Читать книгу Заплакана Європа - Наталка Доляк - Страница 12

Брунатна багатоповерхівка на околиці фінської столиці нагадувала найрозповсюдженіші взірці бетонного радянського архітектурного мистецтва. Усі дев’ять панельних поверхів архаїчної висотки вщент заполонили люди різних національностей, мастей і віросповідань – біженці. Аби не досить сумнівна публіка, притулок був би подібний на дешевий готель. Як у будь-якому готелі, біля входу, за дерев’яною перетинкою, вартував адміністратор. Він без особливих емоційних сплесків видав подружжю Бабенків ключі з написаним на брелокові номером. Знесилені фізично й морально, переселенці піднялися на шостий поверх. Коля з острахом взявся за ручку дверей. Боявся, що вони знов потраплять до задушливої темної кімнатки без вікон. Побоювання виявилися марними – двадцять квадратів яскраво освітлювалися, були вмебльовані м’яким, майже новим диваном, який до того ж розкладався; невеликим, доволі вишуканим журнальним столиком і буржуазним торшером, який робив готельний номер по-домашньому затишним.

– Боже! – закричала Людочка, кинувшись на шию чоловікові. – Тут є душ!

– Непогано! – промовив Коля та, відсторонивши екзальтовану дружину, вклався на диван. – Я б чогось похрумав.

«Ми також голодні!» – думала вагітна за себе й за дитину. «Чому він не турбується про мене, адже я ношу його маля? Його дитина хоче їсти, а він говорить і думає лише про себе», – подумки скаржилася, стоячи у душі під приємними теплими струмочками. На піку насолоди відчула неприродну втому, від якої затрусилися коліна. Не могла дихнути через спазм у животі – дитина знову виструнчилася, розтягаючи материнське тіло врізнобіч.

– Зараз, зараз, поїмо щось… – спазматично видихаючи, прошепотіла Жужа та навприсядки видряпалася з туалетної кімнати.

Чоловік не реагував на зовнішні подразники, безтурботно спав чи вдавав, що спочиває, вкрившись із головою м’якою смугастою ковдрою.

– Колю, Коль! – Люся намагалася розбудити його. – Я не можу, – тихо сказала і так само тихо заскиглила, до болю кусаючи губи. – Я хочу їсти, – ще тихіше, вкладаючись на підлогу, аби розслабити м’язи живота. – Він хоче їсти, – зовсім нечутно додала, коли малюк заборсався, вимагаючи поживи.

«Треба чогось випити, може, стане краще, – зиркнула на валізу й перевела погляд на канапу, де спочивав чоловік. – Головне не розбудити, бо не дозволить».

Люся, трохи відлежавшись і впоравшись із нападом, пересилюючи біль і втому, підвелася, вдяглася, потай витягла з багажу пляшку шампанського та вийшла з кімнати. Вона повільно побрела темним коридором-стометрівкою.

Що далі просувалася, то явніше нанюхувала неповторний запах свіжого варива. Дійшовши до єдиного освітленого острівця, яким виявилася загальна кухня, мало не підскочила від радості. У зачовганій цитаделі гурманів-любителів якийсь бовдур залишив без нагляду чималий казан. Булькання звабливо манило до себе голодну істоту. Жужа підійшла ближче, несвідомо облизнулася і… розгублено озирнулася. Діяти потрібно було швидко, а страва була гаряча, можливо, ще й не доведена до готовності, але то дрібниці. Головна перепона – Людочці не було в що й чим нагребти. Лихо, та й годі! Повертатися до кімнати не було сенсу, там все одно не існувало знаряддя, схожого на ложку. Вирішила акуратно відбити горлечко пляшки, зробивши з неї бодай якусь тару. Гарячково міркувала, об що краще грюкнути, щоб не рознести пляшку вщент. Кинула погляд у бік виходу й здригнулася від несподіванки, аж кліпнула очима. У дверях стовбичила здоровенна жінка жебрацької зовнішності: чорноока, з розкуйовдженим блискучим волоссям кольору воронячого крила. Упіймавши погляд Люсі, простягла масну руку до пляшки, тицьнула себе в груди, потерла пальцями – жест, який мав означати «мані». Отже, вона пропонувала Людочці гроші за шампанське. «Зрозуміло», – в українці прокинулися печерні інстинкти, які підштовхнули вказати пальцем на баняк, тоді підняти пляшку й, плямкаючи ротом, додати для більшого розуміння «ням-ням». Циганка, ні сіло ні впало, голосно заверещала, вигукуючи кудись у коридор імена:

– Флорій, Нікузор, Думіка-а-а-а!

