Читать книгу Осина фабрика - Ієн М. Бенкс - Страница 3

Я висипав купку попелу – все, що лишилося від оси, – у сірникову коробку й загорнув її в стару фотографію, на якій були зображені Ерік і батько. На цій фотографії тато тримав портретне фото своєї першої дружини, Ерікової матері, і вона була єдиною, хто усміхався. Батько з відлюдькуватим виглядом витріщався в об’єктив. Малий Ерік, колупаючись у носі, дивився кудись убік; схоже, йому було нудно.

Ранок видався свіжим і прохолодним. Я бачив поволоку, що спускалася з гір на ліси, і туман, який завис над Північним морем. Вдаючи рев літака й міцно притискаючи до боків бінокль та мішок, я щодуху біг по мокрому піску, там, де він був твердим і приємним. Порівнявшись із Бункером, я повернув углиб острова, трохи пригальмувавши на м’якому білому піску. Я оглядав викинуте морем сміття, перестрибуючи через нього, однак не побачив нічого цікавого й вартого порятунку, окрім старої медузи – пурпурової маси з чотирма блідими кільцями всередині. Я дещо змінив курс, щоб пролетіти над нею – «Т-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у! Т-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у!», – і на ходу копнув її ногою, здійнявши довкола себе фонтан із піску й решток медузи. «Пух-х-х-х-х!» – пролунав вибух. Я знову збочив із берега й помчав до Бункера.

Стовпи були в хорошому стані. Мішок із головами й тушками мені не знадобився. Я обійшов їх усі, витративши на це цілий ранок, і закопав мертву осу в паперовій труні не поміж двох найважливіших Стовпів, як спершу планував, а посеред стежки, прямо перед мостом. І доки був там, виліз по носійним тросам на вершечок опорної вежі й оглянув довколишню територію. Згори мені було видно дах будинку та одне зі слухових вікон на горищі. А також шпиль Церкви Шотландії в Портенілі й цівки диму, що здіймались над міськими димарями. Діставши з лівої нагрудної кишені маленького ножа, я зробив обережний надріз на великому пальці лівої руки. Помастив червоним вершечок головної балки, з якою на вежі перетиналися двотаври, і витер маленьку ранку антисептичною серветкою з котрогось мого підсýмка. Завершивши з цим, я зліз на землю й підібрав кульку підшипника, якою вчора влучив у табличку.

Перша місіс Колдгейм, Мері, Ерікова мати, померла вдома під час пологів. Голова Еріка виявилася для неї завеликою; у матері мого брата сталася кровотеча, і вона померла від втрати крові на шлюбному ложі в 1960-му. Упродовж усього свого життя Ерік страждав на доволі сильну мігрень, і я справді схильний вважати, що це пов’язано з тим, яким чином він з’явився на світ. На мою думку, і його мігрень, і смерть його матері мають безпосередній стосунок до Того, Що Трапилося з Еріком. Нещасний бідолаха; він просто опинився не в тому місці й не в той час, і тоді сталося щось украй неймовірне, щось, що геть випадково вплинуло на нього більше, ніж могло б уплинути на когось іншого, якби той потрапив у таку ж ситуацію. Утім у цьому й полягає ризик полишати острів.

Якщо так подумати, то Ерік також вчинив убивство. Раніше я вважав себе єдиним убивцею в родині, проте брат усе ж заткнув мене за пояс, убивши свою мамку ще перед тим, як навчився дихати. Треба визнати, незумисне, утім іноді намір – не головне.

Фабрика казала щось про вогонь.

Я досі думав про це й ніяк не міг зрозуміти, що ж воно означало насправді. Очевидне трактування – Ерік збирався палити собак, однак я занадто добре знав Фабрику, щоб тлумачити такі речі однозначно; мене не полишали підозри, що не все так просто.

У якомусь сенсі я шкодував, що Ерік повертається. Я розмірковував над тим, щоб найближчим часом влаштувати Війну – можливо, наступного тижня чи десь так, – але з огляду на ймовірну появу Еріка мені доведеться від цього відмовитись. Я вже багато місяців не влаштовував хорошої Війни; остання велася між Звичайними Солдатами та Аерозолями. Згідно з тим сценарієм, усі армії масштабу 1: 72, укомплектовані танками, гарматами, вантажівками, припасами, гелікоптерами та човнами, були змушені об’єднатися, щоб відбити Навалу Аерозолів. Їх майже неможливо було спинити, солдати, їхнє озброєння й обладнання горіли й плавилися, доки один відважний солдат, котрий учепився за один з Аерозолів, що летів на свою базу, не повернувся (переживши безліч пригод) і не розповів іншим, що база Аерозолів – це пришвартована під виступом у затоці кухонна дошка. Об’єднаний загін командос дістався туди вчасно, розніс базу на друзки, а наостанок висадив у повітря береговий виступ, обрушивши його на оповиті димом рештки. То була хороша Війна, із усіма необхідними складовими та набагато видовищнішим фіналом, аніж у більшості інших (коли я повернувся ввечері додому, батько навіть поцікавився, що то були за вибухи й спалахи), утім вона закінчилась надто давно.

У будь-якому разі, оскільки Ерік прямував сюди, то, як на мене, було поганою ідеєю розпочинати ще одну Війну лишень задля того, щоб облишити все в розпалі подій і почати вирішувати справи в реальному світі. Я вирішив, що на якийсь час бойові дії доведеться відкласти. Натомість, помастивши кілька найважливіших Стовпів цінними речовинами, узявся будувати систему дамб.

Коли я був меншим, то уявляв, що врятую будинок, збудувавши дамбу. На дюнах загориться трава або поблизу розіб’ється літак, і єдине, що стане на заваді вибуху складеного в підвалі кордиту, – це вода, яку я відведу по каналу з водосховища до будинку. Протягом певного часу моєю найзаповітнішою мрією було вмовити батька купити мені екскаватор, щоб я зміг будувати дійсно великі дамби. Однак наразі мій підхід до будування загат став набагато вишуканішим і, я б сказав, навіть метафізичним. Тепер я усвідомлюю, що насправді перемогти воду неможливо; урешті-решт вона так чи інакше візьме над вами гору – просочуватиметься, проціджуватиметься, накопичуватиметься, підмиватиме й затоплюватиме. Усе, що вам під силу, – це відвести її вбік або ж на якийсь час заступити їй шлях; примусити її до того, чого насправді їй робити не хочеться. Задоволення ж полягає в елегантності компромісу, який ви віднаходите між тим, куди прагне текти вода (скерована силою тяжіння та умовами середовища), і тим, чого хочете від неї ви.

