Читать книгу Червона літера - Натаніель Готорн - Страница 6

Гостре відчуття загальної недоброзичливості припинило шматувати носительку червоної літери, щойно вона помітила позаду натовпу людину, яка відразу ж заволоділа усіма її думками. Там стояв якийсь індіанець у традиційному одязі; однак поява червоношкірого в англійській колонії була не такою вже дивиною, щоб зацікавити в таку хвилину погляд Естер, тим паче – змусити її забути про все інше. Але поряд з індіанцем стояв білий, мабуть, його супутник, чий костюм був дивною сумішшю одягу цивілізованого і первісного.

Він був невисоким на зріст і, хоча лоб його покарбували зморшки, не здавався старим. Натхненне обличчя свідчило про розум, витончений багаторічними вправами, які відбилися і на решті зовнішності цієї людини. Та й показна легковажність змішаного вбрання, судячи з усього, слугувала йому для того, аби частково приховати деякі особливості статури, й Естер одразу помітила, що одне плече у нього вище за інше.

Ледве помітивши це худорляве обличчя і трохи викривлену постать, вона знову квапливо пригорнула дитину до грудей – так міцно, що нещасна дитинка знову запищала від болю. Але мати не звернула на це жодної уваги.

Відразу після своєї появи на площі і за лічені секунди до того, як Естер помітила його, прибулець глянув на неї спідлоба. То був розсіяний погляд людини, схильної до самозаглиблення і звиклої надавати зовнішнім подіям значення лише настільки, наскільки вони пов’язані з його внутрішнім життям. І раптом цей погляд разюче змінився, став пильним і пронизливим. Судома жаху спотворила обличчя незнайомця і, затримавшись на мить, зникла: немов змія ковзнула, звиваючись, між каменів. Найсильніше душевне хвилювання затьмарило його риси, але зусиллям волі він придушив його, і вже наступної хвилини його обличчя стало майже неупередженим. Будь-які сліди хвилювання зникли і були поховані в глибині душі прибульця. Зустрівшись зі спрямованими на нього очима Естер і переконавшись, що вона впізнала його, він повільно підняв палець і приклав його до губ жестом, що закликав до мовчання.

Потім, зачепивши плечем городянина, що стояв поруч з ним, прибулець чемно звернувся до нього:

– Чи не скажете ви, містере, хто ця жінка і чому вона виставлена тут на загальне посміховище?

– Мабуть, приятелю, ви не тутешній, – відповів городянин, здивовано роздивляючись незнайомця і його червоношкірого супутника, – інакше б, звичайно, знали про місіс Естер Прин і про її гріховні справи. Через неї було багато галасу в парафії превелебного містера Димсдейла.

– Ви вгадали, – підтвердив незнайомець, – я в Бостоні вперше. Всупереч власній волі, мені довелося чимало поневірятися. Мене спіткали жорстокі лиха на суші і на морі, і я довгий час провів у рабстві в язичників на південь від тутешніх місць. Ось цей індіанець привів мене сюди, щоб отримати викуп… Чи не будете ви такі ласкаві розповісти мені, хто така ця Естер Прин, – я, здається, правильно розчув її ім’я? – і які гріхи привели її до ганебного стовпа?

– Воістину, приятелю, ви повинні радіти від щирого серця, що після таких випробувань і життя серед дикунів потрапили, нарешті, до країни, де гріх переслідують і карають у присутності влади і громадян, – до благочестивої Нової Англії. Отже, сер, ця жінка була дружиною одного вченого, який народився в Англії, але довго жив в Амстердамі, а потім, кілька років тому, надумав перетнути океан і спробувати щастя у нас у Массачусетсі. Він відправив дружину вперед, а сам затримався, щоб завершити якісь важливі справи. І уявіть, сер: проживши два роки в Бостоні, вона не отримала жодної звісточки від цього вченого джентльмена, містера Прина. Ну, і тоді молода жінка, за якою не було кому доглянути…

– Ось воно що! Усе зрозуміло, – перебив незнайомець, гірко посміхаючись. – Якщо чоловік, про якого ви мені розповіли, дійсно був такий учений, він повинен був усе це заздалегідь передбачити. А чи не скажете ви, хто батько дитини, яку місіс Прин тримає на руках? Немовляті, наскільки я можу бачити, не більше трьох-чотирьох місяців від народження…

– По правді кажучи, приятелю, це так і залишається таємницею, і поки ще не знайшлося мудреця, який міг би розгадати її, – відповів городянин. – Місіс Прин навідріз відмовилася зізнатися, і судді тільки даремно ламали собі голову. Можливо, винуватець саме зараз стоїть серед нас і милується цим сумним видовищем, забувши про те, що Господь його бачить.

