Читать книгу Завдання Героїв - Морган Райс, Morgan Rice - Страница 8

Король МакҐіл – дебелий, груди колесом, з надзвичайно густою сивою бородою і широким зморшкуватим лобом, що бачив дуже багато битв – стояв на верхній башті свого замку. За ним стояла Королева, і вони разом дивилися на приготування до святкувань. Перед ними у всій своїй красі розкинулися його землі: вони простягалися далеко, доки вистачало погляду, а місто, обнесене старовинною кам’яною стіною, процвітало. Королівський Двір. З’єднані між собою лабіринтами звивистих вулиць, стояли кам’яні будівлі усіх форм і розмірів: для воїнів, для двірників, коней, Срібла, Легіону, охоронців, а також казарми, зброярні. А поміж ними – сотні домівок його чисельних людей, які вирішили жити за міськими стінами. Між вулицями розкинулися акри газонів, королівських садів, кам’яні площі та прекрасні фонтани. Королівський Двір вдосконалювався століттями: його батьком, батьком його батька – і зараз він знаходився на піку слави. Без сумнівів, зараз це була найбезпечніша фортеця у Західному Королівстві Кільця.

Маꥳлу пощастило мати найкращих та найвідданіших вояків, що коли-небудь були у будь-якого короля, і ніхто не наважувався напасти на нього. Він був сьомим з династії Маꥳлів і добре справлявся з правлінням упродовж усіх тридцяти двох років, був добрим та мудрим королем. Його землі процвітали. Він удвічі збільшив армію, розширив міста, проявляв щедрість до своїх людей, і ніхто з його людей ні на що не жалівся. Він був відомий як щедрий король, і королівство ніколи ще не знало такого мирного та заможного життя.

Хоча, як не дивно, саме це не давало Маꥳлу спокійно спати вночі. Маꥳл чудово знав: історія ще не знала такого довгого періоду без війни. Він більше не розмірковував над тим чи буде напад. Його цікавило лише коли він станеться. І хто нападе.

Найбільша загроза, звісно, була з-за меж Кільця, з віддаленої імперії дикунів Вільдів, які підкорили собі усі народи за межами Кільця, по той бік Каньйону. Для Маꥳла та сімох поколінь перед ним, Вільди ніколи не становили прямої небезпеки. Через унікальну географію його королівства – воно мало форму ідеального кола-кільця, відділеного від решти світу глибоким каньйоном шириною близько милі, та було захищене енергетичним щитом, що був активний з часів першого Маꥳла – вони зовсім не боялися Вільдів. Дикуни багато разів намагалися нападати, проникнути крізь щит, перейти каньйон, проте жодного разу не досягли успіху. До тих пір, доки він зі своїми людьми залишався у Кільці, не існувало жодної зовнішньої загрози.

Але це не означало, що немає загрози зсередини. І це те, що заставляло Маꥳла пильнувати вночі. Насправді, шлюб його найстаршої доньки і був влаштований спеціально, щоб заспокоїти його ворогів, щоб підтримати крихкий мир між Східним та Західним Королівствами Кільця.

Хоча Кільце простягалося на добрих п’ять сотень миль у кожному напрямку, посередині воно було розділене гірським хребтом, Високими Землями. По іншу сторону Високих Земель знаходилось Східне Королівство, яке правило іншою половиною Кільця. І це королівство, яке століттями управлялося їхніми суперниками, МакКлаудами, завжди намагалося зруйнувати крихкий мир з Маꥳлами. МакКлауди були незадоволені своєю долею, переконані, що їхня сторона королівства стоїть на менш родючому ґрунті. Вони також боролися за Високі Землі, наполягаючи, що увесь хребет був їхнім, у той час як принаймні половина належала Маꥳлам. Там постійно відбувались прикордонні сутички, та існувала загроза вторгнення.

Маꥳл думав про все це і дратувався. МакКлауди мали б бути щасливі: вони були захищені всередині Кільця, убезпечені Каньйоном, вони знаходились на обраній землі і їм нічого було боятись. Чому вони не могли задовольнитися своєю половиною Кільця? Лише тому, що Маꥳл зробив свою армію такою сильною, уперше в історії МакКлауди не наважувалися на напад. Але Маꥳл був мудрим царем, і він щось відчував. Він знав, що мир буде порушено. Саме тому він зорганізував це весілля своєї старшої доньки та найстаршого принца МакКлаудів. І цей день настав.

