Читать книгу Зодчий із пекла - Наталя Лапіна - Страница 5

Восьма вечора взимку – це вже глупа ніч. Особливо в містечку, де вже й забули, що воно таке – вуличне освітлення. Чи й існувало воно коли-небудь?

Вітер, хуртовина, темрява. Поодинокі темні постаті – всі чимчикують кудись у бічні вулички.

Борис Цокотюха одначе не розгубився – він знав, куди йти. Та й простував собі – енергійно, порипуючи свіжим снігом.

Але раптом завмер на місці. Крізь мерехтіння дрібних сніжинок розгледів: щось не так з продуктовим магазинчиком Свинаренка. Геть нічого не світиться, ганок перетворився на білий замет.

Він не полінувався перейти на протилежний бік вулиці, підійти ближче. Пусті віконниці, вкриті сажею стіни. Коли ж магазин згорів? Судячи із запаху – не дуже й давно. Та й не дотла, запросто можна відремонтувати.

Борис скоріше пішов до центру, до знайомого універмагу. Здалека побачив – він ще працює. Проте, ледь переступивши поріг, почув грізне попередження верескливого голосу:

– Назад! Назад! Ми вже закриваємо!

Молода дівчина, новенька, Борис бачив її уперше.

Пройшов повз неї, тихенько буркнувши:

– Я швидко.

У ніс одразу вдарило невитравним запахом прянощів. Інтер’єр всередині майже не змінився, а от асортимент товарів значно розширився. Схоже, і якість також. Поміняли місцями відділи. У продавщиць – нові однакові халати з білими комірцями. Атласні, темно-зелені.

– Боря? Баріс, ета ти? Госпаді!

Задивився на халат і не впізнав був Тосю Шишляннікову, жінку молодшого бальзаківського віку, але зовні досить ще нічогеньку – з провінційного погляду.

– Боже, глазам сваім ні вєрю!

Цокотюха скривився:

– Що, ніби привид з могили?

– Н-нєт. Проста не ажидала. – Тося нарешті усміхнулась. І по-материнському зітхнула: – Тібя атпустілі ілі сбєжал? – Вона більше двадцяти років прожила в Україні, але не вимовила за цей час бодай одного українського слова.

– А ви як гадаєте, тьотя Тося?

– Я нє ґадаю, я проста рада тібя відіть.

Вона зграбно просунулася між двома вітринами-холодильниками – з ковбасою та молочними продуктами:

– Дай-ка я абніму тібя, бандіта…

Розчулений Борис обнявся з Шишлянніковою. Потім вона оглянула його бідацьку екипіровку:

– Ти насавсєм – ілі как?

– Ілі как. Тягне злочинця на місце злочину. – Борис зрадів колишній співробітниці, наче рідню зустрів. Проте додав суворо: – Корочє, справа є до Свинаренка. Кирила Івановича.

– А його й слід здимів, – знайомо пробасив сильний чоловічий голос. Це підійшла Глафіра Петрівна, ветеран радянської торгівлі, масивна й непохитна, справжній монумент за прилавком. – Ми всі так і зрозуміли, що він тебе підставив, Борько. Щоб такий хлопець – і крав? А він – свинюка ще та. Переконалися на власному прикладі. На всі сто. Відсотків.

– Та де ж він?

– Поїхав! Аж загуло!

– А бізнес?

– Розпродав. Одразу по тому, як тебе засадили. І універмаг оцей, і кооператив, і магазини. Казав, ти йому всі справи підірвав, розорив ущент. От брехун то вже й брехун! А нам зарплату за півроку так ніхто й не віддав. Хай йому там наша біда гикається!

– І куди подався?

– Нам нє дакладивал. Уєхал – і канци в воду, сам знаіш, – покривила губами Тося.

Борис посмутнішав:

– Може, хтось знає?

– Хтось, може, і знає, та нікому про це не говорить.

– Малчать-та сібе дарожи, то єсть я ні то хатела сказать…

– От іменно, промовчиш – цілішим залишишся.

– Сам знаіш, у нас містєчка малінькає, єслі троє знают, то знаіт і свінья. Я ні Свінарєнка імєла в віду, канєшна, а всєх ваапще.

Жінки казали майже одночасно. Боря грубувато перервав:

– А отой магазинчик, що навпроти районної аптеки, він давно згорів?

– А, продуктовий! Та ні, з місяць, не більше. Його ж Луцик-молодший купив. Та все не щастить: то в аварію попав, то обікрали, тепер ось підпал.

– Он би мєньше за чужимі жонамі бєгал!

– Та ти, Тосько, не змішуй все до купи. Одна справа – бізнесова, а особисте життя – то інше.

Шишляннікова лише виразно хмикнула.

Збоку почувся пронизливий голос молодої продавщиці, яку Борис зустрів був на порозі:

– Скупляйтеся скоріше, бо закриваєм уже! Скільки можна харчами перебирати?

Їй відповів нахабний фальцет:

– А ти, зайка, не поспішай, бо перечепишся! – це був Борисів попутник з автобуса, чахлий хлопчина, який навіть увечері не зняв своїх темних окулярів. Знову жував, а у вухах ритмічно похитувалися навушнички від плейєра. А зухвалості ще додалося: