Читать книгу Брутальний лікар - Ніка Нікалео - Страница 8

– Сергію Дмитровичу! Сергію Дмитровичу-у! – У гінекологію сходами підіймається невисокий худенький чоловік у зеленому халаті. – Ти мене чуєш?! Сергію!

– Ой, так-так! Задумався, вибач! Здоров, колего! Що нового? – Сергій відривається від екрана мобілки й ручкається з лікарем, що його доганяв.

– Та тут урологічні проблемки у твоєї пацієнтки. Ось, несу знімки й результати аналізів. Подивишся?! Коли ти там призначив операцію? – запитує уролог. – Е-е, Задоренко Леся Ігорівна.

– Ну, ти таке питаєш. У мене по три-чотири операції на день. Де ж я пам’ятаю. Зараз з’ясуємо, – швидко відповідає гінеколог. – А що там у неї, покажеш?

– Та сам дивись, ясна річ! Вирішувати тобі. Можна пролікувати, а тоді оперувати. Якщо це за показами можливо.

Сергій бере до рук негативи й підходить до світла у вікні.

– Ясно! А аналізи? – переглядає роздруківку, перевертає на зворотний бік. – І це все?

– Що, мало?! Оперуватимеш? – сміється уролог.

– Та йолки-палки! То все не смертельно. Вагітність зараз у пріоритеті. А фіброміоматоз із цим несумісний. Спочатку оперую я, а потім ти візьмешся за неї. Поки все гоїтиметься – і урологія поліпшиться. І, дасть Бог, завагітніє.

– Ну, тоді ґуд! – Вони прощаються, і уролог збігає сходами вниз. – Увечері заскочиш?

– Ой, Ромку! Не питай зараз. Давай ближче шостої скоординуємо свої плани, – відповідає завідувач гінекології і швидко зникає на поверсі. – Будь здоров!

До його кабінету знову черга. Вимита до блиску підлога відбиває тіні всіх, хто тут стоїть зі своїм питанням. У кожної проблеми, які – вона сподівається – розв’яже цей славний спеціаліст. Стоять самі чи з подругою, яка його порадила. Тих, що з подругами, він одразу розрізняє. Жінки його люблять. Знають, що самотній. Знають, що класний фахівець, дуже забезпечений і такий бажаний для тої, яка хоче вдало вийти заміж.

Він усміхається, помітивши вдалині свою давню пацієнтку Олену. Вона також серед тих, хто сподівається на його особливу прихильність. Шкода, що ніхто з них так досі й не зрозумів, що він таки одружений. Лише не з жінкою, а з роботою. Він це розуміє, жінки – ні.

– Ой, і хто тут такий святковий?! – вітає Олену з іронією та цілує в щічку.

– Привіт, любий мій лікарю! – Вона по-особливому тулиться. – Я завжди так одягнена. Чи ти забув?!

Жінки в черзі – ані мур-мур: усі знають його вдачу. Ліпше не сперечатися за місце, хоч та блонда й попливла зі ще однією до його кабінету перед усіма. Натомість:

– Хто перший у черзі, пані та панянки? – несподівано запитує. – Проходьте до кабінету!

Кобіти задоволено переглядаються, і одна з них таки прошмигує крізь прочинені двері.

– Давно тебе не бачив, Лєнусику! Щось сталося чи ти просто подругу привела? Зачекаєте?! Бачиш, скільки люду!

– Та я б тільки мазочки поздавала. А от у Христі проблемки, куди вже тільки не зверталася, – закидає поглядом панянка. – А я казала, що маю суперлікаря. То аж півтора року знадобилося, аби таки прийшла сама до тебе.

– Добре-добре! Згідно з чергою, гаразд?! Без образ! Усі кобіти для мене рідні.

– Ага, знаю! Зачекаю. Що вже тут поробиш?!

І він їх приймає у свій час. Добре, що черга рухається швидко.

– Ну, що ж… Лєно, ти в оглядову, а ви, пані, покажіть-но мені свої аналізи, діагнози, УЗД – що у вас там є?

Майбутня пацієнтка сумно всміхається і витягає з сумочки файлик з паперами. Він перебігає їх очима, зупиняється на діагнозі. Примружується, потирає руки, окидає поглядом молоду, стильно одягнену жінку й каже:

– Ну, з цим ми собі раду дамо.

– От, бачиш?! – одразу вигукує подруга. – Я тобі давно казала йти до Сергія Дмитровича! А ти…

– А що я? Мені також обіцяли, що все буде добре. Чи я мала бігати по всіх?!

– Ну, я також на себе місію Господа не беру, але у вас усе можна змінити. До мене більшість приходить зі схожим діагнозом. І та, яка слухняно виконує все, що їй кажу, досягає результату, – попереджає. – Але для початку мушу вас оглянути.

– Так, звичайно, – погоджується пацієнтка.

