Читать книгу Червона літера - Натаніель Готорн - Страница 5

Натовп мешканців Бостона, що заповнив літнім ранком майже два століття тому зелену галявину перед будинком на Тюремній вулиці, не зводив очей з окутих залізом дубових дверей. Якби мова йшла про бостонців іншого, більш пізнього періоду в історії Нової Англії, то похмура непохитність, відображена на бородатих обличчях цих людей, свідчила б про те, що на них чекало якесь моторошне видовище – скоріш за все, призначена на цю годину страта відомого злочинця, якому суд виніс законний вирок, цілком згідний із думкою суспільства. Однак суворі звичаї перших поколінь пуритан змушують нас засумніватися в такому припущенні. Винний міг виявитися просто недбайливим білим рабом або нешанобливим сином, якого батьки передали місцевій владі для покарання батогами біля ганебного стовпа. Це міг бути антиноміст, квакер або якийсь інший віровідступник, що підлягає вигнанню з міста, або ж індіанець, який хильнув вогняної води, волоцюга і ледар, якого через безчинство на вулицях слід покарати батогом і вигнати в ліси. І в той же час це могла бути засуджена до шибениці чаклунка, на кшталт старої місіс Гіббінс[4], капосної вдови міського судді.

У будь-якому разі глядачі поставилися б до розправи з глибокою серйозністю, як личить народу, в якого релігія і закон злиті воєдино і так переплелися між собою, що найлояльніші і найсуворіші акти привселюдного покарання водночас викликають повагу і страх. Злочинцеві нічого було розраховувати на співчуття з боку глядачів, які обступили ешафот. Тому покарання, яке в наші дні загрожувало б засудженому лише глузуванням і презирством, відбувалося в ті часи з гідністю, не менш похмурою, ніж публічна страта.

Слід також підкреслити, що того літнього ранку, з якого починається наша розповідь, особливу зацікавленість майбутнім видовищем виявляли жінки, що були в натовпі. За давніх часів почуття благопристойності не заважало власницям очіпків і спідниць із фіжмами поштовхатися в натовпі, а при нагоді і протиснутися своєю далеко не тендітною персоною ближче до помосту. Дружини й доньки корінних уродженців Старої Англії були як духовно, так і фізично істотами куди більш грубими й простуватими, ніж їхні праправнучки шість-сім поколінь потому. У довгому ланцюгу нащадків рум’янець, який передавався від матерів до доньок, поступово бліднішав, краса – ставала більш крихкою і недовговічною, статура більш тендітною, вдача теж поступово втрачала свою силу і твердість.

Менш ніж півстоліття відділяло жінок, що стояли біля входу до в’язниці, від тієї епохи, коли чоловікоподібна Єлизавета[5] вважалася найбільш гідною представницею своєї статі. Жінки ці були її співвітчизницями; їх вигодували яловичиною й елем старої батьківщини, а їхня духовна їжа вирізнялася ще меншою витонченістю. Ось чому сонце того дня осявало неабиякі плечі, пишні форми і круглі рум’яні щоки, які ще не встигли змарніти й збліднути під небом Нової Англії. А вільність і соковитість висловлювань, якими була просякнута мова цих матрон, – більшість із них мала саме такий вигляд, – так само як і гучність їхніх голосів, у наші часи просто злякали б.

– Я вам, сусідки, ось що скажу, – просторікувала жінка років п’ятдесяти з неприємним обличчям. – Було б набагато краще для громади, якби така лиходійка, як Естер Прин, потрапила до рук таких поважних жінок і добрих парафіянок, як ми з вами. Ви згідні зі мною? От хоча б ми, вп’ятьох, якби судили цю повію, хіба відбулася б вона настільки м’яким вироком, як той, що винесли їй високоповажні судді? Дзуськи!

– Люди кажуть, – підхопила інша, – що превелебний містер Димсдейл, її духовний наставник, просто розчавлений таким скандалом у своїй парафії!

– Що маємо, то маємо, – додала третя підтоптана матрона. – Судді, звичайно, люди побожні, тільки аж надто м’якосерді. Цій Естер Прин варто було б випалити розпеченим залізом тавро на лобі. Ось тоді пані отримала б своє сповна! А до сукні їй що не причепи, – цю погань такими речами не проймеш. Вона прикриє знак брошкою або ще якоюсь бісівською прикрасою і буде розгулювати, наче нічого не сталося, згадаєте ще мої слова!

– Що ви таке кажете! – втрутилася більш м’якосерда молода жінка, що тримала за руку дитину. – Як не ховай такий знак, а рана в душі залишиться навік!

– До чого всі ці розмови про те, де краще ставити знаки і тавра – на сукню або на лобі? – вигукнула ще одна учасниця цього самозваного суду, найпотворніша і найнещадніша. – Вона всіх нас зганьбила, отже її необхідно стратити. Хіба це не справедливо? І в Письмі так сказано, і в зведенні законів. І нехай судді, які забули про це, нарікають на себе, коли їхні дружини і доньки зіб’ються з праведної путі!

– Боронь Боже, матінко! – відгукнувся якийсь чоловік із натовпу. – Хіба жіноча чеснота тільки і тримається, що на страху перед шибеницею? Жахливі речі ви говорите! А тепер – тихіше! Я вже чую, як у дверях грюкає ключ: зараз місіс Прин завітає сюди власною персоною…

Двері в’язниці відчинилися, і в них виникла чорна, як тінь серед ясного дня, зловісна фігура судового пристава з мечем на поясі й жезлом – знаком його гідності – у руці. На цій людині, чий образ був уособленням нещадного духу пуританської законності, лежав обов’язок керувати церемонією виконання вироку. Лівою рукою він стискав жезл, а правою притримував за плече молоду жінку, направляючи її до виходу. Однак на порозі в’язниці вона відштовхнула його жестом, сповненим гідності, і вийшла на вулицю так, ніби робила це з власної волі. На руках вона несла дитину – тримісячне немовля, що мружилося і відвертало обличчя від денного світла, бо досі воно бачило лише сіру напівтемряву тюремної камери.

Коли молода жінка – мати дитини – опинилася віч-на-віч із натовпом, першим її пориванням було міцніше притиснути немовля до грудей. Викликано це було не стільки материнською ніжністю, скільки бажанням прикрити таким чином якийсь знак, прикріплений або пришитий до її сукні. Але одразу ж, усвідомивши, що марно прикривати один знак ганьби іншим, вона зручніше вмостила дитину і, спалахнувши до коренів волосся, але все-одно посміхаючись, із викликом обвела поглядом натовп. На ліфі її сукні виділялася вирізана з тонкої червоної тканини літера «А»[6], оточена вигадливим візерунком – майстерною вишивкою золотою ниткою. Вишивка була виконана з такою майстерністю, з такою пишністю і такою невичерпною фантазією, що справляла враження вишуканого оздоблення сукні. Вона була ошатною і водночас виходила за межі, встановлені діючими в колонії законами щодо розкоші.

Молода жінка була висока на зріст, її сильна фігура дихала бездоганною витонченістю. У густому, темному і лискучому волоссі виблискували сонячні промені, а обличчя, крім правильності рис і яскравості фарб, відрізнялося виразністю завдяки чітким контурам чола і глибоким чорним очам. Була в її зовнішності також якась аристократичність, що простежувалась швидше в поставі й гідності, аніж у тій ефемерній грації, яка є ознакою шляхетного походження в наші дні. Ніколи ще Естер Прин не здавалася більш аристократичною в старовинному значенні цього слова, ніж тієї хвилини, коли вона виходила з в’язниці. Люди, які знали її раніше і які очікували побачити її пригніченою, пригнобленою навислими над її головою зловісними хмарами, були вражені і навіть зворушені тим, як засяяла її краса в хвилини нещастя й ганьби. Вразливий глядач, мабуть, не зміг би дивитися на неї без болю. Химерна й барвиста своєрідність убрання, яке вона спеціально для цього пошила у в’язниці, керуючись лише власною фантазією, мабуть, відображала її душевний стан і нерозважну сміливість. Але очі чоловіків і жінок, які й раніше були близько знайомі з нею, були прикуті до фантастично заквітчаної і прикрашеної червоної літери, яка невимовно перевтілила Естер Прин, настільки, що здалося, ніби вони бачать її вперше. У літері немов ховалися якісь чари, які, відокремивши Естер Прин від інших людей, замкнули її в магічному колі.

– Нічого не скажеш, рукодільниця вона хоч куди! – зауважила одна з глядачок. – Тільки треба бути зовсім уже безсоромною шльондрою, щоб хвалитися цим у таку хвилину! Ну скажіть, сусідки, хіба це не глузування над нашими суддями – хизуватися знаком, який ці вельмишановні джентльмени вважали за покарання?