Він подивився вниз і побачив тисячі підданих, вдягнених у кольорові туніки, які прибували з усіх куточків королівства, з обох сторін Високих Земель. Майже усе Кільце прибуло до його фортеці. Його люди готувалися до цієї події місяцями, працюючи, щоб усе виглядало процвітаючим та сильним. Це був не просто день весілля, це було послання МакКлаудам.

Маꥳл поглянув на сотні своїх солдатів, які стратегічно вишикувалися уздовж фортечних валів – там було більше солдатів, ніж йому коли-небудь було потрібно – і залишився задоволеним. Це була демонстрація сили, якої він хотів.  Але він нервував. Атмосфера була заряджена, і сутички могли виникнути будь-якої миті. Він надіявся, що на жодній стороні не з’явиться гарячих голів, запалених алкоголем.

Він поглянув на лицарські поля та ігрові майданчики та подумав про прийдешній день, повний ігор, лицарських турнірів та усіляких урочистостей. Їх буде багато. МакКлауди, безсумнівно, з’являться зі своєю невеличкою армією, і кожен турнір, кожне змагання, кожен поєдинок матиме значення. Якщо хоч щось піде не так, це може перерости у битву.

“Мій Король?”

Він відчув на собі м’яку руку, і повернувся, щоб побачити Королеву Креа, яка все ще була найпрекраснішою жінкою, яку він коли-небудь знав. Щасливо одружена з ним усе його правління, вона народила йому п’ять дітей – три з них хлопчики – і жодного разу не жалілася на життя. Ба більше, вона стала його найнадійнішим радником. З роками він зрозумів, що вона була мудріша за усіх його людей. Насправді, мудріша за нього.

“Це політичний день”, – сказала вона. – “Але це також і весілля нашої доньки. Постарайся насолодитися. Це більше не повториться”.

“Я так не хвилювався б, якби в мене нічого не було”, – відповів він. “Зараз в нас є все, і все мене турбує. Ми захищені. Але я не почуваюся захищеним”.

Вона подивилася на нього великими карими очима, повними співчуття; здавалося, уся мудрість світу була в тих очах. Її повіки, як завжди, опустилися, і вона виглядала трохи сонною. Красиве пряме каштанове, з відтінком попелястого, волосся падало по обидва боки її лиця. Вона ані трохи не змінилась – лише кілька зморшок з’явилось на її обличчі.

“Це тому, що ти не є у безпеці”, – сказала вона. – “Жоден король не є у безпеці. При нашому дворі більше шпигунів, ніж ти можеш собі уявити. І так вже воно є”.

Вона прилинула до нього, поцілувала і посміхнулася.

“Постарайся отримати насолоду”, – повторила вона. – “Зрештою, це весілля”.

Після цих слів вона розвернулася та залишила башту.

Він провів її поглядом, потім розвернувся та продовжив оглядати свій двір. Вона була права; вона завжди була права. Він хотів отримати насолоду. Він любив свою найстаршу доньку, і, зрештою, це було весілля. Це був найкращий день у найкращій порі року, у самому розквіті весни, на порозі літа. На небі було два чудових сонця і дув легенький вітерець. Все довкола квітло, дерева купалися у широкій палітрі кольорів: від білого до пурпурового, від бузкового до помаранчевого. Він нічого не бажав так сильно, як спуститися вниз, сісти зі своїми людьми, дивитися як одружується його донька та пити досхочу елю.

Але він не міг. Він мав виконати довгий перелік обов’язків, перш ніж просто вийти з замку. Зрештою, день весілля доньки означає обов’язки для короля: він мав зустрітися зі своєю радою, зі своїми дітьми і з довгим рядом прохачів, які мали право побачити Короля у цей день. Йому пощастить, якщо він встигне покинути палац до вечірньої церемонії.

*

Маꥳл, вдягнений у краще королівське вбрання, чорні оксамитові штані, золотий пояс, королівську мантію з найтоншого пурпурового та золотого шовку, білу накидку, блискучі шкіряні чоботи до литок і, звісно, корону – рясно орнаментований золотий обід з великим рубіном у центрі – прогулювався по залам палацу, оточений своїми слугами. Він заходив з кімнати у кімнату, оглядаючи свої королівські покої. Король пройшов крізь велику аркову залу, з її височезними стелями та рядами вітражів. Нарешті, він досяг старовинних дубових дверей, товстих, неначе стовбур дерева; його слуги відкрили їх і відступили. Він зайшов у середину, у Тронну залу.

Його радники встали по стійці струнко, коли Маꥳл увійшов. Двері за ним зачинилися.

