Читать книгу Поруч з тобою - Наталка Доляк - Страница 5

Знаєш, я таки зважилася на це побачення. Ми маємо нарешті порозумітися. Тет-а-тет, без вухатих свідків і без страху, що мене неправильно зрозуміють чи невчасно переб’ють. Довго вибирала день, час і навіть пору. Зараз у Львові квітнуть твої улюблені морелі, падає сліпий львівський дощ, вмиваючи замурзане сонце смарагдовими пальчиками ніжних зелених листочків, на вулицях майже немає людей. Усі поспішають заховатися від зливи під дашками затишних кав’ярень чи гостинних кафешок. Сьогодні ти мене не осмикуватимеш та не перебиватимеш, тому я тут і тому така смілива.

З чого ж почати чи то, як краще почати? Давай з найважливішого, гаразд? Я кохаю тебе досі. Ти надто важливий для мене і тому забути тебе несила. Та й чи треба? Особливо, коли на вулиці весна, і падає теплий дощ, о цій порі так багато тривожного щему.

Скажи, Юрчику, ти мене кохаєш? Ні-ні, мовчи, не відповідай. Геть безглуздо про таке зараз запитувати! Тому запитую, точніше відповідаю сама собі у минулому часі: я знаю, що ти мене колись-таки кохав. Та чи може перше кохання бути справжнім, отим, яке єдине і назавжди? У романах, казках та серіалах – так! Між нами спочатку теж була казка. Стара, львівська, весняна, вишнева казка.

Пригадуєш, як ми зустрілися?

***

Тоді на вулицях міста теж шумів квітень. У тому році він був теплий і доволі веселий. Ти танцював вальс, красиво вів свою партнерку в танці, вона крутилася яскравим метеликом, елегантно виписуючи па… Світлі водограї її волосся перестрибували хвильками в такт музиці. І ти встигав за тими рухами, і на диво публіці робив це досконало, легко. І хоча в той вечір на площі Ринок танцювало багато пар, та очі глядачів і тих, хто був не проти повальсувати, були прикуті саме до вас – до тебе і твоєї партнерки. Бачиш, я вже забула, як її звати? Оленка, здається. А може, Іринка. Це не важливо! Важливо те, що ваш танець раптово обірвався. Чубатий, високий хлопчина, нічого не пояснюючи, накинувся на тебе з кулаками. Ніхто не встиг анічогісінько зрозуміти. Мить – і ти лежиш долілиць, ніс твій розбитий і з нього цебенить кров. Хлопчина хотів добити тебе лежачого ще й ногами, та йому не дозволили. П’яний Отелло приревнував свою Дездемону, Оленку чи то Іринку і до тебе, і до вальсу. Я тоді прикладала хустинку тобі до носа, намагалася зупинити кров. Ніхто більше чомусь не зголосився допомагати. Оленка чи то Іринка потягла додому ревнивого нареченого, а ваше місце на танцполі зайняли інші пари, які вальсували, можливо, не так красиво й натхненно, але технічно досить незле.

А потім ми сиділи біля Нептуна на площі Ринок і їли морозиво. Ти розповідав про те, що танці – це твоє хобі. І в цьому «винна» твоя бабця Марта – в минулому доволі відома й успішна балерина. В балеті швидко йдуть на пенсію. Та твоя бабуся протрималася досить таки довго – до 45 років, хоч і робила невеличку перерву, коли народжувала твого батька. Ти казав, що бабуся Марта дуже переймалася, що в родині народжувалися тільки хлопці і передати свій талант нікому. Ти був єдиним її онуком, то вона все ж таки переконала сина віддати тебе принаймні на бальні танці… Твій батько погодився за умови, що паралельно ти ходитимеш на тхеквандо. І ти ходив, і сьогодні руки чесалися натовкти пику Оленчиному чи то Іринчиному кавалеру, але… Ти стримався, тому що Іринка чи то Оленка вагітна і нервувати їй не можна. До того ж наречений може передумати ставати чоловіком – і що тоді робити матері-одиначці? «Він до всього ще й шляхетний!» – ось що я про тебе тоді подумала. «До всього» – розумієш? Тобто вже тоді для мене ти був особливим, наче з якогось іншого тіста зліплений.

Так, ти був геть не схожим на тих хлопців, з якими мені досі доводилося спілкуватися. Здебільшого це мої однокласники, бо серед одногрупників лишень один хлопець. Я народилася й виросла в крихітному районному центрі на Львівщині, до якого навіть електрички не їздять. Моє геть невисоке містечко, в якому п’ятиповерхівки – це вже висотні будинки, з одного кінця в інший можна пройти неквапною ходою за якусь там годину. В центрі моєї батьківщини біля мерії пасуть коней та корів місцеві осілі цигани. В моєму містечку лишень дві школи – середня та восьмирічна. Зате аж два пам’ятники Шевченку, один Бандері і чотири храми – римо-католицький, греко-католицький, православний, київського патріархату та автокефальний православний. Усі мої хлопці-однокласники вправно грали футбол на шкільному стадіоні у вільний від уроків, сапання городів чи випасання худоби час, взимку після уроків вчилися грати на баяні в місцевій музшколі чи в карти, здебільшого в дурня, на гроші чи на роздягання.

А ти? Ти – рафінований львів’янин. І я тобі зовсім не пара. От що за декілька хвилин, поки їси морозиво, може промайнути в голові сімнадцятилітньої дівки. Розум казав – утікай, поки він тебе не висміяв, але твоя вперта вдача лукаво посміхалася, бо ті цигани, які пасли коней та корів під вікнами мерії в зачуханому райцентрі, були твоїми далекими родичами і твоїми венами текла нехай розведена українською, але доволі-таки густа й заповзята циганська кров.

Морозиво було холодне, вечір теплий, небо від світла міста геть не зоряне. І твій голос звучав у моїй голові музикою вальсу. Звати тебе Юрко, і ти студент третього курсу універу, майбутній історик, котрий зараз неспішно розповідає мені, нельвів’янці, про фонтани на площі Ринок. Біля одного з них ми сидимо. Ти кажеш, що насправді це не зовсім фонтани з банальними трубами, а найсправжнісінькі криниці.