– Зірвати б цю занадто розкішну сукню з її гріховних плечей! – пробурмотіла найбільш твердокам’яна з бабусь. – А червону літеру, яку вона так прикрасила, цілком можна було б зробити зі старої фланелевої ганчірки, на зразок тієї, якою я зігріваю горло під час застуди.

– Тихіше, сусідки, прошу вас! – прошепотіла молодша з глядачок. – Недобре, якщо вона нас почує! Адже кожен стібок на цій вишитій літері пройшов і крізь її серце!..

Судовий пристав змахнув жезлом.

– Дорогу, люди добрі! Дорогу, ім’ям короля! – закричав він. – Розступіться, і я обіцяю вам відвести місіс Прин туди, де всі ви – дорослі й діти – зможете милуватися її чудовою прикрасою від цієї самої хвилини і до першої години дня. Нехай буде благословенна праведна Массачусетська колонія, де гріхи завжди виводять на білий світ! Ідіть же, місіс, покажіть вашу червону літеру на Ринковій площі!

Натовп глядачів розсунувся й утворив прохід. У супроводі пристава і процесії похмурих чоловіків і вороже налаштованих жінок, Естер Прин попрямувала до місця, де повинно було здійснитися призначене їй покарання. Допитливі школярі, яким з усього того, що відбувалося, було зрозуміло тільки те, що їх на півдня звільнили від уроків, зграйкою бігли попереду, щохвилини оглядаючись і намагаючись розгледіти обличчя Естер, дитини в неї на руках і ганебний знак на грудях.

У ті дні відстань від в’язниці до Ринкової площі була не надто великою. Проте, засудженій ця подорож здалася досить довгою, бо за її гордовитою поставою, скоріш за все, палало таке страждання, немов ці люди, що натовпом йшли за нею, безжально топтали її серце, кинуте їм під ноги.

На щастя, в нашій природі закладена чудова і водночас рятівна властивість – не усвідомлювати всієї глибини пережитих нами страждань. Гострий біль приходить до страждальця лише згодом. Тому Естер Прин з майже безтурботним виглядом пройшла крізь цю частину випробування і досягла ешафота на західній частині площі. Він стояв упритул до стіни першої бостонської церкви і здавалося, ніби приріс до неї.

Для нас, тобто для двох-трьох останніх поколінь, цей ешафот, що є частиною функціонуючої колись каральної машини, існує лише як історична реліквія; проте в давнину він був таким же ефективним засобом виховання законослухняних громадян, як гільйотина в руках французьких революціонерів. То був поміст, над яким височіла рама «виправного знаряддя», за допомогою якого можна було затиснути голову людини як лещатами і потім утримувати її на очах у роззяв. У цій споруді з дерева і заліза ніби втілився найвищий ступінь безчестя для засудженого. Якою б не була провина, не існує покарання більш супротивного людській природі і більш жорстокого, ніж позбавлення злочинця можливості сховати обличчя від сорому; а саме в цьому і полягала суть покарання.

Однак у випадку з Естер Прин, як і в багатьох інших випадках, вирок вимагав, щоб вона простояла певний час на помості, але без ошийника і без лещат на голові – тобто, без усього того, що було особливо огидним у цій диявольській машині. Уже знаючи про свою роль, Естер піднялася дерев’яними сходами і постала перед оточуючими, височіючи над площею на кілька футів.

Якби тут, у натовпі пуритан, опинився якийсь католик, ця прекрасна жінка з немовлям на руках, чиє обличчя і вбрання були такими мальовничими, змусила б його, ймовірно, згадати про Мадонну, у зображенні якої змагалися один з одним стільки видатних художників. Ту непорочну матір, чий божественний образ близький кожному, і чиєму синові судилося стати рятівником світу. Але тут найбільший гріх так заплямував священну радість людського життя, що світ став тільки суворішим до краси цієї жінки, ще безжаліснішим до народженої нею дитини.

Це видовище засуджених гріха і ганьби вселяло несвідомий страх, та й не могло не викликати його в ті часи. Нікому не спало б на думку сміятися там, де слід було тремтіти. Свідки безчестя Естер Прин були людьми прямими й нехитрими. Якби її засудили на смерть, вони з тим же мовчазним схваленням дивилися б на її страту, не нарікаючи на жорстокість вироку; якби комусь і спало на думку жартувати, це б одразу було припинено присутністю таких значних персон, як губернатор, його радники, суддя, начальник гарнізону та місцеві священики. Усі вони сиділи або стояли на балконі молитовного будинку, дивлячись униз на поміст. Коли такі особи, не побоюючись принизити свою гідність або авторитет, беруть участь у подібних церемоніях, можна не сумніватися, що виконання судового вироку буде прийнято з усією серйозністю і справить необхідне враження.

