Читать книгу Круговерть - О. Генри - Страница 11

Поет Лонґфелло – чи це був Конфуцій, винахідник мудрості? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нім актори»[54]. І все не так, як здається.

Математика – от спасибі, старий друже, – єдина справедлива наука, за допомогою якої можна відміряти кількість життя, пристосувати нашу тему до законів великої формули «двічі по два – чотири». А показники, які неможливо оцінити, треба виставляти на противагу усім іншим.

Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:

– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаємо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тоді все, з чого воно складається, також є реальним. Тоді все реальне те, що таким здається. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речі не такі, якими вони здаються, тоді виникне запитання – чому?

Але це блюзнірство, а не поезія. Ми залицяємося до солодкої німфи Алгебри, весь час гаємо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслідуваного, приємного, таємничого Х.

Незадовго до початку цього століття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кінсолвінґу спала на гадку ідея. Він виявив, що хліб печуть із борошна, а не з пшениці. Відчуваючи, що зерно для борошна – у дефіциті, і що фондова біржа не має відчутного впливу на вирощування пшениці, пан Кінсолвінґ захопив весь ринок борошна.

У результаті сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до війни їй ніколи не доводилося нічого робити власноруч, жителі Півдня постаралися), купувала буханець хліба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кінсолвінґа як свідчення його проникливості.

Другий результат полягав у тому, що пан Кінсолвінґ вийшов із гри з двома мільйонами доларів комісійних.

Син пана Кінсолвінґа Ден навчався в коледжі, коли вдалися до цього математичного експерименту з хлібом. Юнак приїхав додому на час вакацій і знайшов там старого джентльмена в червоному халаті, котрий читав «Крихітку Дорріт» на ґанку свого будинку з червоної цегли на Вашинґтон-сквер. Він відійшов від справ із достатньою часткою в два центи з кожної хлібини, які, якщо їх вишикувати у ряд, п’ятнадцять разів обігнули б землю і збіглися з державним боргом Параґваю.

Ден потиснув батькову руку та поквапився до Ґрінвіч-віллідж, аби побачитися з Кенвіцом, давнім приятелем ще зі школи. Ден завжди захоплювався Кенвіцем. Той був блідий, кучерявий, вразливий, серйозний, математичний, старанний, соціалістичний, альтруїстичний і природний ворог олігархії. Кенвіц відмовився вступати до коледжу й вивчав годинникарство в ювелірній крамниці свого батька. Ден був завжди усміхнений, веселий, легкий у спілкуванні й толерантний до королів і жебраків. Двоє друзів зустрілися радісно, бо були вони повними протилежностями. Після цього Ден повернувся до коледжу, а Кенвіц – до своїх пружин і до своєї приватної бібліотеки в задній кімнаті ювелірної крамниці.

За чотири роки Ден повернувся на Вашинґтон-сквер із дипломом бакалавра та двома роками досвіду перебування в Європі. Він оцінив синівським поглядом солідний надгробний камінь Септімуса Кінсолвінґа в Ґрінвуді й відбув у нудну екскурсію машинописних документів із родинним адвокатом. А потім, відчувши себе самотнім і безнадійним мільйонером, поспішив до старої ювелірної крамниці на Шостій авеню.

Кенвіц відгвинтив зі свого ока збільшувальне скло, випхав батька з брудної задньої кімнати, розлучився з інтер’єром годинників і вийшов на свіже повітря. Він пішов із Деном, і вони присіли на лавку на Вашинґтон-сквер. Ден не надто змінився; він був мужнім і мав гідне обличчя, що мало схильність розпливатися в посмішці. Кенвіц був серйознішим, напруженішим, ученішим, більш філософським і соціалістичним.

– Тепер я пізнав, – нарешті промовив Ден, – світ цінних паперів, у чому мені дуже допомогли хитрі правники, котрі передали мені цілі колекції облігацій і бонів мого бідного старого батечка. Загалом десь два мільйони доларів, Кене. І мені повідомили, що він їх вичавив із людей, котрі платять свої гроші за хліб у пекарні за рогом. Ти вивчав економіку, Кене, і знаєш усе про монополії, трудові маси, спрутів і права простих трударів. Я ж ніколи не думав про ці речі раніше. Футбол і намагання бути добрим для своїх товаришів – такою була моя навчальна програма. Але з того часу, як я повернувся і дізнався, як саме татко заробляв гроші, я задумався. Я б дуже хотів відшкодувати все тим людям, котрим довелося платити занадто багато грошей за хліб. Я знаю, що це помітно скоротить мої статки, але хотів би вчинити чесно з ними. Чи можна це зробити знаними методами та засобами?

Великі карі очі Кенвіца спалахнули. Його тонке, інтелектуальне обличчя набуло майже сардонічного вигляду. Він схопив Дена за руку хваткою приятеля та судді.

– Ти не можеш цього зробити! – заявив він категорично. – Одним із головних покарань для вас, людей, котрі нажили маєток нечесним шляхом, є те, що коли ви покаєтеся, то виявиться, що ви втратили спроможність щось виправити. Я захоплююся твоїми добрими намірами, Дене, але ти нічого не можеш вдіяти. Ті люди вже позбулися своїх коштовних грошей. Занадто пізно виправляти зло. Ти не можеш їх їм повернути.

– Звісно, – погодився Ден, запалюючи свою люльку, – ми не зможемо вистежити кожного бовдура та віддавати йому належне. Дуже багато хліба купили за весь час. Ну, і дивні ж у них смаки. Я ніколи особливо не зосереджувався на хлібі, за винятком підсмажених грінок із рокфором, але ми могли б знайти хоча б кількох із них і повернути трохи грошей батька туди, звідки вони прийшли. Я б почувався краще після цього. Мабуть, неприємно бути пограбованими за посередництвом такої буденної речі як хліб. Либонь, ніхто не заперечив би, якби зросла ціна на варених раків чи крабів із прянощами. Берися до праці, Кене. Я хочу відшкодувати всі кошти, які тільки зможу.

– Є багато доброчинних організацій, – зронив Кенвіц механічно.

– Занадто просто, – видихнув Ден хмару диму. – Гадаю, я міг би дати місту парк або грядку спаржі біля лікарні. Але я не хочу, щоб Пол отримав вигоду з того, як ми обдерли Пітера, Кене.

Тонкі пальці Кенвіца швидко забігали.

– А ти знаєш, скільки грошей потрібно для того, щоб відшкодувати втрати споживачів від тієї афери з борошном? – запитав він.

– Ні, – твердо відповів Ден. – Мій адвокат каже, що я маю два мільйони.

– Навіть якби в тебе було сто мільйонів, – сказав Кенвіц у запалі, – то й тоді ти не міг би виправити навіть тисячну частку завданої шкоди. Ти не можеш уявити собі кількість зла, що накопичилося внаслідок неправильного використання багатства. Кожне пенні, витягнуте з худих гаманців бідноти, нашкодило їм тисячократно. Ти не розумієш. Бо не бачиш, наскільки безнадійним є твоє бажання щось виправити. За один раз зробити це неможливо.

– Облиш, філософе! – замирився Ден. – Немає такого горя вартістю в пенні, яке не виправить долар.

– У жодному разі, – стояв на своєму Кенвіц. – Я дам тобі один приклад, тоді подивимося. Томас Бойн мав невеличку пекарню на Верік-стрит. Він продавав хліб найбіднішим. Коли ж ціна борошна зросла, то й він був змушений підняти ціну на хліб. Та його покупці були занадто бідними, щоб платити стільки, тому бізнес Бойна був зруйнований, і він втратив свій капітал у тисячу доларів – усе, що мав.

Ден Кінсолвінґ грюкнув по лавці в парку міцним п’ястуком.

– Я приймаю цей приклад, – вигукнув він. – Веди мене до Бойна. Я поверну йому його тисячу доларів і куплю йому нову пекарню.

– Випиши чек, – сказав Кенвіц незворушно, – а тоді почни писати чеки для усунення наслідків. Випиши наступний на п’ятдесят тисяч доларів. Адже Бойн збожеволів після свого банкрутства й підпалив будівлю, з якої його хотіли виселити. Саме стільки це завдало шкоди. Відтак Бойн віддав Богові душу в психіатричній клініці.

– Не відходь від теми, – попросив Ден. – Бо не буде жодних страхових компаній у твоєму доброчинному списку.

– Випиши свій наступний чек на сто тисяч, – правив далі Кенвіц. – Адже син Бойна потрапив у погану компанію, коли пекарня зачинилася, і його невмотивовано звинуватили в убивстві. Його виправдали минулого тижня після трирічної судової тяганини, а уряд тепер планує зібрати з платників податків таку велику суму.

– Повернімося до пекарні! – нетерпляче лементнув Ден. – Уряду не потрібно стояти в черзі за хлібом.

– Останній рядок цього прикладу, ходімо, я тобі покажу, – запропонував Кенвіц, підіймаючись.

Годинникар-соціаліст був щасливий. Він був ворогом мільйонерів за своєю натурою і песимістом за ремеслом. Одним подихом Кенвіц міг запевнити вас, що гроші – це зло та корупція, і що вашому новому годиннику потрібне чищення і нове храпове коліщатко.

Він провів Кінсолвінґа на південь – з майдану на злиденну та бідну Верік-стрит. Вгору вузькими сходинками убогого цегляного будиночка вів він покірного нащадка спрута. Постукав у двері, і ясний голос запросив їх увійти.

У тій майже голій кімнатці сиділа молода жінка й шила за машинкою. Вона кивнула Кенвіцу як старому знайомому. Один маленький промінчик сонячного світла крізь брудне вікно пофарбував її важке волосся в барву стародавнього тосканського щита. Вона всміхнулася Кенвіцу та зиркнула дещо схвильованим поглядом.

Кінсолвінґ стояв і розглядав цю зворушливу красу в напруженій тиші. Таким чином вони перейшли до останнього рядка прикладу.

– Скільки цього тижня, панно Мері? – поцікавився годинникар. На підлозі лежала гора грубих сірих сорочок.

– Майже три тузини, – весело відповіла юнка. – Заробила майже чотири долари. Я вдосконалююся, пане Кенвіц. Навіть не знаю, що робити з такими грошима.

Її яскраві м’які очі зиркнули на Дена. Маленька рожева ямка з’явилася на її круглій і блідій щоці.

Кенвіц зареготав, немов пекельний ворон.

– Панно Бойн, – сказав він, – дозвольте мені репрезентувати пана Кінсолвінґа, сина чоловіка, котрий п’ять років тому підняв ціну на хліб. Він хотів би щось зробити, щоб допомогти тим, хто постраждав від цього вчинку.

Усмішка покинула обличчя молодої жінки. Вона піднялася і вказала пальцем на двері. Цього разу вона споглядала прямо в очі Кінсолвінґу, але це не був погляд, який міг би втішити.

Двоє чоловіків пішли по Верік-стрит. Кенвіц, дозволяючи всьому своєму песимізму, злості та ненависті до спрута вибратися назовні, насміхався над фінансовим становищем свого приятеля цілим потоком гострих слів. Ден, здавалося, прислухався, а потім обернувся до Кенвіца та гаряче потиснув йому руку.

– Я твій боржник, друже Кен, – сказав він у задумі, – тисячу разів боржник.

– Mein Gott![55] Ти з глузду з’їхав! – вигукнув годинникар, уперше за останні роки впустивши окуляри.

За два місяці Кенвіц увійшов до великої пекарні на нижньому Бродвеї з парою окулярів у золотій оправі, які він полагодив для господаря.

Якась жінка вичитувала клерку, коли Кенвіц зайшов досередини.

– Ці буханці по десять центів, – наполягав клерк.

– Я завжди беру їх по вісім центів у центрі, – заперечила леді. – Не загортайте, бо я заїду за ними дорогою додому.

Голос був знайомий. Годинникар прислухався.

– Пане Кенвіц! – сердечно заволала жінка. – Як ся маєте?

Кенвіц намагався зосередити своє соціалістичне й економічне розуміння на її хутряному боа та бричці, що чекала на вулиці.

– Але як, панно Бойн? – здивувався він.

– Пані Кінсолвінґ, – виправила вона. – Ден і я побралися місяць тому.