“Сідайте”, – сказав він різкіше, ніж зазвичай. Він втомився, особливо сьогодні, від нескінченних формальностей правління королівством і хотів швидше закінчити.

Він перетнув Тронну залу, яка ніколи не переставала дивувати його. Її стелі злетіли на п’ятдесят футів, одна стіна була суцільним вітражем, підлога і стіни викладені каменем товщиною у фут. Кімната з легкістю вміщувала сотню достойників. Але у такі дні, як сьогодні, коли проводилася рада, сюди допускалися лише він та група найближчих радників. Центральне місце у кімнаті займав величезний стіл у формі півкола, за яким стояли його радники.

Він пройшов через отвір, прямо посередині, до свого трону. Він зійшов кам’яними сходами, минувши золотих різьблених левів, і всівся на червоній оксамитовій подушці, що лежала на троні з щирого золота. Його батько сидів на цьому троні, а до цього батько його батька і всі Маꥳли перед ним. Коли він сів, то відчув усю вагу своїх предків, усіх поколінь перед собою.

Він окинув оком присутніх радників. Тут був Бром, його кращий генерал та радник у військових справах; Колк, генерал хлопчачого Легіону; Абертоль, найстаріший, він був вченим та істориком, наставником трьох поколінь королів; Фірт, його радник у внутрішніх справах двору, худий чоловік з коротким сивим волоссям і запалими верткими очиськами. Фірт не був людиною, якій довіряв Маꥳл, і він навіть не розумів його титулу. Але його батько, і батько його батька, були радниками у дворових справах, тому він призначив його з поваги до них. Тут був Овен, його скарбник; Брада, радник у зовнішніх справах; Ірнен, його податківець; Дювейн, радник по роботі з народом; і Келвін, представник знаті.

Звісно, Король мав абсолютну владу. Але його королівство було ліберальним, і його батьки завжди пишалися тим, що надавали знаті голос з усіх питань, направляючи свого представника. Історично, це був непростий баланс між королями та знаттю. Зараз тут панувала гармонія, але за інших часів траплялися повстання та боротьба за владу між знаттю та королями.

Оглядаючи кімнату, Маꥳл помітив відсутність однієї людини – людини, з якою він хотів поговорити найбільше – Аргона. Як завжди, неможливо було передбачити де і коли він з’явиться. Це безмежно розлютило Маꥳла, але в нього не було іншого вибору, окрім як прийняти це. Життя Друїдів було для нього незбагненним. Без нього Маꥳл ще більше поспішав. Він хотів пошвидше пройти через це, як і через тисячі інших речей, які чекали на нього перед весіллям.

Група радників сиділа перед ним за півкруглим столом, на відстані десяти футів один від одного, кожен у старовинному дубовому кріслі з майстерно вирізаними дерев’яними ручками.

“Мій сер, дозвольте я почну”, – озвався Овен.

“Починай. Тільки коротко. В мене сьогодні дуже напружений день”.

“Ваша донька сьогодні отримає багато подарунків, які, як ми всі сподіваємось, поповнять її скарбницю. Тисячі людей віддаватимуть належне, даруючи подарунки вам особисто. Наповнюючи наші борделі та таверни, вони також допоможуть наповнити нашу скарбницю. Але приготування до сьогоднішнього свята також несе за собою виснаження королівської скарбниці. Я раджу збільшити податок на людей та на знать. Одноразовий податок, щоб полегшити тиск від цієї прекрасної події”.

Маꥳл побачив стурбованість на обличчі скарбника, і його шлунок опустився від думки, що його скарбниця спорожніє. Одначе, він не підніматиме податки знову.

“Краще мати бідну скарбницю, але вірних підданих”, – відповів Маꥳл. – “Наше багатство – у щасті наших підданих. Ми не можемо збільшувати податки”.

“Але, мій сер, якщо ми не…”

“Я вирішив. Що ще?”

Засмучений Овен сів.

“Мій король”, – промовив Бром своїм глибоким голосом. “По вашому розпорядженню, ми розмістили більшу частину наших сил у дворі для сьогоднішнього заходу. Демонстрація сили буде вражаючою. Але ми на межі. Якщо напад станеться в іншому місці королівства, ми будемо вразливі”.

Маꥳл кивнув, розмірковуючи про це.

“Наші вороги не нападатимуть на нас, поки ми годуємо їх”.

Чоловік розсміявся..

“А які новини з Високих Земель?”

“Звідти не було повідомлень про діяльність протягом останніх тижнів. Здається, їхні війська спустились, готуючись до весілля. Можливо, вони готові до миру”.

Маꥳл не був упевнений.

“Це означає, що або весілля спрацювало, або вони готуються до нападу у інший час. Як ти гадаєш, що це, старий?” – спитав Маꥳл, звертаючись до Абертоля.

Абертоль прокашлявся та скрипучим голосом відповів: “Мій сер, ваш батько і батько вашого батька ніколи не довіряли МакКлаудам. Те, що вони сплять, не означає, що вони не прокинуться”.

Маꥳл схвально кивнув.

“А що з Легіоном?” – спитав він, повернувшись до Колка.

“Сьогодні ми вітали новобранців”, – швидко відповів Колк.

“Мій син серед них?” – запитав Маꥳл.

“Він гордо стоїть з усіма, чудовий хлопець”.

Маꥳл кивнув, потім звернувся до Бради.

“А що чутно з-за меж Каньйону?”

“Мій сер, наші патрулі спостерігали збільшення кількості спроб подолати Каньйон в останні тижні. Це може означати, що Вільди мобілізуються для атаки”.

Серед чоловіків здійнявся шепіт. Маꥳл відчув, як його шлунок стискається від цієї думки. Енергетичний щит був непереможний; одначе ці новини не віщували нічого гарного.

“А що, якщо станеться повномасштабна атака?” – спитав він.

“Поки щит активний, нам немає чого боятися. Вільди не могли перейти Каньйон на протязі століть. Немає причин думати інакше”.

Маꥳл не був такий впевнений. Напад ззовні назрів уже давно, і він дуже цікавився, коли саме він мав статися.

“Мій сер”, – прогундосив Фірт, – “Я відчуваю свій обов’язок додати, що сьогодні двір наповнений достойниками з королівства МакКлаудів. Буде образливим, якщо ви не приділите їм уваги, незалежно від того, друзі вони вам чи вороги. Я б радив, щоб по обіді ви привіталися з кожним з них. Вони привезли багато подарунків і, до слова, багато шпигунів”.

“Хто може сказати, що серед вас немає шпигунів?” – спитав Маꥳл, уважно роздивляючись Фірта, як завжди роздумуючи, чи не є шпигуном сам Фірт.

Фірт відкрив свій рот, щоб відповісти, але Маꥳл зітхнув та підняв долоню, наказуючи йому зупинитись. “Якщо це все, я буду йти, щоб приєднатися до весілля моєї доньки”.

“Мій сер”, – промовив Келвін, прочищаючи горло, – “звичайно, є ще одна річ. За традицією, під час весілля старшої дитини кожен Маꥳл оголошує наступника. Люди очікують, що ви це зробите. Вони говорять про це. Я б не радив вам їх розчаровувати. Особливо, враховуючи, що Меч Долі все ще нерухомий”.

“Ти хочеш, щоб я назвав наступника, коли я ще перебуваю у розквіті сил?” – спитав Маꥳл.

“Мій сер, я не хотів образити вас”, – стурбовано запнувся Келвін.

Маꥳл підняв руку. “Я знаю традицію. Звичайно, одного дня я назву його”.

“Чи не могли б ви повідомити нам, хто це?” – спитав Фірт.

Маꥳл роздратовано подивився на нього. Фірт був пліткарем, і він не довіряв цьому чоловіку.

“Не лізь поперед батька в пекло”.

Маꥳл встав. За ним встали й інші. Вони вклонилися та поспішили вийти.

Маꥳл стояв, замислившись. У такі дні він думав, що не хотів би бути королем.

*

Маꥳл спустився з трону, порушуючи тишу своїми кроками, та перетнув залу. Він самостійно відкрив старовинні дубові двері, потягнувши за залізну ручку, та увійшов до бічної кімнати.

Він, як і завжди, насолоджувався тишею та усамітненням у цій затишній кімнаті: її стіни не мали й двадцяти кроків у довжину, але склепінчаста стеля була височенною. Кімната була повністю кам’яна, з невеличким круглим вітражем на одній стіні. Світло лилося крізь нього жовтими та червоними відтінками, підсвічуючи єдиний об’єкт у цій пустій кімнаті.

Меч Долі.

