Читать книгу Завдання Героїв - Морган Райс, Morgan Rice - Страница 6

Хлопець стояв на найвищому пагорбі нижньої країни у Західному Королівстві Кільця, дивлячись на північ, споглядаючи схід сонця. Перед ним чередою долин та вершин розкинулися розлогі зелені пагорби, подібні до верблюжих горбів. Яскраві помаранчеві промені першого сонця затримувалися та виблискували у ранковому тумані, надаючи світлу магії, яка відповідала настрою хлопця. Він рідко вставав так рано або заходив так далеко від дому та ніколи не піднімався так високо, знаючи, що це викличе гнів його батька. Але цього дня він не думав про це. Цього дня він знехтував мільйонами правил та обов’язків, які гнітили його усі чотирнадцять років життя. Цей день був іншим. У цей день до нього прийшла доля.

Хлопець, який був Торгріном Західного Королівства Південної провінції клану МакЛеод, відомий серед своїх друзів просто як Тор, був найменшим та найменш улюбленим серед чотирьох братів. Тор не спав усю ніч у передчутті цього дня.  Він крутився туди і сюди, очікуючи коли зійде сонце. Такий день трапляється раз на декілька років, і якби він змарнував його, він би застряг у цьому селі, приречений пасти батькову отару до кінця своїх днів. Він не міг цього допустити.

День призову. Це був єдиний день, коли Королівська Армія їздила по провінціях та відбирала добровольців для Королівського Легіону. Скільки він себе пам’ятав, Тор завжди мріяв про це. Для нього життя означало одну річ: долучитися до Срібла, елітного Королівського підрозділу лицарів, спорядженого у найкращі обладунки та забезпеченого кращою зброєю. Але для того, щоб зробити це, спочатку потрібно було потрапити до Легіону, який приймав юнаків від чотирнадцяти до дев’ятнадцяти років.  І якщо ти не був шляхетного роду або сином видатного воїна, в тебе не було іншого шляху увійти в Легіон.

День Призову був тим єдиним винятком, тією рідкісною подією, що траплялась раз на декілька років, коли люди короля прочісували його землі у пошуках нових рекрутів. Усі знали, що буде обрано мало простолюдинів і ще менше насправді потраплять до Легіону.

Тор пильно вдивлявся у горизонт, намагаючись побачити будь-які ознаки руху. Він знав, що Срібло поїде цією, єдиною дорогою до його села, і він хотів бути першим, хто зустріне їх. Довкола нього юрбилася отара овець, яка дратувала його своїм хоровим меканням. Він був змушений відігнати її нижче по схилу, де пасовище було соковитішим. Тор намагався заглушити звук та запах. Він мав сконцентруватися.

Єдине, що допомагало йому витримати ці роки випасання отари, прислужування батьку та старшим братам, коли про нього турбувалися найменше, а питали найбільше, це була ідея, що одного дня він покине це місце. Одного дня, коли приїде Срібло, він здивує усіх, хто недооцінював його та буде обраний. Одним помахом він зійде на їхню карету та скаже “до побачення” усьому цьому.

Торів батько, звісно, ніколи серйозно не розглядав його як кандидата до Легіону – фактично, він ніколи не розглядав його як кандидата будь-куди. Замість цього він присвятив свою любов та увагу трьом старшим братам Тора. Найстаршому було дев’ятнадцять, а кожен наступний був на рік молодшим попереднього. Таким чином Тор був більш як на три роки молодшим за найменшого з них. Можливо, тому що вони були ближче за віком, а, може, тому що вони були схожі між собою і зовсім не схожі на Тора, але вони міцно трималися один одного, заледве помічаючи існування Тора.

Ба, гірше, вони були вищі, ширші та сильніші від нього. І Тор, хоча і знав, що він не низький зростом, тим не менше почувався серед них маленьким та незграбним. Його батько не зробив нічого, щоб виправити це. Навпаки, здається, йому це підходило – використовувати Тора, щоб випасати отару та гострити зброю, поки його брати будуть тренуватися. Про це ніколи не казали вголос, але усім було зрозуміло, що Тор проведе своє життя на підхваті, змушений споглядати, як його брати досягають вершин. Його доля, у розумінні батька та братів, полягала у тому, щоб залишитись тут, поглинутим своїм селом, та надавати своїй родині допомогу, якої вона потребуватиме.

