Читать книгу Коханий волоцюга - Надія Гуменюк - Страница 4

– І давно ви-те отак автостопом кілометри на підошви намотуєте?

Водій фури ковзнув гострим карим поглядом по його чорній триденній щетині, по синій у блакитну клітинку сорочці з білими кристаликами засохлого поту біля пахв і відірваним ґудзиком біля шиї, по наплічнику з різнокольоровими наклейками, по сірих розтоптаних мештах, припорошених ще сірішою курявою.

– Та вже, вважай, років п’ятсот з хвостиком буде.

– Що?! – повернувся всім корпусом водій.

– Так-так. Не дивуйся. На цій небритій і на вигляд ще не вельми зношеній фізіономії відбитки п’яти століть. Десь так в одна тисяча чотириста якомусь там я вийшов з Італії. Думаю, в який би то бік світу рвонути? Послинив пальця, підняв над головою – вітер дув з Іспанії. От я й вибрав Іспанію. А звідти Колумб якраз відправлявся Америку відкривати. Тоді, знаєш, писк моди був – щось відкривати. А я ж на все село модник. От і надумав мореплавцем стати, щось пошукати – якщо не материк, то хоча б якийсь завалящий острівець в океані. Та сталася одна придибенція… Ну, воно тобі не треба. Одне слово, Колумб поплив без мене. А я почав, як ти оце зараз сказав, на суші кілометри на підошви намотувати. Так досі й топчу землю мештами. Топчу й топчу, топчу й топчу. Ходити – це, я тобі, друже, скажу, теж кайф. Та ще й який! Але поки півтисячі років отак ходив-бродив, бачу, вже геть усе на нашій земній кульці без мене відкрили.

– Що-о-о?!

Округлені карі очі сполохано метнулися праворуч і втупилися у дерев’яний хрестик з розп’яттям, що ритмічно похитувався на латунному ланцюжку над вітровим склом. Здається, молодий водій уже пошкодував, що підібрав цього подорожнього. Пришелепкуватий якийсь чи щось на умі має? Дідько його знає! У дорозі всілякі трапляються. Та ще й тут, неподалік від кордону. Він знервовано натиснув на гальма, фура скинула швидкість, голосно чмихнула і зупинилася.

– Виходьте!

– Куди?

– Туди-он, на землю.

– Та ти що, земляче? Я й так уже півтори години ногами розпечений асфальт місив! До Ковеля вранці поїздом приїхав, а звідти – хоч вовком вий: всі прохідні маршрутки битком набиті, ковельська аж по обіді мала йти. Думав, дорогою хтось підбере – хутчіше буде, народу ж до озер багато добирається на своїх машинах. Кілометрів двадцять таки під’їхав. А далі ні одна холєра на колесах не зупинилася, поки аж ти не змилостивився над бідним подорожнім. А тепер і ти… Май совість! До райцентру ж іще кілометрів п’ятнадцять! – запротестував пасажир.

– Не п’ятнадцять, а вісім. І я вам не земляк. Ви-те, здається ж, іспанець? Чи італієць? Ну, не важно, головне – не наш. Та ще й із якого століття? З п’ятнадцятого? Непогано збереглися, дєдьку. Непогано! Але як ходили собі п’ятсот з хвостиком років по земній кульці, то й ще одну годину пройдете. Чорт вас не вхопить. Чи, може, ви-те сам той… з хвостиком? Мо’, боїтеся біля церкви проходити, вона ж он там, за ліском, на горбочку стоїть? Що, почули дух святий і в мою кабіну заховалися? Не вийде! Я, щоб ви-те, знали, вже тиждень у дорозі і хочу живим-здоровим додому приїхати. Виходьте-виходьте…

– Я ж пожартував, пане водію! Тутешній я, Костем звати, жінка вдома жде не діждеться. У нас тут що, так все перевернулося з ніг на голову, що вже й жартів не розуміють?

– За півтисячі років скрізь дещо змінилося. Але наші жарти ми розуміємо, а от ваших, чужих, середньовічних та ще й з хвостиками, – вибачєйте.

– Тьху на тебе! – розсердився Кость, але сперечатися не став. Сердито закинув на спину наплічник і зістрибнув з кабіни. – Щоб тобі колеса полопалися!

– Щоб вам хвіст відвалився!

– Сам ти вовчий хвіст!

Утім, Кость не дуже й розсердився на водія. Сам винен – було б не патякати. Знайшов з ким жартувати! Цей забобонний поліщук, може, й про Колумба ніколи не чув, а як чув ще у школі, то давно забув. Ну нічого, вісім кілометрів – це хіба відстань? Дошпацірує. Заодно й подивиться, що змінилося за цей рік у рідних пенатах.

