Читать книгу Поруч з тобою - Наталка Доляк - Страница 2

Вокзал. Здебільшого шарварок і багато заклопотаних облич. Одні зустрічають, радісно чи вдавано радісно, інші змучено чекають на потяг, ще інші просто вештаються вокзалом… Хоча… «Просто» ніколи не буває, бо, коли ти потрапляєш у таке місце, має бути привід чи причина, щоби там опинитися.

Причина? Чому ти знову тут? Ти нікого не зустрічаєш і не проводжаєш, нікуди не від’їжджаєш і не купуєш квиток у касі попереднього продажу. То відчай укотре пригнав тебе сюди. Безпорадність і бажання хай на мить, та все ж утекти… Насамперед від себе. Та хіба від себе утечеш? Вона таки навіжена, бо чинить неправильно. Нормальні люди, коли їм паскудно і болить душа, або замикаються у своїй кімнатці, виплакуючи всі жалі та образи, або шурують у церкву на сповідь до ксьондза чи в поліклініку до психіатра, або ховаються десь на краю всесвіту чи напиваються з кумом або найкращою подругою до чортиків. Період «втечі» в кожному випадку індивідуальний.

А як чиниш ти? З відкритими ранами йдеш до людей? Зазираєш в очі, щоразу шукаючи співчуття чи порятунку? Ні. Ти прагнеш віддати частинку свого болю тому, хто погодиться взяти… Не беруть!

Коли вперше ти скуштувала відчай на смак? Тоді, коли поховала маму Марину й татка Василя і зрозуміла, що, маючи купу родичів, насправді залишилася одна? Чи тоді, коли геть чужа тітка Олена тебе майже силою відірвала від ще свіжої могили та притягла в чужий невідомий світ? Скільки тоді тобі виповнилося, Катерино? Шість років? Сім?

Шість… Шість років щастя, а решта? А решта – по-різному. Ти перебралася з двоповерхового неквапливого містечка у величезне місто, де трішки затісно від людей та емоцій, де всі надто щільно одне біля одного живуть і водночас є байдужими чужинцями, інколи ворогами.

Спочатку тобі було нестерпно, місто здавалося недругом. Воно недоброзичливо шкірилося до тебе смердючими під’їздами, купами сміття на сходовому майданчику. Тиснуло лещатами бруківки, випікало підошви розпеченим асфальтом. Місто ховало від тебе небо, поволі вбивало дерева, з’їдало зелену траву, кричало про смерть мертвими базарними квітами, лягало на плечі сумними хмародерами, кривлялося зарюмсаним сонцем і плаксивою парасольною погодою.

Та якраз оця плаксива погода і примирила тебе з містом. Хоч воно так і не стало для тебе матір’ю, лишень милосердною тіткою, яка, маючи добре серце, прихистила, дала дах, кусень хліба і навіть трішки більше. Тобі якось подумалося, якщо місто вміє плакати – може, не таке воно вже й погане. То згодом ти зрозумієш, що місто плаче не тому, що йому болить чи воно має якісь потреби, алергію на людей або на туристів, здебільшого в інших міст проблеми набагато гірші. Твоє місто рюмсає чи не щодня тому, що має жалісливу вдачу. Навіть притча така містом ходить:

– Яка там у вас погода?

– Падає дощ.

– Відколи?

– З 1256 року.

– ?

– З року заснування тобто.

Але, хай там як, дощі та вокзал замирили тебе з життям у Львові. Чому вокзал? Може, тому, що втрапила ти до міста через його браму, до якої довіз брудний і смердючий поїзд, а через поріг перевела «добра самарянка» тітка Олена, троюрідна сестра твоєї мами. Львівський вокзал тобі, шестилітній, видався вуликом. Ти бачила вулики на пасіці в дядька Миколи, маминого рідного брата, і добре запам’ятала гудіння й метушню, яку зчиняли у своєму обійсті бджоли-працелюби. Тут відбувалося щось схоже. Хтось кудись поспішав, галайкав, запізнювався, не встигав. А ще вокзал вразив тебе пістрявістю людей-тлумків-мов-запахів-смороду-одягу-немитого-тіла й тим, що він нікому не відмовляв. Навіть посеред глупої ночі. І на лавах у залі очікування мирно посопували бомжі, поруч зі звичайними пасажирами, які чекали свого потяга, а у скверику біля вокзалу в справжнісіньких наметахкибитках посеред сміття, сечі, немитих баняків та міського смогу – потім з’ясується, що то тхне річка Полтва, в яку містяни зливають міські нечистоти, – спали цигани й циганчата. Ви з тіткою не стали чекати шостої ранку, коли зачнуть деренчати рогаті трамваї та довезуть вас до тітчиного помешкання на вулиці князя Романа. Весь нехитрий скарб бідної сироти помістився в невеличкій торбі, і ви з тіткою Оленою мовчки о четвертій ранку потьопали освітленим і зовсім не порожнім нічним містом.