Як це не було дивно, Тор відчував, що його брати бачать у ньому загрозу. Можливо, навіть ненавидять його. Тор міг бачити це у кожному їхньому погляді, кожному жесті. Він не розумів чому, але він викликав у них якийсь дивний острах та заздрість. Можливо, тому що він був не такий, як вони, виглядав не так, як вони та не мав їхньої манірності. Він навіть одягався не так, як вони; його батько віддавав усе найкраще – пурпурове та багряне вбрання – його братам, залишаючи Тору лише грубе лахміття.

Одначе, Тор зумів якнайкраще використати те, що мав: підперезав свою одежину поясом, та, оскільки зараз на дворі стояло літо, обрізав рукави, дозволяючи вітру лоскотати свої засмаглі руки. Його сорочка поєднувалася з грубими льняними штанями – його єдиною парою, та мештами, зробленими з найгіршої шкіри, які прикривали його гомілки. Він дуже старався, але таки зробив справне взуття з такої поганої шкіри. Це був типовий одяг пастуха.

Але його поведінка не була типовою. Тор стояв високий і худий, з гордою щелепою, благородним підборіддям, високими вилицями та сірими очима, схожий на колишнього воїна. Пряме, каштанове волосся падало пасмами за вуха, а його очі виблискували як піскарі під сонячним промінням.

Торові брати матимуть право гарно виспатися цього ранку, ситно поїсти і відправляться на Відбір з найкращою зброєю та з благословенням батька. А йому навіть не буде дозволено відвідати Відбір. Одного разу він намагався підняти це питання. Але нічого не вийшло. Його батько безцеремонно перервав розмову, і Тор зупинив свої намагання. Це було просто нечесно.

Тор був сповнений рішучості відкинути долю, яку приготував йому батько. При першій появі королівської процесії він кинеться назад до свого будинку та заявить про себе людям Короля – подобатиметься це його батьку чи ні. Він прийматиме участь у відборі на рівні з іншими. Батько не зможе спинити його. Від цієї думки йому звело шлунок.

Перше сонце піднялось вище, і тоді друге сонце, м’ятно-зелене, почало сходити, додаючи світла пурпуровому небу. Тор побачив їх.

Він стояв прямо, немов заворожений. Там, на горизонті, з’явились перші химерні обриси кінного екіпажу, який своїми колесами здіймав клуби диму. Його серце забилося частіше, коли він побачив наступний екіпаж, потім ще один.. Навіть звідси золоті карети виблискували на сонці, подібно до срібнобоких риб, коли ті вискакують з води.

Коли він нарахував дванадцять з них, він не міг більше чекати. В його грудях билося серце. Вперше у житті забувши про свою отару, Тор розвернувся та побіг вниз по схилу, не збираючись зупинятися допоки не зробить себе відомим.

*

Тор мчав вниз по пагорбу на одному диханні, минаючи дерева, які дряпали його своїм гіллям. Він вибіг на галявину і побачив перед собою своє рідне село: сонне поселення, яке складалося з одноповерхових вибілених глиняних хаток з солом’яними дахами. Тут жили кілька десятків сімей. З димарів йшов дим, бо більшість селян вставали рано, щоб приготувати собі сніданок. Це було ідилічне місце, достатньо далеке – щоб дістатися сюди потрібен цілий день їзди – від королівського двору, щоб втримати подорожніх. Це було всього лише звичайне сільське господарство на межі Кільця, одне з коліщаток у механізмі Західного Королівства.

Тор пробігав останній відтинок шляху до сільської площі, розкидаючи довкола себе багнюку. Кури й собаки розбігалися перед ним, а стара жінка, що сиділа коло своєї хати перед казаном з киплячою водою, засичала на нього.

“Повільніше, хлопче!” – заверещала вона, коли він напустив пилу в її багаття, пробігаючи повз.

Але Тор не сповільнювався – ані через неї, ані через будь-кого ще. Він звернув з однієї вулички, потім з іншої, звертаючи на шлях, який він знав напам’ять, поки не добіг до дому.

Це був маленький, непоказний будиночок, такий же як і всі інші, з побіленими глиняними стінами та похилим солом’яним дахом. Як і у більшості інших будинків, його єдина кімната була розділена: у одній половині спав батько, а в іншій троє Торових братів. Але, цей будиночок мав одну особливість – на задньому дворі був прилаштований невеличкий курник, і саме у ньому спав Тор. Спочатку він спав разом зі своїми братами, але з часом вони стали жадібнішими та попросили його залишити кімнату. Тору було боляче, але тепер він насолоджувався своїм власним простором, подалі від їхньої присутності. Це лише підтверджувало той факт, що він був вигнанцем у власній родині.

Тор підбіг до вхідних дверей та увірвався до будинку.

“Батьку!” – прокричав він, задихаючись. “Срібло! Вони йдуть!”

