, лишень музикою наповнював не дерево, а людські серця… І був той циган дуже зажурений, хоча годували й поїли його щедро. Перехилив у себе келишок і гірко мовив: «Що наше життя – слід підкови на глинищі. Слід краденого коня, що вчора був чиїмось, а нині нічий».

І ще, кажуть, газети писали, що того вечора посеред великого концерту в Будапешті урвалася струна на скрипці. На тій – із написом «Матяш». Його колись розпеченим шилом випалив Матій на догоду знаного скрипаля. Бо той хотів, аби розкішний інструмент мав і ім’я королівське, а не простацьке верховинське. Хоча який він був король, непоказний з вигляду, але рукатий Матій? Хіба що – князь дерева.

По ньому залишилася приповістка: «Дерева – се худоба Божа».