Читать книгу Коханий волоцюга - Надія Гуменюк - Страница 3

Що далі від Даркової хати, то більше сердилася сама на себе: ну навіщо було брати цей бісовий ровер? Ну навіщо? От горе-велосипедистка… Чи як там по-тутешньому – горе-роверистка? Могла ж зізнатися, що пробувала крутити педалі на такому крутому драндулеті ще пуцьвірінком зеленим, коли до бабусі на канікули їздила. Та й робилися ті не вельми вдалі спроби на рівній дорозі. А тут, на цьому забутому Богом і людьми кривулястому закутку поліського напівсела-напівмістечка, – вибоїна на вибоїні. Так і дивися, щоб не беркицьнутися у котрусь та не зламати собі шию. От замість того, щоб намотувати кілометри верхи, тягне тепер за собою цю стару залізяку з двома колесами, виготовленими ще за царя Гороха. Добре хоч на собі не несе.

Звісно ж, могла б сказати… Але ж він:

– Вибачєйте, паняночко-городяночко: метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную взяти чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичненького змочив.

– Але ж…

– Ніяких «але ж». Поставиш у касирки. Там така руденька веснянкувата фіфочка у віконечці, Олею звуть. Вона тут неподалік від мене живе – часом навіть забігає, молоко приносить. Від автостанції і доставить ровера. А не доставить… Не велика втрата – все одно він мені вже… як зайцю стоп-сигнал… У мене теперички своя машина.

І голосно ляснув долонею по блискучому колесу візка.

От якраз після того «як зайцю стоп-сигнал» та ляскання її наче перемкнуло. Хотіла щось сказати – слова застрягли в горлі, аж дихати стало важко. Спробувала їх проштовхнути, а вони ледь висковзували і леденіли на льоту, як дощові краплі на морозі, тільки – дзінь-дзінь об тишу. Закашлялася і замовкла. Зімітувала усмішку одерев’янілими вустами, ніяково подивилася у Даркові очі. А в них…

А що в них?! Насмішка? Настороженість? Здивування? Вдячність? Хіба вона могла вгадати, що у його чорнющих перських очах? Вони завжди були для неї загадкою. Загадкою і залишилися. Взяти б і запитати, отак-от навпростець: «Що означає, ваша величносте Дарію Другий, ваш погляд на рабу Божу Іванну?» Але хіба він скаже? Тільки засміється і знову заховається за той сміх. Ет… Вивела із закапелка тісного коридорчика велосипед і повела бруківкою в бік центру. Хай уже буде так, як він сказав.

Осіння мжичка переходила в дощ, дрібненький і колючий. О! Вже й справді кілька крапель на носі. Таки не встигне добратися сухою до автостанції – без ровера добігла б хутчіше. Вулиця безлюдна, як на хуторі. Оглянулася: десь там, на самісінькому її краю, аж біля осиротілого поля, що підбігає до селища, – мокре листя засипає Даркову хату. Засипає Дарка, зміненого до невпізнанності – з довгим, майже до пліч волоссям, присипаним інеєм ранньої сивини, з чорною щетиною на загострених вилицях, із загадковим поглядом і настороженою, якоюсь невпевненою усмішкою.

Дарко і невпевненість… Дарко і настороженість… Гос-с-с-по-ди!.. Як таке могло статися?! Та якби хтось сказав таке їй тоді…

* * *

Він з’явився у їхній «шпаківні» на п’ятому поверсі такої ж пори. Але тоді осінь була тепла, суха, сонячно-золота. Мама жартувала: «Ну зовсім не волинська осінь, зовсім-зовсім. Або в небесній канцелярії щось переплутали, або Лізина Галя з Іспанії цю осінь як презент привезла – додала їй якась синьйора до заробітків за гарну службу ще й шматочок іспанського осіннього золота».

У двері подзвонили. Іванка кинулася відчиняти і опинилася віч-на-віч з гостем у бежевому піджаку і білій сорочці, розстібнутій на міцних засмаглих грудях. Він зайняв своєю поставою весь дверний простір і ледь не торкався головою верхнього одвірка.