Його батько та троє братів сиділи, нахилившись над столом, та снідали, вже вдягнені у свій найкращий одяг. Після цих слів, вони схопилися та повибігали з хати на дорогу.

Тор пішов за ними. Усі стояли, вдивляючись у горизонт.

“Я нікого не бачу”, – сказав Дрейк, найстарший з братів, своїм глибоким голосом. Широкоплечий, короткострижений, як і його брати, з коричневими очима та тонкими, зневажливими губами, він як звично зверхньо подивився на Тора.

“І я не бачу”, – повторив Дрос, усього на рік молодший за Дрейка, який завжди приймав його бік.

“Вони йдуть!” – прокричав Тор. ”Клянусь!”

Батько розвернувся до нього та схопив за плечі.

“Звідки ти знаєш?” – запитав він.

“Я бачив їх”.

“Як? Звідки?”

Тор хвилювався, батько впіймав його. Звісно, він знав, що єдиним місцем, з якого Тор міг побачити їх, була вершина того пагорбу. Тор не знав що відповісти.

“Я… піднявся на пагорб”

“З отарою? Ти знаєш, що їм не можна заходити так далеко”.

“Але сьогодні особливий день. Я мав це побачити”.

Батько сердито опустив погляд.

“Негайно йди у дім та дістань мечі своїх братів та відполіруй їх, щоб вони виглядали якнайкраще до приходу людей Короля”.

Закінчивши з Тором, батько розвернувся до братів, які стояли на дорозі, шукаючи поглядами королівських гостей.

“Як гадаєте, вони виберуть нас?” – спитав Дарс, наймолодший з трьох та на три повних роки старший за Тора.

“Було б нерозумно, якби не вибрали”, – відповів батько. “ Цього року в них недобір. В них не вистачає людей, інакше вони б не приїжджали сюди. Просто стійте рівно, усі троє, тримайте ваші підборіддя високо, груди вперед. Не дивіться їм прямо в очі, але і не ховайте погляд. Будьте сильними та впевненими. Не виказуйте слабкості. Якщо ви хочете бути у Королівському Легіоні, ви повинні діяти, наче ви вже там”.

“Так, батьку”, – одноголосно відповіли усі троє.

Він повернувся та поглянув на Тора.

“Ти досі тут?” – запитав він. “Іди в дім!”

Тор стояв. Його голова розривалася. Він не хотів ослухатися свого батька, але він мав поговорити з ним. Його серце калатало. Він вирішив, що найкраще буде, якщо він підкориться, принесе мечі, але потім поговорить з батьком.

Тор помчав до будинку, а через нього до сараю, де зберігалася зброя. Він знайшов три мечі своїх братів, кожен з яких був витвором мистецтва, увінчаний рукояткою зі щирого срібла. Це були цінні подарунки, на які батько трудився роками. Він узяв усі три, як завжди здивований їхньою вагою, і вибіг з ними назад.

Він підбіг до своїх братів, видав кожному по мечу та розвернувся до батька.

“А відполірувати?” – спитав Дрейк.

Батько повернувся та несхвально поглянув на Тора, але Тор заговорив першим.

“Батьку, будь ласка. Мені треба з тобою поговорити!”

“Я сказав тобі відполірувати”.

“Будь ласка, батьку!”

Батько озирнувся, роздумуючи. Напевне, він побачив серйозність обличчя Тора, бо все-таки відповів: “Що?”

“Я хочу, щоб мене розглянули. З іншими. До Легіону”.

Його брати зайшлися сміхом, а його обличчя почервоніло.

Але батько не сміявся. Навпаки, він став ще похмуріше.

“Ти впевнений?” – спитав він.

Тор впевнено ствердно кивнув головою.

“Мені чотирнадцять. Я маю право”.

“Чотирнадцять – це мінімум”, – зневажливо кинув Дрейк через плече. – “Якщо вони візьмуть тебе, ти будеш наймолодшим. Ти думаєш вони віддадуть перевагу тобі переді мною, який на п’ять років старший?”

“Який же ти нахабний”, – сказав Дарс. – “Ти завжди таким був”.

Тор повернувся до них. “Я не вас питаю”, – заперечив він.

Він повернувся назад до батька, який все ще хмурився.

“Батьку, будь ласка”, – благав він. – “Дай мені шанс. Це все, що я прошу. Я знаю, що я молодий, але я покажу себе, з часом”.

Батько похитав головою.

“Хлопче, ти не солдат. Ти не такий, як твої брати. Ти пастух. Твоє життя тут. Зі мною. Ти виконуватимеш свої обов’язки і виконуватимеш їх добре. Не замріюйся. Прийми своє життя і навчися його любити”.

