Читать книгу Синій зошит - Мирослав Дочинець - Страница 5

Щастя приходить і відходить, як сонячна година. А радість – її добувати треба. Вона як насінина, яку належить зрощувати, поливати, полоти, леліяти. Се – безнастанна робота на Ниві душі.

Головна наша земна праця.

Любов має чотири барви, чотири сходини, чотири зрілости. Спершу – увага, потім – вибір, відтак – досягнення,і нарешті, – служіння. Тими ступенями зросту ми піднімаємося від захоплення, через любування, сласність, кохання, – до Любови.

До головного свого Дому душі.

Виходь із самотности на люди. Будь із людьми і серед людей. Але залишай серце в чистоті й недоторканности небесної самоти.

Бо й Батько наш там самотній, і тим благий та досконалий.

Німецький офіцер у колимському таборі повідав мені про свого вчителя – здається, його звали Бюхер. Той чоловік досліджував «роботу і ритм» і дійшов такого висліду: що більше праця сповнена гармонійної ритмічности, тим більше результативна і продуктивна. Така робота, якого б роду вона не була, досягає схожости з музикою. Иншим словом – творча праця, що, крім усього, приносить задоволення й радість працівникові та користувачу. Я це й сам відчував на собі, а тут ще й дістав потвердження вчених людей. Добра і гарна робота не лише добре годує нас, але й живить душу.

Згадаймо, що й Бог наш був теслею.

Кожна людина тобі – «своя». І кожна для тебе є на своєму місці, якщоти – на своєму. З сього починається прийняття людності і світу.

Себто – людяність.

Все, що ми робимо корисного, є збереженням сущого. Подяка за те, що дісталося нам від наших попередників. Вищий вияв збереження – творення. Коли береш «для себе», а вертаєш – «від себе». Одна рука бере – друга віддає.

Без того немає повноти радости тривку.

«Отже, Бог – се остання надія?» – запитав мене, пригадується, один каторжанин після довгої нічної бесіди «по душам».

«Не остання, а єдина», – одказав я.

З надією, що й він до сього дійде, як дійшов я.

Приймай і розгрібай клопоти малою мірою. Себто починай із найбільших і найскладніших. І тоді цілі грона дрібних самі відпадатимуть. Думай не про волосся, а про голову.

Коли голова порятована, то й волосся ціле.

Ми, українці, любимо збирати гроші «про чорний день». І таки наближаємо його, відмовляючи собі у вигодах життя, в здоровому житлі, добрій їді, відпочинку. І часто потім тих «стиснутих» грошей не вистачає, аби порятувати себе на старості.

То чи не ліпше витрачати гроші на себе, а не на ліки?!