– І з’явилися вони тут ще за бабці Австрії. І вже тоді, у чаші отих самих фонтанів, перекупки, що торгували неподалік на ринку, полоскали фрукти і відсвіжували зелень. І бруківка оця, що під нашими ногами і якою так пишається сучасний Львів, бо рідко яке українське місто може цим похвалитися, не така вже й стара. Бо ще у XVIII столітті її тут не було. Злі язики стверджують, що коли ясновельможний цісар Йосиф II приїхав до Львова, то його карета, запряжена шестериком коней, на оцій самій площі Ринок загрузла в багнюці. Імператора спішно рятували-виносили на руках, а карету витягли волами. Лишень після цього площу упорядкували: замостили бруківкою. То чи не від тих часів у нас, українців, заведено то взимку ялинки насаджувати, то на льоду асфальт класти, щоб хтось із «цісарів» випадково не сів у багнюку. І чому ми так рідко думаємо про себе?

То ти не мене тоді запитував, то було риторичне запитання. А я тієї миті знову згадувала своїх непутящих родичів, котрі пасли корів під мерією в моєму рідному містечку, і мені робилося соромно й від цього, і від згадки про ще один випадок. Якось мав приїхати у наше зачухане містечко хтось там з міністрів. І за тиждень до того моїм родичам якнайсуворіше наказали не пасти худобу під вікнами мерії в той день, бо закриють до цюпи на п’ятнадцять діб. Туди потрапляти ніхто не хотів. Треба сказати, що найціннішою установою у нашому місті була величезна сіра будівля ХVІІ століття – колишній монастир. А тепер тюрма суворого режиму. У ній сиділи приречені на довічне ув’язнення – вбивці, ґвалтівники, збоченці. Тож навіть звичайна міліційна цюпа в нашому краї мала злу славу. Звісно, родичі чемно послухалися. Худобу на пару днів відігнали пасти ген за місто. О, тоді працівники мерії підготувалися. Лавки на центральній алеї підремонтували, пофарбували в зелене, газони постригли, клумби перекопали, засадили їх квітами. Щоправда, здебільшого повстромляли в землю перед самим приїздом міністра. Начебто вигляд барвистих квітів мав позитивно вразити можновладця. Міністр спізнився. А день видався на диво спекотний, і під пекучим сонцем квіти дуже швидко зів’яли. Міністр оглянув клумбу, поцікавився, як давно у нас посуха і рішуче наказав меру «поливать час від часу цвєти, раз такі в цих краях несерйозні продєлки клімата». Правда, я тобі про це не розповіла. Що б ти про мене подумав? А треба було. Треба було б, щоб подумав… Бо життя, знаєш, потім внесло ще й не такі корективи.

І того найпершого нашого вечора ти мене повів у гості до своєї бабусі. До тої самої, колишньої балерини. Тому що я тобі здалася милою та особливою. Ти сам так сказав. І що зі мною тобі легко-прелегко, наче знаємося все життя. Я віджартовувалася: «Може, й так. Може, у минулому житі ми були братом та сестрою». А в очах твоїх блиснув хитрий вогник і ти буденно додав: «Або чоловіком та дружиною». Я зашарілася. О, як я в той момент зашарілася! І добре, що вечір такий пізній, і ліхтарі ледь-ледь жевріють, і що я тебе ледве знаю, бо таких слів навіть жартома мені в мої сімнадцять ще ніхто не говорив. Та й потім, зрештою, не дуже казали. Бо я після тебе зробилася геть дикою, такою собі необ’їждженою степовою конякою. Зрештою, я й досі така… Та тепер я не втікаю від тих, хто хоче мене зловити та підкувати. Нехай спробують.

Бабуся-балерина звучить, наче бабуся-метелик. Найчастіше ви її кличете Мартою. Бо вона вперто не хоче ставати старою, тобто бабусею. Вона каже, що ім’я людині дається при хрещенні для того, щоб ним її називали без різних там причеп на кшалт син Іван, онук Юрко, невістка Ярина чи бабуся Марта. Тому вона просто Марта.

Марта мешкає на третьому поверсі старої кам’яниці на Свенціцького. Чомусь я собі уявляла її елегантною поважною пані в білому капелюшку та неодмінно на високих підборах. Хоча розум уперто це заперечував. У сімдесят – і на підборах? Але коли ти сказав, що Марта в балеті виконувала партії Жизель, Кармен, Одетти, Джульєтти, Аврори і ще досі легко стає на пуанти, впевненість у моїй правоті росла. Я до дрібничок пам’ятаю той вечір. Рипучі дерев’яні сходи, які співали чарівну мелодію. О, скільки разів я її слухала! Навіть коли ти пішов із мого життя в інше, я все ще продовжувала сюди приходити. Не до твоєї бабусі, ні. Вона ж була твоєю бабусею, а ти її улюбленим онуком, і хто я така, щоби морочити голову твоїм родичам після того, як…

Одного разу все ж випадково я наскочила на Марту. Вона впевнено підійшла до мене, граційно схилила голову, зазирнула в очі і тихо запитала: «Юлечко, а навіщо ви розбили серце моєму онучкові?» Мене накрило від несподіванки. Я – розбила? Але ж це неправда. І я за це тебе так ненавиділа. Було ж усе навпаки – то моя душа лежала в руїнах. МОЯ. Наступного дня мені хотілося набратися мужності, прийти до Марти й відкрити їй усю правду. Мені було боляче, бо ця особлива жінка про мене таку неправду знає. Але… Я на ранок захворіла. Злягла в гарячці. Чи то був вірус, чи то слова Марти, та коли одужала і припхалася до квартири твоєї бабусі, то так і не посміла задзвонити у двері.