Він лежав горизонтально у центрі кімнати на залізних зубцях, наче спокушаючи. Точно так само, як і в часи, коли він ще був хлопчиськом, Маꥳл підійшов до Меча і обійшов його, уважно вивчаючи поглядом. Меч Долі. Легендарний меч, джерело сили та влади над усім його королівством, від одного покоління до іншого. Той, хто зможе підняти його, стане тим Єдиним Обраним, кому судилося правити королівством усе життя, звільнити королівство від усіх загроз, у Кільці та поза ним. Це була прекрасна легенда, яку він пам’ятав з дитинства. Коли його було названо наступником короля, він також пробував підняти цей Меч. Усі королі до нього не змогли підняти його. Але він був упевнений, що впорається. Він був упевнений, що він і є той Єдиний.

Але він помилявся. Як і всі Маꥳли перед ним. І ця поразка затьмарила його володарювання.

Він уважно розглядав його довге лезо, зроблене з таємничого металу, склад якого ніхто не міг розгадати. Походження меча було ще менш зрозумілим. Ходили чутки, що він виринув з землі під час землетрусу.

Розглядаючи його, він ще раз пережив біль поразки. Він може бути хорошим королем, але він не Єдиний. Його люди знали про це. Його вороги знали про це. Він може бути добрим королем, але що б він не робив, він ніколи не буде Єдиним.

Маꥳл підозрював, що якби він був Єдиним, при дворі було б менше безладу, менше змов. Його власні люди довіряли би йому більше, а вороги навіть не думали би нападати. Якась частина його хотіла, щоб меч просто зник, а з ним і легенда. Але він знав, що так не буде. Це було прокляття, але одночасно і влада, і легенда. Сильніша навіть за армію.

Дивлячись на меч у тисячний раз, Маꥳл вкотре задавався питанням, хто ж це буде. Хто з його роду зможе опанувати його? Споглядаючи меч, він думав над своїм завданням назвати спадкоємця, який буде обраний долею підняти його.

“Його лезо важке”, – пролунав голос.

Маꥳл розвернувся, здивований, що має кампанію у цій маленькій кімнаті.

Там, у дверях, стояв Аргон. Маꥳл впізнав його голос ще до того, як побачив його. Він був одночасно злий, що той не з’явився раніше і щасливий бачити його зараз.

“Ти спізнився”, – сказав Маꥳл.

“Твоє відчуття часу не відноситься до мене”, – відповів Аргон.

Маꥳл розвернувся до меча.

“Ти коли-небудь думав, що я зможу його підняти?” – задумливо спитав він. – “У день,коли я став Королем?”

“Ні”, – категорично відповів Аргон.

Маꥳл повернувся і втупився у нього.

“Ти знав, що я не зможу. Ти бачив це, чи не так?”

“Так”.

Маꥳл міркував.

“Мене лякає, коли ти відповідаєш прямо. Це не схоже на тебе”.

Аргон стояв мовчки, і Маꥳл зрозумів, що він більше не зронить і слова.

“Сьогодні я назву свого наступника”, – сказав Маꥳл. – “Мені здається, що непотрібно називати спадкоємця у цей день. Це забирає радість короля від весілля його дитини”.

“Можливо, радість має бути стриманою”.

“Але мені залишилось царювати ще стільки років”, – виправдовувався Маꥳл.

“Можливо, не так багато, як ти думаєш”, – відповів Аргон.

Маꥳл примружився, розмірковуючи. Що він хотів сказати?

Але Аргон не додав ні слова.

“Шість дітей. Кого мені обрати?” – поцікавився Маꥳл.

“Навіщо питати мене. Ти вже зробив свій вибір”.

Маꥳл подивився на нього. “Ти багато бачиш. Так, це правда. Але мені цікава твоя думка”.

“Я думаю, ти зробив мудрий вибір”, – відповів Аргон. – “Але пам’ятай: король не може правити з могили. Незалежно від того, кого обрав ти, доля завжди робить свій вибір сама”.

“Чи житиму я, Аргоне?” – серйозно спитав Маꥳл. Це питання турбувало його з тих пір, як він прокинувся попередньої ночі серед нічного кошмару.

“Минулої ночі мені снилася ворона”, – додав він. – “Вона прилетіла і вкрала мою корону. Тоді інша схопила мене і потягла геть. Коли вона несла мене, я бачив під собою своє королівство. Воно стало чорне. Безплідне. Пусте”.

Він підняв очі до Аргона. Його очі були мокрі.

“Чи був це сон? А чи щось більше?”

“Сни завжди – це щось більше, чи не так?” – сказав Аргон.

Маꥳла охопила порожнеча.

“Де криється небезпека? Скажи мені лиш це”.

Аргон підійшов ближче і витріщився в очі Маꥳлу, якому стало моторошно.

Він нахилився і прошепотів:

“Завжди ближче, ніж ти думаєш”.