Мама Марина була наймолодшою у веселій багатодітній родині. Мала четверо старших братів та дві старших сестри. Отож Катруся отримала в нагороду велику купу кузенів. Усі вони були старшими, зарозумілими та частенько кепкували з малої. Родина любила збиратися разом. І тобі хотілося в такі миті стати невидимкою або подорослішати, щоб ніхто не ставив тебе на стільчик і не змушував декламувати віршик, щоб не шарпали за кіски, не обзивали плаксійкою, не витирали брудних рук об твоє красиве рожеве плаття… І таких «щоб» було дуже багато… Та попри все ти дуже любила отих галасунів-вередунів, бо відчувала себе частинкою чогось великого і це наповнювало тебе радістю, любов’ю та щастям. Зі смертю батьків усе припинилося. Галасливої великої родини просто не стало. Ти пам’ятаєш тільки уривки фраз, що кидали в твій бік серйозні та набурмосені тітки з дядьками, наче ти валіза без ручки, яку неодмінно кудись треба прилаштувати, бо шкода викинути. «Та йой! У мене своїх троє. Живемо у двох кімнатах. Ніна приведе зятя, а то ж ше один рот… Куди?» – «Я теж не годен. Теща після інсульту. Орися в Італії і нам своїх двох пацанів підкинула. Зять – алкаш…» і так далі й тому подібне. Лише тітка Олена мовчала, слухаючи виправдовування родичів. І врешті не стрималася та категорично заявила: «Катю забираю до себе. У мене їй буде добре». Ніхто не заперечував. Усі зітхнули полегшено. От і слава Богу! Олена не має власних дітей і чинить дуже по-християнськи. До того ж родину омине лиха слава тих, хто спровадив дитину-сироту в дитбудинок. А як то бути відкраяною частинкою від великої любові, радості та щастя – ніхто і не подумав.

Тітка Олена так і не стала для тебе другою мамою. Вона ніколи не нав’язувала тобі себе, просто опікувалася твоїм побутом та здоров’ям. Не лізла в душу, але й не плювала туди. Розчарування, перше кохання, перемоги, двійки, п’ятірки, бійки, розбиті коліна, вікна, носи, вступ до вишу, подруги, які ніколи не стануть близькими, – ти через усе це пройшла сама. Бо тебе не навчили довіри. Ти назавжди запам’ятала той день, коли твої рідні дядьки та тітки виштовхали тебе зі свого життя. І тому тобі найліпше було лишень наодинці з собою.

Одного літнього спекотного вечора тітка Олена ляже спати і не прокинеться. Зупинка серця в тої, котра не любила бігати по лікарнях, вважаючи себе найздоровішою у світі.

Після похорону та дошкульних слів тітчиних родичів (бо тітка і квартиру, і дачу, і все майно заповість Катрусі), ти вкотре залишишся покинутою. І знову втікатимеш від відчаю і прибіжиш на вокзал. І будеш стояти посеред зали, читатимеш табло, проводжатимеш та зустрічатимеш потяги… І так усю ніч, аж до ранку… Вигадуючи тих невідомих, котрих зустрічаєш чи котрих виряджаєш. І під ранок тебе трішки попустить. І ти повернешся у порожню тітчину квартиру й затієш велике прибирання. І знайдеш ненадіслані листи тітки Олени… Адресовані твоєму батькові.

Листи, в яких спочатку зовсім юна, далі вже старша, та все ще закохана Олена розмовлятиме про кохання зі своїм Василечком… Василечком, якого впізнає в нареченому на весіллі троюрідної сестри Маринки. Василечком, який у Львові вчився в університеті, мешкав у гуртожитку і вподобав собі моторну Оленку-веселун-ку. То Василько так ніжно її називав. Яке то було кохання? Принаймні для Олени – справжнє і назавжди. А потім… Олена познайомить Василя зі своєю далекою родичкою, сестричкою найменшою, ріднею по маминій лінії. Та приїде у Львів на півтора дня, туди-назад. Чи то щось купувати, чи просто місто подивитися.

Вже й не згадати. І наче нічого такого не зауважиться. Шістнадцятилітня Маринка, ще геть пуп’янок, сором’язливо опускатиме очі, коли Василь жартуватиме. А красуні Олені й на думку не спаде ревнувати його до малої… Маринка наступного дня повернеться додому. Олена з Василем відведуть її на вокзал. Василь жартома крикне навздогін потягу, що рушить: «Виростай скоріше, Маринко! Я чекатиму!» Оленка майже не зрозуміє сказане хлопцем і тільки згодом розшифрує кинуті зовсім не на вітер слова. А життя триватиме… Вони з Василем будуть ходити в кіно на останній сеанс, цілуватимуться під кленами та каштанами на Високому замку. Вона освідчиться Василеві в коханні. Він у відповідь промовчить. А коли вона вперто напосідатиметься, випитуючи: «Чи любиш ти мене?», він їй м’яко відповість: «У нас усе життя попереду, Оленочко! І квапити його не варто». Далі поцілунків Василь так і не піде… А згодом його заберуть до війська, Олена ж залишиться чекати на нього. Писатиме чи не щодня. А Василь? Спочатку зрідка відповідатиме, та за півроку геть перестане. А гордість не дозволить гоноровій львівській панночці наполегливіше домагатися хлопця… Промайне два роки армійської муштри. Василь так і не повернеться ані до міста, ані до університету. У відділі кадрів на її допити врешті зізнаються, що Василь Сидорченко перевівся вчитися в інше місто. Так, правильно… У нього все життя попереду. А її наче закінчилося. Наче вирвали душу. Залишаться тільки оці ненадіслані листи, які вона продовжує писати ще від війська своєму Василечкові, охайно складаючи у незапечатані та підписані конверти.

А через три роки буде весілля у троюрідної сестри, тої самої чорноокої Маринки. Й Олена на весіллі впізнає в нареченому свого Василька-Василечка-Васька. Маринка виросла, і Василь дотримав слова – дочекався та взяв її собі за дружину…

Важко уявити, що відчувала тітка Олена на весіллі. В листах цього нема. Тільки гіркота й біль через втраченого коханого, але не втрачене кохання. Навіть одруженого вона продовжувала його любити, бажала Марині та Василю щастя, бо хіба серцю накажеш, і продовжувала щотижня писати чужому чоловікові ненадіслані листи.

Листів назбиралася ціла купа. З них можна було написати історію життя цієї дивної жінки, тітки Олени. І навіть коли Василь з Мариною трагічно загинули, Олена продовжувала листами розмовляти з коханим. То з листів Катруся дізнається, що тітка все ж любила її, наче рідну, хоч ніколи про це дівчині не говорила. Тітка так і не вийшла заміж, присвятивши своє життя тому найдорожчому, що лишилося після Василя, – споминам і Каті.

Кажуть, що чужі листи читати не можна. Так, не можна, коли не дозволено. А в кого просити дозволу? Оленка зараз там, де мала бути. Поруч із Василем та Мариною. А ти жива і зараз тут, одна-однісінька… Зі своїм знанням, горем та розумінням, що тітку Олену ти любиш не менше, аніж рідну маму. Чому тітка ніколи не говорила тобі слів любові? Можливо, боялася, як у випадку з Василем, почути щось прикре у відповідь?

І вкотре ти втікаєш на Двірцеву площу. Вокзал – як ліки від самотності, а не лишень од відчаю та болю. Бо ти не відаєш, чому так склалося в житті цих трьох найрідніших для тебе людей – мами, котра любила Василя; Василя, котрий покохав Маринку з першого погляду; Олени, яка подарувала Василеві велике кохання, та не зуміла зробити його своїм.

Ти сидиш на лавочці у скверику, навпроти вокзалу. Спостерігаєш за ромами, які цуплять у роззяв гаманці, задурюють голови ворожінням довірливим панночкам, напускають туману в очі пустобрехами та обіцянками, зв’язують волю, по-злодійськи, крадькома, підкидають лихо у валізи, вицмулюючи щастя… Може, тоді й тобі щось підкинули? Вузлик лиха, підписаний словом «невезіння».

Бо через вісім місяців ти вкотре примчиш сюди, цього разу рятувати власне серце. Збирати його докупки, змушувати битися. Знову вокзал… Укотре вокзал… І можливо, вже востаннє вокзал, бо… Щось чорне та лихе затопило твою душу, і ти не можеш собі дати з цим ради.

