Читать книгу Осина фабрика - Ієн М. Бенкс - Страница 4

Мої найзапекліші вороги – це Жінки і Море. Їх я ненавиджу. Жінок – за те, що вони слабкі, дурні, живуть у тіні чоловіків і в порівнянні з ними нічого не варті, а Море – за те, що воно завжди підривало мою віру у власні сили, руйнувало те, що я будував, змивало те, що я по собі лишав, начисто стираючи сліди мого існування. Утім я не певен щодо невинності Вітру.

Море – це ворог певним чином міфічний, тож глибоко в душі я, можна сказати, приношу йому жертви, дещо його побоюючись, поважаючи його, як і належить, проте здебільшого ставлячись до нього як до рівні. Воно робить зі світом те, що йому до вподоби, і я – також; нас обох варто боятися. Жінки… що ж, як на мене, жінки завжди перебувають ближче, аніж це необхідно для комфортного існування. Я б не хотів, щоб вони взагалі з’являлися на острові, і це стосується навіть місіс Клемп, яка приїздить щосуботи, прибирає в будинку й привозить нам продукти. Вона страшенно стара й здається безстатевою, як усі дуже старі й зовсім малі, але, менше з тим, колись вона була жінкою, і в мене достатньо підстав її за це ненавидіти.

Коли я прокинувся наступного ранку, мені стало цікаво: повернувся мій батько додому чи ні? Роздягнений, я підійшов до його кімнати. Я збирався спробувати відчинити двері, однак, почувши його хропіння, ще до того як встиг торкнутися ручки, розвернувся й рушив до ванної.

У ванній, висцявшись, я вдався до свого щоденного ритуалу обмивання. Спершу – душ. Під душем я єдиний раз протягом двадцяти чотирьох годин без зайвих думок скидаю з себе труси. Майтки я запихаю в мішок для брудної білизни в сушильній шафі. Після цього ретельно миюся, починаючи з волосся на голові й закінчуючи пальцями на ногах і вичищанням бруду з-під нігтів. Іноді, коли мені треба отримати такі цінні речовини, як піднігтьовий сир або пупковий пух, я змушений не ходити до душу й не митися у ванній протягом багатьох днів; я ненавиджу так робити, бо невдовзі починаєш почуватися брудним, усе тіло свербить, і єдина приємність – це знову стати під душ після завершення періоду утримання.

Після душу я швидко витерся – спочатку рушничком для обличчя, а тоді великим рушником – і підстриг нігті. Завершивши з цим, я ретельно почистив зуби електрощіткою. Наступна справа – гоління. Я завжди користуюся пінкою для гоління та найновішими бритвами (наразі найсучаснішими є подвійні леза на рухомих голівках), щоб вправно й акуратно позбутися темного пуху, що з’явився за попередню добу. Як і всі етапи мого обмивання, гоління відбувається згідно з чітко визначеним і заздалегідь продуманим планом; щоранку я в однаковій послідовності виконую однакову кількість однакових рухів. Як і завжди, розглядаючи своє ретельно виголене обличчя, я відчув колючий наплив збудження.

Я висякався й прочистив носа, вимив руки, сполоснув бритву, кніпсер, душову, раковину і фланелевий килимок, причесався. На щастя, прищів у мене не виявилося, тож лишалося тільки помити наостанок руки й одягнути чисті труси. Я поклав усі засоби гігієни, рушники, бритву й решту речей на належні місця, витер дещо запітніле дзеркало на дверцятах шафки та повернувся до своєї кімнати.

Там я одягнув шкарпетки; сьогодні – зелені. А потім – сорочку кольору хакі з кишенями. Узимку я одягнув би під неї майку, а зверху, на сорочку, натягнув би зелений армійський джемпер, проте не влітку. Після того настала черга зелених вельветових штанів і моїх бежевих черевиків «кікерз» зі зрізаними, як і на всіх моїх речах, лейблами, оскільки я відмовляюся слугувати для когось рекламою. Військову куртку, ніж, підсỳмки, рогатку й решту спорядження я прихопив із собою на кухню.

