Читать книгу Чорна дошка - Наталка Доляк - Страница 8

– Лесю! – гаркає що є духу й розплющує мертві очі відрубана голова.

– А-а-а-а! – горлає не своїм голосом Терновий, і цей крик лине в простір та переплітається з іншим, дуже схожим на його.

– А-а-а-а-а-а-а! – відбивається від жахів споглядач, і в нього починає боліти плече.

Відчуває, як із нього струшують землю, як хтось тягне його нерухоме тіло вгору, над цим шабашем. Він усе далі й далі і знову чує:

– Саш! – десь далеко. – Лесь! – над вухом. – Сашку! – наче згори. – Олесю! – тут, поруч. – Товаришу Терновий! – верещить знайомий жіночий голос.

Лесь розплющує очі, над ним знервоване обличчя Соні. Вона боляче щипає його за плече й кричить, мов навіжена, повторюючи його ім’я.

– Ой, такого наверзлось, – пхикає Терновий, спинається на лаві й чеше здивовано потилицю.

* * *

У приміщення, де щойно прокинувся Лесь, за час його вимушеного сну заповзли знадвору сутінки, а із сутінками і якісь чорні силуети. Лишень Терновий буркнув спросоння останнє слово, як хтось чиркнув сірником. Робкор повернув голову на звук і побачив невеличкий вогник, який за хвильку перетворився на більший, впурхнув у гасову лампу та освітив обличчя людей, що зібрались біля столу. Тут були всі ті, з ким Лесь приїхав: агітатори та робітники пролетарської преси. Окрім знайомих, кілька незнайомців – вельми суворих чоловіків. Вони закурили, передаючи один одному цигарку для підкурювання, й кімнату вмить заполонив смердючий дим.

– Це вже не те, – прорізав тишу чоловічий голос, голос сумнозвісного Кузьми Лукича. – У Кравченків завжди самосад нікудишній. І брати не треба було. Лише морока. Вчепився в той тютюн, як буржуй у завод. Я до себе – воно до себе. Шо мав робити? Пальнув. Нада ж ревдисципліну підтримувати.