Сергій тобі чітко сказав, що любові не існує. Є тільки бажання володіти, мати, отримувати, а коли цілі досягнуто – стає нецікаво. І ти йому тепер не цікава. Ти нікому не цікава. Стоїш і ковтаєш мовчки відчай, втупивши очі в табло вокзалу. Львів – Київ, перший перон, відправлення о 21:46… Львів – Вроцлав, Львів – Варшава, Львів… Пелена води затулила очі, й ти вже не можеш читати. Ти ледве стримуєшся, щоб люто не завити від ненависті до хлопця, до себе, до світу. Але маєш це витримати. Бо ті, хто поруч із тобою, лише мандрівники, що приїжджають-від’їжджають-зустрічають, і твоя ненависть не має стати їхньою…

Згадуєш, безсила та розчавлена розумінням. Але ж було вісім місяців перебування в раю? Здалося, що по смерті тітки хтось могутній пожалів тебе і подарував щастя. Сергій з’явився у твоєму житті, наче ласка Божого серця. Ти ніколи не мала з чоловіками поважних стосунків. І не тому, що надто серйозна чи перебірлива. Ні. Просто якось траплялися не ті, з ким би було не лише цікаво, а хотілося більшого, ніж сходити в кіно чи випити кави. Принаймні написати бодай одного такого листа, якого написала тітка Олена своєму Василечку. І раптом з’явився Сергій. То трапилося на дні народження колеги. Вже півроку ти працюєш у школі вчителем математики і розумієш, що мусиш спілкуватися, йти до людей, мати друзів. І коли теж новачок у школі, вчителька музики Оксана, запросила тебе на вечірку, ти не відмовилася. Чоловік Оксани познайомив тебе зі своїм давнім другом Сергієм, який одразу ж почав називати тебе «мала», а після вечірки майже нахабно заходився проводжати. Ти ледве відшила його тоді. Але впертий пан не захотів відшиватися. Вже наступного дня дав про себе знати. Доволі легко роздобув номер твого мобільного… Почав надзвонювати. Звісно, ти кидала слухавку, не відповідала. Тоді він задарував тебе квітами – розкішні троянди приносили і на роботу, і додому. Сергій утнув багато романтичних дурниць, які так подобаються дівчатам: повітряні кульки у вигляді серця, прив’язані до гілок дерева в тебе під вікнами, та великі білборди навпроти роботи з твоїми світлинами. Здоровенне фото Каті і внизу підпис: «Я шаленію від Тебе!» І ти, несподівано для себе, зачинаєш себе ловити на думці, що цей пихатий самозакоханий типчик тобі подобається і ти готова піти з ним не тільки на каву, а й повечеряти разом.

Він спочатку тихцем заліз у твої думки, потім у життя, а затим і в ліжко… Катя закохалася. Ранками, коли прокидалася раніше від Сергія, зазирала в його заплющені очі, намагаючись прочитати там свою долю – чи назавжди це? І хто вона для нього? Кохана чи коханка? Сергій казав, що хотів би мати її за дружину і за матір своїх дітей, та жодного разу не прохопився, що любить. Чи любить? Боялася запитати, згадуючи листа тітки Олени і слова коханого Василечка – «квапити життя не варто». Боялася, що коли спитає – то сполохає своє щастя. Як тітка Олена колись.

Та не було чого полохати. Бо все закінчилося, як і почалося, умить. Ти вранці пішла на роботу, залишивши коханого в ліжку. У нього перемовини з інвесторами аж о другій пополудні, тож хай собі спить… У Сергія певні проблеми в бізнесі, зараз стільки нечистих на руку розвелося. Він цього дня так і не зателефонував. Катя йому теж не могла додзвонитися… Автовідповідач чеканив одну і ту саму фразу – телефон абонента поза зоною досяжності… Заспокоювала себе думкою – перемовини з інвесторами затягнулися. Сергій не прийшов ночувати ані цього дня, ані наступного, ані через тиждень. Ти обдзвонила всі лікарні, морги, поліційні відділки, спільних знайомих, друзів, приятелів. Телефонувала навіть батькам Сергія (вициганила номер у чоловіка Оксани). Жіночий голос на тому боці холодно повідомив, що Сергійко живий, здоровий та надто зайнятий справами, щоби перейматися стосунками з різними там курвами, котрі вішаються на шию довірливим та вихованим хлопчикам.

А після зателефонує Оксана і ти почуєш сумну правду про свого-несвого Сергія. І про нову його пасію. Нову?

– А я? – Ти питатимеш про це не Оксану, ти питатимеш себе. І ти не віритимеш. Не може бути, бути не може… Він хотів мати тебе за дружину, за матір спільних дітей. Сам так казав і не раз. Чи не хотів? Чи то були тільки слова?

