Читать книгу Справжня історія Стародавнього світу - О. Р. Мустафін - Страница 15

1. Земля, що «тече молоком і медом». Країна, що простягнулася вздовж східного узбережжя Середземного моря від Єгипту до Месопотамії, у давнину мала назву Ханаан. У високих Ліванських горах беруть свій початок три головних річки краю. Оронт і Леонт течуть до Середземного моря, Йордан – до Мертвого. Вони значно коротші та менш повноводні за Ніл чи Євфрат, проте в їхніх долинах землеробство виникло навіть раніше, аніж у Шумері чи Єгипті. Родючі долини тягнуться також на південь від гирла Леонту берегом Середземного моря. Сусіди-кочовики із заздрістю називали Ханаан землею, що «тече молоком і медом», а єгиптяни казали, що «вина тут більше, ніж води».

Стародавній Ханаан

На півночі країни, щоправда, гори підступали до узбережжя надто близько, та залишали для вирощування хліба чи садівництва лише невеличкі клаптики землі. Найбільшим багатством цих земель в давнину вважали деревину, адже Ліванські гори були майже повністю вкриті лісами з кедру. Кедрова деревина надзвичайно міцна, тому її вважали найкращою для будівництва і виготовлення кораблів. Саме за нею відправляли до Ханаану своїх вояків Саргон Великий і єгипетські фараони.

Кораблі, завантажені деревиною Рельєф з палацу у Дур-Шаррукіні (Лувр)

Торгівці, які постачали кедр до долини Нілу, називали узбережжя біля підніжжя Ліванських гір землею Фенху – тобто «країною лісорубів». Пізніше греки переінакшили єгипетське слово на свій лад і йменували цей край Фінікією, а внутрішні області Ханаану – Сирією (так само, як сучасну країну, що за територією зі стародавньою Сирією насправді співпадає лише частково). Утім, у давнину обидві частини країни населяли семітські племена, що називали себе ханаанеями.

Руїни Бібла і фінікійське узбережжя (сучасний вигляд)

2. Ханаанські міста-держави. Перші міста-держави в Ханаані виникли майже одночасно з єгипетськими. Загалом їх було кілька десятків, а найбільшими згодом стали Бібл та Угарит на морському узбережжі, Ебла і Хацор – всередині країни. Їхні мешканці вирощували хліб, випасали худобу, займалися риболовлею, проте багатіли ці держави насамперед завдяки торгівлі, адже деревину з Ханаану вивозили усі сусідні країни, та й самі міста були розташовані на перехресті шляхів, що з’єднували Єгипет із Месопотамією, а сирійські степи – із Середземним морем.

У шумерів і аккадців ханаанеї запозичили клинопис, пристосувавши його до особливостей своєї мови. З табличок, знайдених в Угариті та інших містах країни, ми знаємо імена богів, яких шанували їхні мешканці. Ханаанеї вірили, що світ створений богом Елем, якого зображували поважним бороданем, що сидів на троні. В Еля було чимало синів і доньок, наймогутнішим з яких був бог неба Баал. До нашого часу дійшли міфи про боротьбу Баала зі своїм братом – божеством смерті Мотом, про змагання бога річок і джерел Ягве з володарем моря Ямму, про пристрасть богині вечірньої зорі та кохання Аштарти до красеня Ешмуна, якого ханаанеї вшановували як бога лікування, та про нещасного Адоніса, якого не могли поділити між собою закохані в нього Баалат-Гебал, богиня міста Бібл, та дружина Мота Шеол.

Аштарта. Фрагмент скриньки зі слонової кістки (Лувр)

3. Аморейська навала. На схід від Ханаану та на південь від Месопотамії, в сирійському степу мешкали скотарі – споріднені з ханаанеями та аккадцями семітські племена амореїв. Кілька століть сусіди із заздрістю спостерігали за зростанням заможних міст-держав. Коли ж їхні пасовиська виснажилися – рушили до родючих долин війною. Амореї знищили колись могутнє «Царство Шумеру і Аккаду». Одне за одним кочовики захоплювали ханаанські та месопотамські міста, грабували місцевих мешканців, відбирали у них кращі землі для своїх черед.

Вістря списів доби аморейського панування у Ханаані (приватна колекція)

Але навіть зруйновані міста невдовзі були відбудовані. Та й внутрішній устрій завойованих держав загарбники зазвичай змінити не намагалися. Навпаки: ватажки аморейських племен ставали царями, знать кочовиків родичалася й змішувалася з міською верхівкою, а збройні дружини перетворювалися на царське військо. Прибульці прагнули жити тим самим життям, що й переможені, спілкувалися їхньою мовою, шанували месопотамських та ханаанських богів. Колишні племінні вожді намагалися бути схожими на легендарних аккадських та шумерських володарів.

Царями проголошували себе навіть ті аморейські правителі, які не здобули жодного міста. Їхні царства складалися лише з підкорених племен, які змушені були сплачувати постійну данину своїм новим володарям. Такі племінні держави, хоч і були створені за прикладом сусідніх міст-держав Месопотамії чи Єгипту, насправді суттєво відрізнялися від них: насамперед – тим, що їхні піддані насправді цілком могли обходитися без будь-якої державної влади і визнавали зверхність царів лише доти, доки ті могли нав’язати свою волю силою зброї.

4. Утворення Вавилонського царства. Серед багатьох месопотамських міст, у яких утвердилися аморейські династії, панівне становище невдовзі здобув Вавилон. Його назва перекладається з аккадської як «брама бога». Вавилон був розташований майже в центрі Месопотамії, в тому місці, де Тигр із Євфратом наближуються один до одного, на перехресті зрошувальних каналів і торговельних шляхів. Саме завдяки торгівлі місто швидко зростало й багатіло. Чимось схожим на купця був і спритний вавилонський цар Хаммурапі. Якщо Саргон Аккадський покладався насамперед на вишколене військо, то Хаммурапі домагався свого здебільшого за допомогою перемовин – він укладав союзи із сусідніми містами для боротьби проти потужніших ворогів, вчасно змінював союзників і поступово приєднав до свого царства усю Месопотамію.

Цар Хаммурапі і бог Шамаш. Зображення на стелі із законами Хаммурапі (Лувр)

Хаммурапі царював від 1792-го до 1751 року до нашої ери. І уславився не лише об’єднанням країни. Завзятий володар прагнув насамперед упорядкувати життя великої держави і навіть релігію своїх підданих. Першим серед численних шумерських і аккадських божеств оголосили бога Мардука, «небесного захисника» Вавилона. Його вважали творцем світу і людей, переможцем всесвітнього безладу і законотворцем. Вавилоняни вірили, що Мардук наділив їхніх царів владою для того, щоб ті дбали про своїх підданих. Хаммурапі, скажімо, чи не найбільше вихвалявся будівництвом великого каналу, який мав принести достаток мешканцям його царства.

Бог Мардук і дракон. Малюнок з циліндричної печатки

У Вавилонському царстві не було «загального одержавлення», якого так прагнули володарі з третьої династії Ура. Проте за внутрішнім устроєм Вавилонія теж була деспотією. Влада царя була необмеженою. Як і Шульгі, Хаммурапі видав збірку законів. Вона складалася з 282 статей, була викарбувана на чорному базальтовому стовпі й встановлена у столиці для загального огляду. Цар наказав карати суддів, які брали хабарі – гроші або інші «подарунки» за вирішення справи на користь «дарувальника». Обмежив Хаммурапі й лихварство (тобто позики за кабальними для позичальника умовами) та заборонив тримати людей у рабстві за борги довше трьох років. Цареві це було навіть вигідно – адже розорені й зубожілі піддані просто не могли б сплачувати великі податки до державної скарбниці.

Найбільше Хаммурапі дбав про опору своєї влади – чиновників і вояків. У нагороду за вірну службу вони отримували численні привілеї, ділянки землі й рабів. Що вищою була посада, то більшою була нагорода. Щоправда, за користування царською землею нагороджені були зобов’язані виконувати певні державні повинності. А досить було чиновнику потрапити в немилість, як його позбавляли усього.

Покарання за порушення законів у Вавилонії були жорстокими. Страчували не лише крадіїв, а й тих, хто отримував поцуплене чи переховував рабів-утікачів. Водночас покарання залежали від того, хто скоїв злочин і проти кого. Якщо, скажімо, раб вдарив вільну людину, йому відрізали вухо. Якщо те саме зробила вільна людина, вона сплачувала певну кількість грошей – штраф. Якщо при цьому постраждав «вищий» – навіть вільну людину били батогом. У стосунках між вільними людьми діяв принцип «око за око, зуб за зуб». Тому, хто зламав іншому руку, скажімо, теж ламали руку. Той, хто вбив чужого раба, мусив віддати «постраждалому» іншого невільника. А якщо будівничий недбало виконав свою роботу і зведений ним будинок завалився, поховавши під уламками сина господаря дому, страчували сина будівничого.

4. Гіксоська держава. За кілька сторіч після здобуття Ханаану і Месопотамії племена кочовиків почали просочуватися й до долини Нілу. Послаблена єгипетська держава не мала сил зупинити їхню навалу. До того ж, військо фараонів складалося лише з піших вояків, а загарбники мали колісниці, запряжені кіньми. Поступово кочовики захопили майже увесь Єгипет і примусили його мешканців сплачувати данину. Столицею нових господарів країни стало місто Аваріс, розташоване в дельті Нілу – там, де прибульці випасали свою худобу.

Держава гіксосів і Вавилонське царство

Єгиптяни називали загарбників гіксосами, що з їхньої мови можна перекласти як «царі скотарів» (або ж навпаки – «раби скотарів»). Тож і державу, створену кочовиками, зазвичай називають Гіксоською. Втім, як і в Азії, прибульці майже не змінили внутрішнього ладу завойованої ними країни. Ватажки гіксосів прагнули бути схожими на фараонів й навіть зберегли за багатьма старими чиновниками їхні посади. Дечого кочовики навчили і самих єгиптян – зокрема, саме з гіксоської доби в долині Нілу почали розводити коней.

Скарабеї з іменами гіксоських володарів (Музей Волтерса)