До вечора голова в нього йде обертом від тих пацієнток, оглядів, діагнозів… А треба ще раз обійти стаціонарних хворих і розібрати завал із замовленням, що прийшло вранці: спіралі, ковпачки та інший гінекологічний крам. А ще мав намір заповнити анкету на конференцію в Брюсселі. Очевидно, раніше десятої вечора з лікарні не вийде. Як іноді його гнітить уся ця рутина! Але він тільки в ній бачить сенс свого життя. Тільки це заняття приносить йому шалене задоволення. Він чується на сьомому небі, коли бачить, як жінки розквітають після його лікування, як вони вагітніють після довгих невдалих років і маніпуляцій у недбалих фахівців, як вони одужують після операцій і продовжують повноцінно жити та кохати, бути коханими. Їхня радість і щастя живлять його енергією та дають сатисфакцію роботі.

– Сергію Дмитровичу! – Ганнуся в білому сестринському очіпку заглядає в прочинені двері. – Ви додому йдете? Чи, може, вам щось приготувати: кави, чаю?

– Чаю, Ганю! Принеси мені міцного й гарячого чорного чаю з цукром. Я тут сьогодні ще довго сидітиму, – моргає їй.

– О! То я вам ще пампушок принесу. Лишилися з обіду, дівки хтіли додому забрати.

– Ні-ні, не треба! Нехай дівчата смакують.

– Зара-зара, обійдуться! Дупи повід’їдали отакенні, – регоче головна медсестра і зникає, зачиняючи двері за собою.

– А то якраз дуже потрібне місце для жінки, – сміється про себе лікар. – Трипільські баби які?!

У двері стукають. Сергій втомлено закочує очі й відкидається на спинку високого світло-коричневого шкіряного офісного крісла. У нього весь кабінет кольору какао: стіл, диванчик, шафа й полиці. Лише вікно та стіни – білосніжні. Усе нове, вилискує, наче з посудомийки, і приємно бавить око. Уже майже десять років відтоді, як він очолив відділення. Насамперед зробив сучасний ремонт в операційній, кількох палатах і своєму кабінеті. А потім уже поволі, потроху, в міру надходження грошей і пацієнток, доробляв решту. Мріяв про грантові кошти, та, на жаль, зовсім не мав часу ще й на ту писанину. Усе сподівався, що якийсь недолугий інтерн трапиться, який сяде та й візьметься за цю паперову роботу. Однак приходили тільки вельми зацікавлені своєю роботою особи. І Сергій чекав.

– Заходьте!

– Ну, ти як? Сам? – На порозі з’являється уролог.

– Ой, Ромку! Я забув тобі зателефонувати. Тут стільки роботи…

– То ти не йдеш? Пропустиш нині басейн?

– Я ходив уранці, друже. – Він потискає колезі руку й вивалює на стіл усе, що є в пакунку з великими червоними літерами НП. – Давай уже завтра, бач, скільки мені ще треба всього порозгрібати?!

– Ого! Бізнес – і нічого особистого, – підсміюється уролог. – І чого я в гінекологію не подався?!

– У кожного свої вподобання, – підколює Сергій.

– Ну-ну, колего!

– Гаразд! Я жартую. Наступного тижня починаємо заміну вікон в ординаторській та сестринській. Подивимося, якщо будуть ті віконні профілі добрі, то дам тобі відмашку.

– Ой, як мене бісить ця господарська діяльність.

– А бездіяльність ще гірше. Що ж робити, як така в нас система: про все дбає завідувач, – сміється Сергій.

Розмову перериває дзвінок його айфона.

– Ти когось чекаєш, друже? – зводить брову уролог.

– Ні, лише робота. – Він натискає відбій на екрані з написом «Олена Красноступ». – Повно незавершених справ.

Роман крокує до виходу й уже у дверях:

– Ця робота – не твоя сім’я, старий! Вона тебе не пригорне, не поговорить, не дасть родинної втіхи.

– Не треба! Усе буде добре, не переживай.

– Час іде. Потім западеш на якусь молоду вертихвістку, і вона тобі роги наставлятиме на старості. Му-ууу!

– Та йди ти! Спиляю і прикрашу стіну у вітальні, – підхоплює жарт Сергій – він ще не хоче розповідати нікому про Вікторію, щоб не схарапудити це диво. – Давай! До завтра!

Двері зачиняються, і лікар сідає в крісло пити свій чай, що поміж розмовою з Ромком йому непомітно занесла Ганнуся. Вона вміє бути тінню, коли це потрібно. Навчилася вгадувати його настрій, бажання, відбивати від надто надокучливих пацієнток, викликаючи на вдаваний огляд чи до головного. Чоловік її дуже цінує. Вона для нього значно більше, ніж просто працівник. Часто терпляче зносить його чудернацькі випади, хоча з нею він собі ніколи не дозволяє жодної брутальності, зневажливої іронії. Вона йому майже заступила маму, родину, турботу дружини. Хороша жінка та Ганнуся.

– Е-ех! Шкода, що ви заміжня, Ганно Павлівно!

– А то б що? – Вона тихенько увійшла. – Я вам пампухи обіцяла принести.

– У-ух! Пампухи, – сміється він. – Та одружився б із вами, навіть якби ви того й не хотіли.

