Читать книгу Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take - О. Генри, О. Генрі - Страница 8

Це виглядало на вигідну справу. Але не кваптеся, дайте я вам усе розповім. Ми вдвох – Білл Дрісколл і я – були на Півдні, в штаті Алабама. Це там нам спала на думку ідея викрадення дітей. Як казав потім Білл, це сталося «в момент тимчасового потьмарення розуму»; але зрозуміли ми про це багато пізніше.

Є там таке собі містечко, пласке, як млинець, і, певна річ, зветься воно Вершиною. Жителі його – неполохлива і самовдоволена порода селян, які завжди юрмами збираються на сільських святах.

У нас із Біллом було близько шестисот доларів спільного капіталу, а треба було ще рівно дві тисячі, щоб зайнятися перепродажем земельних ділянок у Західному Іллінойсі. Ми обговорювали це, сидячи на ґанку готелю. Чадолюбство, казали ми, сильно розвинене у напівсільських місцевостях. І тому, та ще й з інших причин, викрадання краще було б здійснювати саме тут, а не в радіусі дії газет, які розсилають усюди репортерів, створюючи непотрібний розголос. Ми знали, що Вершина не могла б послати навздогін нічого страшнішого за констеблів, можливо, кількох млявих собак-шукачів і дві-три викривальні замітки у «Щотижневому бюджеті фермера». Все виглядало непогано.

Ми обрали своєю жертвою єдиного сина одного з поважних городян на прізвище Ебенезер Дорсет. Батько – людина солідна і скупа – полюбляв прострочені закладні, був ревним і чесним збирачем пожертв у церкві. Син – хлопчисько років десяти, з обличчям у ластовинні і волоссям такого кольору, як ото обкладинка журналу, що його купують у кіоску, поспішаючи на поїзд.

Ми з Біллом сподівалися, що за викраденого синка нам пощастить витягти з Ебенезера дві тисячі доларів до останнього цента. Але заждіть, я вам усе розповім.

Приблизно у двох милях від містечка – невелика гора, заросла густими кедрами. На протилежному схилі цієї гори була печера. Там ми склали харчі.

Якось увечері, після заходу сонця, ми проїхали у візку повз будинок старого Дорсета. Хлопчисько був на вулиці і кидав камінням у кошеня, що сиділо на паркані.

– Гей, хлопчику! – озвався Білл. – Хочеш цукерок і покататись?

Хлопчисько поцілив Біллу в самісіньке око шматком цегли.

– Це коштуватиме старому п’ятсот доларів, – сказав Білл, перелазячи через колесо.

Хлопчисько бився, як бурий ведмідь середньої ваги, але ми все-таки заштовхали його на дно візка і поїхали. Відвели хлопця до печери, а коня я прив’язав до дерева. Коли зовсім стемніло, я одвіз візок у сільце, де ми його наймали, милі за три від нас, а звідти пішов пішки назад до гори.

Коли я прийшов, Білл заліплював пластирем синці і подряпини на своїй фізіономії. За скелею біля входу до печери горіло вогнище, хлопець з двома канючими перами у рудому волоссі стежив, як кипить кава у казанку. Підходжу я ближче, а він націлив на мене палицю і каже:

– А, клятий блідолиций, ти насмілився увійти у табір Вождя Червоношкірих, грози рівнин?

– Зараз він ще нічого, – каже Білл, закочуючи штани і оглядаючи синці на ногах. – Ми граємося в індіанців. Цирк порівняно з нами – все одно, що краєвиди Палестини у ліхтарі. Я – старий мисливець Хенк, полонений Вождя Червоношкірих, і завтра на світанку з мене мають зняти скальп. Святий Джеронімо! Як ця дитина копається.

Так, сер, здавалося, хлопчисько почувався тут чудово. Йому подобалось жити за містом, у печері, він геть забув, що сам – бранець. Мене він одразу ж охрестив Зміїним Оком та Шпигуном і оголосив, що, коли його хоробрі воїни повернуться з походу, мене, тільки-но зайде сонце, спечуть на вогнищі.

Ми сіли вечеряти, і хлопчисько, напхавши рота беконом з підливою та хлібом, почав базікати. Він виголосив щось на зразок застольної промови приблизно такого змісту:

– Мені тут дуже подобається. Я ще ніколи не жив у лісі, але в мене був маленький опосум, а в останній день народження мені минуло дев’ять років. Ненавиджу ходити до школи. Щури зжерли шістнадцять яєць Курочки Ряби тітки Джіммі Телбота. А тут у лісі є справжні індіанці? Я хочу ще підливи. Вітер дме тому, що дерева хитаються? У нас було п’ятеро щенят. Хенк, а чого у тебе такий червоний ніс? У мого батька купа грошей. А зірки гарячі? В суботу я двічі побив Еда Вокера. Не люблю дівчат! Жабу так просто не впіймаєш, треба ловити на мотузок. Бики ревуть чи ні? А чому апельсини круглі? А ліжка у вас є в цій печері? В Амоса Меррея шість пальців на нозі. Папуги можуть говорити, а мавпи і риби – ні. Дюжина – це скільки?

Кожні кілька хвилин він згадував, що він червоношкірий, і, схопивши дрючка, який правив йому за рушницю, підкрадався до входу в печеру поглянути, чи нема поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час од часу він викрикував свій воєнний клич, від якого старий мисливець Хенк тремтів. Цей хлопчисько з самого початку затероризував Білла.

– Вождю Червоношкірих, – кажу я йому, – а додому тобі не хочеться?

– А що там робити? – відповідає він. – Дома нема нічого цікавого. Я дуже не люблю ходити до школи. Мені подобається жити в лісі. Ти не відведеш мене назад додому, Зміїне Око?

– Поки що ні, – кажу. – Ми ще поживемо тут, у печері.

– Добре, – каже він. – Це просто чудово! Ніколи в житті мені не було так весело!

Ми полягали спати годині об одинадцятій. Розстелили на землі ковдри, вклали посередині Вождя Червоношкірих, самі полягали з обох боків від нього. Ми зовсім не боялися, що він утече. Він не давав нам заснути години три: тільки-но щось трісне в кущах або зашелестить листя, його юна уява одразу ж малювала йому розбійників, які підкрадаються до печери, – тоді він підстрибував, хапався за рушницю і кричав Біллу чи мені у вухо: «Цить, приятелю!» Я заснув тривожним сном і уві сні бачив, ніби мене викрав і прикував до дерева лютий пірат з рудим волоссям.

На світанку мене збудив страшний вереск Білла. Це не були крики, чи виття, чи гикання, чи ревіння, яких можна було сподіватися від голосових органів чоловіка, – ні, це був просто непристойний, жахливий, принизливий вереск, так верещать жінки, коли бачать привида або гусінь. Страшно почути, як на світанку в печері так верещить сильний, гладкий і відчайдушний чоловік.

Я схопився, щоб побачити, що діється. Вождь Червоношкірих сидів у Білла на грудях, ухопивши однією рукою його за волосся. У другій руці він тримав гострого ножа, яким ми звичайно різали бекон, і діловито й недвозначно намагався зняти з Білла скальп, виконуючи вирок, який виніс йому напередодні увечері.

Я відібрав у хлопчиська ножа і примусив його знову лягти. Проте саме з цього моменту дух Білла був зломлений. Він ліг на своєму краю ліжка, одначе відтоді вже не склепив очей, поки хлопець був з нами. Я трохи задрімав, але перед сходом сонця згадав, що Вождь Червоношкірих обіцяв, як тільки зійде сонце, спалити мене на вогнищі. Я не нервував і не боявся, та все-таки підвівся, закурив люльку і прихилився до скелі.

– Чого це ти так рано прокинувся, Семе? – спитав Білл.

– Я? – перепитую. – Щось у мене плече болить. Думаю, якщо посиджу, то, може, легше стане.

– Брехун ти, – каже Білл. – Ти боїшся. Він обіцяв спалити тебе, як зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить. І зробив би, якби знайшов сірника. Хіба це не жахливо, Семе? Невже ти думаєш, що хтось платитиме гроші за те, щоб повернути додому таке чортеня?

– Авжеж, – кажу я. – Саме таких хуліганів батьки люблять до безтями. А тепер ви з Вождем вставайте і готуйте сніданок, а я піднімусь на гору для рекогносцировки.

Я зійшов на вершину невисокої гори й оглянув довколишню місцевість. З боку міста я сподівався побачити, як натовп дужих фермерів, озброєних косами та вилами, розшукує підлих викрадачів дітей. А натомість уздрів мирну картину, на якій вирізнявся тільки якийсь орач із сивим мулом. Ніхто не обмацував баграми дно річки, не видно було і вершників, які роз’їжджали б туди й сюди, повідомляючи безутішних батьків, що досі нічого не знайдено. Сонний лісовий спокій наповнював ту частину Алабами, яка була перед моїми очима.

– Може, ще не помітили, що вовки вкрали ніжне ягнятко з кошари. Боже, допоможи вовкам! – сказав я і почав спускатися з гори на сніданок.

Підійшовши до печери, я побачив, що Білл, важко дихаючи, притулився до скелі, а хлопець цілиться в нього каменюкою, удвічі більшою, ніж кокосовий горіх.

– Він запхав гарячу картоплину мені за комір, – пояснив Білл, – і роздушив її ногою. Я нам’яв йому вуха. Рушниця з тобою, Семе?

Я відібрав у хлопця камінь і так-сяк уладнав цю суперечку.

– Я тобі цього не забуду, – сказав малий Біллові. – Ніхто і ніколи не бив Вождя Червоношкірих, не поплатившись за це. Стережись тепер!

Після сніданку хлопець вийняв з кишені шматок шкіри, обмотаний шворкою, і вийшов з печери, на ходу розмотуючи її.

– Що це він там замислив? – занепокоївся Білл. – Семе, ти не думаєш, що він утече?

– Цього можна не боятись, – відповідаю я. – Він, здається, не хатній сидень. Але нам треба розробляти якийсь план щодо викупу. В містечку не помітно ажіотажу з приводу його зникнення; можливо, вони ще не зрозуміли, що його нема. Рідні, може, думають, що хлопець ночував у тітки Джейн чи у когось із сусідів. У всякому разі сьогодні його почнуть шукати. І сьогодні ввечері ми пошлемо листа його батькові і зажадаємо дві тисячі доларів за його повернення.

У цю мить ми почули щось схоже на бойовий клич – напевно, так колись кричав Давид, нокаутувавши чемпіона Голіафа. Виявляється, то Вождь Червоношкірих витяг з кишені пращу і тепер розкручував її над головою.

Я ухилився й почув важкий глухий стук і щось, наче зітхання коня, коли з нього знімають сідло. Чорний камінь, завбільшки з яйце, влучив Біллові якраз за лівим вухом. Він весь якось обм’як і впав прямо у вогнище, на сковорідку з гарячою водою для миття посуду. Я витяг його і з півгодини поливав йому голову холодною водою.

Потроху Білл очуняв, підвівся, помацав себе за вухом та й каже:

– Семе, знаєш, хто мій улюблений біблійний персонаж?

– Заспокойся, – кажу я. – Зараз полегшає.

– Цар Ірод, – каже він. – Ти ж не підеш, не залишиш мене тут самого, Семе?

Я вийшов із печери, піймав хлопчиська і тряс доти, доки всі його веснянки не заторохкотіли одна об одну.

– Якщо будеш погано поводитись, – кажу йому, – зараз же відішлю додому. Ну, слухатимешся чи ні?

– Я ж тільки пожартував, – відповідає він, похнюпившись. – Я й не думав кривдити старого Хенка. А чого він мене вдарив? Я добре поводитимусь, Зміїне Око, якщо ти не відішлеш мене додому і дозволиш мені сьогодні гратися в розвідників.

– Я не знаю, що то за гра, – кажу. – Це ви вирішуйте з містером Біллом. Сьогодні ви гратиметеся вдвох. Я поїду ненадовго у справах. А тепер іди в печеру, помирись із ним і попроси пробачення за те, що ти його вдарив. А ні, то зараз же підеш додому.

Я змусив їх потиснути один одному руки, а потім одвів Білла вбік і сказав, що йду у невеличке село Поплар-Ков, за три милі від печери, і з’ясую, що там кажуть про викрадення хлопця. Крім того, я подумав, що краще негайно надіслати старому Дорсету безапеляційного листа з вимогою викупу, диктуючи, як він має бути сплачений.

– Знаєш, Семе, – каже Білл, – я готовий іти за тобою у вогонь і воду, я й оком не повів би під час землетрусу, гри в покер, вибухів динаміту, поліцейських облав, нападів на поїзди і циклонів. Я ніколи нічого не боявся, поки ми не викрали цю двоногу торпеду. Він мене доконав. Ти ж не залишиш мене з ним надовго, Семе?

– Я повернуся десь пополудні, – кажу я. – Твоє діло розважати і заспокоювати хлопця, поки мене не буде. А тепер напишімо старому Дорсету листа.

Білл і я взяли папір та олівець і почали складати листа, поки Вождь Червоношкірих, загорнувшись у ковдру, крокував туди й сюди, охороняючи вхід до печери. Білл слізно благав призначити викуп у півтори тисячі доларів замість двох.

– Я зовсім не хочу принизити знаменитий моральний аспект батьківських почуттів, але ми маємо справу з людьми. А яка людина віддасть дві тисячі доларів за цього сорокафунтового веснянкуватого дикого кота! Я готовий ризикнути: хай буде півтори тисячі доларів. Різницю можеш записати на мій рахунок.

Щоб втішити Білла, я погодився, і ми разом склали наступного листа:

«Ебенезеру Дорсету, есквайру.

Ми надійно сховали вашого сина далеко від міста. Будь-які спроби знайти його – ваші чи навіть найдосвідченіших детективів – марні. Остаточні і єдині умови, на яких ви можете повернути його, такі: ми вимагаємо за його повернення півтори тисячі доларів великими купюрами; гроші мають бути сьогодні опівночі на тому ж місці і в тій же коробці, що й ваша відповідь, – де саме, буде сказано нижче.

Якщо ви згодні на ці умови, відправте письмову відповідь з ким-небудь сьогодні о пів на восьму вечора. За бродом через Совиний ручай по дорозі на Поплар-Ков є три великих дерева на відстані близько ста ярдів одне від одного, біля самої огорожі пшеничного поля праворуч. Під стовпом цієї огорожі, проти третього дерева, буде сховано картонну коробку.

Ваш посланець покладе відповідь у цю коробку і негайно повернеться до міста.

Якщо спробуєте нас видати або не виконати вимог, які ми виклали, ви більше не побачите вашого хлопчика.

Якщо заплатите, як ми цього вимагаємо, він повернеться до вас живий і здоровий через три години. Ці умови є остаточними, і, якщо ви їх не приймете, ніяких подальших спроб встановити з вами зв’язок ми не робитимемо.

Два одчайдушних чоловіки».

Я надписав адресу Дорсета, поклав листа в кишеню і вже хотів рушати, а хлопчисько підходить до мене і каже:

– Чуєш, Зміїне Око, ти казав, що мені можна гратися у розвідників, поки тебе не буде.

– Грайся, звичайно, – відповідаю. – І містер Білл з тобою пограється. А що це за гра?

– Я розвідник, – пояснює Вождь Червоношкірих, – і мушу скакати до укріплення, щоб попередити поселенців про те, що йдуть індіанці. Мені вже набридло бути індіанцем. Я хочу бути скаутом.

– Гаразд, – кажу я. – Така забава начебто нестрашна. Я думаю, містер Білл допоможе тобі зірвати плани цих прикрих дикунів.

– А що я маю робити? – питає Білл, позираючи на хлопчину.

– Ти будеш моїм конем, – сказав скаут. – Ставай рачки. Як же я без коня доїду до укріплення?

– Краще розваж його, поки здійсниться наш план, – кажу я. – Пограйся трохи.

Білл став рачки, і в очах у нього з’явився вираз, як у кролика, що потрапив у пастку.

– А далеко звідси до того укріплення, хлопче? – питає він хрипким голосом.

– Дев’яносто миль, – відповідає той. – І треба поспішати, щоб встигнути вчасно. Ну, рушай!

Розвідник стрибнув Біллові на спину і копнув п’ятами в боки.

– Заради Бога, – каже Білл, – повертайся, Семе, якомога скоріше! Я думаю, нам не треба було вимагати понад тисячу. Слухай, перестань бити мене ногами, бо я зараз встану і добре тебе вгрію!

Я попрямував до Поплар-Кову, посидів там біля пошти і в крамниці, побалакав з фермерами, які приходили на закупи. Один сказав, що чув, ніби всенька Вершина сумує, бо у старого Ебенезера Дорсета хлопець зник чи, може, його вкрали. Це все, що мені треба було знати. Я купив тютюну, поцікавився між іншим ціною на горох, непомітно вкинув листа до поштової скриньки і пішов. Доглядач сказав мені, що за годину через село проїде листоноша і забере пошту до міста.

Коли я повернувся до печери, ні Білла, ні хлопчиська ніде не було видно. Я дослідив околиці печери, раз чи два навіть гукнув, але ніхто мені не відповів. Я закурив люльку і сів на порослий мохом камінь, чекаючи, що буде далі.

Десь за півгодини в кущах почув я шелест, і на невеличку галявину перед печерою вийшов, шкутильгаючи, Білл. Позад нього скрадався наш хлопчисько, ступаючи м’яко, як розвідник, і посміхаючись до самісіньких вух. Білл зупинився, зняв капелюха й витер лице червоною хусткою. Хлопець став футів за вісім позад нього.

– Семе, – каже Білл, – я думаю, ти вважатимеш мене ренегатом, але я нічого не міг вдіяти. Я доросла людина, я чоловік, тож можу захистити себе, проте бувають випадки, коли і самовпевненість, і самовладання розвіюються, як дим. Хлопець пішов. Я відправив його додому. Кінець. Колись у старі часи були мученики, – вів далі Білл, – які готові були скоріше прийняти смерть, аніж відмовитись від ідеї, якою жили. Але нікого з них не піддавали таким нелюдським тортурам, як мене. Я намагався зберегти вірність нашим грабіжницьким звичаям, але всьому є межа.

– Що сталося, Білле? – питаю.