За мить кухня наповнилася одноплемінниками крикухи. Трійко дітей свердлили поглядами Людочку, чоловіки перешіптувалися з чорноокою, яка після погоджувальної ради взяла пляшку, подивилася лагідно на Жужу, приклала долоню до її невеличкого живота й захитала головою, співчутливо зітхаючи. Знову крикнула, після чого малі зникли з кухні.

– Руска? Ти руска дєвка? – поцікавилась.

– Так! – відповіла Люся, тоді згадала естонців з їхнім патріотизмом і додала: – Українка! З України!

Чорнявка метельнула головою, мовляв, знаю, бахнула себе в груди кулаком:

– Руминська. Бухарест.

– Ви з Румунії! – зраділа Люда, ніби їй щойно сповістили, що вона знайшла сестру.

Румунка з захватом повідомила: «Три кіндер», маючи на увазі, що в неї троє дітей. «Напевно, ті, які щойно забігали сюди», – подумала Люся й з любов’ю подивилася на каструлю. Вона б охоче поспілкувалася з товстухою, але в неї запаморочилося в голові. Румунка ледь встигла підхопити нову знайому. Всадовила Жужу на стілець і почала махати перед нею не надто чистим фартухом, при цьому не забуваючи голосно кликати своїх. За мить до них прибіг найменший із невеличкою емальованою каструлею та черпаком.

– Сан… е-е-е… сина, – нагрібаючи страву з баняка в каструлю, похвалилася товстуха Люсі, яка потроху оклигувала.

Вагітна схопила похололими пальцями посудину та почалапала до своєї кімнати. Її наздогнав найстарший хлопчина, тицьнув під пахву четвертину хлібини та поклав до кишені джинсів-бананів ложку. Розтиснув кулачок й простягнув десять фінських марок. Люда не мала як узяти, тому малий запхав купюру їй в іншу кишеню й показав, ніби щось п’є з уявної пляшки.

– Гроші за шампанське? – здогадалася Люся. – Але ж… – багатозначно подивилася на румунську страву.

– Шампань, – вищирився малий.

Тоді зробився серйозний, показав на каструлю, потім на свою кімнату.

– Добре, принесу! – відповіла Жужа з усмішкою, зрозумівши, що просять повернути посуд.

Люда голосно чавкала, низько схилившись над журнальним столиком, на якому стояла каструля. Їдло падало в шлунок спочатку важкими куснями, тоді, потроху заповнюючи простір, почало лягати рівними м’якими шарами. Миколу розбудив чи то стукіт ложки об стінки каструлі, чи запах. Страва вирізнялася багатогранністю духмяних трав, усіляких приправ і спецій, так що звичайна картопля з овочами видавалася вершиною кулінарного мистецтва. Лише тепер, коли чоловік роздивлявся, як вона наминає за обидві щоки, Люся жахнулася, що втовкла півкаструлі. «Ой, мій Коля голодний. Як же я про нього не подумала?» – відверто здивувалася, щиро простягаючи емальовану посудину тому, за яким вона має бути як за кам’яною стіною. Представник сильної статі взявся до поглинання їжі з неприхованою жадібністю. За хвилину вигрібав рештки з дна, виразно шкрябаючи ложкою. «Шкода, що каструлька замала, голова не влізе», – подумала дружина, дивлячись на свого судженого. Вона мала чудовий настрій. Тепер жінка могла з легкістю віддатися сну. Микола розклав диван, влігся біля дружини, щільно притуляючись до її спини.