– Вечір добрий! А чи тут тії живуть, що ось такого вечірнього гостя ждуть? – сказав весело і сяйнув чорнющими очима. – Дарій!

Іванка здивовано підняла брови.

– Що, не чула такого імені? Був такий перський цар, який самому Олександрові Македонському боки нам’яв, – додав усміхаючись.

– А ви йому – бум-бум – м’яти боки допомагали і за це вас на його честь назвали? – вона підняла кулачки, побоксувала ними в повітрі і зробила суперсерйозну міну.

Він засміявся. Щиро, відкрито, з такими баритональними переливами, що й вона ледь стримала усмішку. Але все-таки стримала.

– Ні, мене у війську Дарія не було. Я, знаєш, з Олександром Македонським заодно, від отих перських бум-бум його рятував. А назвали мене на честь мого діда Дарка. О, що то був за дід! Та всім дідам дід! Такий козарлюга, що воза разом з кіньми міг підняти і підкову руками згинав і розгинав, як патичка вербового. У дев’яносто літ ще в кузні ковалював. От мене й охрестили на його честь, щоб таким же кремпаєм та майстром виріс. Ім’я трохи дивне, але в нашому слов’янському роду, як бачиш, добре прижилося, не згірш як у персів. Мабуть, мої предки любили бути оригінальними. Ну і я весь в них.

– О! Це я вже помітила! – хмикнула Іванка.

З кухні, витираючи на ходу руки, вийшла мама. Гість поштиво схилив перед нею голову і простягнув букет її улюблених білих хризантем. А тоді повернувся до Іванки.

– Це тобі. Тоня казала, що ти ласунка…

Вона незчулася, як велика коробка чорносливу в шоколаді опинилася у її руках. Хотіла сказати: «А Тоня – хитрунка». Але уявила праведний гнів старшої сестри, яка вже велично випливала з кімнати, похитуючи тонким станом, наманікюрена і напарфумлена, й прикусила язика. Стояла, розгублено притискаючи коробку до грудей. Дивилася на гостя, якогось такого… нетутешнього, справді схожого на чужоземного царя – високого, широкоплечого, з відкритим засмаглим обличчям і чорним смоляним чубом. Від нього йшли флюїди неприборканої сили і магічного чоловічого тепла. Це тепло пронизало її від пальців правої руки, до яких торкнувся Дарій, коли вручав цукерки, аж до грудей. Ось солодка щемлива хвиля добралася до самісінького серця. Дзі-і-інь! Наче льодяна бурулька, поцілована сонцем, зірвалася з гілки, дзенькнула об асфальт і розлетілася вдрузки. А замість неї… Ой, що ж там, замість неї?

Тоня насмішкувато глянула на Іванку своїми мигдалеподібними зеленкувато-жовтими, як у кицьки, очима і лагідненько, як це вміє тільки вона, протягнула:

– Будеш, сестричко, налягати на солодке – колобочком станеш. Ти ж у нас і так уже нівроку… Он щоки, як пампушки, – мало не луснуть.

Іванка спалахнула, вибігла з передпокою до кімнати і кинула коробку на стіл. Ох уже ця Тонька! Ох і Тонька! Спочатку підказала своєму кавалерові, які цукерки Іванка любить (інакше чому б він приніс саме чорнослив у шоколаді), а потім вколола її ними ж у самісіньке серце. Пампушки… А вона… вона… Барбі блондиниста! Кицька дряпаста! Тигриця пазуриста! Мисливиця за кавалерами!

Тоня – повна протилежність Іванки. Ніби вони й не сестри, ніби росли не в одній квартирі і їх виховувала не одна мама, що мала великий вчительський досвід. Темно-руса Іванка – «булочка з родзинками, до якої завжди липнуть всі гнані, голодні і скривджені» (визначення подружки Лесі). А Тоня… О, Тоня й справді нагадувала граційну білу кицьку, яка час від часу випускає налаковані пазурчики і з лагідного муркання переходить на тигряче рикання. А ще вона й справді має добре розвинений інстинкт мисливиці. Звісно ж, не на зайців чи нещасних баранів, а на женихів. Хоча, як спостерегла Іванка, деякі сліпо закохані в Тоню мало чим відрізняються від тих, що бекають.

