Читать книгу Заплакана Європа - Наталка Доляк - Страница 7

– Бабенко Людмила Олегівна! Заходьте, – продекламував Владлен Гансович, стоячи за двадцять кроків од біженців.

– Я думав, мене першим викличуть, – Коля схопив дружину за холодну руку.

– Усе буде добре! – сказала тихо й вивільнилася.

Допит виявився виснажливим через свою монотонність та одноманітність запитань. По декілька разів довідувалися ім’я, прізвище, прізвище в дівоцтві, адресу, за якою мешкала, рік народження, чи не скоювала злочинів, чи не просила притулку в інших країнах світу. Фотографували в анфас і в профіль, знімали відбитки пальців. Перекладач бубонів безбарвним голосом, дивився на Людочку відстороненим поглядом, іноді підвищував на неї голос, коли жінка повідомляла, що вже відповідала на подібне питання.

– А зараз напишіть коротко, чому ви хочете просити політичного притулку. Поставте підпис та дату, – сказав Владлен насамкінець.

Коли списаний Люсею аркуш потрапив до рук перекладача, той пробіг його стомленим поглядом, тоді здивовано глипнув на Людочку й повідомив щось поліціанту, який весь час сидів з напівприкритими повіками. Поліцейський бовкнув «ду гравід», а етнічний швед переклав:

– Ви вагітна?

– Так, – відповіла й спеціально для шведа ствердно метельнула головою.

Зворотний переклад не знадобився. Ці двоє кардинально змінили тон розмови, брали по черзі Людочку за руки й благально запитували, чому вона не поставила їх до відома відразу.

– А що змінилося б? – запитала жінка.

– Усе! – коротко пояснив Владлен. – Вас би не мучили так довго. А який строк? – ніжно запитав.

– Сім! – відповіла й після мовчазної паузи додала: – Місяців.

– Боже! – вигукнув Владлен, інерційно відірвавши дупу від стільця.

Похапцем переклав поліцейському, який, черконувши декілька слів у формулярі, з масною посмішкою вислуховував переклад.

– Ви, вірогідно, втомилися. Поки будуть допитувати вашого чоловіка, ви зможете полежати у кімнаті відпочинку, – поспіхом говорив Владлен Гансович.

Він допоміг жінці вийти з кімнати, підтримував її та супроводжував до напівзатемненої відпочинкової. Уклав біженку на вузенький диван, мало не поцілував у чоло. Перед тим, як зачинити двері, вагаючись, додав:

– Ви, маю надію, не будете скаржитися на недбале до вас ставлення, коли ви в такому стані… положенні, коли ви… – не знав, що сказати далі.

Людочка вимовила «ні» й відпустила знервованого перекладача. За мить він повернувся й крізь прочинені двері тихенько сказав:

– Вони взагалі не мали права вас допитувати… Це вам інформація на майбутнє, – пішов, цокаючи підборами по кахельній підлозі.

Люся встигла подрімати до повернення Миколи.

– Як усе минуло? – запитала.

– Ось адреса, куди їхати. Це біженський притулок. Пропонували на вибір підкинути своєю машиною або дати гроші на таксі. Я взяв гроші.

– Добре, що поїдемо, бо мені зле… – підводячись, поскаржилася Жужа.

– Ти що? Десять крон на дорозі не валяються, – сказав як відрізав дбайливий чоловік.

Задля того, аби привласнити гроші, що їх дали на транспортні витрати, Микола вирішив дістатися місця подальшої дислокації пішки. Владлен, на вимогу Миколи, накреслив карту, згідно з якою пара мусила рухатися в бік зазначеної вулиці.

– Їхати треба хвилин двадцять, а тоді ще йти стільки ж. То я думаю, навіщо їхати? Підемо, – подивився на дружину, очікуючи її згоди. – Прогуляємось… Подивимося Стокгольм.

– Прогуляємося, – скептично вичавила з себе Жужа.

Дорогою не виходило милуватися краєвидами, бо подружжя витрачало час на суперечки, дорікаючи один одному. Коли спілкуватися на підвищених тонах вже було несила, чоловік віддалився від дружини на безпечну відстань. Просувалися мовчки, зберігаючи чималу дистанцію. Люся йшла на автопілоті позаду коханого. На півдорозі зображення розфокусувалося, Стокгольмом закружляло, втікачка відчула, як задубів язик та під дією невагомості підкосилися ноги. Тіло, розслабившись, м’яко сповзло на шведський асфальт, полежало кілька хвилин нерухомо, оговталося, підвелося без сторонньої допомоги й посунуло далі. Падіння сталося в одному з багатьох тихих, безлюдних провулочків, тому залишилося особистою справою Людмили.

