Читать книгу Брутальний лікар - Ніка Нікалео - Страница 9

Віка лише тиждень як у Сергія, а вже взялася наводити порядки: витерла товстий шар пилюки зі старої пожовклої картонної коробки з-під взуття і з цікавістю зазирнула всередину. Там лежало два дбайливо складених фотоальбоми й пачка різнокаліберних фото. Вони покоїлися окремо, перев’язані крутим паперовим шнурком, на фланелевому клаптику бежевої тканини.

Вона одразу відклала вбік ганчірку, зняла господарські рукавички. Фактично, Вікторія вже закінчила легке прибирання в помешканні, залишилося тільки полити квіти. Але то могло зачекати. Тому вона перенесла коробку на низенький столик у спальній зоні, зручно вмостилася на ворсистому килимі. Розгорнула більший альбом, швидко, віялом, перегорнула сторінки й зрозуміла, що тримає в руках родинні фото Сергія, його мами, тата, дідусів і бабусь. Статичні світлини, які колись можна було зробити лише у фотосалоні, здебільшого чорно-білі. Проте кілька кольорових знимків усе ж знайшлося, зроблених, напевне, непрофесійним фотоапаратом, бо мали не надто добру якість і фокусування. Усі були різного розміру, але, дбайливо приклеєні спеціальними кутничками до сірих картонних сторінок, що не справляло враження неохайності, приваблювали зір нестандартним розташуванням. Очевидно, альбом створювала й підписувала знимки Сергієва мати, бо ж у якого чоловіка є такий заокруглений і плавний почерк із рівними й однаковими великими літерами?! Та й де там чоловікам до фотоальбомів! Хіба лише якомусь останньому з романтиків.

Першу сторінку прикрашала світлина, де батьки вдвох сиділи обійнявшись, дуже стримано, навіть цнотливо, зовсім у стилі стандартних совєцьких фото: чоловічі руки покривають руки жінки, що лежать у неї на коліні. І поруч така сама знимка, але вже із Сергієм. Там він, ще зовсім маленький, років трьох-чотирьох, сидів у тата на руках, а поруч схилилася мама. Обоє вже в доволі зрілому віці, певно, десь за сорок. А може, Віка помилялася, можливо, її вводила в оману стара, порепана від часу чорно-біла світлина. Сергієва мама – дуже красива жінка, з прямим упевненим поглядом, з пишною кучерявою короткою зачіскою, а батько – зовсім голомозий, що вразило Віку, адже сам Сергій пишався густезною шевелюрою без жодних ознак облисіння. Певно, йому передався мамин ген.

Ніколи не розпитувала його про батьків, родину. Сама не знала чому. Не тому, що було байдуже, але якось не приходилося до слова, не випадало, тож зараз із потроєною цікавістю уважно розглядала світлини.

Вони раніше жили в будинку. Про це Вікторія знала із його слів також. Кілька кольорових фото було зроблено знадвору, навпроти невеличкої селянської хати на два вікна й парадних дверей посередині. Ними, очевидно, ніхто не користувався, бо для цього потрібно було б відчиняти хвіртку з подвір’я, що вела у квітник. Там росли мальви, чорнобривці та ромашки. Було видко підрізані два кущі бурячкових півоній (старого французького сорту – про себе зауважила Віка), осібно стирчали домашні синенькі черевички. Уздовж сітки стелилися руді нагідки. Одне слово, невибагливий сільський набір квітів, утім дуже милий і близький спогадам самої Вікторії. Їй аж запахло дитинством і Жовквою. «Цікаво, що то за місцевість?» – подумала Віка, однак, проглянувши всі підписи під світлинами, не знайшла про це жодної помітки.

Перед хатою росла висока й розлога груша, рясно вкрита невеличкими зав’язями майбутніх плодів. Подвір’я застеляла густа трава. Згорблений дідусь із бабусею в жовтій хустині сиділи поруч на призьбі, до них притулився їхній син, Сергіїв батько. А його мама, мабуть, їх і знимкувала. Погода стояла сонячна, тож фото вийшло занадто світлим, аби розгледіти дрібніші деталі.

Наступна фотокартка була портретною. На ній мати Сергія тримала його за ручку, а він, у підколінниках і смугастих шортиках, у такому ж картузику, стояв на недолугій порожній полиці для книжок. Тлом слугувала вицвіла брудно-блакитна тканина, що звисала зі стелі. Віка також мала в колекції схожу родинну знимку, щоправда, у часи її дитинства вже не підставляли тих поличок – для того в студіях існували спеціальні стільці. Маленький Сергій, з рожевими пухкенькими щічками й спантеличеним поглядом, з білими кучерями, викликав у Віки замилування й усмішку. Мати ж мала на диво серйозний і зосереджений вигляд, наче це була не родинна зйомка, а фото на паспорт. Строгий одяг – білий верх, чорний низ. Лаковані чорні туфлі із квадратно-округлим носком і широким каблуком. І жодних аксесуарів, навіть разка намиста. Лише тоненький ремінець із годинником на правій руці. О! Таки так, удався в матір, яка, судячи з усього, також була шульгою.

У самої Віки таких фоточок – дві шафи й ціла торба. Кращі також повставляла у фотоальбоми. А більшість пилюжилася на стриху[8] в Жовкві. Якось улітку із сестрою шукали там нижню частину від старого бабусиного креденса[9], куди Улянка задумала складати насіння та цибулини тюльпанів, і випадково натрапили на коробку з їхніми дитячими знимками. Село, Свиня-ріка довкруж замку й дітлахи в ній. Нікого не лякало те, що в річку виливають помиї з усіх розташованих уздовж хат. Та злив у ті часи був суто органічний, і те не залишало масних кольорових плям на поверхні води: мальки плавали й жабки плодились у тому потічку все одно. Тоненькі кладочки через нього не завжди могли вмістити одночасно двох малюків, які так і пхалися один поперед одного, аби першим перетнути воду. Тож коли хтось необачно плюхався донизу, то найчастіше видряпувався на крутий берег з однією, а то й двома п’явками на ногах. Ох, і крику тоді було та вереску! Але однаково й далі тіснилися на кладочці. Такий собі екстрим. І оті фото, де вони рядком сидять на кладочці, а внизу тече річечка, по краях укрита незабудками та калюжницями, приємно розігріли спогади в душі й розлилися сонцем у серці. Улянка мала такі ж фото зі своїми однолітками та старшими за Віку подругами. Але й з Вікторією удвох вони також є – у сплетених вінках на головах із зібраних у ріці квітів, наче дві дівчинки-весни: рожевощокі й блакитноокі, русоволосі, з косами в кулак. А далі, перебираючи фото, знайшли себе кількамісячними голясиками на овчинах, сфотканих у студійних умовах. Тут-таки були і мама, і тато поруч. А ось уже й Улянка – велика серйозна дівчинка, і тато з мамою – прості сільські батьки з голомозою Вікуською на руках. На жаль, не було ані дідусів, ані бабусь на знимках. Їхні фото лежали окремо. Зате купа світлин із вуйками й тітками, дальніми родичами та знайомими.

А тут – лише два тоненькі альбоми й одна родинна знимка. «Певно, інші тримає деінде», – подумала Вікторія й акуратно поскладала все так, як і було. Та раптом один із альбомів вислизнув із руки і, поки другою шарила по підлозі за кришкою, упав і розкрився. Деякі знимки повипадали. Віка акуратно їх позбирала, поскладала і вже запихала всередину, як раптом помітила клаптик паперу, що визирнув з-під великого портрета малого Сергія. Віка легенько його потягла двома пальцями. Він не піддався, тоді жінка трохи вигнула фото, наче місток через потічок, і отримала пожовклий від часу аркуш паперу із зошита в косу лінійку, складеного вчетверо. Вона тут-таки його розгорнула й прочитала: «Дорогий Сергійку, синочку! Не знаю, чи коли-небудь у житті я наважуся розповісти тобі правду, тому пишу…» Віку аж пересмикнуло, вона склала аркуш і навіть хотіла його втиснути назад, але природна цікавість і аргумент, що вони із Сергієм тепер разом чекають дитину, узяли гору, і жінка продовжила читати…

«Не знаю, чи коли-небудь наважуся тобі про це розповісти, сину. Ми живемо в країні заборон і мовчання. Тут усе не таке, яким здається. Однак, на мій погляд, знати правду краще, аніж усе життя провести у вигаданому світі. Батько точно буде проти, але ти дізнаєшся про це нескоро, коли вже будеш дорослим і – я впевнена – мудрим. Коли зможеш усе зрозуміти…»

У Вікторії засіпалося серце й спітніли долоні. Вона знову склала аркушик паперу, наче злодійка, яку перехопив погляд стороннього під час крадіжки. Віка занурювалася в чужу таємницю. І права на це не мала. А чи мала?! Вона сумнівалася, і все ж:

«У нас із твоїм татом дуже довго не було дітей. Ми вже й не сподівалися. Думали, що так і доживемо свого віку. Усе ж перевалило вже за четвертий десяток! Тому, коли ти з’явився в нашому житті…»

Вікторія приголомшено дочитала листа матері до Сергія і повернула його на місце, акуратно вставивши і склавши все, як і було. Тепер її турбувало інше. Чому Сергій приховував від неї це? Чому ніколи не зачепив цієї теми? Але раптом подумала: а Сергій знав про все те, що дізналася вона? Навряд чи тримав би під фотокарткою маминого листа. Певно, десь би переклав. Чи історія родини, яка її спочатку не цікавила, а тепер несподівано відкрилася, була відома йому? Звісно, відома! Які тут запитання. Недаремно ж він той альбом заховав подалі від очей. Хоча, з іншого боку, що тут такого?! Нічого особливого. На ті давні совєцькі часи – то так. А зараз – буденна річ. Вважається правильним одразу розповідати дітям усю правду, щоб розуміти відповідальність і неординарність ситуації в родині. Однак Віка вирішила поступово про все дізнатися саме від нього. Нехай сам розкаже свою історію. Лише натякне, що їй цікаво все про його родину.

Заховала коробки та продовжила прибирання з уже зовсім іншим настроєм. Вирішила ще раз перескласти свої речі. Вони займали місце лише на двох поличках і кількох вішаках у шафі. Подумала, що на перший час на новому місці їй цього старчить. Перевозити одразу весь свій гардероб у чуже помешкання здавалося їй грубим і нахабним втручанням у його приватний простір. Намагалася бути делікатною і ненав’язливою. І так переживала за свого кошака, який, наче пан, походжав по квартирі – от кому-кому, а йому було затишно й комфортно будь-де. Віка часто возила його за собою у спеціальній переносці, і він, здається, був навіть радий таким вилазкам: чи то їхала до сестри, чи то вони на кілька днів вибиралися в Карпати. Зараз кіт лежав на підвіконні під веселими сонячними промінчиками, що стрибали по його шерсті, наче грали на піаніно, і голосно муркотів. Насправді, його варто було назвати класичним іменем Мурчик – так голосно й скрипуче він видавав своє задоволення ситим і щасливим життям. Але шерсть кольору вечірнього вогню і сонця на світанку (усе залежало від освітлення) не залишала місця для фантазії з кличками, тож своє ім’я Рудик приніс із собою.

Вікторія почухала йому між пучечками задньої лапки. Він нявкнув, розчепірив їх, потягнувся і м’яко перевернувся на інший бік. Орхідея поруч здригнулася від помаху його хвоста. Віка одразу її схопила й перенесла на кухню, де сонце не так нещадно облизувало квіти та листя. Великі білі квітки, наче камелії, нагрілися і навіть трохи прив’янули, а товсті болотно-пляшкового кольору листки-лопати натомилися так, що обм’якли й де-не-де змінили колір. Вікторія миттю влаштувала квітці реанімацію: поставила в каструлю з літньою водою, обережно збризнула потужним кухонним душем саму квітку, протерла листочки мокрою ганчіркою та відставила в найглибший кут кухонної поверхні, куди сонечко не діставало своїми промінцями.

Пізно ввечері повернувся Сергій. Віка до того часу вже встигла скрізь поприбирати й навіть приготувати вечерю. Останнім його приємно здивувала. За три хвилини, поки чоловік роздягався і мив руки, вона накрила на стіл, запалила свічки й сіла на краєчок високих барних стільців, що стояли вздовж кухонної поверхні.

Він вийшов із душу, побачив картину на столі. Кинув погляд на звабливу жінку, одна ніжка якої, кокетливо закинута на іншу, привідкривала верхню частину опуклого стегна. Усміхнувся тому, що визирало з-під шовкового халатика кольору стиглої черешні, і голосно видихнув.

– Ти зголоднів, мабуть? – запитала вона.

Сергій підійшов ближче, знов обвів очима смачну картину перед ним і зі словами «я просто дико голодний» впився поцілунком у її пухкі вуста. Вона зітхнула й притулилася у відповідь. І їжа одразу втратила свою актуальність – першість отримало кохання.

– Тобі смакує біле вино до риби?! – здивовано запитав Сергій, сідаючи до столу за пів години палких пестощів.

– Так, зрозуміло, що біле, – незворушно відповіла Віка і з жалем додала: – Ай, як прикро, усе вже зовсім охололо.

– Нічого. Я завжди так їм, – відказав чоловік. – Дуже смачно. Холодна смажена риба з білим вином та овочами тепер моя улюблена страва. Хоча я віддаю перевагу червоним винам – звісно, до м’яса.

– Дякую. – Віка всміхнулась і поцілувала його.

– Усе хочу тебе запитати й забуваю: ти тут добре облаштувалася?

– Ну, якось влізла. Я взяла з дому лише найнеобхідніше.

– Чому? Хіба не плануєш затриматися тут назавжди? – іронічно підколов Сергій.

– Планую. Але ж моя квартира не так і далеко. Тому основне, що я із собою принесла, – це Рудий.

– О, його складно не помітити. Він мене гіпнотизує відтоді, як ми сіли до столу, – зауважив Сергій, вказуючи поглядом на кошака, що вмостився на підлозі навпроти. – І як це він не злопав усе тут, поки ми з тобою…

– Я його зачинила в комірці.

– Жорстоко, – чоловік усміхнувся, – але продумано.

– Ну, так мені є в кого вчитися.

– І в кого це? – Сергій здивувався.

– В одного лікаря.

– У мене? Я завбачливий?! Ну, добре. Хай так буде. А що ж ти із собою, окрім кота і квітів, принесла? Куди поділа речі? Я зауважив у шафі лише дві полиці й кілька вішаків. Де решта? Сидиш на валізах чи як?!

– Чи як! Скільки запитань одразу. Мені вистачить, зі зміною сезону принесу інші. Я сьогодні трохи протерла в шафі пилюку, особливо на верхніх полицях.

– Ой, прибиранням тут раз на два тижні займається Стася. Цього робити не треба!

– Ти тримаєш прибиральницю, любий?! – чомусь це викликало у Віки неймовірне здивування.

– Не тримаю, а періодично запрошую помічницю, яка ще й за холодильником стежить.

– Я розумію, у тебе нема на це часу. Але я б не терпіла, коли б хтось рився в моїх речах. Мені помічниці не треба.

Він промовчав. Усміхнувся і долив ще вина в келихи.

– Я тут випадково, коли витирала пилюку на шафі, скинула коробку із сімейним альбомом. Ти ж не сердишся?!

– А ти її розбила чи як? – серйозно запитав чоловік.

– Як це «розбила»? Вона ж не з порцеляни! Усе з нею добре. Просто подивилася фоточки.

– Смішна яка! – Сергій скинув удавану серйозність. – Мені приємно, що ти побачила, яким золотком я був у дитинстві.

– Так! Справді гарний кучерявий малюк. Певно, років трьох-чотирьох. А молодших, «новонароджених» знимок не знайшла.

– Ні?! Дивно. Десь були, – байдуже відповів він. – Треба пошукати.

– У коробці нема. А де ще вони можуть бути?

– Подивимося якось, а що вони тобі такі цікаві?

– Цікаві. Мені все, пов’язане з тобою, цікаво. Твої батьки – ти казав – мали тільки тебе.

– Так, тільки мене, на жаль. У дуже пізньому віці, на той час мамі було сорок п’ять, а татові – п’ятдесят. Вельми поважний вік для батьківства. Це тепер усе можливо, а тоді…

– А ким вони були?

– Мама працювала стоматологом у сільській амбулаторії з тими страшними бурильними установками. Я пам’ятаю, як іще мені ними робила-буравила зубки під пломби. Смикалися і стілець, і сама машина. Різко пахло миш’яком і хлоркою, якою постійно мили там підлогу. Я аж трусився, коли мама повідомляла, що треба щось робити із зубами.

– Плакав?! – сміялася Віка.

– Ні! Сміявся. Крізь сльози. Мене б сусідські діти затюкали. Навпаки, хизувався вирваними зубами й пломбами на інших. Хоча в душі так боявся, що на початках аж колінки мені трусилися.

– Мама була не дуже вправним лікарем?

– Ти жартуєш?! То, котусику, машинки зубодробильні тоді були.

– А тато ким працював?

– Тато був звичайним сільським учителем біології і праці. До кінця свого життя так і трудився у восьмирічці. Його не стало першим, а за ним і мами.

– Мені дуже шкода. Співчуваю.

– То вже давно було, та й вони в поважному віці.

– Може, якось з’їздимо до них на могили?

– Обов’язково.

– На Великдень?

– Чому на Великдень?

– Така в нас традиція – прибирати перед Великоднем на цвинтарях.

– А… Серйозно?! Я не знав. То повний провал! – підморгнув.

– Не люблю тупої іронії. Усе ти знав!

– Ну, гаразд. Тоді домовилися. – Він нахилився до Віки, обійняв її палко й чмокнув. – Дякую за вечерю, ти ще й господиня крутецька! А зараз я трохи попрацюю, добре?