Уперше старша сестра вполювала свою здобич ще на третьому курсі університету. Вибрана нею дичина була сином директора банку. І одруження, і розлучення, і рік життя поміж цими двома датами були такими бурхливими, що Іванка цілком погоджувалася зі словами сусідки тітки Лізи: «Це був не шлюб, а діагноз». Діагноз, слава Богу, виявився не смертельним. Як тільки татусів банк лопнув, наче мильна бульбашка, його юний «нарцис» вилетів від Тоні, мов корок з пляшки шампанського, – разом з його барськими (від слова бар) походами, універівськими «хвостами» та періодичними спалахами диких ревнощів. Вигнала його Тоня, хутко видужала і забула. Начисто. Ніби його ніколи й не було.

А зразу після отримання диплома вискочила заміж за власника продуктового магазинчика, розміщеного на першому поверсі їхнього будинку. Той буквально осліпив її блиском свого сріблястого «рено». Блиск виявився секонд-хендівським, притрушеним роками і курявою довгої дороги, що пролягала від німецької автобарахолки через Польщу. А підприємницька фортуна чомусь хутенько відвернулася від Антоніниного чоловіка. Він відкрив ще дві крамниці, набрався кредитів, але невдовзі довелося позбутися навіть затишної квартири, заставленої під позику. І Тоня повернулася додому, ображена на свою невезучу долю і зла на цілий світ.

– А може, все у нього ще наладиться, – несміливо заїкнулася мама. – У тюрму за борги не посадили, а статки – діло наживне. Він непоганий чоловік. І так любить тебе… Ну не вийшло з комерцією… Але ж він фізмат з червоним дипломом закінчив… У нашій школі вчитель математики якраз на пенсію пішов. Я б поговорила з директором.

– Я виходила заміж за бізнесмена, а не за якогось там вчителя. Ви б мені ще бомжа порекомендували! – відрізала Тоня, грюкнула дверима і кілька днів проплакала у кімнаті, у якій раніш жила з Іванкою, а тепер експропріювала для себе.

Після другого розлучення вона вже не поспішала ставити штамп у паспорті. Вибирала наступного претендента довго і прискіпливо. І таки вибрала. Найкращого. Найнайнай… Бо хіба ж може бути хтось кращий за Дарія? Та Іванка б за ним – хоч на край світу! Але Тоні так далеко мандрувати не треба було. Спочатку вона пішла до рагсу, потім до вінчання. А тоді – у новеньку Даркову квартиру.

* * *

Новосілля було небагатолюдним: молоде подружжя і двоє хлопців з Даркової роботи, Дарків батько, мама з Іванкою і Тоніна однокурсниця Світлана – руда кучерявка з бюстом важкоатлета. Іванка давно помітила: Тоня ще в школі вибирала собі в подруги невродливих дівчат. На їхньому фоні її фігурка і біле пряме волосся мали особливо ефектний вигляд.

Коли вже перейшли до кави, Дарко поклав на стіл коробку чорносливу в шоколаді й усміхнувся до Іванки:

– Твої улюблені, ласуночко!

– Ох-ох! Які ніжності. Ла-су-ноч-ка… Пампушка з родзинками! Їсти солодкого треба менше! – випустила кігтики Тоня.

Іванка відсмикнула руку від цукерків, ніби її струмом ударило. В очах залоскотало. Плювала б вона на Тоньчині кпини. Плювала б із найвищої вежі замку. Але ж це сказано перед Дарком. А Дарко…

Він метнув терновий погляд на Тоню і простягнув через стіл руку до Іванки, легенько штовхнув у плече.

– Ти чого це скисла? Ану вище ніс! І нікого не слухай! Ніяка ти не пампушка. А от родзинка в тобі точно є. А дівчата з родзинками, дорога ласуночко, – то велика рідкість у наш час. Гарних багато, розумних вистачає, а от таких… Так що знай собі ціну. І ніколи не забувай про це! Домовились?

– Угу!

Вона усміхнулася до нього крізь сльози, але на цукерки більш навіть не глянула. Чогось вони не смакували цього вечора нікому – так і залишилася коробка непочатою.