І дійсно – натовп поводився похмуро і зосереджено. Для жінки, яка приречена витримувати сотні безжальних поглядів, спрямованих на неї і, особливо, на її груди, злочинниця трималася непохитно. Однак довго витримувати це було майже неможливо. Вона приготувалася захищатися від уїдливих реплік, кпинів, публічних образ і у відповідь на будь-яку образу могла б дати волю своїй поривчастій і пристрасній натурі, але цей мовчазний загальний осуд був набагато страшнішим. У ці хвилини Естер Прин воліла б бачити на похмурих обличчях городян глузливі гримаси. Якби ці люди – чоловіки, жінки, діти – зустріли її вибухами реготу, вона могла б відповісти їм гіркою і презирливою посмішкою. Але під свинцевим гнітом мовчазного покарання, що обрушилося на неї, вона часом відчувала, що або збожеволіє, або закричить на всю силу легенів і кинеться з ешафота на камені площі.

Були й такі хвилини, коли сцена, в якій вона грала головну роль, поступово розпливалася перед її очима, звертаючись до зграї примарних видінь. Болісно збуджений розум і пам’ять малювали перед нею інші картини, які не мали нічого спільного з цією вулицею, з цим брусованим містечком, що межував із непроглядними лісами Заходу. Не ці, що дивилися на неї з-під крисів гостроверхих капелюхів, а зовсім інші обличчя з’являлися перед її поглядом. Далекі, іноді зовсім незначні спогади, якісь уривки з дитинства і шкільних днів, ігри, дитячі сварки і дрібниці родинного життя в часи дівоцтва роїлися навколо неї, переплітаючись із головними спогадами пізніших років. Кожна картина виникала з такою ж яскравістю, як і попередня, немов усі вони були однаково важливі або, навпаки, настільки ж несуттєві. Можливо, в цих видіннях її душа несвідомо шукала захисту і порятунку від жорстокої дійсності.

Так поміст ешафота став для Естер Прин спостережним пунктом, звідки вона знову побачила рідне село в Старій Англії і рідну домівку, – убогу, напіврозвалену будову з сірого каменю, на фронтоні якого все ще виднівся майже стертий щит з гербом – знак того, що власник садиби належить до старовинного дворянського роду. Їй привиділася облисіла голова батька і його поважна біла борода, що лежить на старомодних брижах часів Єлизавети, потім – обличчя матері, її сповнений тривожної любові погляд, який навіки зберігся в пам’яті Естер і неодноразово застерігав її – навіть після того як мати померла, – від помилок на життєвому шляху. Вона побачила і власне обличчя таким, яким воно поставало перед нею, коли вона розглядала його в каламутному дзеркалі, немов осяяним ізсередини світлом її дівочої краси.

І ще одне обличчя побачила Естер. То було обличчя немолодого чоловіка, бліде, виснажене обличчя вченого з очима, почервонілими від слабкого мерехтіння свічки, при світлі якої він вивчав незліченні фоліанти. Однак ці очі, здавалося б, тьмяні, володіли винятковою проникливістю, коли їхньому власнику доводилося читати в людській душі. Гостра спостережливість Естер Прин дозволила їй відновити і деяку непропорційність статури цього мислителя й аскета – його ліве плече було трохи вище за праве.

Потім картинна галерея пам’яті розгорнула перед нею плутанину вузьких вулиць, високі сірі будинки, величезні собори і громадські будівлі настільки ж древнього, як і дивного у своїй архітектурі міста на континенті, де на неї, уже пов’язаною зі вченим аскетом, очікувало нове життя – нове, але підживлене сточеною часом старовиною, немов пляма моху на руїнах кам’яної стіни…

І раптом, замість низки картин, що змінюють одна одну, – знову ринкова площа пуританського селища, заповнена городянами, які похмуро спостерігають, як вона – так, саме вона, Естер Прин! – стоїть із немовлям на руках біля ганебного стовпа, а на її грудях, оточена химерним золотим візерунком, червоніє літера «А».

Чи це не сон? Вона так міцно притиснула до себе немовля, що воно скрикнуло; потім опустила очі на червону літеру і навіть помацала її пальцем, щоб переконатися в реальності і своєї дитини, і своєї ганьби.

Так, ось вона, дійсність; усе інше безслідно минуло!