Але тоді, тієї першої нашої весняної ночі знайомства, були мелодійні сходи на Свенціцького, був затишний львівський дворик і був ти – досконалий і дуже-дуже свій. Ми дерлися рипучими східцями, наче боги на небо, і вони нам натхненно наспівували:

Принаймні ти так впевнено підспівував, що я врешті теж це почула та повірила. З часом змінилися господарі в усіх помешканнях цієї старої кам’яниці, а пісня дерев’яних сходів залишилася незмінною. Чому досі ці дерев’яні старі сходи не замінити чимсь модернішим, не доберу? Може, усі, хто торкається сходів підошвами своїх мештів чи чобіт, починають чути власну мелодію і вона настільки їхня, що змінювати їх на тишу чи банальне човг-човг не випадає? А може, то фантом бабусі Марти оберігає їх? Хай там як, і цей будинок, і ці співучі сходи, і твої розповіді про місто зачарували мене, прив’язали невидимими путами до тебе, до всього того, що ти любив. А може, причина у вишневому варенні, яким пригощала нас Марта, розливаючи у порцеляновий посуд запашний морельковий чай? Ця жінка вміла радіти кожному дню, мліючи від звуків світу, особливо від звуків дощу по дахівці. Твоя бабуся казала, що вона – мешканка небесних дахів, сусідка дощів, голубів, хмар, сонця і плаксивого львівського неба.

Але зараз ти тиснеш на ґудзик дзвінка. Він мелодійно талалайкає, мить – і двері навстіж. Без довгого чалапання з глибини квартири, без звичного «Хто там?» Бабуся Марта. Ні. Не бабуся, а просто Марта. Та яке там просто? Незвичайна Марта – оце вже точніше. Елегантна біла пані, з легкою посмішкою на вустах, тонкою лебединою шиєю в зморшках, з граційними руками-крилами, довгими пальцями та ідеальним манікюром. І зовсім я не розчарувалася, коли не побачила її на високих підборах. Марта мала на ногах прості зелені хатні капці, на голові у жінки не було розкішного капелюшка, натомість була звичайна зачіска-кульбабка, як вона сама жартома її називала, тобто банальна хімічна завивка. Але в її очах жив вогонь. Очі, які тебе тепло зустрічали, огортали спокоєм, брали в полон раз і назавжди. Рухалася Марта, як лебідкакоролівська велична постава, високо піднята голова, бісики в очах, впевненість у рухах, посмішка й дуже молодий жвавий голос.

Ми влетіли в її квартиру легким вітром. Ти тримав мене за руку. Я вже й не пригадую, коли, як і чому я дозволила хлопцеві, з яким щойно познайомилася, взяти себе за руку? Але тоді то було байдуже, і було весело, і було цікаво, і було все новим. Настільки новим, що хотілося ще-ще-ще і щоб те нове ніколи не закінчувалося.

Марта жила сама. Чоловік, твій дідусь, років п’ять, як помер. А Марта вперто відмовляється переїжджати зі свого помешкання. Чи бодай квартиру поміняти на нижчу поверхом чи в будинку з ліфтом. Стверджувала, що поки ноги її носитимуть і голова варитиме, не зможе залишити свою дорогу «шпаківню». Так жартома величала своє нестандартне помешкання, в яке потрапляєш через добротні дубові двері – відразу в гостьову кімнату. За гостьовою – довгий вузький коридор, зліва двері у ванну. Коридор плавно переходить в кухню, доволі симпатичну і простору. А в кухні чекають ще одні двері. За ними спальня Марти. Туди я ніколи не заходила, хоч багато-багато разів бувала в тому домі. Ти кажеш, що вона туди взагалі нікого не впускає. Що навіть ти там бував чи два, чи три рази. Мартина квартира схожа на музей. Стіни завішені так густо, що шпалери майже не проглядаються. Картини художників, імена яких тоді дівчині з маленького провінційного містечка, котра геть не зналася на мистецтві та й в музеях майже не бувала, мало що говорили. Ці картини дарували Марті самі художники-шанувальники її таланту, деякі подаровані чоловіком чи привезені з гастролей з-за кордону. Кожна така картина – ціла історія. Ти говориш, що більшість з подарованого Марта віддала на зберігання вам і ваша квартира, дякуючи Марті, теж дуже нагадує галерею. Тут залишилися ті полотна, якими Марта найбільше дорожить. Переважно портрети самої Марти. От як її портрети, створені одним львівським художником, досі безнадійно закоханим у Марту. Він намалював сім її портретів і працював над восьмим. Я пригадую, як одного разу він прийшов по Марту. Ми з тобою саме допомагали їй прибиратися в квартирі. Твоя тітка вирішила, що оскільки незабаром Великдень – потрібно допомогти старшій родичці. Марта спочатку нас уперто не впускала в квартиру. Ти, наче між іншим, довів їй, що якщо ми не виконаємо завдання, то наполеглива тітка припхається сама лад наводити. І Марта тоді здалася й дозволила нам увійти. Тітка Олена – це рідна сестра твоєї мами, яку Марта ще більше не любить, аніж невістку. Ми прибирали, а Марта час від часу позирала на свій ручний годинник і важко зітхала. Врешті вона не втрималася та зізналася, що чекаєгостя, і попросила нас самим прибратися в кухні та в гостьовій, а спальню не чіпати. Ми любили Марту і, звісно, погодилися.

А тоді прийшов він… Той самий художник. Прийшов, щоб забрати Марту у свою майстерню, де вона мала йому позувати. Адже він малює її портрет… Восьмий за рахунком. То був сухенький невисокий сивочолий пан, у чорній беретці, з вицвілими до безнадійно-сірого колись блакитними очима. Марта називала його Любчиком. Він сипав компліментами, як багач перлами, цілував пальці рук і мені, і Марті. Його компліменти були доволі незвичними, такими, напевне, старими і давніми, які його маринарка, котра пахла нафталіном і трішки була підточена міллю. А потім… Марта пішла у свою кімнату причепуритися, щоб за пару хвилин з’явитися перед ясні очі закоханого в неї художника розкішною звабливою жінкою. На голові вона мала білого крислатого капелюха, на ногах – високі підбори. Плечі Марти були загорнуті в бездоганно білу шаль із запахом «Шанель №5». Підфарбовані очі, яскраво-червона помада на губах, білі рукавички на руках, котрі стискали білу шкіряну сумочку, тонка шия лебідки – вся її граційна постать так контрастувала з нашими рваними джинсами й дірявими кедами. Ми з тобою ошелешено витріщалися на Марту, а закоханий художник безнадійно шепотів: «Моя люба Жизель! О, Богине! О, моя ідеальна Мадонно!» і тріпотів слідком за Мартою тінню, а ми ще довго з тобою перезиралися і чомусь посміхалися, звісно, мріючи про таку старість…