Дорогою додому мама полегшено зітхнула:

– Гарна квартира у Тоні. І чоловік гарний, та й душа в нього добра. Нарешті вона знайшла те, що шукала. І слава Богу! Тепер тільки жити та бути. Та й сусіди нарешті перестануть перемивати нам кісточки через її романи.

Іванка після того рідко бувала у сестри, а потім і взагалі перестала навідуватися. Сама не знала, чого більше боялася: побачити Дарка чи почути Тоньчині «шпильки». А невдовзі життя так закрутило-завертіло нею, що взагалі не до гостювання стало. Знайомий запропонував роботу у місцевому видавництві: платять там мізер, тому й кваліфікованого літературного редактора втримати довго не можуть – попрацює місяць-два і до побачення. А от для студентки філфаку як не як, а підробіток.

Підробіток їй справді потрібен був, тож погодилася не роздумуючи. Після занять бігла у видавництво. Ввечері приходила додому, похапцем вечеряла і сідала за підручники. Або ж знову за коректуру текстів – автори частенько просили вичитати рукописи терміново, а на терміновість залишалася хіба ніч. Вранці невиспана, з опухлими очима, їхала на пари. І знову все по колу.

Ще гірше стало, коли захворіла і пішла зі школи мама. Тепер треба було ще й закупки продуктів на себе взяти. І мамина пенсія, і все, що вдавалося заробити Іванці, йшло на ліки та їжу. Просити сестру не наважувалися, а та сама ніби й не здогадувалася. Чи робила вигляд, що не здогадується? Іноді ще й нарікала: он іншим батьки так допомагають – і машини дарують, і будинки будують, і путівки дорогі купують, а вона – все сама, все сама, все тільки своїми силами.

«Це не ти сама, а Дарко твій сам», – закипала Іванка, але мовчала. Тільки дивувалася: навіщо Тоньці оті безконечні шопінги? Та Іванка ходінь по крамницях терпіти не може, у неї від них голова болить. А Тонька кайфує. Навіщо їй стільки вдяганок та прикрас? Обходилася ж вона вдома без цих вагонів шмотків. Деякі покупки сестра запихала в шафу і зразу ж забувала про них. Колись витягла жовто-салатову сукню з глибоким декольте і відкритою спинкою, оздоблену бурштиновими краплями, і здивувалася:

– О! А коли це я її купила? Хм… Я ж терпіти не можу цього кольору. Та й фасончик – так собі. Фуфло якесь. Віддала б тобі, пампушечко, але ж у нас параметри різні. Ти її все одно не натягнеш на себе, бо вона тобі буде задовгою і завузькою.

І сховала назад у шафу.

«На тобі, небоже, що мені не гоже, – з прикрістю подумала Іванка. – Та я б її і під загрозою розстрілу не надягла. Навіть якби у нас були абсолютно однакові параметри».

* * *

Тієї ночі Іванка ніколи не забуде. Серед опівнічної тиші раптом різко задзеленчав телефон. Спросоння вона ніяк не могла зрозуміти, чий це такий істеричний голос надривно б’ється у слухавці. Зловила тільки одне слово: «Дарій…» Дарій… Дарій… І враз зіскочила з ліжка, ніби окропом ошпарена. Щось погане сталося з Дарком! Щось страшне… Й аж тоді здогадалася, що кричить Тоня. Уперше в житті так кричить.

Іванка стала хутко збиратися: однією рукою натягала джинси, а другою притискала до себе слухавку. Треба викликати таксі. Хутчіше, хутчіше…

– Що там сталося, доню? Куди це ти зібралася посеред ночі? – стривожилася мама.

– Усе гаразд, мамо! Спи. Я зараз повернуся. Тут один письменник з району… Їде до Києва… Через наше місто… Має дещо передати для видавництва. Зараз він під’їде до нашого будинку. Ти спи, не хвилюйся. Я не надовго.

Автівка під’їхала миттєво, ніби таксист тільки й чекав цього виклику. За десять хвилин Іванка була вже в лікарні.

– Що з ним? – кинулася до Тоні.