І ти поженеш на вокзал. Проведеш там ніч, збираючи докупи думки, зустрічаючи та проводжаючи вітер. Запитуючи когось невідомого про віру та зневіру… Хтось невідомий мовчатиме. За нього вранці тобі все скаже Сергій.

Він зателефонує, щойно ти повернешся з вокзалу. Чужим та крижаним голосом повідомить, що все закінчено. І дива не буде. Бо любові не було. Її насправді не існує. Люди просто використовують одне одного, і коли інтереси індивідуумів збігаються – тоді вони разом.

– Кать, ми ж з тобою сучасні люди. Чого ти до матері дзвониш? У неї цукровий діабет, їй не можна хвилюватися. Я зустрів іншу. Мені з нею комфортно. Так, я казав, що волів би мати тебе за дружину і за матір моїх дітей. Але коли знаходиш кращу кандидатуру для цього, то обираєш те, що якісніше. Вважатимемо, що ти не пройшла відбору. А любов? Її просто не існує. Забудь.

І ось ти, розчавлена й нещасна, сидиш на кухні в Оксани та запиваєш свій біль гірким чаєм.

– Хочеш знати, хто ця інша? Це єдина донька його ділового партнера – Вальдемара Георгійовича. Звати Алевтина. Нещодавно повернулася з Англії. Спочатку там навчалася, згодом вискочила заміж. За лорда, графа чи пера… Ну, щось таке! І отримала титул-статус чи що там дають… Але благовірного якось злапала на подружній зраді. Розлучилася. Відсудила у нього купу бабла та й «з горя» відкрила у Лондоні художній салон. Аж раптом в Англії дівчині стало нудно. Ось і приїхала до батьків у відпустку. А щойно побачила Сергія, випадково у тата на роботі, то захотіла мати нову іграшку. А хіба тато може відмовити єдиній донечці? Тим паче, що Сергій уміє бути переконливим. Ти ж про це знаєш, Катю! І Вальдемару Георгійовичу подобається Сергій – гарна освіта, хороші батьки – набожні греко-католики, з інтелігентним корінням, а ще спільний бізнес та спільні інтереси.

– А кохання? – прохопилося в тебе.

Оксана сумно хитає головою.

– Ти вибач мені, Катю, що я тобі відразу про Сергія не розказала. Чоловік просив не втручатися – дорослі люди, самі розберуться. Але… Я мала тебе бодай попередити. Та, чесно, я не думала, що у тебе з ним так далеко зайде і ти таки закохаєшся у цього фраєра. Ти ж розумниця! Сергій не одній спаскудив життя. Це птах не нашого неба. Він коли нап’ється, то приходить до мого чоловіка типу на сповідь. Вони однокласники. Я залишаю їх наодинці. Сама йду спати. Але не завжди спиться і доводиться слухати… Знаєш, хто ти насправді для нього? Трофей. «Зловив пташку, обскубав і викинув». То його слова. Радій, що без наслідків для тебе все закінчилося. Від нього тут одна довірлива залетіла і навіть народила хлопчика. Зоряною звати. Красива дівка. А він скористався й залишив. Від дитини відмовився. Сказав, що не його. Обізвав хвойдою. То вона після цього наче здуріла. Навіть на Кульпарківську потрапила. Має тепер там свій кабінетик. Бідна жінка.

– А дитина? Вона теж на Кульпарківській? – Ти дивишся на Оксану переляканими очима. Ти їй не віриш.

– Ні. Дитину не можуть залишити з божевільною. Ще щось собі чи малому зробить. Вона ж пробувала вени різати та вішатися. Її добре стережуть. Зоряну позбавили батьківських прав. А вона хлопчика Сергієм назвала, уявляєш? Дитина в якомусь притулку.

– А батьки? Дід з бабою тобто.

– Чиї? Сергієві? Гм…

Ти згадуєш розмову з матір’ю Сергія.

– Ні. Зорянині. Це ж онук. Рідна кров.

– Батька в Зоряни немає. Мати алкоголічка. Інші родичі теж непутящі. Та що тобі до чужої біди, Катю? Радій, що той засранець вчасно забрався з твого життя.

Радіти? Як? Хіба можна переформатувати серце?

Знову вокзал… Але цього разу вокзалу замало. Може, собі збожеволіти чи кинутися під потяг? Та не можна – не можна – не можна. Самовбивць не пускають ані до раю, ані до пекла.

Ти навіть не пригадуєш, як купила квиток в один бік. До станції свого дитинства. Ти поїдеш додому. З одного вокзалу на інший. З одного рідного міста до іншого – рідного містечка. Скільки років ти там не була? Ох, важко й порахувати… Може, десять… Тітка не любила їздити в гості до колишньої рідні.