– Не завадило б і вченому особисто завітати сюди і зайнятися цією таємницею! – ще раз посміхнувшись, зауважив незнайомець.

– Звичайно, так було б найкраще, якщо тільки він живий, – відповів городянин. – Тому наші массачусетські судді взяли до уваги, що цю молоду і красиву жінку, імовірно, довго спокушали, перш ніж вона зважилася на гріхопадіння, а також те, що чоловік її, мабуть, давно спочиває на морському дні. Саме тому з нею і не вчинили згідно з усією суворістю законів колонії. За такий злочин карають на смерть. Але судді, через свою поблажливість і милосердя, вирішили, що місіс Прин повинна простояти всього-на-всього три години на помості біля ганебного стовпа, а потім до кінця життя носити на грудях знак безчестя.

– Мудрий і милосердний вирок! – промовив незнайомець, задумливо опустивши голову. – Таким чином вона стане ходячою проповіддю про згубність гріха до того часу, поки ганебним знаком не буде відмічена її могила. І все ж мене обурює, що співучасника гріха немає поруч із нею на ешафоті! Але він буде знайдений, можу заприсягтися!

Незнайомець увічливо вклонився товариському городянину, прошепотів кілька слів своєму супутнику-індіанцю, й обидва почали прокладати шлях крізь натовп.

Увесь цей час Естер Прин стояла на помості, не зводячи з незнайомця пильного погляду – настільки пильного і напруженого, що хвилинами увесь інший світ зникав з її очей і вона не бачила нічого, крім цієї людини. Однак побачення з ним віч-на-віч було б, імовірно, ще страшнішим, ніж така зустріч, коли полуденне сонце висвітлювало і палило її палаючі від сорому щоки, на грудях її червонів ганебний знак, а на руках лежало народжене в гріху немовля. При цьому натовп, що зібрався, немов на свято, впритул роздивлявся її обличчя, яке раніше можна було бачити лише в церкві – напівприховане доброчесною вуаллю, а ще при світлі м’якого мерехтіння вогнища, в затишній напівтемряві рідного дому.

І яким би жахливим не було все, що її зараз оточувало, присутність кількох сотень свідків слугувала їй хоч якимось захистом. Краще стояти тут, де їх розділяє натовп, ніж зустрітися віч-на-віч: він, і вона, і нікого більше. Тепер жінка бачила в ганебній церемонії подобу якоря порятунку і боялася тієї хвилини, коли він зникне. Занурена у свої думки, вона не відразу почула голос, що пролунав позаду неї. Голос, що повторював її ім’я, звучав урочисто і так голосно, що рознісся по всій площі:

– Послухай мене, Естер Прин!

Як ми вже казали, прямо над помостом, на якому стояла Естер Прин, розташовувався балкон, скоріше, відкрита галерея, що прикрашала фасад молитовного будинку. Зазвичай із цієї галереї в присутності всіх вищих посадових осіб і з усією урочистістю, як було заведено в ті часи під час публічних актів, оголошувалися постанови влади. Звідти, сидячи в кріслі під охороною почесної варти з чотирьох сержантів, озброєних алебардами, дивився на всю цю сцену сам губернатор Беллінгґем[7] – літній джентльмен, чиє обличчя, порізане зморшками, вказувало на чималий життєвий досвід. Капелюх губернатора був прикрашений темним пером, а з-під плаща, облямованого візерунковим гаптуванням, виднівся чорний оксамитовий камзол.

