Читать книгу Синій зошит - Мирослав Дочинець - Страница 8

– Чи буде ще просвіток моїм дням? – палко допитувався я в мудрого монаха, з яким сидів у таборі на Колимі.

– Буде, – відповів він.

– Гадаєте, що так хоче Бог?

– Так хочеш ти, – сказав він і повернувся у свій куток до молитви.

Чекають щастя примарного, проминаючи божисті дні…

Так чапля чекає дощу, стоячи по коліна у воді.

Майстерність і досвід – не браття. За незрілого мастака я десять досвідчених ремісників дам. Бо вправність – часто вроджене обдарування або здобуте світотворчим вишколом і терпінням серця. І в кождому випадку се є потреба краси. Вміння мистця, до якого б ремесла не належав, у тому, щоб спохопити ображчик досконалости природи і перебити його у свої поробки. Не рука робить майстра, а надихнене серце. Він вигадує в роботі те, чого не вміє і не знає.

А досвід – то знання вчорашнього дня.

Все головне – добувай із себе. Се я часто раю тим, хто готовий мене слухати. Се я радив і молодому новинареві, що починав працю на ниві словесній.

– Як писати? – доскіпувався він.

– Верни собі очи дитинства, згадай, як і що ти видів уперше. І так опиши. І нігда нічиєї ради не слухай – слухай лише себе. Та ще – Природу. Лише Природа може творити нову природу. – А про що писати? – не вгавав той.

– Пиши про те, як і що з тобою було.

– А якщо зі мною нічого такого не було?..

Прийшла молода жінка з бідою:

– Вуйку, завагітніти не можу.

– Як із чоловіком живете?

– Як усі…

– Чи файно вам удвох на самоті?

– Та спимо вкупі…

– Не спати треба, а любитися. Відкрито любитися.

– Як се? – питає з подиву.

– Коли на людях будете, при гостині, обніми чоловіка і поцілуй. Міцно поцілуй, так, аби всього в себе втягнути.

– Якось соромно… та ще при людях.

– А не соромно в діда дітей просити?..

– Поцілувати, кажете, вуйку? Сама?

– Сама. Але дуже смачно поцілуй. Так, аби губами і серцем.

– Такі ліки?

– Такі ліки…

За рік, дочувся я, найшлося в них хлоп’ятко. А я гадав – дівча буде. Бо ж від матері бризнула іскра на сиру солому любови.

Радування можна знайти в кождій роботі. Ще замолоду літував я на полонині в колибі вівчаря Данила. Чоловік простого замісу: на слово скупий, у роботі твердий, малописьменний. Та вразила мене його причуда: струмент мав різьблений, судину для молока – розмальовану, а долівку в хижі встеляв зіллям «для паху». І то ще не все: стриг Данило овець кожду на инший копил. Я аж приглядатися став – ачей привиділося! Одна ярка стрижена повздовжніми смугами, друга – поперечними, у третьої пасма перепліталися, котрась – із кіскою ходить, чи з кучерявим борлаком, чи в залишених вовняних панчішках… Отара як писанка. Узяв я Данила в допит:

«Як сю химерію розуміти?»

Чоловік здвигнув плечима:

«Та як… Скотинка, яка не є, – а Боже сотворіння. Чому б їм, як і нам, не мати бодай якусь свою відміну? Посмійся з мене, з дурного пастуха…»

«Ти не пастух, Даниле, – сказав я йому. – Ти – пастир».

Шукаймо врадування на кожному ступі.

Дерево росте – для себе. Для себе цвіте косиця і співає птах. А нашим очам і душам від того тепло.

Можна робити щось для себе, але з таким сенсом, що се ще більше прислужиться иншим.