– Аварія. Якийсь п’яний прямо на них… Їх було троє в машині. Двоє загинули…

– А Дарко? Дарко живий?

– Живий… поки що… Але…

– Що значить «поки що»? Що значить «але»? – схопила сестру за плечі і струсонула з усіх сил. – Він виживе! Обов’язково! Це ж Дарко! Дарко ніколи не здається! Чуєш мене? Чуєш?!

– Не тряси мене, мені боляче, – схлипнула Тоня. – Виживе… Хто знає, яким він буде після того. Може, краще б уже…

– Не смій!!! – затулила долонею рота сестрі. – Що ти таке верзеш? Як ти можеш?! Це ж Дарко-о-о! Розумієш? Дарко!

– За що?… За що?… Чому мені так не везе? Добре хоч, що я не народила від нього дитину… – не чула її Тоня.

Дарій вижив, переніс п’ять складних операцій. Після останньої співробітники перевезли його у батьківську хату, що осиротіла зразу після тієї аварії – батько ніби вимолив синові життя взамін на своє і відійшов, замість нього, в інший світ.

Тоня не просила чоловіка залишитися, не відмовляла їхати, не зронила й слова щодо його квартири, у якій зоставалася. Мовчки провела до машини, мовчки стенула плечима: мовляв, нічого не поробиш – така вже наша доля, не судилося бути разом, іншого ж виходу просто немає…

* * *

Мама після того, що сталося з Дарком, більш не встала. Після однієї з безсонних ночей торкнулася блідою висохлою долонею до Іванчиної руки:

– Щось хочу тобі сказати… Пора вже… Прошу, не плач, не побивайся… Мені так легше буде відійти… Не помирає тільки той, хто не народився, а хто народився, той і померти мусить. А як так мучитися… Ти ж у мене розумниця. Подивися у дерев’яній скриньці, де іконки… Блакитний конверт…

Іванка відкрила конверт, дістала білий аркуш, прочитала і не змогла стримати крику:

– Як ви могли, мамо?! Вам же потрібні ліки! Дуже потрібні! Ви ж сказали, що дали гроші тітці Лізі, щоб вона передала Галі в Іспанію, бо там ліки дешевші, ніж у нас…

– Галі й без мене клопотів вистачає. А я… Лікуйся не лікуйся – все одно… Це не та хвороба, від якої можна втекти… Ну прожила б ще місяць… І що це дасть? Я потроху відкладала для тебе… Але тепер ось що скажу тобі. Поділися з Дарієм… Він же квартиру Тоні оставив. Хай хоч трохи… Гріх же який, Господи, – кинути людину отак напризволяще. Він же тепер один як палець. Сам-самісінький. Хто знає, чи з того його бізнесу ще хоч якась дещиця йому перепадає. Люди тепер – як хижаки. Рідна жінка і та не пожаліла, що вже казати про чужих. Може б, йому добрих лікарів за кордоном пошукати. Он по телевізору казали, що в німецькій клініці такі операції роблять, на ноги людей з подібними діагнозами ставлять.

«Мамусю моя дорога! Та цих грошей тільки й вистачить що на дорогу до Німеччини», – подумала Іванка. Але вголос заспокоїла маму.

– Я передам. Обов’язково. От здам державну сесію, отримаю диплом, візьму відпустку у видавництві і поїду.

– То хоч подзвони йому вже.

– Зараз, мамусю. Ось повечеряю і зателефоную. Тільки ти будеш говорити першою.

– І чого ти в мене така страхопудка?

– Мамо, я не боюсь! – спалахнула Іванка.

– Не боїшся… Соромишся, значить. Зараз дівчата такі бойові, а ти ніби дама із середньовічного роману. Так ніколи заміж не вийдеш. І буде моя душенька на небесах боліти, що тебе саму залишила.

– Не треба про це, – тихо попросила Іванка. – Не треба, мамо!

Маму похоронили наприкінці травня. У червні Іванка, приголомшена її смертю, складала державні іспити. З липня вже працювала на двох роботах – видавництво відкрило свою книжкову крамничку і вона стала ще й продавчинею на виїзді. А вечорами вдома робила комп’ютерний набір на замовлення. Усе це – заради поїздки. Вона мусіла підготуватися до неї, бо привезти Даркові ті мізерні копійки, які залишилися після маминого похорону… Ні, це вже було б ганьбою. У жовтні отримала відпускні, взяла невелику позику. Ну от, тепер можна і їхати.