Мартина квартира майже завжди була заповнена музикою. Ця музика супроводжувала всі наші з тобою візити до неї. І музику ту народжував грамофон, який я бачила до того лишень на старих фотографіях та в старих фільмах. Вінілові платівки в охайних конвертах чемно чекали на полиці своєї черги. Так я навчилася розбиратися в класиці. Бах, Бетховен, Шуберт, Шостакович, Хачатурян, Штраус, Стравінський… І я пригадала, що у нас вдома на захаращеному горищі теж валяються схожі платівки і має бути десь старий програвач. І щойно повернулася на вихідні зі Львова додому, як відразу гайнула на горище до старого непотребу. Мені здавалося, що якщо я посеред того мотлоху відшукаю на наліпках пластинок назви – Хачатурян «Спартак» чи «Спляча красуня» Чайковського, то моя і твоя родини стануть у моїй голові трішки ближчими. Мо’, та прірва, яку я намалювала у своїй уяві, між тобою і мною, не буде такою глибокою. І два світи, два таких різних світи, зблизяться бодай через ці вінілові платівки… Але вони не зблизилися, світ моїх бабусь та дідусів був іншим. Не гіршим і не кращим, просто іншим. З іншою музикою: з тріо Мареничів, з Софією Ротару, з ансамблем «АББА» та Аллою Кудлай.

А пригадуєш Мартин чай? Про нього потрібно сказати трохи більше. Я ніколи до того і після того теж не пила нічого смачнішого – це чай з пелюстками квіту вишні. Марта називала його морельковим і знала особливий рецепт його приготування. Я не раз намагалася утнути щось схоже. І пелюстя вишні навесні збирала, в затінку сушила, після його запарювала гарячою водою, та… нічогісінько у мене не виходило… Я не знала основного інгредієнту для того, щоб чай вдався. І от сьогодні я вперше правильно заварила той чай…. Вперше, чуєш, і вперше не гірше від Марти.

А тоді… В мій перший вечір з тобою ми пили Мартин морельковий чай. Аромат квіту заполонив усю квартиру. Було таке відчуття, наче ми з тобою зараз під вишнями, і не в центрі Львова, не на вулиці Свенціцького, а десь за містом, де лагідний вітерець стріпує з вій вишні пелюстковий смуток, який шепотить ніжністю, а пахощі весни тріпотять у долонях світу…

– Ет, той морельковий чай, любі мої, – проспівує Марта. – Пийте і не кажіть, Юлечко, що він має смак околиці, а не Львова. Такий чай можна випити тільки у Львові. Ось вас Юрчик проводжатиме додому і покаже нашу особливу морелькову алею. Її садили ще мій тато, пильнували її, а коли померли, то зачав чоловік доглядати. А коли його не стало, то ось Юрасик на себе турботу про алейку перебрав. А знаєте, Юлечко, ви в себе під вікном теж морельку посадіть. Навряд чи скоро вона родитиме так рясно, щоб вистачало і на чай, і на варення, але затишку та любові у вашому серці додасться.

Відтак Марта примружилася, підморгнула тобі і солодко додала:

– Ох, Юрасю-Юрасю! Пропав ти, хлопче! Бо коли маєш такі очі, як у Юлечки, то ніякі морелькові чаї не потрібні, щоб впіймати хлоп’яче серце. Любов робить серце великим, а душу – справжньою. Очі, темніші від ночі, – то хлоп’яча згуба. Трунок – такі очі. Правда ж, Юрочко?!

І ти підтакнув, спаленівши і заховавшись від нас з Мартою за горнятком з чаєм.

Марта була права… Любов і справді змінює серце. Принаймні, в моєму любові побільшало. У ньому оселився ти. Справжній і дуже особливий. Інколи від тебе хотілося втекти світ за очі, бо власна недовершеність муляла, але вперта моя дещо циганська вдача протестувала – вважаючи себе унікальною.

Марта була непередбачуваною і завжди пам’ятала свої обіцянки. То вона змусила тебе таки подарувати мені маленьку морельку. І ми посадили її під моїм вікном, у моєму далекому районному центрі… І вона з маленької стала великою, і тепер має своїх діток, а я – затишну морелькову алейку. Коли мене носить світами, бо я часто не буваю вдома, за нею доглядають мої батьки. Бо вона для них тепер – то і я також. Так, Марта мала легку руку. Бо твоя морелька щороку рясно родить – і пелюстя, і рум’яні вишеньки…

Що тоді сталося між нами, Юрко? Кохання. Перше, та не єдине… Чи єдине? Для мене, так – тепле, затишне, стрімке, палаюче, пахуче, тривожне і спопеляюче водночас.

А для тебе?

Я не чекаю відповіді, Юрчику! Я відповідаю сама і за себе, і за тебе також.

Нахабні життєві обставини, які кусючою настирністю гатять у двері, виламують їх, банально все переставляють на свій лад, прикриваючись словами «прерогативи», «право на самореалізацію», «самоідентифікація» і так далі… Ми були непоганою парою. Нас любила Марта, моя мама вважала тебе сином, щойно вперше побачила, батько стримано знизував раменами, підкручуючи свої козацькі вуса, й позаочі кликав зятем. А твої? Твої ніколи не мали достатньо часу на те, щоби цікавитися твоїм особистим життям. Твій тато доволі успішний дипломат у Штатах, незмінний аташе. А мама? А мама при ньому… Їм було не до твоїх сердечних захоплень. Ти – єдиний син особливих батьків, які бажають власній дитині тільки найкращого. Вони не розуміли тебе, коли ти відмовився вступати до університету на міжнародні відносини, але ламати тебе також не стали. Такі розумні сучасні батьки… Вони ж дипломати. Професіонали, дідько. Вибач, що так некоректно про твоїх батьків, але ж то правда. Вони щороку запрошували тебе до себе в гості, у Сан-Франциско. Запрошували, але не змушували приїжджати. Для тебе це були лишень канікули. Вони й мене запрошували. Я не впевнена, чи вони хоч знали, як мене звати. Бо просто запрошували тебе з твоєю дівчиною. Дівчина вперто відмовлялася. Не тому, що була дуже горда чи гонорова. А тому що дівчина поки банально не мала грошей на закордонний паспорт і квиток туди-назад, а брати у когось «як наче подарунок», то було не для твоєї дівчини… Але твої батьки таки вміло підвели тебе до виваженого рішення, яке ти прийняв «самостійно».