Щиро кажучи, на мою думку, у житті мало що здатне дарувати стільки ж задоволення, як будівництво дамб. Дайте мені хороший, просторий, достатньо пологий і не надто порослий водоростями берег та широкий струмок – і я буду радіти цілими днями.

Сонце було в зеніті, тож я зняв куртку й поклав її поряд зі своїми підсýмками та біноклем. Міцний Удар занурювався і вгризався в ґрунт, розсікав його й рив, будуючи здоровенну триярусну дамбу, основна частина якої утримувала води Північного струмка, утворюючи низину, яка сягала вісімдесяти кроків у довжину, що майже відповідало моєму задуму. Як і зазвичай, я скористався металевою переливною трубою, яку зберігав у дюнах неподалік від найкращого місця для зведення дамби, але справжнім pièce de résistance[1] був акведук, жолоб якого я застелив старим чорним поліетиленовим пакетом для сміття, знайденим серед плавнику. Акведук забезпечував водозлив над трьома ділянками обвідного каналу, що його я прорив трохи вище від дамби. Нижче за течією я збудував маленьке селище з дорогами, перекинутим через рештки струмка мостом і церквою.

Висадити хорошу велику дамбу в повітря або навіть просто дочекатись, доки вода хлине через край, дарує майже стільки ж задоволення, як сам процес її попереднього планування й будування. Роль людей, як зазвичай, виконували маленькі мушлі. І так само, як і завжди, коли дамбу прорвало, жодна з них не вижила; вони потонули, а це означало, що всі мешканці загинули.

До тих пір я неабияк зголоднів, мої руки вже починали боліти й від роботи з лопатою та риття піску голіруч у мене почервоніли долоні. Поспостерігавши, як перша хвиля повені, несучи бруд і сміття, докотилася до моря, я розвернувся й рушив додому.

– Мені не почулося – ти вчора ввечері розмовляв із кимось по телефону? – поцікавився батько.

– Почулося, – похитав головою я.

Ми сиділи на кухні й доїдали ланч: я – печеню, батько – коричневий рис і салат із водоростей. Він одягнув своє Міське Вбрання: коричневі броги та коричневий твідовий костюм-трійку; на столі лежав коричневий капелюх. Я зиркнув на годинник і пересвідчився, що сьогодні четвер. Зазвичай у четвер він нікуди не ходив – ні в Портеніл, ні кудись далі. Я не мав наміру запитувати, куди він зібрався, бо так чи інакше почув би у відповідь брехню. Колись я поцікавився в нього, як називається місце, куди він ходить, і батько сказав: «Блядки», – за його словами, це було містечко, розташоване північніше Інвернесса. У місті на мене багато років позирали скоса, доки мені все ж таки вдалося дізнатися, що саме це означало насправді.

– Піду прогуляюсь, – сказав він мені, перед тим як запхати собі до рота чергову порцію рису з салатом.

Я кивнув, і він додав:

– Повернуся пізно.

Ймовірно, він зібрався напитися в портенільському готелі «Рок» або ж з’їздити в Інвернесс, куди він частенько навідується у справах, які вважає за краще тримати від мене в таємниці, хоча я й підозрював, що насправді це стосувалося Еріка.

– Добре, – відказав я.

– Я візьму ключ, тому можеш зачинити будинок, коли тобі заманеться.

Він брязнув ножем і виделкою по порожній тарілці й витер рота коричневою серветкою з переробленого паперу.

– Тільки не зачиняй усі засуви, гаразд?

– Добре.

– Ти ж зможеш приготувати собі сьогодні вечерю, гм?

Я знову кивнув, не підводячи погляду й продовжуючи їсти.

– І посуд помиєш?

Я ще раз кивнув.

– Не думаю, що Діґґз приїде знову, але якщо він таки заявиться, спробуй не потрапляти йому на очі.

– Про це можеш не турбуватися, – запевнив я тата й зітхнув.

– Отже, ти з усім впораєшся? – встаючи з-за столу, перепитав він.

– Мм… гм, – сказав я, підбираючи останні шматочки печені.

– Ну то я пішов.

Я зиркнув на нього саме в ту мить, коли він одягав на голову капелюха й, поплескуючи себе по кишенях, ще раз оглядав кухню. Батько знову подивився на мене й кивнув.

– Щасти, – сказав я.

– Так, – мовив він. – Дякую.

– Побачимось.

– Так.

Тато розвернувся, кинув погляд убік, востаннє окинув оком приміщення, а тоді швидко струснув головою й рушив до дверей, по дорозі прихопивши з кутка біля пральної машини свою палицю. Грюкнули вхідні двері, і запала тиша. Я зітхнув.

Вичекавши приблизно хвилину, я підвівся, залишивши після себе майже чисту тарілку, і пішов до вітальні, звідки було видно стежку між дюнами, що вела до мосту. Батько йшов нею, схиливши голову; у його швидкій ході й вимахуванні палицею відчувалась якась нервова розв’язність. Я бачив, як він збивав голівки диких квітів, що росли вздовж стежини.

Чкурнувши сходами нагору, я затримався біля вікна на сходовому майданчику, щоб побачити, як батько зникне за дюною перед мостом, збіг сходами на другий поверх, підійшов до дверей кабінету й рвучко крутнув ручку. Двері виявилися щільно замкнутими; вони не піддалися навіть на міліметр. Колись він забуде – у цьому я був упевнений. Колись, але не сьогодні.

Закінчивши з ланчем і помивши посуд, я зайшов до себе в кімнату, перевірив домашнє пиво й узяв пневматичну рушницю. Пересвідчившись, що маю в кишенях куртки вдосталь набоїв, я вийшов із будинку й рушив у напрямку Кролячих Угідь, що розкинулися за мостом, від широкої ділянки протоки до міського звалища.