* * *

Старенька, але ще міцна цегляна хата під сірим шифером зустріла її заплаканими вікнами у блакитних віконницях – щойно пройшов дощ. З таких же блакитних, але вже трохи облущених дверей війнуло сумішшю міцних ароматів висушених трав і свіжої дерев’яної стружки.

– І кого це Бог зранку тобі послав, Одарку? Майбуть, знов за цяцьками твоїми прийшли…

За старечим шамкотінням почулося човгання ніг, і на Іванку цікаво блиснули дві, наче поволокою покриті, ягоди-тернини, заховані за глибокими зморшками. Голова бабусі, обмотана кількома хустками, була схожа на капустину.

– От візьму й собі навчуся ті візігорки з дерева стругати. Лучче буде, як ото в лісі над травою та корінцями гнутися. Ноги вже не слухаються, спина дерев’яніє… Ох-х-хо-хо… Ну вживай, Одарку, та на ноги ставай… Он яка городська панянка до тебе! А ти розсівся в колясці і цяцьками бавишся, як дітвак… Бувай, кавалєр. У мене ще повний город роботи…

Дарій виїхав з другої кімнати. Поверх темного світера – сіра кацавейка з кількома кишеньками, застібнутими на «блискавки», волосся ледь-ледь притрушене сивиною. А очі – такі ж, як і були: чорнющі, трохи примружені і чи то насмішкуваті, чи збентежені.

– О! Яка гостя! Паняночка-Іваночка! Якою ж ти красунею стала! Певно, хлопці штабелями біля твоїх ніжок падають. Вгадав? І які ж це навіжені вітри вигнали тебе з обласного Бродвею і занесли аж у нашу поліську глухомань?

Вона не знала, як сказати. Опускала руку в сумочку і знову висмикувала, наче торкалася жарини.

– Та що там у тебе? – засміявся Дарій. – Може, чорнослив у шоколаді? То давай хутчіше сюди свої лагодзінки! Відкрию тобі величезну таємницю – я також ласун і також найбільше люблю чорнослив у шоколаді.

Не забув, виявляється, згадав-таки! Іванка спалахнула і рвучко вийняла невеличкий пакунок.

– Це від Тоні. Вона передала…

– Мабуть, у нашому поліському лісі великий африканський слон здох, – усмішка враз зійшла з Даркового обличчя. – Тільки я щось про це не чув – не донесло до мене цю сенсаційну інформацію наше БіБіСі. Знаєш, що таке БіБіСі? Радіостанція «Баба бабі сказала». Ну не дивися так, ласунко… Ти ніколи не вміла обманювати. І не вчись. Воно тобі треба? На цьому світі брехунів і без нас з тобою вистачає.

– Але ж…

– … Людина може змінитися. Усе вірно, ласуночко. Може. Люди іноді переживають такі житейські драми, які перевертають все їхнє життя і змінюють їх самих. Можливо, і наша Барбі змінилася. Але могла б і сама навідатися, просто, як добра знайома, все-таки ми три роки разом прожили. Що там вона передала?

– Гроші.

– Гроші?!

– Ти ж залишив їй квартиру… А тепер… Мама казала, що такі операції за кордоном роблять. Але ж ти, мабуть, не маєш стільки грошей…

– Навіть якби це було так, я б не взяв. Скажи Тоні, що мені грошей не треба. Не треба!

Даркове обличчя спохмурніло, затремтіли губи. Він різко крутнув праве колесо візка і відвернувся. Широкі плечі здригнулися. Чи це їй так здалося? Іванка відступила до дверей. Але він ніби спиною відчув цей порух і зразу ж повернувся назад.