Я пригадую добре той вечір. Ми були в Марти, пили її морельковий чай. Якраз потрапили в грозу, і Марта нам до чаю налила по п’ять крапель вишневої наливки, бо хоч і літо, та дощ чомусь геть не теплий. Вишнева наливка, вишневе варення, вишневий чай і настрій так само вишневий… До всього вишневого кольору – вишневий плед, яким Марта нас закутала, вкладаючи на своєму диванчику.

Почала розмову Марта. Здаля. Ох та ах! Юрчик має, Юлечко, такі можливості продовжити навчання у найкращому університеті Штатів. І от же ж уперся, наче віслюк. Може, ви на нього вплинете? Це ж який заспів до кар’єри. Це ж шанс один на мільйон. Що? Хіба Юрчик вам не казав? Як же так, Юрчику? Чому ти не порадишся з Юлечкою? Не чужі ж люди! До речі, і ви, Юлечко, можете з Юрчиком разом в Америку їхати. Навчатися разом. Ой, невже? Як шкода! Кажете, що ви лишень на третьому курсі. Тобто будете на четвертому. Та то нічого. Не біда! Куди вам поспішати? За два роки ви Юрчика наздоженете в Штатах.

Я нічого не розумію. Я дивлюся на тебе розгублено й трохи перелякано. А Марта чи не розуміє, чи гарно грає свою роль? Вона ж актриса! І Марта веде далі. Говорить, що Україна потребує відмінних фахівців, а без світового рівня освіченості – де їх взяти. Варто позичати-вивчати, тобто брати у світу найкраще і привозити той досвід на батьківщину. Ніхто ж не змушує вас залишатися в Америці. Ну, звісно, спокуси будуть, все ж таки Америка – це країна великих можливостей, багатих перспектив. Зрештою, що чекає молоду розумну людину в бідній корумпованій державі? Вічна боротьба. З ким? Із системою. Це війна з вітряками! Так-так, звісно, люди у нас – золото! Але чомусь державну систему вони створюють потворну, яка їх так перемелює, що робить каліками або навіть вбиває… Та найгірше, що вбиває душу. І жила-була людина-диво, вірила в силу сонця, яке у ній мало би зігрівати інших, та відвернулася на мить, а система те сонце з душі вийняла та загасила. Звісно-звісно, все зміниться обов’язково і ваше покоління, Юрасю та Юлечко, є тими, хто ті зміни мають приготувати… І ще багато-багато було сказано настільки правильного та солодкого, наче цукрова вата. Але чомусь після тої розмови розхотілося вишневого варення, вишневий плед почав кусати, а на душу впали сутінки…

Ти поїхав в Америку. Ти сказав, що то ти сам вирішив, бо так правильно, бо Америка – країна великих можливостей. А ще нагадав мені слова Марти про твоє бажання освіченим повернутися додому, щоби почати тут якісні зміни. І є велика впевненість, що за два роки до тебе в Америку приїду я. І станеться казка, бо ми з тобою вивчимося і будемо щасливі.

Я не вірила в ці слова. Я казала, що стати чужим вдома легко і не стати своїм на чужині – ще легше… Ти слухав і мовчав. Але не погоджувався.

Ми не сварилися. Ми просто думали по-різному.

Пригадуєш, як я стояла на летовищі і мовчала, коли ти говорив-говорив-говорив? Ти палко переконував мене, що любиш, зізнавався у вічному коханні і в тому, що любитимеш свою Юльку довіку. Я у відповідь спромоглася на кволу посмішку. І теж пообіцяла любити тебе завжди. Один з нас таки дотримав слова. Та коли твій літак у небі став крапкою, я зрозуміла – це справді крапка. Нас більше нема. Є Юра і є Юля, але займенника МИ вже більше ніколи не буде.

Але життя продовжувалося… Продовжувалося.

Ти спочатку телефонував аж надто часто. Щодня. Розповідав щось про країну, про американців, про надможливості, про те, що сумуєш за мною, за Мартою, за морельковим чаєм, за львівськими дощами і так далі. Хоча… Ти ж не вперше на чужині. Чому ж тоді наче виправдовуєшся переді мною, чому? Я слухала і переважно мовчала. Що я мала тобі сказати? Що у нас у країні помаранчева революція, що я зараз мерзну в наметі і в старих бабиних валянках стою на Майдані, добре розуміючи, що ті виродки, котрі зараз на сцені, зрадять, продадуть нас за гріш і збрешуть. І що я тепер добре знаю, як виглядає система, котра виймає людині зсередини сонце. А ти? Ти, між іншим, сказав, що лишень наївні дýрні зараз вийшли на Майдан і нічого доброго з цього не буде, що ми нічого не змінимо, поки не… Я не знаю, що там далі ти ще говорив. Я вже тебе не чула. Я просто зрозуміла, що твоє сонце дорогою до Америки загубилося у ситих хмарах.

А потім… А нічого не сталося потім… Майдан переміг, та ми програли. Ти продовжував телефонувати, а я продовжувала здебільшого мовчати, аж поки тобі моє мовчання не набридло і ти перестав дзвонити, а я перестала чекати твоїх дзвінків… Мій світ зробився звичайним та прозаїчним – хата-робота-друзі-книги-дощі-морелі-районна газета і я у ній сама собі режисер, тобто головний редактор.

Я почала малювати. Уявляєш, просто так, для себе. Особливо, коли падали дощі й зачинала квітнути ота морелька, яку посадив ти… А може, тим поштовхом була новина, яку принесла на хвості сорока-знайома твоїх батьків. Ми з нею зустрілися випадково. Вона приїхала до нашого мера як представник якоїсь благодійної організації. Мені ж запропонували взяти у неї інтерв’ю. Взяла. Ти в Америці одружився. Авжеж, сім років як. Дружина-американка, Крістл звати, досить успішна журналістка. Ти ж тепер працюєш в одному з українських консульств, здається, у Сан-Франциско. Що ще? Звісно, ти щасливий, бо у тебе є все, про що можна тільки мріяти, – успішна кар’єра, любляча родина. Ага, ледь не забула, є у тебе й доня-красуня і назвав ти її Джулія… Твоя родичка думала, що я зомлію чи збожеволію. Ні, я досить гарно вмію себе тримати в руках, але коли вона поїхала… Я психонула, купила пляшку закарпатського коньяку та майже без закуски то все в себе влила. Мені здавалося, що настав кінець світу і на ранок землю проковтне темрява. Але настав ранок, зійшло сонце, і я зрозуміла, що моя особиста трагедія – це пам’ять про тебе. Я – дурна однолюбка, яка не може викинути з серця чоловіка, який точно не вартує такого жертовного кохання. Я знала, хто мені може допомогти. Звісно, Марта.