Мені не подобається стріляти з рушниці; як на мене, вона занадто точна. Натомість рогатку потрібно відчувати Нутром; ти мусиш стати з нею одним цілим. Якщо тобі зле, ти схибиш; так само схибиш, якщо розумієш, що робиш щось неправильно. Із рушницею ж – якщо не стріляєш від стегна, – усе залежить лише від Зовнішніх Факторів; наводиш її на ціль – і все; хіба що в тебе збитий приціл або надворі занадто вітряно. Щойно зведеш курок – сила рушниці вже напоготові й лишень чекає, щоб ти випустив її на волю, натиснувши пальцем на гачок. Рогатка ж живе з тобою аж до останньої миті; вона напружується у твоїх руках, дихає з тобою в унісон, повторює всі твої рухи – готова затріпотіти, заспівати, здригнутися й примусити тебе завмерти в театральній позі, розкинувши руки й чекаючи, доки кулька подолає загадкову криву та влучить у ціль і пролунає цей прекрасний глухий стук.

Однак, полюючи на кролів – зокрема на тих хитрих маленьких паскуд з Угідь, – варто використовувати все, що може стати в пригоді. Один постріл – і вони вже мчать до своїх нір. Пневматична рушниця стріляє достатньо гучно, щоб їх налякати, проте її спокійна, хірургічна точність збільшує шанси вбити з першої спроби.

Наскільки мені відомо, жоден із моїх нещасних родичів не загинув від рушниці. Колдгейми й ті, хто перебував із ними в шлюбних зв’язках, гинули в безліч дивних способів, однак, за моїми даними, нікого з них не звела зі світу рушниця.

Я дійшов до кінця мосту, де формально моя територія закінчується, і якийсь час постояв на місці, роздумуючи, прислухаючись до своїх відчуттів і довколишніх звуків, роззираючись навкруги й принюхуючись. Схоже, усе було гаразд.

Окрім тих, кого я вбив власноруч (а коли я позбавляв їх життя, усі вони були приблизно моїми однолітками), мені спадають на думку щонайменше троє членів нашої родини, які вирушили на зустріч із Творцем (яким би вони його собі не уявляли) у доволі незвичний спосіб. Левіт Колдгейм, старший брат мого батька, емігрував до Південної Африки й у 1954 році придбав там ферму. Левіт, чоловік із таким арсеналом тупості, що з настанням старечого маразму його розумові здібності, певно, лише покращилися б, полишив Шотландію через те, що консерваторам не вдалося скасувати соціалістичні реформи попереднього лейбористського уряду: залізниці лишились націоналізованими; робочий клас плодився, як мухи, оскільки існуюча система соціального забезпечення ставала на заваді хворобам та природному добору; шахти належали державі… жити тут було нестерпно. Я читав деякі з листів, які він писав моєму батькові. Левіту подобалося в ПАР, навіть попри те, що там було доволі багато чорношкірих. У кількох перших листах політику расової сегрегації він називав «апарт-аїдом», очевидно, доки хтось не вказав йому на орфографічну помилку. Проте я впевнений, що мій батько до цього не доклався.

Одного дня, обійшовши крамниці, Левіт сунув тротуаром повз головне поліцейське управління Йоханнесбурґа, і саме в ту мить божевільний, одержимий манією вбивства чорношкірий, не усвідомлюючи власних дій, вистрибнув із верхнього поверху й, вочевидь, доки летів униз, повіддирав собі всі нігті на руках. Він упав на мого нещасного невинного дядечка й завдав йому смертельних ушкоджень. Останніми словами Левіта, які той пробурмотів у лікарні, перед тим як упасти в кому, з якої йому не судилося вийти, були: «Боже мій, ця потолоч навчилась літати…»

Над міським звалищем переді мною здіймався тоненький струмінь диму. Сьогодні я не збирався заходити аж так далеко, проте мені було чути гуркіт бульдозера, який час від часу розрівнював там сміття.

Я вже давненько не ходив на звалище – схоже, настав час поглянути, що ж там навикидали чесні портенільці. Саме звідти я поприносив усі старі аерозолі для останньої Війни, не кажучи вже про деякі важливі деталі Осиної Фабрики, включно з Циферблатом.

Етельвальд Треплі, мій дядько по материній лінії, емігрував до Америки наприкінці Другої світової війни. Він кинув хорошу роботу в страховій компанії заради жінки й урешті-решт лишився з розбитим серцем і без гроша за душею на дешевій трейлерній стоянці в передмісті Форт-Верта, де вирішив накласти на себе руки.

Не запалюючи, він увімкнув плиту «келор-ґес» та газовий обігрівач і всівся чекати кінця. Знервований та, без сумніву, дещо пригнічений і засмучений передчасною смертю коханої, а також своїми несправдженими планами на майбутнє, він, недовго думаючи, вирішив заспокоїтися найбільш звичним для нього способом і закурив «мальборо».

Охоплений полум’ям з голови до ніг, він, репетуючи, вистрибнув із палаючого трейлера й заходився бігати довкола. Етельвальд розраховував на безболісну смерть і аж ніяк не планував згоріти живцем. Відтак він пірнув головою вперед у по вінця сповнену дощовою водою сорокагалонну бочку з-під палива, що стояла позаду фургона. Застрягнувши в ній, він потонув, зворушливо дриґаючи короткими ногами, ковтаючи воду, звиваючись і намагаючись випростати руки, щоб бодай якось себе звідти виштовхати.

Приблизно за двадцять метрів від порослого травою пагорба, що височіє над Кролячими Угіддями, я перейшов у режим Нечутного Бігу; обережно прокрадаючись крізь високий бур’ян та очерет, я пильнував, щоб жодна частина мого спорядження не видала ані звуку. Я сподівався заскочити цих маленьких негідників удень, проте, якщо доведеться, був готовий чекати до сутінків.