По обіді в неділю Стокгольм виглядав спустошено-мертвим. Ще в центрі, яким декілька годин тому проїжджали українці на поліційному «саабі», життя умовно вирувало, а тут зустріли лише замурзаного бридкого безхатченка, що сидів обіч дороги, перебираючи вміст смердючих бебехів. Жужа здивувалася, що в цивілізованому світі існують люди, про яких повсякчас торочили оглядачі в програмі «Міжнародна панорама». На ранніх стадіях розвитку радянський індивідуум у переважній більшості щиро вірив, що капіталізм загниває, висилав теплі ковдри та згущене молоко в бляшанках нужденним бідолахам у Стару Європу. Кінець вісімдесятих ознаменувався повною безповоротною ідеалізацією буржуазного життя. Люсі згадалося марення, яке бачила в потязі дорогою до Гельсінкі, і жінкою пересмикнуло…

* * *

Мчали спочатку брудним зеленкуватим потягом від рідних, що напружено махали руками з перону. Пересіли в Пітері на більш пристойний блакитний, міжнародний. Микола спровадив Людочку до туалету відразу після того, як провідник оголосив: «За десять хвилин кордон». Тісно перев’язав дружині живота широким кашне, аби жоден представник прикордонної чи паспортної служби не розгледів у маленькій тендітній дівчинці вагітну жінку, бо в іншому разі могли висадити.

За годину тримав непритомну дружину в обіймах.

– Ти як? – обережно поклав її на полицю.

– Добре! – через силу всміхнулася.

– Молодець, молодець, – шепотів їй на вухо. – Усе минулося добре.

З напруженим виразом на обличчі швидко розмотував кашне.

– А-а-а! – голосно видихнула Люся, і її маленький животик настовбурчився вивернутим пупом. – Ой, як добре, – поклала руку на живіт, почала лагідно його погладжувати. – Усе, кицюню, усе, – говорила до дитини. – Скоро усе стане прекрасним. Усе, – заплющила очі та заснула.

Марилося, що потрапила до казкової країни: біленькі будиночки з червоними дахами, квітчасті фіраночки на вікнах, усміхнені сиві національно свідомі бабусі в автентичних строях зустрічають їх, простягають пакунки з їжею та вбранням, вказують стерильними пальчиками на такий самий, як у них, біленький будиночок, проголошують патетично:

– Усе це ваше. Беріть! Живіть! Ми вас любимо!

– Я також люблю вас! – промовляє Людочка й чує свій голос. А до нього приєднується знайомий чоловічий.

– І я тебе люблю, – шепоче він.

– І я тебе люблю, – говорить Людочка, звертаючись до своєї дитинки.

– Я тебе люблю, ти молодець. Усе минулося добре.

Людочка прокидається, бачить поруч Миколу, який схилився над нею.

– Нове життя? – задоволено шепоче він.

– Нове життя! – намагається всміхнутися Люся.

– Гельсінкі! – оголошує провідник, відчиняючи двері купе.

Огляділася… Будиночки схожі, нічого не скажеш. Але де ті автентичні строї та сивочолі усміхнені бабусі?

– Я не можу волокти цю чортову валізу, – закричала в спину Миколі.

– То давай мені, – з відстані припрошав, напружено розставивши руки, ніби хотів сказати: «Нехай я здохну під непосильною ношею, а ти йди собі, махай ручками».

– Довго ще? – питала, наближаючись до чоловіка.

– Згідно з цим папірцем, десь тут, – Коля показав рукою на річку.

– Це річка! – вклала у слова весь сарказм та іронію, на які була здатна.

Коля тицьнув їй під носа саморобну мапу, на якій хрестиком було позначено квадрат, що символізував будівлю притулку.

– То це річка? – жінка уважно вдивлялася у креслення. – Я думала, що оце широке – дорога.

– Я теж так думав.

– Той Владлен щось наплутав, трясця його матері, – Люся, генеруючи істерику, трясла папірцем і волала на всю горлянку: – Тут немає ніяких будинків… Лише кляті човни, – штовхнула ногою свій багаж.

– Човни, – приречено повторив Коля.

Жужі в голову навідався ідіотський здогад.

– Човни-притулки? – промовила, не вірячи власній інтуїції.

– Виходить, так, – Микола підхопив торбу й валізу та почовгав до двопалубного човна, що стояв на приколі метрів за сто від них.