Та я запізнилася. Приїхала на останню Мартину дефіляду. На похорон. Ти з родиною теж прилетів. Я спостерігала здаля. Марту ховали на Личакові. Як і годиться – заслужено-народна, дружина свого чоловіка, не останнього в Україні мецената. Тебе під руку, такого чужого і такого рідного, тримала красива струнка білявка в чорному строгому костюмі, в чорному капелюшку. Елегантна і дуже легка. У твого батька на руках сиділа маленька п’ятирічна дівчинка. Вона своїми великими блакитними оченятами здивовано розглядалася довкола і час від часу щось шепотіла дідові на вушко. Навіть в отому всьому родинному горі ти був щасливий. Вишукана Крістл так пасувала тобі й твоєму прекрасному майбутньому.

А що пасувало мені? Розтерзані надії, притрушені попелом спогади і вічна боротьба за сонце всередині, яке не має права згаснути, бо коли воно згасне, то й навіщо тоді жити?

Після похорону Марти мені дуже боліло. Наче то поховали не стару жінку, яка прожила яскраве та достойне життя, а поховали мої надії та мою велику віру у справжність. Знаєш, що я зробила? Я купила мольберт, пензлики, фарби, полотно і поперла то все на собі на Високий замок. Я й ночувала там. Що мені стане влітку? І кому я потрібна така навіжена з таким важким характером, окрім себе? Коли вранці я подивилася на намальоване, то ошелешено згадувала – чи не допомагав мені хто? А коли дим зачудування розсіявся, я зрозуміла, що крім розчарування в душі поселилося ще щось. Кажуть, що інколи біль відкриває талант. Можна й так сказати. Чи було щось цікаве в тих картинах – не відаю. Та з гордістю можу похвалитися, що встигла зробити аж три персональні виставки. Картини непогано продавалися, мені гарно платили за мій біль, який я виливала на полотна, і я могла звільнитися з роботи, щоби продовжувати малювати і цим заробляти собі на життя. О, так, я вважала себе бідною-не-щасною-покинутою мученицею, аж поки… Поки не зрозуміла, що таке справжня біда. Мою бідну країну накрила нова революція і страшна примара – війна.

***

Хто я така, Юрчику? В минулому непоганий журналіст і трохи художник. Колись я не вміла ані стріляти, ані перев’язувати рани, не вміла забирати чужий біль, не вміла його замолювати. Я вперше це зробила на Майдані. Коли на Інститутській витягувала з-під куль «беркутні» зовсім юних хлопчиків та геть старих дідусів. Я ніколи не забуду блакитну каску того малого. Я до останнього не вірила, що вони почнуть в нас стріляти. У тих, у кого немає ані набоїв, ані гвинтівок, ані гранат. А є лишень молитва на устах та сліпа віра в найкращі наміри того, хто створений на подобу Божу. Тепер я знаю, що не всіх створено на Його подобу. Знаєш, а я тоді з усіма своїми вивертами та скептицизмом все ж вірила в крихту світла, яка мала би залишитися десь на денці душі в когось з тих, хто дивився на нас крізь приціл.

Його звали Устим. Йому було дев’ятнадцять. Як тобі, коли ми вперше зустрілися. Устим пофарбував свою каску в блакитний колір, в колір миротворців ООН. Моя ж була банально-оранжева, з червоними маками по боках та синьо-жовтими крилами. Устим, як і ти, також умів вправно танцювати. Але не під зорями, а під кулями. Він загравав зі смертю, сміявся в очі їй. Придумав собі слова «Небо падає» і закликав побратимів кричати їх, коли насуватиметься небезпека. А того дня небо просто лягло на нас. Воно стало нами, стало червоним від крові хлопчиків та чоловіків. Устим навіжено бігав по Інститутській під свист куль і витягав поранених. А згодом… А згодом я вже нічого не чула і нікого не помічала. Мої руки не встигали перев’язувати та витягувати. Про себе не думалося. Замерзлий одяг після обливання брандспойтами майже не помічали. Дикий адреналін, що скажено тік жилами, не дозволяв захворіти. І тоді я побачила її… Блакитну каску, прошиту кулею, і дев’ятнадцятирічного хлопчика, який ще пару годин тому сміливо усіх запевняв: «Блакитна каска приносить мені удачу».

Запах диму. Шини, барикади, червоне на білому, яке стало чорним. І беркутівці, які наше небо розтоптали своїми берцями. І тоді вперше я взяла в руки зброю. Відібрала її в когось із тих скажених псів. Я не пригадаю, чи я у когось поцілила, але те, що стріляла, знаю точно.

Після Майдану додому я так і не повернулася… Що мені робити вдома? Як я зможу дивитися в очі молодих здорових чоловіків, якщо мені очі оцього дев’ятнадцятирічного хлопчини не дозволяють спокійно спати? Війну легко почати, Юро. Почати легко, ой як легко… Війну з собою, війну проти себе, проти всіх… А закінчити?

***

Добровольців просто так під танки не кидають. Вишкіл я мала відмінний. Жодної поправки на те, що я – жінка, мені ніколи ніхто не робив. Вимоги ті ж самі і слова говоряться ті ж самі, що й чоловікам… І з часом ти починаєш ставати тим, ким тебе на війні хочуть бачити. Чоловіком? Ні. Бачиш, скільки чоловіків довкола – носять штани, сорочки, вуса та бороду, сидять за кермом дорогих автівок. І все. Вони лишень чоловіки. Вони не воїни. Жінка ти чи чоловік – для війни і на війні це однаково. На війні ви в рівних умовах – ти або воїн, або йди додому.