Я тихенько поплазував схилом угору, плавно сунучи грудьми й животом по траві, напружуючи ноги й штовхаючи своє тіло вперед і вгору. Звісно, я зайшов із підвітряного боку, до того ж бриз був достатньо сильний, щоб заглушити здебільшого негучний шурхіт. Кролячих вартових на пагорбі я не помітив. Десь за два метри від вершини я зупинився й тихесенько звів курок, уважно оглянувши композитний сталево-пластиковий набій, перед тим як вкласти його в патронник і защипнути рушницю. Заплющивши очі, я подумав про стиснуту пружину та крихітну кульку на блискучому дні нарізного дула. А вже тоді виповз на вершину пагорба.

Спершу я подумав, що мені доведеться зачекати. Залиті пообіднім сонцем Угіддя виглядали пустими; лише вітер колихав траву. Я бачив нори, бачив купки безладно розкиданого посліду, бачив кущі дроку на дальньому насипі над берегом, де було вирито більшість нір і де вузесенькі кролячі стежки зміїлись нерівними тунелями в чагарнику, однак самих тварин ніде не було. Колись на цих кролячих стежках у заростях дроку місцеві хлопчаки встановлювали сильця. Бачачи, як вони їх ставлять, я знаходив дротяні петлі й зривав їх або встановлював під травою на тих стежках, якими хлопці ходили перевіряти свої пастки. Мені невідомо, чи хтось із них потрапив до власного ж сильця, а чи ні, однак я волів би думати, що це таки трапилося й вони позаривалися носами в землю. Хай там як, але ті, хто прийшов їм на зміну, цю справу облишили; мабуть, це вийшло з моди й тепер вони пишуть на стінах гасла, нюхають клей або намагаються з кимось потрахатись.

Тваринам рідко вдається мене здивувати, але в самці, якого я помітив, було щось, що змусило мене на якусь мить уклякнути на місці. Певно, він увесь час сидів нерухомо й дивився просто на мене з дальнього кінця рівної ділянки Угідь, і спочатку я його не помітив. Коли ж це таки сталося, у його незворушності я відчув щось таке, що на мить змусило завмерти й мене. Не рухаючись, я облишив зайві думки й вирішив, що голова цього великого самця пречудово виглядатиме на одному зі Стовпів. Дивлячись на цього кроля, можна було подумати, що це – опудало; він геть не рухався (хоча я й бачив, що звір дивиться просто на мене): його маленькі очі не кліпали, крихітний ніс не смикався, вуха не сіпались. Не зводячи погляду з кроля, я дуже повільно наставив на нього рушницю, спершу трохи відводячи її в один бік, а потім – в інший, щоб здавалося, ніби це вітер гойдає щось у траві. Мені знадобилася ціла хвилина, аби рушниця опинилася в потрібній позиції, а я притулився щокою до ложі, утім звір не зрушив навіть на міліметр.

У чотирикратному збільшенні його велика вусата морда, акуратно розділена хрестовиною прицілу на чотири частини, виглядала ще більш вражаюче, а проте залишалась нерухомою. Я насупив брови й підняв голову – раптом мені спало на думку, що кріль дійсно міг виявитися опудалом; можливо, хтось вирішив із мене покепкувати? Хлопці з міста? Мій батько? Для Еріка ще ж рано? Я скоїв дурницю – надто швидко ворухнув головою – це вже не виглядало природно; кріль зірвався з місця й помчав берегом. Не роздумуючи, я прихилив голову й водночас скинув на приціл рушницю. Часу зайняти правильну позицію, затамувати подих і м’яко натиснути на гачок уже не було; скинув, вистрілив, а тоді, утративши рівновагу й тримаючи обома руками рушницю, я завалився вперед і перекотився через голову, щоб уберегти зброю від піску.

Коли я підвів очі, обережно тримаючи рушницю, хапаючи ротом повітря й загрузнувши дупою в піску, кріль уже зник. Я рвучко опустив зброю й ляснув себе по колінах.

– Чорт! – вилаявся про себе.

Але кріль не сховався в нору. Він навіть близько не підбіг до насипу, де були вириті нори. Натомість звір величезними стрибками мчав просто на мене, і здавалося, ніби він тремтів і здригався всім тілом у кожному стрибку. Він нісся на мене, мов куля, – його голова тіпалася, а губи вишкірилися, оголивши довгі жовті різці, найбільші з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити в живих або мертвих кролів. Його очі нагадували згорнутих слимаків. Із кожним стрімким стрибком з його лівої задньої лапи червоною дугою бризкала кров; він уже майже добіг до мене, а я так і сидів, не в змозі відвести від нього погляду.

Часу на перезарядку не лишалось. Коли я почав хоч якось реагувати, часу вже не лишилося ні на що, тож мені довелося діяти інстинктивно. Впустивши рушницю, мої руки потягнулися по рогатку, яку я завжди ношу на поясі, запхавши опору для зап’ястка між ременем і мотузками. Утім я не встигав дотягнутись навіть до сталевих кульок швидкого реагування; півсекунди – і кріль наскочив на мене, намагаючись уп’ястися мені в горлянку.

Я випередив його за допомогою рогатки, перекрутивши чорну трубчасту гуму в повітрі, розвівши руки в сторони, завалившись на спину й дозволивши звіру пролетіти в мене над головою, а тоді відштовхнувся ногами й перекинувся сам, опинившись над кролем, що брикався й боровся, мов росомаха, простягнувшись на піщаному схилі з перетиснутим джгутом горлом. Він вертів головою то в один бік, то в інший, намагаючись ухопити мене різцями за пальці. Я зашипів на нього крізь зуби й натягнув джгут сильніше, згодом – ще сильніше. Кріль виривався й плювався, аж раптом високо та пронизливо запищав – я й не думав, що ці тварини на таке здатні, – і забив лапами по землі. Це мене настільки приголомшило, що я навіть озирнувся, щоб пересвідчитися, чи то часом не був сигнал для армії таких самих доберманів кролячої породи напасти на мене зі спини й роздерти на шматки.

Клята тварюка ніяк не хотіла помирати! Гумовий джгут дедалі сильніше розтягувався, проте не напинався достатньо туго, а я не мав змоги його перехопити, боячись, що звір учепиться мені в пальця або відгризе носа. З цієї ж причини я не наважувався вдарити його головою; я не збирався наближати своє обличчя до його зубів. Притиснути кроля коліном і зламати йому хребта я також не міг, бо й так ледь не сповзав схилом, а на одній нозі на такій поверхні аж ніяк не втриматися. Божевілля якесь! Це ж не Африка! Це ж кріль, а не лев! Що, в біса, відбувається?

Урешті-решт йому все ж удалося мене вкусити; він вивернув шию сильніше, ніж це видавалося мені можливим, і цапнув мене за кісточку вказівного пальця правої руки.

Цього виявилося достатньо. Я закричав і потягнув джгут щосили, увесь затремтів, відкинувся назад і покотився перевертом, ударившись коліном об рушницю, що лежала в піску.

Я опинився в дрібній траві на підніжжі пагорба – лежав на землі й душив кроля з такою силою, що навіть кісточки на пальцях побіліли. Голова звіра метлялася в мене перед обличчям на вузькому чорному трубчастому джгуті, що тепер затягнувся на його шиї вузлом. Я досі тремтів, тож не міг зрозуміти, чи це б’ється в конвульсіях кріль, а чи це я його трушу. Раптом джгут порвався. Кріль ударився об мою лівицю, гума ляснула мене по правому зап’ястку; мої руки розкинуло в протилежні боки, і я впав горілиць.

Я лежав на спині, головою в піску, не зводячи очей із туші кроля, – на його шиї теліпався звивистий уривок чорної гуми, а голова застрягла між опорою для зап’ястка та руків’ям рогатки. Звір не рухався.

Поглянувши на небо, я стиснув руку в кулак і замолотив по землі. Я знову поглянув на кроля, а тоді став на коліна й схилився над ним. Звір був мертвим; голова обвисла, і коли я її підняв, то виявилося, що шия була зламана. На лівій лапі, там, де в неї влучила моя куля, запеклася червона кров. Кріль був здоровенний; завбільшки з кота; найбільший з усіх, яких мені доводилося бачити. Вочевидь, я занадто давно не з’являвся на Угіддях, інакше б мені було відомо про існування цієї тварюки.

Я посмоктав палець, з якого стікала цівка крові. Мою рогатку, мою гордість і радість, Чорного Винищувача, зламав кріль! О так, гадаю, я міг би виписати собі новий джгут або ж попросити старого Кемерона, який торгує в місті залізними виробами, щось для мене підшукати, проте колишнього відчуття не повернути. Щоразу, як я наводитиму рогатку на ціль – байдуже, живу чи ні, – мені згадуватиметься ця мить. Мить, коли Чорному Винищувачу настав кінець.

Я всівся на піску й похапцем оглянув місцевість. Інших кролів досі не було видно. Мене це майже не здивувало. Марнувати час не було коли. Відповідь на таке – лиш одна.

Я підхопився, підняв загрузлу в піску рушницю, зійшов на вершину пагорба, озирнувся, а тоді вирішив ризикнути й лишити все як є. Притиснувши до грудей рушницю, я помчав на Аварійній Швидкості до острова, довірившись своїй удачі й адреналіну, сподіваючись, що не зашпортаюся й не лишуся лежати захеканий у траві з численними переломами стегна. На крутих поворотах я втримував рівновагу за допомогою рушниці; і трава, і ґрунт були сухими, тож ризик виявився меншим, аніж я очікував. Я побіг навпростець, здерся на дюну та спустився з неї в тому місці, де трубопровід, по якому в будинок постачається вода та електроенергія, вистромлюється з піску й перетинає протоку. Перемахнувши через залізні зубці огорожі й приземлившись обома ногами на бетон, я перебіг вузькою поверхнею трубопроводу над водою та зістрибнув на острів.

Діставшись будинку, я одразу ж помчав до свого сараю. Там я залишив рушницю, перевірив Бойовий Ранець і перекинув його собі через плече, швидко зав’язавши ремінь на попереку. Зачинив сарай і підтюпцем добіг до мосту, доки не відновив дихання. Проминувши вузьку браму посередині мосту, я прискорився.

На Кролячих Угіддях за цей час нічогісінько не змінилося – задушений зламаною рогаткою кріль, зритий і розкиданий довкола того місця, де я впав, пісок. Вітер досі гойдав траву і квіти, жодних тварин так і не з’явилося; навіть чайки не встигли попсувати падлину. Я негайно взявся до роботи.

Спершу я дістав з Бойового Ранця двадцятисантиметрову бомбу, виготовлену зі шматка електропроводу. Її я запхав кролю в анус. Перевіривши, чи з бомбою все гаразд, і зокрема чи в сухому стані білі кристали вибухівки, я приєднав до неї пластиковий запал, сипнув вибухової суміші на отвір у чорній трубці й заклеїв скотчем. Усю цю конструкцію я запхав всередину досі теплого кроля та всадовив його мордою до нір у насипі. Після того я дістав кілька менших бомб і розмістив їх у норах, обваливши входи так, щоб назовні стирчали лише запали. Наповнивши пластикову пляшку з-під мийного засобу та підготувавши пальник, я поклав її на насип, де було вирито більшість кролячих жител, а тоді повернувся до першої заблокованої нори й підпалив запал одноразовою запальничкою. Мені в носа вдарив запах горілого пластику, і доки я, поглядаючи на годинник, поспішав до наступної нори, перед очима танцювали яскраві спалахи паливної суміші. Я розмістив шість маленьких бомб і протягом сорока секунд підпалив їх усі.

Коли десь за хвилину стався перший вибух, я вже сидів на вершечку насипу, над норами, а пальник Вогнемета мляво палав на тлі яскравого сонячного світла. Я відчув вибух крізь штани й усміхнувся. Не забарилася й решта; перед тим як мав вибухнути основний заряд над запалом кожної бомби, що стирчав із закіптюженої землі, здіймалася хмарка диму. Над Кролячими Угіддями розліталася земля; у повітрі лунали глухі звуки вибухів. Це викликало в мене усмішку. Насправді шуму майже не було. З будинку анічогісінько не було б чути. Ледь не вся енергія бомб пішла на те, щоб викинути з нір землю й загнати туди повітря.

З’явились перші приголомшені кролі; у двох із них текла носом кров, проте якщо не зважати на це, то вони виглядали геть неушкодженими, хіба що заточувалися й ледь не падали на ходу. Я стиснув пластикову пляшку й випустив із неї струмінь бензину, що пирснув над ґнотом пальника, прилаштованого на алюмінієвому наметовому кілку за кілька сантиметрів від горла посудини. Пройшовши над крихітною сталевою чашечкою з ґнотом, бензин перетворився на полум’я, яке з шумом прорізало повітря й накрило яскравим струменем двох кролів і землю довкола них. Вони спалахнули й, зайнявшись вогнем, почали бігати, зашпортуватись і падати. Коли перші двоє врешті-решт звалилися догоряти в траві ближче до центру Угідь, уклякнувши, але все ще посмикуючись та тріскочучи під подихами вітру, я озирнувся в пошуках інших. На дулі Вогнемета затанцював крихітний язичок полум’я, і я його задув. З’явився ще один кролик, менший. Я облив його струменем вогню – і він вибіг із зони досяжності Вогнемета, помчавши до води за пагорбом, на схилі якого на мене напав розлючений самець. Одним порухом руки я дістав з Бойового Ранця пневматичний пістолет, звів курок і вистрілив. Я схибив, і кролик сховався за пагорбом, зоставивши по собі струмінь диму.

Перед тим як сховати Вогнемет, я підпалив іще трьох кролів. А наостанок облив струменем палаючого бензину мертвого самця, котрий сидів, нафарширований вибухівкою, і стікав кров’ю перед Угіддями. Охоплений вогнем, він зник у помаранчевих язиках полум’я та звивистих струменях чорного диму. За кілька секунд спрацював запал, а ще приблизно за десять – маса вогню вибухнула, щось чорне й димне злетіло у вечірнє повітря метрів на двадцять, а то й більше, і по всіх Угіддях розкидало рештки. Цей вибух видався набагато потужнішим за ті, що сталися в норах, і, оскільки ніщо його не заглушило, серед дюн прокотився гуркіт, схожий на удар батога, – у мене задзвеніло у вухах, і від несподіванки я навіть підскочив.

Рештки тварюки впали позаду мене. Я відшукав їх за запахом смаленого. Знайшов голову, закіптюжений огризок хребта з ребрами та приблизно половину шкури. Зціпивши зуби, я підняв теплі останки, відніс їх на Угіддя та пожбурив з вершини насипу.

Я стояв під косими променями сонця, довкола мене розливалося тепло й жовтувате світло, віяв вітер, смерділо горілою плоттю й паленою травою, над норами, а також над сірими й чорними трупами здіймався дим, від того місця, де я полишив Вогнемет, тягнуло солодким запахом неспаленого бензину, що витікав із пляшки, – і я дихав на повні груди.

Я облив залишками бензину рогатку й використану пляшку Вогнемета та підпалив їх. Схрестивши ноги, всівся на піску перед вогнищем, спостерігаючи за ним з навітряного боку, доки полум’я не згасло, лишивши по собі тільки металеві частини Чорного Винищувача; після того я підібрав укритий сажею скелет рогатки й поховав його там, де її спіткала смерть, біля підніжжя пагорба. Віднині він називатиметься Пагорбом Чорного Винищувача.

Вогонь скрізь згас; трава була занадто молодою й вологою, щоб зайнятись. Хоча я й не заперечував би, якби вона вигоріла. Спершу я розмірковував над тим, щоб підпалити кущі дроку, однак, подумавши про те, що, коли на них з’являться квіти, вони виглядатимуть гарно, а до того ж свіжі кущі пахнутимуть набагато краще, ніж вигорілі, вирішив цього не робити. Достатньо жорстокості на один день. За рогатку я помстився, кроля – чи те, що він означав (можливо, його дух), – було знищено й спаплюжено; я його провчив і тепер почувався добре. Якщо з рушницею все гаразд і пісок не потрапив у приціл або ще кудись, звідки його важко вичистити, то воно майже того вартувало. Оборонний Бюджет покриє витрати на завтрашню купівлю нової рогатки; хіба що придбання арбалета доведеться відкласти ще приблизно на тиждень.

Задоволений, я спакував Бойовий Ранець і втомлено рушив додому, розмірковуючи над тим, що відбулося, намагаючись виявити причини, зрозуміти, чого слід навчитися і що ж це все означає.

Дорогою я натрапив на кролика, якому, як я вважав, удалося втекти, – він лежав прямо перед чистими блискучими водами протоки; почорнілий і спотворений, неприродно скоцюрблений; коли я проходив повз, його висхлі мертві очі з докором зиркнули на мене.

Я зіштовхнув його ногою у воду.

Мого другого померлого дядька звали Гармсворт Стоув. Він не був мені рідним дядьком і належав до родини Ерікової матері. Мав бізнес у Белфасті. Він і його дружина наглядали за Еріком протягом майже п’яти років, відколи тому виповнилося три. Врешті-решт Гармсворт учинив самогубство за допомогою електричного дриля та чвертьдюймового свердла. Він загнав свердло собі в скроню, але, зрозумівши, що це його не вбило, хоча й завдало неабиякого болю, доїхав машиною до найближчої лікарні, де згодом помер. Власне, цілком можливо, що я мав певний стосунок до його смерті, оскільки та сталася менше ніж рік по тому, як Стоуви втратили свою єдину дитину, Есмеральду. І хоча вони, як, зрештою, і будь-хто інший, про це так і не дізналися, – ця дівчинка була однією з моїх жертв.

Тієї ночі я лежав у ліжку, чекаючи, доки повернеться батько або задзвонить телефон, і обдумував те, що сталося. Можливо, той великий самець був зайдою, якимось диким звіром, котрий прийшов на територію Угідь звідкілясь-інде, щоб нагнати на місцевих страху й стати в них на чолі, однак загинув у сутичці з вищою істотою, існування якої він не міг навіть усвідомити.

Хай там як, але це був Знак. У цьому я був певен. Увесь цей випадок мусив щось означати. Можливо, моя інстинктивна реакція була якось пов’язана з тим вогнем, який провіщала Фабрика, утім моє нутро підказувало мені, що це був не кінець і що мало статися щось іще. Знаком було все вкупі – не лише неочікувана лють убитого мною самця, але й моя шалена, майже необдумана реакція й доля безневинних кроликів, на яких упав мій гнів.