Тор відчув, як розривається його серце, а життя руйнується прямо на очах.

“Ні”, – подумав він. – “Цього не може бути”.

“Але, батьку…”

“Мовчати!” – батьків крик прорізав повітря. – “Досить з тебе. Вони вже йдуть. Відійди з дороги і думай над своєю поведінкою, допоки вони тут”.

Батько підійшов і однією рукою відштовхнув Тора у бік, наче він був небажаним предметом. Його міцна долоня обпекла груди Тора.

Здійнявся великий гуркіт, і селяни повибігали зі своїх домівок і вишикувалися уздовж вулиць. Зростаюча хмара диму віщувала колону, і скоро вона приїхала – дюжина кінних екіпажів, що гуркотіла подібно до великого грому.

Вони увійшли у місто несподівано та зупинились біля будинку Тора. Коні гарцювали на місці та фиркали. Хмара пилу довго висіла в повітрі, і Тор з хвилюванням намагався розгледіти їхні обладунки та зброю. Він ніколи не був так близько до Срібла, і його серце важко билося.

Солдат з головного коня спішився. Ось він, справжнісінький член Срібла, захищений блискучою кольчугою, з довгим мечем на поясі. Виглядало, що він вже розміняв четвертий десяток, справжній чоловік, з щетиною на обличчі, шрамами на щоці та зламаним під час битви носом. Це був найміцніший чоловік, якого Тор коли-небудь бачив, удвічі ширший за інших. Вираз його обличчя говорив, що він тут головний.

Солдат зістрибнув на брудну дорогу, його шпори брязкнули, і він наблизився до шеренги хлопців.

Десятки хлопців стояли по стійці смирно, сповнені надії. Вступ до Срібла означав життя честі, битв, визнання, слави, не кажучи вже про землі, титули та багатства. Він означав найкращу наречену, найкращі землі та життя у славі. Він означав честь для всієї родини. І вступ до Легіону був першим кроком.

Тор вивчав поглядом великі золоті екіпажі, він знав що лиш вони здатні вмістити багато рекрутів. Це було велике королівство, і вони мали відвідати багато містечок. Він глитнув, розуміючи, що його шанси навіть менші, ніж він думав до цього. Він мав перемогти усіх інших хлопців, багато з яких були добрими бійцями, а також своїх власних братів. Раптом він відчув свою слабкість.

Тор заледве дихав, коли дивився як солдат мовчки ходить, оглядаючи ряди претендентів. Він почав з дальнього кінця вулиці, а потім рухався по колу. Звичайно, Тор знав усіх інших хлопців. Він також знав, що деякі з них насправді не хотіли, щоб їх вибрали, хоча цього хотіли їхні родини. Вони боялися, що з них не вийде гарних солдатів.

Приниження спалювало Тора зсередини. Він відчував, що має таке само право бути обраним, як і будь хто з них. Лише той факт, що його брати були старші, більші та сильніші за нього не означав, що він не повинен мати права стояти і бути обраним. Він ненавидів свого батька, і мало не виліз із власної шкіри, коли солдат наблизився.

Солдат вперше спинився перед його братами. Він оглянув їх з голови до п’ят і, здається, був вражений. Він підійшов, схопив одну з їхніх піхов та смикнув її, наче хотів перевірити наскільки міцно вона трималася.

Він посміхнувся.

“Ти ще не використовував свій меч у битві, чи не так?” – спитав він Дрейка.

Вперше у своєму житті Тор побачив як Дрейк нервує. Дрейк глитнув.

“Ні, мій сеньйоре. Але я використовував його багато разів на практиці, і я сподіваюсь…”

“На практиці!”

Солдат зайшовся сміхом і розвернувся до інших солдатів, які теж реготали.

Дрейк почервонів як буряк. Вперше Тор бачив Дрейка ображеним, зазвичай це він ображав інших.

“Добре, тоді я обов’язково передам нашим ворогам, щоб вони боялися тебе – того, хто застосовував свій меч на практиці!”

Солдатська юрба знов здійнялася реготом.

Солдат звернувся до інших братів Тора.

“Три хлопчики з одного лотка”, – промовив він, потираючи щетину на підборідді. – “ Це може стати у нагоді. Ви усі гарного розміру. Хоча, неперевірені. Вам потрібно буде багато тренуватися, якщо ви пройдете відбір”.

Він зупинився.

“Думаю, ми знайдемо місце”.

Він кивнув у сторону заднього фургону.

“Ідіть туди, і швидко. Поки я не змінив свою думку”.