Було ще рано й саме збиралося на дощ, який обіцяли у вчорашньому прогнозі погоди. Я з’їв скромний сніданок і завершив свої приготування.

Вийшовши на свіже й вогке вранішнє повітря, я рушив швидкою ходою, щоб не змерзнути й обігнути острів, доки не почався дощ. Пагорби за містом сховалися за хмарами, вітер дужчав, і море починало бушувати. На траві зібралася роса; під вагою краплин нерозкриті квіти хилилися до землі, окрім того, імла липла й до моїх Жертовних Стовпів, нагадуючи прозору кров, що виступала на висхлих головах і крихітних пересушених тушках.

Раптом над островом проревли два реактивні літаки. Два «ягуари» – крило до крила – на величезній швидкості пронеслися приблизно за сотню метрів над землею, умить перетнули весь острів і полетіли в бік моря. Я вороже на них зиркнув і рушив далі. Одного разу кілька років тому інша пара літаків добряче мене налякала. Завершивши тренувальні бомбардування на полігоні, розташованому за затокою, вони поверталися на незаконно низькій висоті й промчали над островом настільки неочікувано, що я аж підскочив у процесі виконання надзвичайно делікатної операції – спроби заманити до банки осу, яка сиділа на старому пеньку неподалік зруйнованої овечої кошари на північному кінці острова. Оса мене вжалила.

Того дня я сходив у місто, купив пластикову модель «ягуара», по обіді склеїв її докупи й за допомогою маленької бомби, виготовленої зі шматка труби, урочисто висадив у повітря на даху Бункера. Через два тижні один «ягуар» упав у море поблизу Нерна, щоправда, пілот устиг вчасно катапультуватися. Мені б хотілося думати, що то був прояв Сили, однак, підозрюю, насправді трапився збіг; сучасні реактивні літаки розбиваються настільки часто, що немає нічого дивного в тому, що влаштоване мною символічне знищення і справжня катастрофа відбулися з півмісячним інтервалом.

Я вмостився на земляному насипі над Мулистою протокою і з’їв яблуко. Сперся об молоде деревце; воно стало Вбивцею, коли було ще паростком. Тепер воно виросло й зробилося набагато вищим за мене, проте за часів мого дитинства, коли ми були з ним однакового зросту, це дерево слугувало мені катапультою, яка захищала південні підступи до острова. Зараз воно височіє над широкою протокою, забитою мулом кольору збройового металу, з якого стирчать роз’їдені уламки старого рибальського човна.

Після Історії зі Старим Солом я знайшов для цієї катапульти інше застосування, і тоді дерево перетворилося на Вбивцю, ставши карою для хом’яків, мишей і піщанок.

Пам’ятаю, що воно здатне було перекидати камінці завбільшки з кулак на пагорби протилежного берега, де вони приземлялися метрів за двадцять, а можливо, й далі за протокою, і, щойно я призвичаївся до його природного ритму, мені вдалося скоротити інтервал між пострілами до двох секунд. У секторі обстрілу, який сягав шістдесяти градусів, я міг посилати снаряди куди завгодно, змінюючи напрямок нахилу паростка. Звісно, маленьких тварин що дві секунди я не використовував; вони витрачалися по кілька штук на тиждень. Протягом півроку я був найкращим покупцем портенільської зоокрамниці – щосуботи навідувався туди по кілька тварючок, а також майже щомісяця купував у крамниці іграшок набір воланів для бадмінтону. Сумніваюся, що комусь, окрім мене, спадало на думку поєднати одне з іншим.

Звісно, усе це робилося з певною метою; я мало що роблю просто так. У такий спосіб я шукав череп Старого Сола.