Тітка Олена щонеділі водила тебе до церкви. Ви обов’язково ставили свічки за упокій рабів Божих Василя і Марини. Олена все примовляла, що нема потреби на цвинтар ходити. Душі покійних уже й так на небі, а тіло – тлін і належить тільки землі. Ти погоджувалася з тіткою, бо вона старша й мудріша. А коли тітки не стало, ти продовжувала щонеділі ходити до церкви та ставити свічки за упокій. Та не дві вже, а три.

Потяг рушив. І ти, втомлена, зчорніла від болю і сліз, без багажу, вбрана геть не по-дорожньому, сіла й поїхала світ за очі. І ось тепер стоїш у тамбурі купейного вагона й дивишся у ніч… Усе наче відбувається не з тобою… Зрештою, в усьому винна сама. Ні подруг, ні близьких, лише темна ніч усередині й чорнота за вікном… За 25 років життя так і не надбати собі бодай одного друга. Чому? Що з тобою не так? Ні… Є в неї друг. Один, справжній та вірний. Вокзал…

Грубий голос провідниці за спиною:

– Агов, дівчино! Ти так і не лягала? Боялася станцію проспати? Так я ж сказала, що розбуджу. За три хвилини прибуваємо.

Ти бредеш порожнім містом свого дитинства. Нічний цвинтар, похмурий, тяжкий від хрестів і разом з тим геть нічим не гірший від якогось іншого місця у твоєму всесвіті. Притулок для решток тих, хто вже не тут. Ти проплакала на могилі мами й тата чи не всю ніч. Сама не знаєш, де стільки сліз знайшлося? Напевне, назбиралося за ті роки, коли мовчки свій відчай ховала то на вокзалі, то в серці. Зі сльозами витікала образа на батьків, які саму тебе залишили. Образа на Сергія, запах якого досі живе всередині твого тіла, і твої пальці досі пам’ятають його шкіру на дотик, серце згадує його голос, його подих назавжди став частинкою твого вдиху… А видихнути його з себе ти так і не спромоглася.

І ось тепер стоїш біля маленького озерця посеред міського парку. Тато з мамою часто приводили тебе сюди. Це було казкове місце. Мама-красуня і тато – твій герой, який підкидав тебе, малу, вгору, аж до сонця, і ти махала руцями, наче хотіла злетіти, і реготала заливисто. Мама щасливо всміхалася, всміхалося й сонце, і небо, і дерева, і світ. А ще на тому озері жили чорні лебеді. Диво, дивовижне і прекрасне. Пара: він і вона. Добрі люди змайстрували для них невеличку хатинку, підгодовували, і ті, відповідаючи взаємністю, приводили на світ потомство – маленьких пухнастих лебедиків. Зараз від хатинки не лишилось і сліду. Від лебедів теж… Тільки одноокий ліхтар кволо підморгує жарівкою, що ледве дихає. Смутку додається… Починається дощ. Поки кволенький і неспішний. Ледачі краплі роблять кола на плесі води, виписуючи розпачливо букву «о-О-о». То озеру, певно, також болить…

Навіть у темряві видно, скільки бруду та сміття зараз тримають його береги. Люди вміють усе зруйнувати, навіть пам’ять. Ти знову плачеш і дивишся на краплі, які, стаючи буквами, розходяться поверхнею води. Розпач, розпач, розпач. Та дощ шепоче геть інше тобі на вушко: «Не плач, не плач, не плач!»

– Доброї ночі! Чи не запізно для прогулянки, люба панно? – за твоєю спиною чується жіночий голос.

Ти озираєшся. Неподалік старша пані в елегантному білому капелюшку, в довгій аж до землі чорній сукенці. В руках жінки повідок, у ногах – собака. Пес хижо показує зуби, але не встигає ані гаркнути, ані шарпнутися, бо пані в білому капелюшку нахиляється і шепоче йому щось на вушко. Той відразу ж заспокоюється і всідається спокійнісінько в ногах господині.

– Ось тутечки лавка, хоч вона і мокра, але ж і ти не сухіша – сідай поруч. Погомонимо, любко.

Пані сідає на мокру лавку, навіть не стараючись її чимсь накрити чи бодай стріпати з неї воду. Ти втомлено сідаєш поруч. Такий нескінченний день. Твій погляд падає на мирного пса, і майже зойк виривається з грудей – це не пес, це вовк?