Містер Беллінгґем був гідним представником і головою громади, зобов’язаної своїм процвітанням суворій енергії загартованих зрілих чоловіків і суворій мудрості старців. Тут досягли багато чого саме завдяки тому, що розраховували і сподівалися на мале. Інші важливі персони, які оточували губернатора, відрізнялися повною глибокої шляхетності поставою, характерною для тих часів, коли будь-яка влада вважалася священною. І, зрозуміло, більшість із них були чесними, справедливими і досвідченими людьми. Однак на всьому білому світі навряд чи вдалося б знайти подібних людей, які були ще менше здатні розібратися в жіночій душі і розплутати переплетені в ній нитки добра і зла, ніж ці непохитні мудреці, на яких глянула цієї хвилини Естер Прин. Мабуть, вона розуміла, що тільки в серці простого люду ще може знайти співчуття – можливо тому, обернувшись до галереї, нещасна жінка зблідла і затремтіла.

Голос, який кликав до неї, належав вельмишановному й славетному Джону Вілсону[8], найстаршому пастору Бостона; подібно до більшості його побратимів у ті часи, він був ученим богословом, до того ж ще й доброю, чуйною людиною. Утім, своєї природженої доброти він, скоріше, соромився, ніж цінував її.

Вілсон стояв на балконі, його сиве волосся вибивалося з-під круглої чорної шапочки, а сірі очі, звиклі до напівтемряви кабінету, мружилися від сліпучого сонця так само, як очі немовляти Естер. Він був схожий на потемнілий портрет зі старовинного збірника проповідей, і людські гріхи, пристрасті і страждання займали його не більше, ніж подібну гравюру.

– Естер Прин, – продовжував пастор, – я щойно переконував мого молодого побратима, чиї проповіді ти неодноразово чула, – тут містер Вілсон опустив руку на плече блідого юнака, що стояв поруч із ним, – що йому слід звернутися до тебе тут, перед лицем небес, перед нашими мудрими і справедливими правителями, на очах у всього народу, і докладно роз’яснити, наскільки огидний і брудний твій гріх. Знаючи тебе краще, ніж я, він може глибше судити про те, м’які або жорсткі слова потрібні для того, щоб знищити твою нерозкаяність і впертість і змусити відкрити ім’я того, хто спокусив тебе і кинув у безодню. Однак брат Димсдейл, – хоч він і розумний як на свої літа, – заперечив мені, що примушувати жінку в присутності великої кількості людей розкрити таємниці серця є насильством над її природою. Я ж намагався довести йому, що ганьба полягає в скоєнні гріха, а зовсім не в його оголошенні. Що ти відповіси мені цього разу, брате Димсдейл? Хто з нас двох, ти чи я, звернеться до цієї заблудлої душі?

Серед сановних глядачів і пасторів, які займали місця на галереї, почувся крик, суть якого висловив губернатор Беллінгґем, підвищивши голос, хоч і владний, але пом’якшений повагою до молодого пастора.

– Вельмишановний пане Димсдейл, – сказав він, – на вас лежить відповідальність за душу цієї жінки. Тому ваш прямий обов’язок – схилити її до визнання, яке і стане доказом щирості каяття.

Після цього звернення всі погляди натовпу зосередилися на превелебному Димсдейлі, молодому пасторі, який, закінчивши один з кращих англійських університетів, привіз до нашого лісового краю останнє слово вченості того часу. Його красномовство і релігійний запал уже помітно вирізняли його серед представників церкви. Та й сама зовнішність його була вельми примітною: високий опуклий білий лоб, великі темні, завжди сумні очі і то твердо стиснуті, то злегка тремтячі губи, які свідчили про болючу чутливість у поєднанні з великим самовладанням. Незважаючи на природну обдарованість і глибокі знання, молодий пастор був завжди насторожі й разом із тим він мав розгублений, ніби трохи переляканий погляд, як у людини, що загубилася в нетрях життя і здатна знайти спокій лише на самоті. Він намагався, наскільки це не суперечило йому як священнослужителю, триматися в тіні, був скромний і поводився просто, а коли йому доводилося виголошувати проповіді, слова його дихали такою поезією і чистотою помислів, що багатьом здавалося, ніби вони чують голос ангела.