Читать книгу Зодчий із пекла - Наталя Лапіна - Страница 3

– Люба моя, з тобою щось негаразд? – Кирило Іванович Ярижський, успішний і досить відомий бізнесмен, нарешті дістався до свого недавно придбаного дому, усівся в крісло й, усім нутром настроюючись на відпочинок, розкинув за бильцями рукию Однією вже тримав пульт від телевізора. – Які можуть бути привиди? В наш час? Схаменися!

Ольга Володимирівна надула губки. Зовсім не ображено, на чоловіка вона ніколи не ображалася. Але продовжувала настоювати:

– Я не хотіла турбувати тебе через всілякі нісенітниці, але… Це вже над моє розуміння, повір. І далеко не вперше. Я вже також починаю боятися.

– Чого? – Ярижський казав утомлено, опустивши повіки так, ніби не хотів дивитись на дружину, яка нависла над ним виключно симпатичною, але трохи набридливою хмаркою на початку ясно-приємного дня. – Чого вам тут боятися?

– Незрозумілого. Повір, спочатку я сама сміялася з Наді, думала: це в неї нерви. Але коли сама почула… Це просто якийсь містичний жах! Не дивись на мене так. Я всю ніч не спала.

– Це все твої дурепи малограмотні… Навигадували казна що, я ти віриш.

– Дорогенький, у Наді вища педагогічна освіта.

– Значить, моя люба, вона дурепа з вищою освітою.

У цей момент дурепа з вищою освітою якраз зайшла до залу, штовхаючи поперед себе столик-тацю на коліщатках. Запахло кавою, хорошим коньяком, дорогою копчениною. Кирило Іванович ще у вітальні звелів чогось принести – перекусити з дороги саме тут, у домашньому кінотеатрі на першому поверсі. Він одразу пожвавішав, відклав убік пульт дистанційного управління, випростався у кріслі й задоволено потер руки:

– Надю, яких це привидів ти тут бачила?

Прислуга з вищою педагогічною освітою Надя Щукіна зніяковіло поправила фартушок:

– Я… Ольго Володимирівно, не треба було розповідати…

– Ти не крути, а відповідай. – Ярижський швидко вихилив рюмочку коньяку й тепер смачно жував балик. – Ти… м-м-м… Прямо кажи… м-м-м… Що бачила…

– Я не бачила, я тільки чула.

– Ну?

– Вночі в туалеті на другому поверсі, там, де ваш кабінет, хтось спустив воду. А я була в домі одна. Я пішла нагору: вода якось дивно шуміла, ніби булькала. – Розповідаючи, Надя поступово переходила до виразних учительських інтонацій, а Кирило Іванович тільки час від часу задоволено мугикав. Його дружина сіла поруч, на диван, і тепер, слухаючи Щукіну, вони обоє нагадували учнів: розбещеного ледацюгу, чомусь одягненого в пристойний костюм, й уважну відмінницю, тільки через непорозуміння вбрану в несерйозний шовковий халатик.

– Мені вчулись якісь слова, але я не розібрала, які саме. В домі нікого не було. Нікого. Я зателефонувала охоронцеві, він сказав, що також нікого не бачив. Потім два дні все було тихо, а якраз перед приїздом Ольги Володимирівни – знову: шум води, потім булькотіння. Я не полінувалася обійти весь будинок, перевірила все, навіть підвал – нікогісінько! Коли закінчила обхід – нагорі знову хтось спустив воду. І булькотіння – те саме. Наче щось каже. Незрозуміло, нерозбірливо.

– Я також чула! – сплеснула руками пані Ярижська. – І вчора, і позавчора!

– М-м-м… І що ж воно булькотіло?

– Як це – що?

– Ну, слова які? М-м-м… Хоча б приблизно?

Ольга Володимирівна шумно видихнула:

– Не знаю… Мені здалося – французькою.

Ярижський реготнув з повним ротом, але жінки не звернули на його сарказм жодної уваги.