То був перший мій бій. Коли я, вишколена та готова теоретично до всього, потрапила під ворожий обстріл. Я геть забула про те, чого мене навчали, про те, як і куди падати, що робити і чого не робити. Нажахана вклякла, присіла, наче в піжмурки маля гралося. Та чиїсь сильні мужні руки, приправлені міцним словом та добряче прокуреним голосом, вхопили мене за комір, кинули в рівчак і наказали не рухатися і навіть не дихати. І я не дихала, я, перелякана та напівжива, слухала, як у мене над головою зі свистом шугає смерть. Якби не той чоловік (я досі не знаю, хто це з хлопців був), хто зна, чи зараз ми з тобою розмовляли би. Та чомусь у голові, щойно все закінчилося, з’явився ти. Такий пещений весь, американський чувак зі своєю Крістл під ручку. З песиком пекінесом під ногами і маленькою Джулією на руках. І я ненавиділа – і тебе, і твого сраного пса, і твою чортову ситу Америку, ненавиділа пуйла, усіх кацапчуків. Бо я тут, у своєму та чужому лайні по вуха, напівбожевільна від переляку і від пережитого, а ти в Сан-Франциско п’єш свій віскі й трахаєш свою Крістл. Я ненавиділа тебе. Ситого американця, який так хотів змін на краще в затурканій Україні, що поїхав навчатися до Штатів і так з них і не повернувся. «Як тобі там живеться, Юро? – запитувала я тебе – Чи не муляє твої босі ноги пісок золотих пляжів, чи смачний твій сендвіч?» І ще багато різної дурні я напитувала в уявного тебе. І не знаю, чого більше було в тих моїх запитаннях – ненависті, любові чи егоїзму? Аж поки військові будні не заковтнули повністю мою свідомість. І я зрозуміла, що треба жити далі. Жити так, щоб не нашкодити.

І я, Юрчику, навчилася відвертати кулі й замовляти кров. Я бачила, як то робили мої далекі родичі. Оті самі цигани, котрі вперто пасли корів та коней під мерією, незважаючи на прохання, а опісля штрафи та цькування. То були дядьки моєї матері. Я не раз у дитинстві бачила, як вони зупиняють кров словами. Вони мене навчили тих слів, але до війни жодного разу не випадало нагоди перевірити, що слова, помножені на віру, мають велику силу.

Був обстріл. «Градами» молотило так, що земля, здавалося, ставала вогнем. Коли все стихло, ми почали збирати своїх мертвих і поранених. Бо неушкоджених на тому полі не лишилося. Його нога лежала у нього під головою. Він навіть уже не стогнав. Дивився порожніми очима в порожнє небо. Той джгут, яким він дивом зміг перетиснути свою ногу і стримав кров, уже не допомагав. Я глянула в його дуже юне і геть безкровне обличчя і зрозуміла, що ще трохи і він спливе кров’ю.

Перед очима промайнув блискавкою страх. Я навчилася його відганяти. Натомість ухопила імпульсивно хлопчину за руку, прошепотіла йому на вухо: «Не смій помирати, засранцю, тільки не зараз». Нахилилася над його раною і гаряче зашепотіла слова, які я добре запам’ятала в дитинстві, вкладаючи в них віру мого серця і… Кров зупинилася… А далі була страшна дорога в лікарню до Артемівська. Дорога, яку обстрілювали. На мене косо дивився командир, наш Батя, але бачачи, що я зробила з раною бійця, мовчав і змусив інших заткнутися, коли я висунулася з вікна машини і кричала щось небу, жбурляла в нього прокльони та благання, і жодний снаряд, жодна срана куля не вцілила в нашу машину, що везла поранених. І всі вони вижили, і мій боєць з відірваною ногою теж…

А потім я плакала. Тихо так, рівно, нишком. Щоб ніхто не почув. Насправді чули всі… Вдавали, що не чують, але ж я ридма ридала. Напевне, вперше з того дня, як ховали Устима. Я проклинала війну, я проклинала кацапів та палко просила Господа дати мені сили не відчувати жалю, коли вбиватиму ворога.

Поруч зі мною в окопі ті, у кого за плечима не одна судимість, ті, хто не мав би тут бути, бо не хотів іти добровольцем, але мусив. Є й романтики, трясця їм в зад. Але є і професіонали, які інтуїтивно, нюхом, відчувають подих смерті.

З ними легко. То вони зробили з мене справжнього воїна. «Твій оптичний приціл сам знаходить жертву, ти тільки прицілюєшся, – вчить мене Остап. – Запам’ятай, Циганко, він для тебе вже не людина. Він – ворог! Двонога істота, котра жере, сере, любить секс, але при нагоді тебе замочить. Тому – або ти його, або він тебе. Ади, мала, воно стоїть, шкіриться. Типу шуткує. Ну-ну, шуткарику! Вєрняк, він нас не бачить. Давай, Циганко, нині гарний день, щоб почати бачити, кого вбиваєш». І я чемно слухаю рядового Остапа. Цілюся, видих, постріл, незначний біль у плечі від віддачі. Істота падає. Його більше нема. Він уже не вб’є нікого з моїх побратимів. Його поховають, можливо, десь у Бурятії або в братській могилі в донбаському степу – це якщо пощастить. Або спалять у пересувному крематорії та напишуть матері, коли вона у нього є, чи дружині, чи, може, й нікому, але десь точно запишуть, хоч як голу статистику – зник безвісти. Ці роздуми з’являться пізніше. А що насправді я відчувала, коли натискала на гачок? Це прозвучить дико, особливо від жінки. Радість, що то я його, а не він мене.

До війни звикаєш, як до прикрої родички. Бо хіба родичів обирають? Вони з’являються, як сніг на голову, кажуть вам, що ви – рідня, і та рідня відтепер буде з вами жити. І ти мусиш навчитися співіснувати з нею поруч, боротися, не здаватися і перемагати. Бо інакше переможуть тебе. Оті квіти, які вони приносять з собою, – «волошки», «гвоздики», «гіацинти», або, не дай Боже, «тюльпани» – то дорога до пекла. Тільки збоченець може називати смерть квітковими іменами. А хіба війна – то не збочення? А хіба той, хто придумав зброю, нормальний? Не відповідай, Юро, це я так, риторично. Бо болить, завжди болітиме.