Даний випадок мав стосунок не лише до майбутнього, але й до минулого. Уперше я вбив саме через те, що кроликів спіткала люта смерть, і смерть цю принесло дуло вогнемета, практично ідентичного тому, яким я скористався, щоб помститися кролям сьогодні. Це вже було занадто, надто точно й бездоганно все складалося докупи. Події відбувалися надміру швидко й виявлялися гіршими, аніж я очікував. Ситуація загрожувала вийти з-під контролю. І випадок у Кролячих Угіддях – які здавалися вдалим місцем для полювання – показав, що це дійсно могло трапитися.

Від меншого до більшого – такі закономірності завжди працювали бездоганно, а Фабрика навчила мене звертати на них увагу й не порушувати їх.

Уперше я вбив через те, що мій двоюрідний брат Блайт Колдгейм зробив із нашими – Еріковими й моїми – кроликами. Вогнемет був Еріковим винаходом. Він лежав у сараї для велосипедів (тепер це – мій сарай), коли наш двоюрідний брат, який приїхав до нас зі своїми батьками на канікули, вирішив, що було б весело поганяти на Еріковому велосипеді по рідкій багнюці на південному кінці острова. Так він і вчинив, доки ми з Еріком запускали повітряних зміїв. Потім він повернувся до сараю й наповнив Вогнемет бензином. Блайт влаштувався з ним на задньому ґанку так, щоб від вікон вітальні (де сиділи його батьки та наш тато) його затуляло розвішане на мотузці прання, яке колихав вітер; він запалив Вогнемет і облив полум’ям обидві клітки, спопеливши всіх наших красунчиків.

Найбільше засмутився Ерік. Він розплакався, мов якесь дівчисько. Мені захотілося вбити Блайта просто на місці; прочухана, якого він дістав від свого тата Джеймса, рідного брата мого батька, на мій погляд, було замало з огляду на те, що він зробив з Еріком, моїм братом. Ерік був безутішним, він убивався горем через те, що сам створив річ, за допомогою якої Блайт знищив наших улюбленців. Він завжди був дещо сентиментальним, чуйним, кмітливим; до жахливого випадку, який із ним трапився, усі були переконані, що на нього очікувало велике майбутнє. Так чи інакше, але тоді з’явився Сад Черепів, ділянка великої, старої, частково перекопаної дюни за будинком, де ми ховали всіх наших померлих домашніх тварин. Спалені кролі поклали цьому початок. До них там уже лежав Старий Сол, утім то був лише поодинокий випадок.

Про те, що я хотів зробити з Блайтом, я не сказав нікому, навіть Еріку. Мудрість була притаманна мені навіть тоді, у ніжному п’ятирічному віці, коли більшість дітей постійно кажуть своїм батькам і друзям, що ненавидять їх і хочуть, аби ті померли. Я мовчав.

Коли Блайт завітав до нас наступного року, він зробився ще неприємнішим, аніж доти, оскільки в результаті нещасного випадку на дорозі йому відтяли ліву ногу вище коліна (хлопчик, з яким він грав у «хто перший засцить», загинув). Блайт гірко побивався через своє каліцтво; на той час йому виповнилося десять років і він був надзвичайно активною дитиною. Він удавав, що тієї мерзенної рожевої штуки, яку йому доводилося до себе пристібати, не існувало, що він не мав із нею нічого спільного. Блайту майже вдавалося їздити на велосипеді, він полюбляв боротися й грати у футбол, зазвичай на позиції воротаря. Мені тоді було лише шість, і хоча Блайт знав, що в глибокому дитинстві зі мною також трапився якийсь нещасний випадок, я, звісно ж, видавався йому набагато повносправнішим, аніж він сам. Він отримував величезну насолоду від того, що жбурляв мене на землю, боровся зі мною, бив мене кулаками й копав ногою. Я переконливо вдавав, що всі його грубі забавки мені до вподоби, та прикидався, що отримую від цього насолоду, десь протягом тижня, доки обдумував те, що б мені такого зробити з нашим двоюрідним братом.

Мій інший брат Пол тоді ще був живий. Він, Ерік і я мали розважати Блайта. Ми робили все, що могли, – показували йому наші улюблені місця, дозволяли бавитися з нашими іграшками, грали з ним. Іноді мені й Еріку доводилося стримувати Блайта, якщо тому спадало на думку кинути маленького Пола у воду, щоб подивитися, чи той попливе, або звалити на залізничну колію, що проходила через Портеніл, дерево, проте зазвичай це вдавалося нам на диво добре, хоча мене й дратувало, коли я бачив, що Ерік, який був Блайтовим однолітком, відчував перед ним страх.

І от одного спекотного дня, коли повітря кишіло комахами, а з моря віяв легенький бриз, ми всі розляглися на порослій травою галявині з південного боку будинку. Пол і Блайт поснули, а Ерік лежав, підклавши руки під голову, і сонно вдивлявся в яскраву блакить неба. Блайт відстібнув свій пустий пластиковий протез – той валявся у високій траві з переплутаними ремінцями. Я дочекався, доки Ерік поволі заснув; його голова м’яко схилилася на один бік, і він стулив повіки. Підвівшись, я вирушив на прогулянку й дійшов до Бункера. На той час він іще не відігравав у моєму житті такої важливої ролі, як тепер, однак навіть тоді мені подобалося це місце, і серед його прохолоди й темряви я почувався як удома. Це був старий бетонний дот, збудований перед початком останньої війни. Там мала стояти гармата, яка б обстрілювала затоку. Він стирчав із піску, наче великий сірий зуб. Я зайшов усередину й знайшов там змію. То була гадюка. Довгий час я її не помічав, оскільки був надто зайнятий тим, що виставляв із бійниць доту старий зогнилий стовп огорожі, вдаючи, нібито це зброя, і стріляв по уявних кораблях. Лише припинивши це й відійшовши в куток, щоб справити нужду, я поглянув у інший кут, де лежала купа іржавих бляшанок і старих пляшок; там я й побачив зубчастий візерунок сплячої змії.