– А мені – так ніби по-англійськи, – додала Надя.

– Цікаво. М-м-м… Дуже цікаво… Значить, італійський унітаз розмовляє… М-м-м… Англійською… І французькою… Виключно цікаво… А от іще цікаво… Голос який?

– Тобто як це – голос який?

– Ну… Чоловічий чи жіночий?

– Нелюдський! Нелюдський голос! Розумієш? – вже вкотре сплеснула руками дружина.

Тепер він зареготав на повний голос:

– А ви хотіли, щоб він по-людському розмовляв? Хе-хе-хе! Ох, баби! Може, італійці там рóбота вмонтували, га? Для розваги клієнтів. Може таке бути? Га?

Ярижська різко схопилась на ноги. Висока, чорнява, уся в несерйозних зелено-червоних рюшечках імпортного халатика, така спокуслива, просто sexy:

– Ти з мене знущаєшся?

– Чого б це, моя люба? Аналізую ваші розповіді. Схоже, потрібно наш бар зачиняти. На замок. Від вас обох.

– Тимофіївна також дещо підмітила. Не лише ми.

– І що ж? М-м-м…

– Хтось ходив уночі в брудних черевиках.

– Ну?

– Вона помітила сліди, коли прибирала.

– Зрозуміло. – Наситившись, Кирило Іванович витер губи серветкою. – Вона перепрацювала й хоче прибавки. Алінка також бачила брудні черевики?

– Ні, останнім часом вона прибирала тільки в лівому крилі. І Тимофіївна черевиків не бачила, бачила тільки сліди. На сходах.

– А ти, Надю, сліди бачила?

– Ні, Тимофіїна сказала, що одразу все й повитирала.

– Скажи їй, щоб наступного разу покликала подивитись.

– Вже сказала, але сліди вона бачила тільки один раз.

– Речі хоч усі на місцях? Хтось, розумієш, ходить тут, як у себе вдома…

– Про це не хвилюйся, ніде нічого не пропало, – завірила Ольга Володимирівна, – все на місцях.

– А охорона, значить, на той час спала?

– З вулиці додому ніхто не міг потрапити, – заступилася за молодих сторожів Надя Щукіна. – Останніми днями часто сніг падав, у дворі ніяких слідів не було, лише наші. Усі двері я особисто зачиняла, потім ще раз перевіряла.

– А, між іншим, сантехніка ви не викликали? Нашого? Може, та хвалена італійська сантехніка протікає? Га?

Але дружина вирішила до останнього підтримувати містичну версію незрозумілих пригод:

– Повір, немає чого іронізувати. Сантехніка працює відмінно. Здебільшого. Вдень. Сантехнік не винен, це будинок… Тут щось негаразд. Старі будинки, повір, завжди несуть на собі відбиток життя колишніх господарів. Їхню ауру, їхні… Ну, не знаю. Можеш сміятися, але й академіки визнають, що іноді астральні тіла існують окремо від тіла. І тоді можливі будь-які дивні явища. Надю, скажи ти.

Надія взялася за ручку пересувного столичка:

– Я ніколи в такі речі не вірила. Але й нормальних пояснень знайти не можу. Все це нелогічно й нераціонально. Тимофіївна каже: привиди. Ніби тут і за німців щось таке бачили й чули. Привиди окупантів перебили.

– Точно – привиди?

– Не знаю. Може, й партизани.

Ярижський засунув мізинець у ліве вухо й енергійно там почухав.

– Сантехнік тут був?

– Сьогодні вранці, – видихнула Ольга Володимирівна.

– І вчора, і позавчора, – додала Щукіна.

– І що?

– Нічого, працює справно. Ми разом перевіряли. До Семенича претензій немає.

– А інші унітази? Вони ж усі від однієї фірми.

– Інші працюють бездоганно.

– Бездоганно, хе-хе, – Ярижський підвівся й похлопав себе по добротному черевцю:

– Ну, гаразд. Я відтепер частіше вдома буду, принаймні ночуватиму. Може, також щось почую. Італійською, хе-хе.