– Та ти чого? Чого ти? Тільки приїхала і вже до порога задкуєш. Проходь, роздягайся. Зараз будемо чай пити. Такого чаю ти ще в житті не пила. Мені справді не треба грошей. Он бачиш, чим займаюся? – провів рукою по дерев’яних фігурках, кошиках, шкатулках. – Прибутковий, скажу тобі, бізнес… Не віриш? Ну-у-у, може не такий уже й прибутковий, зате прожитковий – на прожиття вистачає. І нерви заспокоює. А щодо операції… Справді, була така думка – нараяли мені одного ескулапа, тільки не в Німеччині, а за Бугом, у Любліні. Але баба Оляна заповзялася травами, корінцями та мазями на ноги поставити. Мо’, й вдасться. Ти ж бачила, яка це затята бабусенція. Така не відступиться, поки свого не доб’ється. Та й я стараюся, не лінуюся – тренуюся за системою Дікуля, он у тій кімнаті всіляких тренажерів – як у заправському спортивному залі.

Іванка знітилася: Тоня тут ні до чого, це мамині гроші. Так-так, мамині. Вона просила перед смертю передати їх йому і якщо він не візьме… Це просто неможливо, не можна не виконати заповіт, бо тоді Іванка все життя буде носити гріх на душі.

– Гріх і свята ласунка! Та такого просто бути не може! Не сміши мене, дівчинко!

– Я не дівчинка! – спалахнула Іванка.

– Ах пробачте, панянко! Я ж, здається, уже сказав, що ви славно виросли і чарівно розцвіли! Ваша краса аж засліпила мене. Ну пробач, пробач дурного. І не дивися так жалісливо. Не треба… Я тут трохи сентиментальним став… Багато, знаєш, думав, часто сам з собою говорив. Але жалості мені не треба. Не смій мене жаліти! Це мене ображає. Зрозуміла?

Іванка кивнула.

– Ну от і домовилися. Не буду тебе дурити: оцими дерев’яними цяцьками не дуже заробиш. Та я їх більше роздаю, ніж продаю. Це скоріше арт-терапія для душі. Але ж не забувай, що я ще й непоганий юрист. Ноги не слухаються, а голова працює, як часовий механізм. Знайомі й досі звертаються за консультаціями, своїм знайомим мене рекомендують. Звісно ж, поради по телефону – не зовсім те, що в місті на місці. Але… Усе добре, Іванко. Усе добре! Могло бути значно гірше. Я ж міг не вижити. Міг, правда ж? Але вижив! Вижив і кожного ранку зустрічаю сонце, дивлюся на небо, на ліс, слухаю птахів, розмовляю з добрими людьми, ось тебе, красуню, побачив. Хіба це не чудо?!

Вона знову підтакнула. Він склав перед собою долоні, ніби перед іконою, і вклонився самою головою.

– Отож давай зробимо так. Ти мені віддала те, що вважала за потрібне віддати. Господь це бачить. Чуєш, Господи? Раба Божа Іванна передала мені ці паперові знаки людського достатку з ликами наших українських світочів. Тепер вони мої і я маю право розпорядитися ними як захочу. А я, Боже, хочу подарувати їх цій чарівній панянці. Бо вона молода, гарна, розумна, їй ще треба заміж вийти, дітей народити. А я і так не знаю, куди свою валюту дівати. Другого візка мені не треба, трави та дерево для роботи баба Оляна безплатно приносить (не забудь, Боженьку, записати це до її заслуг на цій грішній землі), на бали не ходжу, на дорогі черевики витрачатись не треба. Отож урочисто вручаю тобі, панно Іванно! Ах, не хочеш! Тоді я їх… у грубку вкину. Бачиш, який вогонь – за мить від цього пакуночка тільки жменька попелу залишиться. Ех, ласунко! Погано ж ти мене знаєш…

Вона сиділа, пила чай з травами і плакала. Він дивився у вікно. Відблиски вогню танцювали у його довгому аж до пліч волоссі, червоно відтінювали чорну щетину на вилицях і підборідді.

– Пробач, Іванко. Ти справжнє диво. Диво з родзинкою. От слово честі… Я це зрозумів ще тоді, як вперше прийшов до вас, як тільки побачив тебе. Але тобі тут нічого робити.

– Ти сказав, у місті міг би більше зробити як юрист…

– Вочевидь.

– У мене ж дві кімнати. Я б…

– Відставити!