Того дня я так по-дурному зачепила розтяжку. Це моє щастя, що вона спрацювала якось тупо, впівсили, та й поруч виявився рівчак від міни, в який я інстинктивно встигла впасти. Відбулася легкою контузією. Та хлопці мене все ж на оглядини в Артемівськ відправили. Типу Юлька Циганка ніколи правди не скаже. Терпітиме до останнього. Ну, та що? Лікар оглянув, виписав якісь таблетки і сказав, що можу йти на всі чотири сторони. Отож сиджу в палаті, картаю себе за необачність. Згадую. А в степах у травні краса. Такі запахи… А неподалік сад. Глип – вишні цвітуть! І така мене ностальгія взяла. Так мені того чаю морелькового захотілося! Хоч які там морельки в отих донбаських степах? Дички самі. Та от думається: три дні біль-менш тихо і до тої вишеньки рукою подати. Пішла… Дуринда. Ностальгія у неї. Засунути тобі твою ностальгію в одне місце та надавати по ньому ломакою. Через тебе ж і хлопці мало на розтяжки не напоролися. Коли полізли тебе із саду витягати… Добряче дістала від командира, від Баті нашого.

І раптом чую в коридорі його голос. Він із кимсь розмовляє. І той хтось доволі знайомим баском відповідає. Принаймні так мені вчувається. Вслухаюся. Мариться, точно мариться. Бо хіба то можливо? Виходжу в коридор на голоси. Порожньо в коридорі, то голоси з палати навпроти долинають. Відчиняю двері, заходжу і бачу перед собою постать Баті, яка мені заступає власника знайомого голосу.

– Значиця так, хлопаки. Ти, Кривий, зараз не боєць. З рукою в гіпсі в розвідці нема що робити. Поняв? – бубонить Батя. – Ти, Американцю, тепер за старшого.

Батя, напевно, почув мою присутність. Озирнувся:

– О, привіт, розтелепо! Циганочко моя, навіженочко моя! Збирайся. Лікар сказав, що житимеш. За п’ять хвилин від’їжджаємо. Поїдеш зі мною і з Американцем. Ну що, знайомтеся.

Я від здивування відкриваю рота, витріщаю очі. Ти? Не посеред свого ситого і вгодованого Сан-Франциско, а тут? У камуфляжі, з брудною бородою, вигорілими бровами, з легким усміхом на устах і смішечками в очах.

– Юлько, ти? Юлькоооооо? Моя рідненька Юлько!

Ти кидаєшся до мене. Навіть не так. Командир ошелешено дивиться, як я розчиняюся у камуфляжних твоїх обіймах. Я плачу. Якось прикрого дива плачу. Ти губами вибираєш мої сльози. Батя тихо мугиче: «Матері твоїй ковінька! У вас, голуб’ята, п’ять хвилин. Доцілуєтеся в машині!»

А тоді ми їдемо. В напівживому командирському «уазику». Я нікого і нічого не бачу й не чую. Тільки гупання твого серця, твоя рука в моїй руці і голос командира, і наче крізь пелену розповідь Баті про Юльку-Циганку, яку всі бійці хочуть тримати біля себе, наче оберега. Бо вона і справді Циганка, ворожка. Кулі замовляти вміє, нашепче губами такого, що кров у пораненого зупиняється. Тож коли тяжко поранених треба живими до лікарні доправити, завжди беруть з собою Циганку. Як талісман якийсь чи оберіг. По-перше, то гарантія, що ніяка зараза не обстріляє, а по-друге, поранений ніколи кров’ю не спливе. Перевірено. Навіть ото вчора Юлька на розтяжку нарвалася. І що думаєш? Посікло її? Та іншого вже б на сувеніри розірвало. А Циганка тільки переляком легким відбулася і ще головним болем для командира.

Батя посміхається у вуса, чекаючи, коли ми з тобою заговоримо і розкажемо йому, звідки і відколи знаємося. Розвідник Американець з далекого Сан-Франциско, який наче випадково опинився в українській розвідці, і журналістка-циганка Юлька із забитого райцентру, що на заході України. Та ми мовчимо. Може, опісля якось або ніколи… Навіть на війні людина має право на декілька хвилин щастя. Не відаючи, що буде потім, за пару годин, вже не кажучи про дні та тижні… Я ж знаю, що в тебе біля серця фотографія Крістл і Джулії, котрі тебе люблять та чекають з війни.

Я тебе не запитую – чому і як? Навіщо. Війна розставляє інші акценти, вона ставить крапки. Вона не терпить ком чи знаків питання, а тим паче оклику. Ця ніч буде наша. Командирський бліндаж здається палацом, ми з тобою – королівськими особами, п’яними від війни і від належання одне одному, від розуміння, що, може, востаннє отак – назавжди… І я плачу. Від розчулення і від щастя. Навіть на війні можна почуватися щасливим. Навіть у пеклі бувають хвилини раю. Бо життя продовжується. Бо поки любиш, не має значення кого – чоловіка, нехай чужого, дитину, маму, батьківщину, – доти живеш.

Ранок мене застає саму… Ти пішов у ніч. У тебе завдання, десь вдалині звично гупає, а моя шкіра ще пам’ятає твої поцілунки, твої пальці, твоє тепло.

Ти не залишив свій номер телефону. Ти сказав, що маєш мого і коли випаде можливість, то зателефонуєш сам. І я чекаю. Твого дзвінка чи бодай есемес.

Коли звертаю на Батю свій сумний погляд – той розводить руками. Він – розвідка, розуміти треба. Війна, і тому не до романтики і не до кохання… І я розумію, я наче все розумію. Чи не все?

Я добре пам’ятаю той вечір, до дрібниць. Липневий задушливий вечір. Прийшов командир, темний, як ніч. Я з порога зрозуміла – щось трапилося. Мовчки поставив на табуретці три кружки, дістав із внутрішньої кишені флягу, відкоркував її, розлив. Засмерділо спиртом. Батя трохи помовчав. Зітхнув. Я збентежено дивилася на нього. Страх гострими лезами підкрадався до серця. Батя взагалі не п’є, зовсім. Він різко схопив кружку. Підніс до носа, скривився.