У цей момент на другому поверсі грюкнуло.

Кирило Іванович першим вискочив із залу й кинувся нагору, боляче вдарившись коліном об масивний низький стіл та трохи не перекинувши столичок на коліщатках.

На сходах почув: хтось спускає воду. В його особистому туалеті! Куди можна потрапити лише через кабінет!

Влетів туди захеканий, сердитий.

Нікого.

Схований у бордово-кахляній стіні бачок із шумом наповнювався водою. У довгому бульканні час від часу можна було розібрати щось подібне до слів: «…ика шкода… злочи… держа…» – потім усе стихло.

– Ну, що я казала! – переможно з’явилася за його спиною Ольга Володимирівна. – Подивись у бібліотеці – стілець упав. І лежить. І нікого! Ну? Зрозумів тепер?

Чоловік відсторонив її з дороги однією рукою, наче неживу річ, і рішуче попрямував до бібліотеки, розташованої поруч, за стіною кабінету.

Стілець лежав просто на проході, ніби його хтось зачепив, поспішаючи. Чудовий стілець, новий, з оббитою шовком овальною спинкою та гнутими ніжками. Зроблений на замовлення за кресленнями модного дизайнера у стилі ампір.

Розлючений господар обвів несамовитим поглядом усе приміщення:

– Ну… Стерво! Хай тільки попадешся! Капєц буде! Нахрєн!

І поліз до кишені по телефон – викликати охоронця.

Поки він, поспішно маршируючи сходами й кімнатами та візуально обстежуючи їх, по мобільному наказував охоронцеві ще раз обійти навколо дому й придивитися до слідів, економка Щукіна підняла й поставила на місце стільця. Вирівняла кілька книжок, корінці яких недбало повисовувалися з акуратної шеренги.

Помітила на великому декоративному глобусі криво приліплений світло-зелений стікер. На ньому недбалим почерком було написано: «Світ – неосяжний, але ти не сховаєшся ніде». Надя взяла листочок й порівняла з тими, що, склеєні між собою, лежали біля комп’ютера: так, звідси. І, схоже, писали цією ручкою, яку забули повернути в держак. Вона поклала стікер до кишені фартуха, замислилась. Потім повільно пішла до залу й повагом спустилася до кухні.

Ярижський ж уже закінчив свій поспішний обхід і, зупинившись у їдальні, тихо спитав дружину, що зайшла слідом за ним:

– Ти переконана, що це не жарти когось із обслуги?

Вона розвела руками:

– Та ж нікого поблизу не було…

– А де Алінка?

– Я її сьогодні раніше відпустила. В якогось там приятеля день народження.

– Ти приглядай за ними… Не подобається мені все це.

– А мені більше, ніж не подобається. Мені страшно, повір.

За вікном голосно й зловісно каркнула ворона. Упав з гілки великий кавалок важкого мокрого снігу. Але помітила це тільки Надя Щукіна, що якраз визирнула з вікна величезної кухні, напханої найновітнішою побутовою технікою. Вона неуважливо сказала Тимофіївні, яка відпочивала за чаєм після праведних прибиральницьких трудів:

– Сьогодні вдень… Уперше…

– Га?

– Сьогодні це сталося вдень. З унітазом.

– Казала я: тікати звідси треба. Не озираючись!

– Куди? – Щукіна відійшла од вікна й почала мити келишок, тарілочки та чашечку.

– А де платять хоч і менше, зате життя спокійніше, – стара Тимофіївна широко розставила ноги, що аж гули від утоми, й не поспішала йти додому.

– Карр! – голосно погодилась з нею ворона за вікном.

– Карр! Карр! – відгукнулися з усіх боків її сородичі.

Надя зітхнула:

– Мені дочку вчити треба… Сама знаєш, за кожну копійчину воювати доводиться.

Ворони злетіли дружною зграєю й закружляли над парком, зловісне каркання сповнило тремтінням холодне зимове повітря.