– Ой, людоньки, ха-ха! А двадцять літ різниці поміж нами вас не бентежить, женишок ви мій дорогенький?! – стишено регоче головна медсестра.

– Аж ніяк! Я люблю мадамів з досвідом, мудрих. Тому ніяк і не оберу. Нема нікого, окрім вас, Павлівно! – і раптом мимохіть згадує: – Ох, я ж вам премію ще не дав!

Медсестра затримується біля зачинених дверей. Він підходить до шафи, відчиняє свій сейф, витягає відтам грубий учнівський зошит на пружинках і, розгорнувши на закладці, щось шукає. Знайшовши із вигуком «О!», маленьким ключем зі своєї зв’язки відмикає невеличку коробочку. У ній стопками лежать купюри, як в обміннику: гривні, долари та євро. Сергій відраховує сто баксів і, склавши їх удвоє, наче хтось бачить цю сцену, передає Ганнусі.

Жінка всміхається, дякує і прощається. Він уміє підняти їй настрій. Сергій Дмитрович проводжає її поглядом і зачиняється в кабінеті зсередини.

– Так-так, подивимося, – сам до себе говорить лікар і сідає за свої розрахунки.

Його зошит списаний великим розлогим почерком із чомусь скрюченими й понівеченими цифрами. У них важко розпізнати що є що: трійка схожа на п’ятірку, двійку не відрізниш від сімки й решта також плутається. Усе зрозуміле лише йому.

Ганнуся записана в колонці 18/03 – 24/03 під маленькою і великою літерами «мГ». Він закреслює двійку з двома нулями навпроти неї і сідає з калькулятором до розрахунків. Згодом у тій же колонці, що явно була недописана, з’являються й інші літери: великі «А», «О», «М»… Тільки йому одному відомо, що це означає. За якийсь час перелік завершується підведеною рискою з цифрою 10, що зовсім не відповідає сумі з кількома нулями, але раптом навпроти неї він швидко виводить «ремонт» і загортає записи. Ховає калькулятор і зошит у сейф, звідки їх і витягав, та, вдоволено завалившись у крісло, вмикає запис якоїсь операції на своєму ноуті. Йому смакує запашний чай уприкуску з Ганнусиними пампушками під криваве відео й закадровий голосовий супровід. Звичне діло для хірурга.

У двері стукають і безпардонно смикають за клямку, наче точно знають, що тут ще хтось є. Сергій невдоволено підходить до дверей, але раптом передумує і вертається за стіл.

– Старий, відчини, то я! Забув тобі щось сказати, – глухим голосом говорить Ромко.

– Ти ще тут?! – усміхається, відчиняючи, Сергій.

– Чуєш, друже, тут така ситуація. Дівчинка одна, інтернатська. Ну, з притулку, що на Левандівці…

– Ну-ну, кажи вже. Що ти тягнеш?

– Ми колись уже їм допомагали, пам’ятаєш? Там вагітність була після зґвалтування, – нагадує уролог.

– Та так. Як таке забудеш?!

– Ну! То тепер там сепсис, і діагноз не можуть встановити. Просять нас долучитися, щоб кілька фахівців було. Хірург оперуватиме, а ми щоб були поруч.

– Ох, благодійність – то не мій профіль, Ромку! Раз поміг – то не все ж! Є інші спеціалісти, лікарні, – крутить носом Сергій Дмитрович.

– Сєрий! Ти ж знаєш, що можуть зашити й відпустити так. А дитини шкода – серце слабке, аби потім знову там лазити й анестезію робити. Дівчинка здібна, добре вчиться, хоч і пропускає багато. Дуже просили директорка й одна моя давня колежанка.

– Ну, холера ясна! Ти вмієш умовити! Якщо лише колежанка – файна кобіта, – усміхається колега.

– Дуже файна! Але знайомити тебе з нею не буду. Усіх мені повідбивав. Тую не дам. Моя дівка!

Чути цокіт жіночих обцасів[7], з-за рогу з’являється постать Олени, давньої знайомої, вранішньої пацієнтки.

– Добре. Скажеш, коли там що. Я підключуся, виручу, – поспіхом проговорює Сергій і прощається з Романом.

Останній підморгує колезі й окидає поглядом молоду ефектну жінку. Вона йде, похитуючи округлими стегнами, наче маятник. Її фігура в обтислому червоному комбінезоні схожа на замальований знак нескінченності з китицею із високого хвоста на голові й крапками-туфлями внизу. Наче зійшла з подіуму. І де він тільки таких бере?!

– Аналізи вже готові, дорогий Сергію Дмитровичу? – Вона дивиться на нього інтригуюче й звабливо. – Не могла дочекатися завтра! Хвилююся.

– Авжеж, заходь, Лєнусику! – каже на порозі.

– Котусику, привіт! Як почуваєшся? Вітамінки випила? Прогестерон? – телефонує Вікторії, швидко цікавлячись, що там у неї відбувається. – Ні, сьогодні буду скоро. Не хвилюйся. Зателефоную!

Тоді зачиняє двері кабінету за пацієнткою і прокручує ключ у замку.