Я майже одразу вирішив, що робитиму далі. Тихенько вийшовши надвір і знайшовши довгий шматок плавнику відповідної форми, я повернувся до Бункера, притиснув шию змії дерев’яччям та запхав її до першої-ліпшої іржавої бляшанки, у якої ще лишилася кришка.

Не думаю, що змія цілком прокинулася, коли я її впіймав, до того ж я намагався не розтрусити її, біжучи до галявини, де мої брати й Блайт лежали на траві. Ерік перевернувся: одна рука лишилася в нього під головою, а другою він прикривав очі. Ерік розтулив рота, його груди повільно здіймалися. Пол лежав на сонці, скрутившись калачиком, і майже не рухався, а Блайт простягнувся на животі, підклавши руки під щоку; обрубок його лівої ноги стирчав серед квітів і трави, випираючи з Блайтових шортів, мов гігантський ерегований член. Я наблизився, усе ще ховаючи іржаву бляшанку у власній тіні. Приблизно за п’ятдесят метрів від нас виднівся торець будинку, де не було жодного вікна. На задньому ґанку немічно тріпотіли білі простирадла. Моє серце дико забилося, і я облизав губи.

Я сів поруч із Блайтом, пильнуючи, щоб моя тінь не потрапляла йому на обличчя. Притиснув бляшанку до вуха й завмер. Мені було чути, як звивається змія. Я дотягнувся до гладенького рожевого протеза, що лежав у затінку біля Блайтового поперека. Піднісши протез до бляшанки, я прибрав кришку, одночасно підставивши замість неї протез. Повільно перевернув їх догори дриґом, щоб бляшанка опинилася зверху. Я потрусив її й відчув, як змія впала всередину протеза. Спершу їй це не сподобалося – вона заворушилася й почала битися об пластикові стінки та бляшанку; я притискав бляшанку до протеза й стікав потом, прислухаючись до гудіння комах і шелесту трави й не зводячи погляду з Блайта, – той лежав нерухомо й спокійно, а вітер раз по раз куйовдив його темне волосся. У мене трусилися руки, піт заливав мені очі.

Змія припинила ворушитись. Я ще якийсь час потримав протез накритим, знову позираючи на будинок. Потім почав перехиляти протез із бляшанкою, доки той не опинився на траві позаду Блайта під тим самим кутом, що й доти. В останню мить я обережно прибрав бляшанку. Нічого не трапилося. Змія сиділа собі в протезі, і я її навіть не бачив. Підвівшись, я пішов до найближчої дюни, перекинув через неї бляшанку, а відтак повернувся, влігся на тому місці, де сидів раніше, і заплющив очі.

Ерік прокинувся першим, і тоді я також – немовби спросоння – розліпив повіки, після чого ми розбудили маленького Пола та нашого двоюрідного брата. Блайт урятував мене від необхідності запропонувати всім зіграти у футбол, зробивши це сам. Ми з Еріком і Полом взялися встановлювати ворота, а Блайт тим часом поспіхом пристібав протез.

Ніхто нічого не запідозрив. Починаючи з тієї миті, коли ми з братами стояли й недовірливо поглядали на Блайта, який верещав, стрибав і намагався зірвати з себе протез, до слізного прощання з Блайтовими батьками й свідчень Діґґзу (в «Інвернесс кур’єр» навіть з’явилася про це стаття, що її як цікавинку передрукували кілька дешевих газеток з Фліт-стрит) жодній людині навіть на думку не спало, що це могло бути щось інше, аніж трагічний і дещо моторошний випадок. Про все було відомо лише мені.

Еріку я нічого не розповів. Він був шокований тим, що сталося, щиро шкодував за Блайтом і співчував його батькам. Я лише сказав, що, на мою думку, Бог покарав Блайта, зробивши так, щоб спершу той утратив ногу, а згодом – щоб саме протез призвів його до загибелі. Усе через кроликів. Ерік, який у той час переживав релігійний етап свого становлення, – а я, схоже, певною мірою його наслідував, – вирішив, що такі жахливі речі говорити не можна; Бог – не такий. Я ж відказав, що той, у якого вірю я, – саме такий.

У будь-якому разі, так ця ділянка отримала свою назву: Зміїний Парк.

Я лежав у ліжку й згадував минуле. Батько досі не повернувся. Можливо, його й до ранку не буде. Це було вкрай дивно, і я починав перейматись. А що як його збив автомобіль або він помер від серцевого нападу?

У мене завжди було доволі неоднозначне ставлення до того, що з моїм батьком щось може трапитися, і наразі воно лишалося незмінним. Смерть завжди збуджує, завжди дозволяє тобі усвідомити, наскільки ти живий, наскільки вразливий, але поки що щасливий; натомість смерть близької людини дає тобі чудовий привід упродовж деякого часу поводитися дещо божевільно й чинити речі, які за інших обставин тобі б нізащо не пробачили. Як же приємно поводитися, мов справжній негідник, коли все одно тобі співчувають!

Але мені б його бракувало, до того ж я не знаю, в якому правовому становищі опинюся, якщо зостануся тут сам-один. Чи успадкую я всі його гроші? Було б добре; я зміг би одразу купити собі мотоцикл, і не потрібно було б на це чекати. Боже, я б стільки всього зміг зробити, що навіть не знаю, з чого почав би! Утім це означало б великі зміни, а я не впевнений, чи вже був до них готовий.

Я відчував, що почав провалюватися в сон; перед очима поставали всілякі дивні уявні речі: різні форми лабіринтів і плями невідомих кольорів, що розросталися навсібіч, потім – фантастичні будівлі, космічні кораблі, зброя й пейзажі. Я часто шкодую, що недостатньо добре пам’ятаю свої сни…

Через два роки після вбивства Блайта я умертвив свого молодшого брата Пола – геть з інших і більш фундаментальних причин, аніж ті, що спонукнули мене позбутися Блайта; а ще через рік я попіклувався про свою двоюрідну сестру Есмеральду, зробивши це більш-менш знічев’я.

Такий наразі в мене рахунок. Троє. Я вже багато років нікого не вбивав і не маю наміру робити це знову.

Просто в моєму житті був такий період.