– Це не вовк. – Жінка наче читає твої думки. – Схожий трішки. Порода така, аляскинський маламут. Їх доволі часто плутають із вовками, і щоразу доводиться пояснювати, щоб люди не лякалися. Живемо разом – він і я. Костею звати. Вгадай, хто в хаті головний? Ще треті півні не співали, а Костя мене вже на прогулянку кличе.

Ти вдавано розуміюче киваєш. Чи не все одно?

– Ти не тутешня. Я тутешніх молодих людей усіх знаю. Лише рік, як не вчителюю. У нас на ціле місто аж одна школа. Зате велика й гарна. Я вчителька молодших класів. Звати мене Раїса Володимирівна. Гм… Тобто вже колишня вчителька. Після пенсії ще 15 років працювала. А тепер ось тільки Костю навчаю, а може, то він мене. По-різному… – жінка ніжно гладить собаку по голові.

А тоді різко повертає голову у твій вбік, чекаючи відповіді. І ти мусиш щось казати:

– Ні, я таки тутешня. Тут народилася та прожила шість щасливих років. А знаєте, як не дивно, але я добре пам’ятаю цей парк. Він тоді був юний і чистий. А плесом плавали чорні лебеді. Я донька Марини й Василя Сидорченків. Катя Сидорченко. Коли батьки загинули в аварії, мене тітка Олена забрала до себе у Львів. Тітка померла, й ось я тут. Сама не знаю, чому.

І ти незчулася, як розповіла геть чужій людині про своє життя. І про батьків, і про тітку, і про її листи, і про Сергія, і про вокзали… Жінка чемно слухала, не перебиваючи. І, здається, пес теж слухав, бо лежав сумирно, навіть подихом не видаючи своєї присутності. Урешті ти вмовкла. Усі слова було сказано. Відчай, біль, неспокій, туга. Ти таки втомилася все це в собі носити.

Жінка в білому капелюшку бере твою холодну мокру долоню у свою. Рука в неї суха та тепла, і раптом ти відчуваєш, як теплó від руки жінки перетікає в тебе, стає твоїм. Тобі зараз добре, наче вдома. В парку, на лавці, поруч із чужою людиною.

Жінка починає говорити, тихо, спокійно, розважливо:

– Мені бабця якось розповіла одну бувальщину. Тобі буде корисно її почути. Жила собі на світі білому молода жінка. Дуже добра і лагідна, мухи не образить. І наче все в неї гаразд: і батьки її люблять, і люди поважають, але разом з тим почувається вона всюди чужою – і вдома, і на роботі, і в рідному красивому місті. І коханого вона собі знайшла, і друзів наче мала, але все видавалося якимсь несправжнім чи що. Зажурилася жінка. Чого ж їй не вистачає? Може, найважливішого? А що найважливіше, вона поки так і не втямила.

І намарився їй однієї ночі сон. Начебто пташка нащебетала, що тоді вона стане щасливою та отримає те найважливіше, коли серед пустелі віднайде закинуту криницю, розчистить її та стане усіх спраглих поїти водою з неї.

Уранці жінка прокинулась і вирішила у своєму житті щось змінити. Вона звільнилася з роботи, попрощалася з друзями та коханим, замкнула на ключ квартиру, сіла в потяг і поїхала шукати пустелю із закинутим колодязем. Пустелю вона знайшла доволі швидко, хоч їх у нашому світі не так і мало. От навіть наше містечко ще трішки – і перетвориться на неї… Але зараз розмова не про це, а про нещасну жінку, яка просто не могла себе знайти. Тож розшукала жінка пустелю, відкопала закинутий колодязь, відчистила і стала чекати… Отих самих подорожніх, спраглих, щоб напоїти їх.

Вряди-годи, не так часто, як би хотілося жінці, до колодязя таки забредали спраглі. Люди щиро дякували жінці за воду, і її серце щоразу наповнювалося теплом і радістю. Вона нарешті відчула свою потрібність. Посеред пустелі, на краю світу. В кожного, звісно, свій край. Для цієї жінки край світу був у пустелі.