Я пожбурив огризок яблука через протоку; із приємним чваканням він ляпнувся на протилежному березі в мул. Вирішивши, що настав час ретельно оглянути Бункер, я побіг підтюпцем уздовж берега до старого доту, огинаючи найпівденнішу дюну. Я зупинився й оглянув берег. Схоже, там не було нічого цікавого, однак я добре завчив учорашній урок – учора, коли я спинявся й принюхувався, мені також здавалося, що все було гаразд, а за якихось десять хвилин я вже боровся з кролем-камікадзе, – з огляду на це я збіг до підніжжя дюни й рушив до викинутих на берег уламків.

Там знайшлася пляшка. Геть слабкий ворог, до того ж порожній усередині. Я спустився до лінії прибою й пожбурив пляшку в море. Вона випірнула з води горлом догори й загойдалася на хвилях за десяток метрів від мене. Приплив ще не накрив гальку, тож я набрав цілу жменю камінців і почав цілити ними в пляшку. Ціль була достатньо близько, щоб можна було жбурляти з-під руки, а галька була майже однаковою за розмірами, тому мені вдалося досягнути високої точності: чотири камінці впали зовсім поряд, забризкавши пляшку водою, але п’ятий відбив їй горло. Правду кажучи, така собі перемога – вирішальна битва з пляшками відбулася багато років тому, невдовзі після того, як я навчився жбурляти камінці й уперше усвідомив, що море – мій ворог; тоді вони зазнали поразки. Незважаючи на це, море й досі час від часу мене випробовує, проте я не збираюся миритися з жодними зазіханнями на мою територію.

Пляшка потонула, я повернувся до дюн, здерся на вершину тієї, у якій було розташовано напівсхований під піском Бункер, і оглянув у бінокль околиці. Попри те, що погода видалася похмурою, узбережжя виглядало цілком безпечним. Я спустився до Бункера.

Багато років тому я відремонтував сталеві двері – послабив заіржавілі петлі й випрямив напрямні засува. Діставши ключ, я зняв висячий замок і відчинив двері. Усередині стояв знайомий запах воску й смаленого. Я зачинив двері й підпер їх шматком деревини, а тоді якийсь час постояв на місці, щоб мої очі звикли до темряви, а сам я призвичаївся до тамтешньої атмосфери.

Невдовзі я звик до тьмяного світла, що просочувалося крізь ряднину, якою були завішані дві вузькі бійниці; це були єдині вікна Бункера. Я зняв із плеча сумку й бінокль і повісив їх на цвяхи, вбиті в дещо покришену бетонну стіну. Узявши до рук бляшанку з сірниками, я запалив свічки; вони спалахнули жовтим світлом, а я опустився на коліна, стиснув кулаки й задумався. П’ять чи шість років тому я знайшов у шафі під сходами набір для виготовлення свічок і впродовж багатьох місяців експериментував із кольорами й консистенціями, доки мені не спало на думку використовувати віск як в’язницю для ос. Підвівши погляд, я побачив голову оси, що стирчала з кінчика свічки на олтарі. У восковому заглибленні щойно запаленої криваво-червоної свічки завтовшки з мій зап’ясток палахкотів тихий язичок полум’я й стирчала крихітна голівка комахи, і разом вони нагадували фігури якоїсь не зрозумілої мені гри. Доки я спостерігав, вогник, що палав за сантиметр від навощеної осиної голови, розтопив віск і звільнив вусики, які на мить випрямились, перед тим як перетворитися на попіл. Голова задиміла, із неї почав скрапувати віск, зайнялись випари, тіло оси спалахнуло, перетворившись на другий вогник у кратері, і полум’я з тріскотом почало спопеляти комаху згори донизу.

Я запалив свічку в черепі Старого Сола. Ця жовтувата кістяна сфера з отворами стала причиною смерті всіх тих маленьких тварючок, які знайшли свою загибель серед мулу на протилежному березі протоки. Я поспостерігав, як димне полум’я танцює там, де колись містились собачі мізки, і заплющив очі. Переді мною знову постали Кролячі Угіддя, якими стрибали й бігали охоплені вогнем тварини. І той один, котрому вдалося втекти за межі Угідь і котрий помер за крок від протоки. Я побачив Чорного Винищувача та згадав про його загибель. Подумав про Еріка й замислився над тим, про що попереджала мене Фабрика.