У кожному жарті – своя частка правди. У його – також. Він вірить у переселення душ. От вірить – і все. Мабуть, і справді колись був мандрівником. Ймовірно, в епоху найбільших відкриттів. Таким і залишився, тільки вже в іншому тілі. Чи відкрив щось тоді, в еру Колумба? Не пам’ятає – вочевидь, при реінкарнації первісна пам’ять стерлася. Таке зазвичай буває. Мусив би щось у тому, першому, житті все-таки відкрити. Авжеж, мусив би. Тоді ж он скільки всіляких земель необжитих, без жодного сліду людського, було: тільки не лінуйся і вдома на печі не сиди – рушай в дорогу, шукай, відкривай, як собі хочеш відкрите називай.

Це вже зараз із супутника навіть те, що в хаті на столі стоїть, видно. Так що й шукати нічого. Але ж щось гонить людей з дому. Одних чогось у печери тягне, до сталактитів, сталагмітів та пасток всіляких підземних. Інші на океанське дно спускаються, ніби первісних прапрапрародичів своїх у підводному царстві шукають. Ще інші гірськими вершинами марять. Кажуть, половина альпіністів не повертається додому – і замерзають високо в горах, і під сніговими лавинами гинуть, і зі скель зриваються. Але ж все одно ідуть в гори. Йдуть і йдуть… Може, то первісні душі їхні не можуть заспокоїтися, женуть їх за тридев’ять земель, змушують тіло забувати про інстинкт самозбереження?

А його карма – дорога. Не відпускає вона його, хоч ти пенькни. Пробував уже й опиратися, не піддаватися, приземлитися й отаборитися. Пробував. Наче сам не свій на тій прив’язі робився, якось ніби зменшувався, стискався увесь. Якийсь час тримався. Бувало, й місяць, і другий, і третій… А на четвертий… От ніби хтось йому налигача на шию накине і тягне з дому: «Іди, Костю, іди, брате, бо вмреш на одному місці». Або ж придибенція якась як сніг на голову впаде, і тоді тільки хапай наплічник – і вперед. Справді, карма.

Мандрувати світом – не завжди кайф. То він трохи прибрехав тому циганкуватому хлопцеві. Але життя – це дорога. Її неможливо пізнати до кінця, неможливо підкорити. Нею можна тільки йти. Може, він і не відривався б від неї до кінця життя, якби не оця жінка. Якби ж… А вона затялася: у людини повинен бути дім на землі і нічого їй вештатися по світу. Сказала колись: «Це пращури наші ноги збивали, поки лісами та степами кочували, а ми ж таки цивілізовані люди, повинні свого місця триматися».

Ця жінка теж – як дорога. Тягнуть його – кожна до себе, ніби в перетягуванні каната змагаються. То дорога від неї потягне, то вона від дороги його відірве і біля себе припне. «Жде не діждеться»… Хто його знає, чи взагалі жде. Але він мусить її побачити. А тоді вже – як Бог дасть. Який сенс у дорозі, якщо з неї немає до кого повертатися?

Неподалік від Любитівки його підібрав-таки приміський автобус. Всі пасажири висипались ще до автостанції, розміщеної у центрі містечка. Міг би й він вийти на потрібній вулиці. Але ні – спочатку сюди.

Приміщення автостанції безлюдне. Тільки біля входу, на двох лавках під гонтовими дашками, кілька тіток з клунками сидять. Зайшов до туалету, дістав з наплічника електробритву. Еге, дідька лисого тут побриєшся! Розетка «з м’ясом» вирвана, теліпається на одному провідку. Ч-чорт з цими містечковими туалетами! Європа – рукою подати, а тут і кіт не валявся – ніякогісіньких змін. Що десять років тому, що п’ять, що ось тепер. Пішов до касирки, яка поблискувала скельцями окулярів у квадратику віконця.

– Дозвольте, люб’язна пані, позичити у вас трішечки електрики для бритви – свою фізіономію до цивілізованого вигляду довести треба.

Але півсонна Тортилла враз як з ланцюга зірвалася:

– Може, тобі ще сто грамів налити? Ходить вас тут, алкашів…

– Я заплачу.

– У кабінєті одна розетка, а в неї касовий апарат вткнутий.

Він ледве стримав сміх – кабінєт у неї, бачте.

– У вас же он електрочайник стоїть. Куди ж ви його втикаєте, як захочете чайку попити?

– Не твоє діло. Іди собі, вдома побриєшся. Тільки це ще циганка надвоє ворожила – є у тебе дома чи й не було ніколи…

То он чого вона так сердито блимає через свою черепашачу оправу – за бомжа його прийняла. Ну що ж…

Побачив ларьок навпроти автостанції. Купив одноразові леза, пінку для гоління і маленьке кругле люстерко. Повернувся назад. Старанно зішкріб щетину, вмився над тріснутою раковиною, в яку весь час капотіла вода з покритого іржею крана. Переодягнувся у блакитну італійську теніску і світлі котонові штани. Штани нові, ще й разу не вдягані, з ярликом, але трохи пожмакані. Відірвав цінник, змочив водою з-під крана свої котони – надворі зараз висохнуть, зате трохи розрівняються. Причесався, щедро попшикав себе дезодорантом.