Та одного разу до криниці підійшов вродливий стомлений чоловік. Сподобався він жінці. Він не прохав пити, а чекав, коли вона сама йому запропонує, та ще й піднесе. Жінка рада була такому гостю. Дістала свою найкращу посудину, наповнила її по вінця прохолодною водою і подала незнайомцю. Той обережно взяв до рук келих, підніс спочатку до носа, понюхав, тоді ледве приклався вустами, невдоволено скривився, надпив, а рештки сердито вилив собі під ноги. Тоді обізвав жінку останніми словами, а її воду – отрутою, крикнув, що її колодязь треба зрівняти з землею, щоб навіть сліду не залишилося. А її добряче побити, бо поїть вона людей гидотою. Він верещав і лаявся. Прокльони сипалися з його вуст горохом, і раптом тиха та завше сумирна й спокійна жінка не втрималася. Вона ж своїми руками розчистила цей колодязь, живе самотиною, не скаржиться на життя, догоджає усім. Насадила маленький городець і тільки з нього має для тіла поживу, а для серця і душі – розраду. Бо не одного спраглого врятувала її вода. Жінка й не спам’яталася, як накинулася з кулаками на чоловіка. І де сила взялася. Чоловік від несподіванки почав задкувати, перечепився ногою через камінь, упав навзнак і вдарився головою простісінько об цямрину. Мить – і він лежить бездиханно в ногах сторопілої жінки. Вона щойно вбила людину?

Жінка не встигає й спам’ятатися, бо до її оази під’їжджає новий подорожній. Він підбігає до бездиханного тіла чоловіка, нахиляється над ним. А коли пересвідчується, що той мертвий, з радісними криками кидається до жінки: «О, благородна пані! Цей покидьок – ґвалтівник і вбивця. Дякую вам щиро. Ви не тільки цілющою водою напоюєте спрагле тіло, ви зараз як меч правосуддя…» – «Я його не вбивала, він випадково оступився і впав», – виправдовувалася жінка. «А хто вам сказав, що це випадково?» – кланяючись жінці, відповів подорожній. І щойно він це промовив, як усе довкола почало змінюватися. Навкруги зазеленіла трава, сухі дерева вкрилися молодими листочками, а колодязь наповнився водою так щедро, що вона почала виливатися через край і за мить потекла струмочком…

От і вся притча, панночко. Ви мені нагадуєте мене колишню. Я виросла в столиці. Навчалася в університеті, мої батьки тільки через любов до мене трималися купки, хоч насправді ненавиділи одне одного. Я мала коханого, який мене зраджував із найкращою подругою. Я робила вигляд, що в мене все гаразд, хоч і почувалася зайвою – і вдома, і в місті. І коли бабуся мені розповіла цю притчу, я відразу не зрозуміла, що вона про мене. Але коли настав час розподілу в університеті й мене направляли на роботу в це маленьке містечко, а мій татусь готовий був заплатити, тільки щоб мене від цього відмазати, я чи не вперше влаштувала бунт. Я залишила столицю, розв’язала руки батькам, вони розлучилися згодом і вже поодинці стали щасливими. Послала куди подалі й подругу, і коханого, переїхала жити сюди й геть ні про що не жалію. На початку було нестерпно важко, дитино. Та коли не докладеш зусиль, твоя криниця так і залишиться захаращеною, а пустеля не вкриється зеленню…

Жінка ще щось говорить, але Катруся вже її не чує. Повіки стають важкими, думки застилає туман, десь далеко-далеко звучить знайома мелодія, така схожа на перестукування коліс на вокзалі – тудух-тудух… Вона знає, що далі робити… Вона тепер знає… Знає…

***

Вокзал. Здебільшого шарварок і багато заклопотаних облич. Одні зустрічають, радісно чи вдавано радісно, інші змучено чекають на потяг, ще інші просто вештаються вокзалом… Хоча… «Просто» ніколи не буває. Бо коли ти потрапляєш у таке місце, має бути привід чи причина, щоб ти в ньому опинився.

– Мамо, матусю, а наш поїзд уже скоро?

– П’ятнадцять хвилин чекати, Сергійку. Тільки п’ятнадцять хвилин. Ти так і не сказав, як тобі Львів? Тільки чесно, гаразд?

Хлопчик підморгує мамі.

– Ну, непогане місто. Красиве, старе. Але якщо чесно, то вдома куди ліпше. І лебеді в тому Стрийському парку якісь замучені. Наші, хоч і чорні, набагато гарніші. Й озерце наше чистіше, і парк затишніший, і люду менше. Ех… І я дуже скучив, навіть за школою. А за Костею і за бабусею Раєю, то слів нема як. А ти хіба не скучила за своїми уроками?

– Скучила. Дуже!

– Мамо, я люблю тебе!

Катя посміхається сину. Він геть не схожий на свого батька. Він так нагадує Зоряну. Очі, волосся, уста. У когось мобільний озивається гучною мелодією «Океану Ельзи»:

– Так, поруч з тобою, – впевнено говорить до сина Катя і пригортає його до серця.

2016 р.