– Хто це тобі дав? – запитав, позіхаючи.

– Румуни виміняли за шампанське, – вирішила змовчати про десять марок.

Микола схопився, невдоволено гаркнув:

– Та ти знаєш, скільки коштує шампанське, а скільки цей… – подивився на посудину. – Суп… – додав зневажливо.

Розманіжена Жужа згадала про обіцянку повернути каструлю, але не змогла примусити себе підвестися з нагрітої місцинки.

Наступний ранок видався сонячним і багатообіцяючим. Людмила зіскочила з ложа, поцілувала чоловіка в ніс, підхопила посуд, помила його в умивальнику й подалася дякувати за вчорашню вечерю. Микола довго потягувався, жмурився на сонячних зайчиків і смачно чухався.

– А тут зовсім непогано. Ми вдома за таку хату всю зарплатню вивалювали, – розмірковував задоволено, коли щаслива Людочка повернулася.

– Тут дуже файно, – підтвердила. – Зараз підемо до магазину, щось прикупимо… – жінка показала виручені за алкоголь гроші, але не встигла договорити, як у двері стукнули.

Раз…

За хвильку другий…

Подружжя закам’яніло, по обличчях пробігли тіні, німе питання «Знову?» застигло на губах. І хоча до їхньої оселі могли грюкати будь-які люди, українці знали стовідсотково, що це «прийшли за ними». Микола з невдоволеною мармизою відчинив. До кімнати бадьоро ввійшов юнак у червоній бейсболці. Він широко всміхався, також мружився на сонце, яке заповнило кімнату, та говорив ламаною англійською:

– Збирайтеся, панове, їдемо, – зиркнув на нерозпаковану валізу, хвацько підхопив її та виволік із номера, підморгнувши Людочці. – Я чека-а-а-аю внизу-у-у-у! – гукнув із коридору.

Микола повільно натягав на себе одяг, Людочка швидко зносила з ванної кімнати розставлені там півгодини тому предмети особистої гігієни. Мовчки пакувала їх до сумки.

Невеличкий мікроавтобус кольору занадто мокрого асфальту був по вінця забитий багажем. З українськими біженцями їхали двоє іранців, які досить добре говорили російською, й один чоловік, що весь час мовчав, тому дізнатися про його національність чи з якої країни він родом було непросто. Іранці повідомили, що усіх везуть до містечка Валкеала, на схід від Гельсінкі.

– А я так хотів жити у столиці, – як звістку про смертельний вирок вичавив із себе Коля.

– То потрібно було вчора сказати. – Іранець пояснив, що переїзд – справа добровільна. – Зараз запізно, – вказав на порожню гладеньку трасу, якою мчали вже хвилин двадцять.

По обидва боки від магістралі стіною вилазили із мерзлої землі непрохідні соковито-зелені хвойні ліси. Доволі часто дорогу перебігав вгодований заєць, тоді авто гальмувало, водій давав змогу тварині дістатися на інший бік неушкодженою. Людочку здивували дорожні знаки, на яких були зображені лосі. Не стримуючи сміху, вказала чоловікові на один із них. Той вимушено посміхнувся, згадуючи шведів, що називали фінів лосями, і фінів, які так само відгукувалися про найближчих сусідів.

– Вони часто вибігають на дорогу, спричиняють аварії, – почав розтлумачувати іранець. – Такі знаки є лише тут і в Швеції.

Людочка пирснула. Іранець суворо на неї подивився.

– Скажи своїй дружині, що це не смішно, – звернувся до Миколи.

– Сам скажи, – різко відповів той.

– У нас не заведено звертатися до жінки, – пояснив іранець.

– А в нас заведено, – Микола був невблаганний.

Жужа сповнилася гордості, що чоловік за неї заступився. Відверто всміхалася своїм думкам. До самої Валкеали в авто панувала млосна тиша.

Люся згадувала, як вони з Миколою захопили Австралійську амбасаду в Москві, й від цих споминів їй кортіло сміятися ще дужче.