Торові брати побігли до фургону, сяючи від щастя. Тор помітив, що його батько теж дуже радий.

Але він був дуже засмучений.

Солдат розвернувся та попрямував до іншого дому. Тор не міг більше стримуватися.

“Сер!” – вигукнув він.

Його батько суворо подивився на нього, та Тора це більше не хвилювало.

Солдат зупинився та повільно повернувся до Тора.

Тор зробив два кроки вперед, його серце билося, і він виставив свої груди уперед, наскільки міг.

“Ви не розглянули мене, сер” – сказав він.

Ошелешений солдат дивився на Тора, наче це був невдалий жарт.

“Хіба?” – спитав він та зареготав.

Його люди теж зайшлися сміхом. Але Тор не здавався. Це була його мить. Зараз або ніколи.

“Я хочу вступити до Легіону!” – заявив Тор.

Солдат підійшов до Тора.

“А ти знаєш?..”

Здається, він тішився.

“Тобі, хоча б, чотирнадцять років виповнилося?”

“Так, сер. Два тижні тому”.

“Два тижні тому!”

Солдат засміявся, засміялись і його люди позаду.

“В такому випадку наші вороги, напевне, повинні тремтіти від одного твого вигляду”.

Тор палав від приниження. Він мав щось зробити. Він не міг дозволити, щоб на цьому все закінчилося. Солдат розвернувся, щоб піти, але Тор просто не міг дозволити цьому статися.

Тор зробив крок уперед і прокричав: “Сер! Ви робите помилку!”

Над юрбою піднявся жахливий гомін, а солдат знов зупинився та почав розвертатися.

Тепер він був сердитим.

“Іди додому, дурню” – сказав Торів батько, штовхаючи його за плече.

“Не піду!” – зойкнув Тор, скидаючи батькову руку порухом плеча.

Солдат підійшов до Тора, а його батько відступив.

“Тобі відоме покарання за образу Срібла?” – спитав солдат.

Серце Тора виривалося з грудей, але відступати було пізно.

“Будь ласка, пробачте його, сер”, – вступився за нього батько. – “Він ще маленька дитина, і…”

“Я не з тобою говорю”, – відрізав солдат. Його спопеляючий погляд змусив Торового батька відвернутися.

Солдат знов звернувся до Тора.

“Відповідай!” – крикнув він.

Тор глитнув, йому відібрало мову. Він уявляв це собі зовсім не так.

“Образити Срібло – це образити самого Короля”, – промукав Тор, повторюючи раніше вивчені слова.

“Так”, – відповів солдат. – “А це означає, що я можу призначити тобі сорок ударів батогом”.

“Я не хотів вас образити, сер”, – сказав Тор. – “Я лише хочу, щоб мене обрали. Будь ласка. Я мріяв про це усе своє життя. Будь ласка. Дозвольте мені приєднатися до вас”.

Солдат подивився на нього, і його обличчя пом’якшало. Після паузи він похитав головою.

“Хлопче, ти ще молодий. В тебе велике серце. Але ти не готовий. Приходь до нас, коли виростеш”.

З цими словами він розвернувся та поспішив до свого коня, лише ковзнувши поглядом по інших хлопцях.

Пригнічений Тор дивився як колона від’їжджає – так само швидко, як і приїхала.

Останнє, що побачив Тор – це своїх братів, які сиділи в останній кареті та дивились на нього зневажливо та насмішливо. На його очах вони від’їжджали до кращого життя.

Тору здавалося, що він зараз помре.

Ажіотаж довкола нього згасав, і селяни почали розходитися по домівках.

“Ти хоч розумієш, яку дурницю ти утнув?” – гаркнув батько, схопивши Тора за плечі. – “Ти розумієш, що міг звести нанівець шанси твоїх братів?”

Тор різко скинув батькову руку. Батько відступив і відважив йому ляпаса.

Тор відчув опік удару та розлючено подивився на батька. Вперше в житті йому захотілось відповісти батькові ударом на удар. Але він стримався.

“Іди приведи назад мою отару. Негайно! А коли повернешся, не чекай, що я дам тобі їсти. Сьогодні ти не їстимеш. І добре подумай над тим, що ти зробив”.

“Можливо, я взагалі не повернусь!” – прокричав Тор, тікаючи з дому у напрямку пагорбів.

“Тор!” – покликав його батько. Кілька селян, які ще не розійшлися, стояли на дорозі та спостерігали за цим дійством.

Тор біг з усіх сил, намагаючись відбігти від цього місця якомога далі. Він навіть не помічав, що плаче, але сльози заливали його лице. Мрія його життя була зруйнована.