– А можна я?… У мене ж зараз відпустка…

– Не можна! Вибачєйте, панянко, метро в нас немає, гелікоптери тимчасово не літають, а тролейбуси передбачаються у тридцять п’ятому столітті… Пропоную чудо людської цивілізації під назвою «ровер». Бо до автостанції далеко, а дощ уже на носі. Не хотілося б, щоб такого симпатичного змочив…

Він так спритно сховався під маску іронії. Але маска не трималася на обличчі.

– Та їдь же, кому кажу! Геть звідси! Мотай до свого міста! Теж мені мати Тереза! Своє життя влаштовуй. То біля хворої мами сиділа, навіть на побачення не мала часу піти. А тепер з чужим калікою мороки хочеш набратися?

– Ти не чужий. І не каліка!

– Поспішай, ласуночко. Бо скоро дощ піде.

Вона таки не встигла. Поки дотягла драндулета до центру селища, дощ ушкварив як з відра. Поки дочвалала до автостанції, промокла до нитки. І куди тепер їй діватися з цим ровером? Кому його залишити? Замість руденької веснянкуватої касирки Олі за віконечком якась сердита тітка сидить. Блимає на всіх окулярами, як контролер на «зайців».

– А хто за ровера отвічати буде? Я, чи шо? Оставиш, хтось вкраде, а мені тоді платити.

І раптом Іванка аж здригнулася. А навіщо залишати? Навіщо?

Мобільник висвітив ім’я Тоні. Але тут же металевим голосом робота повідомив: «Ваш абонент поза зоною досяжності».

– Ми тут у низині, то можете й не додзвонитися, – співчутливо сказала якась жінка. – Неподалік є телефон-автомат, але він, здається, не працює.

Іванка кинулася до касирки.

– Пані, у вас тут є телефон?

– Припустимо.

– Мені дуже треба подзвонити.

– Усім треба. І чогось конче звідси.

– Але в мене особливий випадок.

– Апарат тільки для служебного пользованія.

– Господи! Та я вам заплачу. Ось…

Касирка, не повертаючи голови, скосила очі на купюру.

– Ну добре. Тільки недовго. Бо мені можуть подзвонити по службі, – сказала так, ніби в цьому Богом забутому закутку ось-ось мала вирішитися доля планети і залежить вона саме від її сірого засмальцьованого телефонного апарата.

Додзвонитися до міста виявилося справою непростою. То після нуля йшов сигнал «зайнято», то зривався номер. Зрештою у слухавці щось заскрипіло, запищало, наче через неї надходили сигнали з іншої галактики. «Слухаю», що прорвалося крізь цей скрегіт, здавалося також якимсь рафіновано-холодно-космічним.

– Алло, Тоню! Це я, Іванка! Прошу тебе, візьми мого Чапика… Ну хоча б на кілька днів… Та знаю я, що ти терпіти не можеш собак. Але я тебе дуже, ну дуже-дуже прошу… Не можеш?… Тоді хоча б переведи його від моєї квартири до сусідньої – тітка Ліза його любить… Так-так, вона точно не відмовить. Я приїду і заберу… Чому я до неї вранці не завела? Бо не знала, що не повернуся сьогодні!.. Куди заберу? Потім скажу… Звідки я дзвоню? Ні, не з іншої планети. Від Дарія. Дмитро, Анна, Роман, Іван, Йосип… Дарій!.. Який Дарій? А ти багато їх знаєш?… Той самий, Тоню, той самий!.. Так, я безтолкова… Угу, і дурепа, і ненормальна… І мені плювати, що ти про мене думаєш! От!!!

Дивно, але назад велосипед уже сам вів Іванку. Вона аж змушена була стримувати його. А коли на краєчку вулиці, що тулилася між цим напівселом-напівмістечком і полем, з сірої пелени випірнула хата, притрушена мокрим листям, Іванка навіть сіла на велосипед і хвацько, як колись, давним-давно, підстрибуючи на вибоїнах, поїхала до Даркового подвір’я.

Він сидів біля вікна. У тій же позі, в якій вона його залишила. Сидів і дивився на сіре небо. Ніби молився, щоб вона повернулася.