Я побачив себе, Френка Л. Колдгейма, таким, яким я міг би бути, – високим струнким чоловіком, сильним, рішучим, що впевнено й цілеспрямовано торує собі шлях у житті. Розплющивши очі, я проковтнув клубок у горлі й глибоко вдихнув. У очницях Старого Сола палахкотіло смердюче полум’я. Під подихами вітру вогники свічок, що стояли по обидва боки олтаря, колихалися одночасно з полум’ям усередині черепа.

Я оглянув Бункер. На мене дивилися відтяті голови чайок, кролів, ворон, мишей, сов, кротів і маленьких ящірок. Вони сушилися на коротких, сплетених із чорних ниток петлях, підвішених на натягнутих від кутка до кутка мотузках; позаду них повільно оберталися їхні тіні. Біля підніжжя стін за мною спостерігала – розставлена на дерев’яних і кам’яних плінтусах, а також на пляшках і бляшанках, від яких відмовилося море, – моя колекція. Жовті черепи коней, собак, птахів, риб, рогаті останки баранів; усі повернуті до Старого Сола – в одних дзьоби й пащі розкриті, в інших – стиснуті; їхні випнуті зуби нагадували випущені кігті. Праворуч від збудованого з цегли, дерева й бетону олтаря, на якому були розміщені свічки й череп, стояли маленькі флакони з цінними рідинами; ліворуч височіли штабелі прозорих пластмасових коробочок для зберігання гвинтів, шайб, цвяхів і гачків. У кожній коробочці, не набагато більшій за сірникову, лежало по трупу оси, яка побувала на Фабриці.

Я дотягнувся до великої бляшанки, що стояла праворуч, підчепив ножем щільно закриту кришку й, набравши чайну ложечку білого порошку, висипав її на круглу металеву тарілку перед черепом старого пса. Після того я дістав найстаріший осиний труп із коробочки та поклав його на купку білих гранул. Поставивши закриту бляшанку й пластикову коробочку на місце, я підпалив крихітне багаття сірником.

Суміш цукру й гербіцидів зашипіла та спалахнула; мене обдало яскравим полум’ям, над головою здійнялися клуби диму, я затамував подих, і в мене засльозилися очі. За мить вогонь згас, а порошок і оса перетворилися на чорну грудку рубцюватого й пузирчастого шлаку, який почав холонути одразу, щойно спав яскравий жар. Я заплющив очі, щоб роздивитися візерунки, але побачив лише післясвітіння спалаху, що згасало, як і жар на металевій тарілці. Воно трохи потанцювало на моїх сітківках і зникло. Я сподівався побачити обличчя Еріка або якусь підказку щодо того, що мало статися далі, але спіймав облизня.

Нахилившись уперед, я задмухав осині свічки, спершу – ту, що праворуч, потім – ту, що ліворуч, після того подув крізь одне око й загасив свічку всередині собачого черепа. Усе ще засліплений спалахом, я намацав у темряві й диму шлях до дверей. Вийшов надвір і випустив дим та випари у вологе повітря; доки я стояв і глибоко віддихувався, з моїх волосся й одягу зривалися сіро-сині завитки диму. Якийсь час я постояв із заплющеними очима, а тоді повернувся прибрати в Бункері.

Я зачинив двері й замкнув їх на замок. Прийшовши додому на обід, я побачив батька, який рубав на задньому ґанку плавник.

– Вітаю, – сказав він, витираючи з чола піт.

Попри те, що надворі було волого й не дуже тепло, батько роздягнувся до майки.

– Привіт, – відказав я.

– Учора все було гаразд?

– Так.

– Я повернувся пізно.

– Я тоді вже спав.

– Ну я так і подумав. Зголоднів?

– Якщо хочеш, я все приготую сам.

– Та ні. Як маєш настрій, можеш порубати дрова. А я зготую для нас обід.